<<
>>

1)Держава як діючий суб'єкт: державний орган

Коли державу трактують як діючий суб’єкт, коли говорять: держава, мовляв, зробила те чи те, тоді виникає питання, за яким же критерієм певні, конкретними людьми здійснені акти приписуються державі, ці акти кваліфікуються як державні акти чи функції, — або, що те саме, чому певні люди, коли вони здійснюють певні акти, розглядаються як органи держави.

Відповідь на це запитання буде та сама, що й дана вище на аналогічне запитання щодо юридичної особи корпорації, підпорядкованої державному правовому порядкові. У приписуванні поведінки конкретного індивіда конституйованій правовим порядком спільноті держави те тільки й знаходить своє вираження, що ця поведінка визначається правопорядком, котрий конституює державну спільноту, як умова чи наслідок. A що проблема держави як діючої особи, що зокрема виконує правові обов’язки й реалізує суб’єктивні права, є проблемою приписування, необхідно, аби збагнути істинний смисл проблеми, усвідомлювати природу цієї розумової дії.

Питання, чи є певна поведінка, зокрема якийсь конкретний акт, якась конкретна функція поведінкою держави, державним актом чи Державною функцією, себто чи це держава тут як особа здійснює акт, виконує функцію, не є питанням, спрямованим на існування певного факту, от як запитують, чи якась конкретна людина вдалася до якоїсь конкретної дії.

Коли б це питання мало такий сенс, на нього неможливо було б дістати ствердну відповідь. Адже фактично щоразу діє не Держава, а якась конкретна людина, котра здійснює певний акт, виконує певну функцію. Лише коли уявити державу як діючу особу, як певну відмінну від людини реальність, як таку собі надлюдину, себто гіпостазувати допоміжну конструкцію особи, лише тоді може питання, чи йдеться про державний акт, про державну функцію, мати сенс запитання, спрямованого на існування факту, й може бути отримана відповідь на запитання, є чи не є якийсь конкретний акт чи якась конкретна функція державним актом чи державною функцією.
У цьому сенсі, наприклад, дискутується в літературі державного права питання, чи законодавство є державною функцією, а відповіді даються то ствердні, то заперечні. Але ж, оскільки держава як діюча особа є не реальністю, а просто допоміжною конструкцією юридичного мислення, то запитання, чи яка-небудь функція є державною функцією, не може бути спрямованим на існування якого-небудь факту. Якщо його ставити й відповідати на нього в цьому сенсі, то буде воно хибно поставлене й хибною буде відповідь на нього. Правильна постановка запитання може бути лише в тому сенсі, чи, і за яких обставин, певна функція, виконувана конкретною людиною, може бути приписана державі.

Коли подивитися з точки зору споглядання, спрямованого на право, то осягнути функцію держави можна лиш як таку, що її визначає правовий порядок, себто як правову функцію у вужчому чи ширшому розумінні слова. A що в приписуванні функції, визначеної правовим порядком і виконуваної конкретною людиною, державі як особі знаходить своє вираження тільки посилання на єдність правопорядку, що визначає ту функцію, то можна й будь-яку визначену правопорядком функцію приписати державі як персоніфікації цього правопорядку. Сказати б інакше: можна — вдаючись до метафори — сказати про будь-яку визначувану правовим порядком функцію, що її виконує держава як особа. Адже ми тим самим тільки й висловимо, що функція визначається правовим порядком. Можна, але не конче необхідно, послуговуватися цією метафорою, оскільки цей зміст можна подати, й не вдаючись до метафори, а вдаються до неї тоді, коли вважають це з якоїсь причини вигідним. A що проблема держави як діючої особи є проблемою приписування, і це приписування знаходить своє вираження у мовному вжитку, то потрібно, якщо вже має бути дана відповідь на запитання, чи якась певна функція є державною функцією, з’ясувати спочатку, чи у мовному вжитку ця функція приписується державі. Цей же мовний вжиток аж ніяк не є одностайним чи послідовним. Загалом — повертаючись до питання, чи законодавство є державною функцією, — законодавство тлумачиться як державна функція, себто приписується державі.

Але декотрі автори цього не роблять. Вони відмовляються тлумачити законодавство як функцію держави[129]. Вони можуть собі це дозволити. Однак вони помиляються, гадаючи, ніби законодавство, на відміну від інших функцій, здійснюється фактично не державою; мовляв, держава може укладати державні договори, карати злочинців, будувати залізниці, але не може приймати закони. Істинним сенсом цієї їхньої відмови є те, що вони, з якоїсь причини, у випадку законодавства не вдаються до можливості приписати й законодавство державі, хоча й тут є така можливість. Десь так вважають за звичайне не приписувати державі визначених правовим порядком обставин протиправної дії, хоча це можливе у тому самому сенсі, в якому котра- небудь функція приписується державі, — себто в цьому випадку тільки те й висловлюється, що розглядувані обставини справи визначаються правовим порядком, який конституює державну спільноту.

Коли ж дослідити цей мовний вжиток, про який ідеться, себто коли спробувати з’ясувати, за яких умов юридична мова приписує державі певні функції, визначувані правовим порядком, якщо кажуть про державу, мовляв, вона — через якусь конкретну людину в ролі її органу — виконує певну функцію, тоді виявляється, що взагалі будь-яка визначувана правопорядком функція приписується державі й тлумачиться як державна функція лише тоді, коли її виконує покликаний на це правопорядком індивід, котрий функціонує відповідно до ідеї розподілу праці, або — що означає те ж саме — що котрий-небудь індивід вважається за орган держави тільки тоді, коли його шляхом певної, визначеної правопорядком процедури закликано до виконання цієї функції. Завдяки тому, що ця функція стосується єдності правового порядку, що її визначає, а отже, приписується конституйованій цим правопорядком спільноті — державі, й подається як функція держави, цей правопорядок набуває персоніфікованого вигляду. Держава як соціальний порядок — це визначений вище національний (на відміну від міжнародного) правовий порядок. Держава як особа є персоніфікацією цього порядку.

Однак слід затямити, що, як уже зазначалося вище, поруч із цим поняттям держави використовується й друге, відмінне від цього, хоч і тісно з ним пов’язане, ба навіть включене в нього, поняття держави, згідно з яким, коли держава зображається як діюча особа, вона й тут виступає лиш як персоніфікація правового порядку — тільки не загального правопорядку, що реґулює поведінку всіх індивідів, які населяють її територіальну сферу чинності, й що конституює державу як правову спільноту, до котрої належать усі ці люди, що населяють визначену територію, а часткового правопорядку, утвореного з норм національного (державного) правопорядку, які Регулюють поведінку тих індивідів, котрі кваліфікуються ЯК «урядовці» й функціонують відповідно до ідеї працерозподілу. Цей частковий правовий порядок конституює таку собі часткову спільноту, до якої належать ці індивіди. Цій частковій спільноті й приписуються функції цих індивідів. Це — держава як бюрократичний апарат урядовців на чолі з урядом. A що цю проблему приписування чогось юридичній особі вже обговорено вище, в аналізі юридичної особи корпорації, створеної за державного правового порядку, то у викладі проблеми держави як особи нам не уникнути повторів. Ha виправдання тих повторів скажемо, що заглиблення в природу цієї операції, яка відіграє важливу роль у юридичній думці, потребує ґрунтовного перегляду традиційних поглядів. Оскільки прискіпливий розгляд руйнує вкрай хибне уявлення про державу-особу як відмінну від права субстанцію, його слід якнайпереконливіш довести до свідомості читача.

Приписувані державі функції діляться, згідно з традиційним державознавством, на три категорії: законодавство, урядування (включно з урядом) та судочинство. Bci три, як доведено, є правовими функціями — чи у вужчому розумінні функцій вироблення й застосування права, чи в ширшому, яке охоплює й функцію дотримання права. Коли законодавство, себто вироблення загальних правових норм (відносно вищого ступеня), тлумачиться як державна функція, стається це тому, що ця функція виконується парламентом, який обирається відповідно до визначеної правовим порядком процедури й функціонує відповідно до ідеї розподілу праці.

При цьому слід пам’ятати, що членам парламенту, індивідам, які визначають законодавчу функцію, не притаманна якість державних урядовців — вирішальна для приписування державі інших функцій. Але ті індивіди, котрі, реалізуючи надані їм права, обирають парламент, не означуються, за звичайною юридичною фразеологією, як державні органи, і їхня функція не удостоюється назви державної функції. Хоч і кажуть: держава творить закони, але ж не кажуть: держава обирає парламент, хоча й це можна було б сказати з таким самим правом, як і про творення державою законів. Адже розглядувана тут функція творення законодавчого органу є істотно важливою складовою процедури, за допомогою якої виробляються закони. A ця процедура ділиться, в основному, на два ступені: створення цього органу шляхом виборчої процедури й вироблення цим органом загальних норм у ході законодавчої процедури. Вельми характерним для природи приписування, що виявляється у панівному слововжитку, — приписування, на котрому засновується уявлення про державу як діючу особу, — є той факт, що вироблення загальних правових норм шляхом узвичаєння приписується не державі й тлумачиться не як функція держави. Навіть ті, хто стверджує державу й право як два відмінні одне від одного явища, наводять звичаєве право як аргумент у доведенні того, ніби право не створюється державою (чи не доконче державою), начебто існує таке

право, що здійснюється цілком незалежно від держави. Але ж, оскільки звичаєве право геть так само, як і законодавство, є факт загального правотворення, що визначається правовим порядком, то й його можна так само, як законодавство, приписати державі. Якщо вироблення звичаєвого права й не приписується державі, буває це тому, що воно, на відміну від законодавства, не є функцією особливого органу, який покликано до цієї функції за допомогою особливої процедури і який функціонує відповідно до ідеї розподілу праці. Однак приписування законодавчої функції державі відбувається, як зазначалося вище, без кваліфікування органу, що функціонує відповідно до ідеї розподілу праці, як державного урядовця. Тут варто згадати про ту обставину, наведену вже вище в іншому зв’язку, що, хоча запровадження індивідуальної правової норми, котра являє собою судове рішення, і вважається функцією держави, подання приватного позову не визнається як така функція, а це ж подання є істотно важливою складовою судової процедури, в якій виробляється ця індивідуальна норма.

Але цим тільки й наголошується, що суд, але не приватний позивач, є покликаним до цієї функції органом, який функціонує відповідно до ідеї розподілу праці. Ta коли — як у карному судовому процесі — судове рішення обумовлюється звинуваченням, яке висунув призначений державним урядом державний обвинувач, тоді й ця функція дістає витлумачення як державна функція, тому що її виконує закликаний на це орган, котрий функціонує відповідно до ідеї розподілу праці. Кажуть: держава звинувачує злочинця, так само, як кажуть, що держава засуджує злочинця. 3 цієї ж самої причини і правочинове вироблення загальних та індивідуальних правових норм не означується як державна функція, оскільки вона виконується не органами, що їх на це закликано, що функціонують відповідно до ідеї розподілу праці й кваліфікуються як державні службовці, хоч і проведення правочинів «приватними особами» є, як і законодавство з судоговоренням, правовою функцією у вужчому розумінні слова, яка визначається правовим порядком.

Як уже викладено вище, в іншому зв’язку*, діяльність, означувана як державне урядування, складається з двох різних за своєю правовою структурою частин. Функція уряду, себто глави держави й членів кабінету, міністрів чи державних секретарів, а також значної частини підпорядкованих урядові адміністративних органів, є особливою правовою функцією у вужчому розумінні слова, а саме — виробленням і застосуванням загальних та індивідуальних правових норм, завдяки яким підданці, підпорядковані праву індивіди, стають зобов’язаними

дотримуватися певної поведінки, тимчасом як із протилежною по* ведінкою пов’язується примусовий акт, виконання котрого, оскільки здійснюється воно органом, що функціонує відповідно до ідеї роз- поділу праці, приписується державі. Коли виходити з припущення, що поведінку, яка становить зміст конституйованого санкцією правового обов’язку, наділяє метою правовий порядок, оскільки вона повинна здійснюватися під загрозою санкції, та ще коли подавати мету правопорядку як державну мету — схожим чином подають територіальну сферу чинності правопорядку як державну територію — тоді можна сказати, що ця державна мета реалізується опосередковано, бо відбувається в зобов’язаній поведінці індивідів, яка не приписується державі. Однак почасти — хоча, в ході розвитку, дедалі більшою мірою — діяльність, тлумачена як державне урядування, являє собою безпосереднє здійснення державної мети. Адже це — приписувана державі поведінка, що становить зміст правових обов’язків. Приписувана державі функція є функцією не вироблення й застосування, а дотримання права. Обов’язки, дотримання котрих приписується державі й котрі тлумачаться як державна функція, є обов’язками органів, що специфічно кваліфікуються їхнім правовим становищем як «урядовці» й функціонують відповідно до ідеї розподілу праці. Державні функції, в яких знаходить безпосереднє втілення державна мета, безпосереднє державне урядування, існують, коли, як то кажуть, держава не обмежується створенням певного стану через ухвалювання законів, що зобов’язують підпорядкованих їй індивідів до такої поведінки, яка б являла собою цей стан, аби вона, держава, застосовувала ці закони у конкретних випадках та виконувала установлені в законах санкції, — отже, коли держава не обмежується цим, а коли й сама створює цей стан, себто через свої органи, й це означає, згідно з панівною фразеологією, що вона його створює в приписуваний їй спосіб: коли держава будує й експлуатує залізниці, споруджує школи й лікарні, надає освіту, лікує хворих, одне слово, розгортає економічну, культурницьку й гуманітарну діяльність у достеменно той самий спосіб, що й приватні особи. «Одержавлення» цієї діяльності означає її «обурядовлення», «очинов- ничення», себто її реалізацію органами, що функціонують відповідно до ідеї розподілу праці й кваліфікуються як урядовці. У чому ж полягає це кваліфікування?

Насамперед у тому, що ці індивіди є покликаними до покладеної на них функції урядом чи уповноваженим на це адміністративним органом — через адміністративний акт, а також є юридично підпорядкованими урядові, а ще воно полягає в тому, що виконання їхньої функції стає змістом особливого — посадового — обов’язку, виконання якого гарантується дисциплінарними приписами. При цьому слід узяти до уваги, що ця їхня діяльність, котра подає себе як безпосереднє державне урядування, може бути вивищена до посадового обов’язку в такий спосіб, що цьому органові для виконання цього обов’язку лишається наданою більша чи менша свобода дій на власний розсуд. Ця ж свобода дій може бути такою широкою, а розсуд органу настільки мало обмеженим, що елемент обов’язку начебто просто зникає. Але все одно — навіть коли посадовий обов’язок зведено до мінімуму — слід припускати його наявність, оскільки посадовий обов’язок розглядається як істотно важливий складник характеристики урядовця. Далі: ці органи повинні виконувати свою функцію не принагідно й тимчасово, а протягом тривалого часу, можливо, до самого досягнення певної вікової межі, і то професійно, себто з виключенням будь-якої іншої фахової діяльності, а отже, за певну винагороду. Оплачуються вони державою, а це означає, що відшкодування (яке в сучасній державі видається у вигляді грошей) за їхню службу походить із майна держави, з так званого фіску, себто з центральної скарбниці, заснування якої, використання, прибутки й видатки реґулюються юридично. Формується скарбниця переважно з податків, сплачуваних підпорядкованими праву індивідами, яких до сплати цих податків зобов’язують закони, а керують нею державні чиновники. 3 цієї державної скарбниці беруть кошти не лише на платню державним урядовцям, а й на інші видатки державного правління. Якщо діяльність, що подається як безпосереднє державне урядування, являє собою експлуатацію залізниці чи державної тютюнової монополії, якесь комерційне (промислове) підприємство, тоді активи й пасиви цього підприємства належать до державного майна. B цьому полягає важлива відмінність між безпосереднім урядуванням та аналогічною, не приписуваною державі діяльністю приватних осіб. Правову природу державної скарбниці, так званого фіску, ми розглянемо згодом.

Коли означити державу, що внутрішньо зводиться до законодавства, судочинства та виконання санкцій, як судову державу, тоді можна сказати, що з установленням безпосереднього державного урядування держава з судової стає судово-адміністративною. Вона є наслідком тривалого розвитку, який щонайтісніше пов’язаний із дедалі більшою Централізацією правового порядку, зокрема з розбудовою органів центрального уряду й розширенням їхньої компетенції. Органом адміністративної держави є тип урядовця з достатньою фаховою підготовкою. Однак існують численні проміжні ступені, з яких не всі відповідають зазначеним вище ознакам: державні органи, що призначаються не урядом, а парламентом, чи обираються народом; державні органи, які призначаються не на тривалий час, які не отримують платні чи й взагалі безоплатно функціонують — як почесні урядовці;

державні органи, призначення яких здійснюється не через адміністративний акт, а шляхом цивільно-правової угоди.

Очиновничення державної функції відбувається водночас із переходом від судової держави до держави адміністративної. Насамперед воно перехоплює деякі правові функції у вужчому розумінні слова, зокрема виконання примусового акту, поліційну функцію в межах держави й міжнародно-правову воєнну функцію в зовнішніх стосунках (регулярна армія з професійними офіцерами). Ta коли вже створено подібний апарат урядовців, йому можуть бути передані й інші правові функції у специфічному й вужчому розумінні слова. Управління державою стає в дедалі більшій мірі безпосереднім здійсненням державної мети. Але й це лишається просто правовою функцією, тільки в ширшому сенсі, себто функцією дотримання права. Навіть у безпосередньому адмініструванні держава зберігає за собою свій правовий характер. A що частковий правовий порядок, який конституює державу в вужчому розумінні слова, державу як апарат урядовців з урядом на чолі, є об’єднувальною складовою частиною загального правового порядку, що конституює державу в ширшому сенсі, державу, чиї підданці є особовою, а територія — просторовою сферою чинності правопорядку, й чия сила є дієвістю цього правопорядку, то приписування державі у вужчому сенсі імплікує, як відношення до єдності часткового правопорядку, приписування державі у ширшому розумінні слова — як відношення до єдності загального правопорядку.

Із переходом до адміністративної держави й пов’язаним із цим зростанням значення чиновницького апарату пов’язана ще й певна тенденція обмежувати поняття державного органу поняттям посадового органу, себто зводити приписування державі до визначених правовим порядком функцій, що виконуються індивідами, котрі функціонують відповідно до ідеї розподілу праці й кваліфікуються як урядовці. Саме з цієї тенденції й виводяться, либонь, спроби окремих авторів означувати парламентське законодавство не як функцію, виконувану посадовими органами, себто не як державну функцію. Але ж і парламент виказує декотрі риси, подібні до чиновницьких: коли його члени отримують, скажімо, з державної каси платню. Глава держави за абсолютної чи констшуційної монархії вважається державним органом, навіть коли не мусить виконувати посадового обов’язку. Глава держави в демократичних республіках, а також члени кабінету за монархії й за республіки мають виконувати свої функції, котрі по суті є правовими функціями, як посадові обов’язки, але вони конституюються не через загальне чиновницьке дисциплінарне право, а через особливі визначення, що установлюють певну особливу відповідальність. Вони також є державними органами, не фігуруючи як державні урядовці, адже вони виконують певну визначену правовим порядком функцію.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме 1)Держава як діючий суб'єкт: державний орган:

  1. §2. Види, об’єкти, суб’єкти ідентифікації
  2. г) Юридична особа як діючий суб'скт
  3. Суб’ект права — особа а) Суб ’єкт права
  4. § 3. Суб’єкти корпоративних правовідносин
  5. la) Обов’язки держави: державний обов’язок і державна несправедливість; відповідальність держави
  6. РОЗДІЛ ІІІ СУБ’ЄКТИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ Глава 1. Види суб’єктів корпоративного управління та їх інтереси
  7. ТЕМА 7 ВИЗНАННЯ СУБ’ЄКТА ПІДПРИЄМНИЦТВА БАНКРУТОМ
  8. Глава 3. Специфічні суб’єкти корпоративного управління
  9. ТЕМА 2 ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА
  10. Глава 2. ГОСПОДАРСЬКЕ ТОВАРИСТВО — ОСНОВНИЙ СУБ’ЄКТ КОРПОРАТИВНОГО ПРАВА
  11. § 2. Предмет, об'єкт і система теорії' держави і права
  12. Поняття державно-правових відносин. Об'єкти і суб'єкти державно-правових відносин.
  13. Законодавство має встановлювати справедливі правові норми, які суб’єкти корпоративних правовідносин вважатимуть розумними і добровільно їх виконуватимуть.
  14. § 2. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави