<<
>>

г) Безсанкційні правові обов'язки?

Якщо право розглядати як примусовий порядок, то формула, за допомогою якої передається засаднича норма державного правового порядку, має такий вигляд: насильство однієї людини над іншою мусить упроваджуватися таким чином і за таких умов, як це визначено в історично першій конституції.

Ця засаднича норма дозволяє історично першій конституції визначити процедуру, через яку впроваджуються норми, що передбачають примусові акти. Щоб бути об’єктивно визнаною як правова норма, ця норма мусить бути суб’єктивним значенням акту, що його впроваджено — відповідно до засадничої норми — через цю процедуру. Ця норма повинна встановлювати примусовий акт або ж перебувати з такою нормою в суттєвому зв’язку. Отже, за допомогою засадничої норми встановлюється як передумова й закладене в ній визначення примусової норми[35]. Встановлене за допомогою засадничої норми визначення права має своїм наслідком те, що поведінка може лише тоді вважатися необхідною з точки зору права (або, що одне й те ж саме — вважатися змістом правового обов’язку), коли протилежна за змістом поведінка нормується як умова примусового акту, що спрямований проти осіб (чи їхніх спільників).
Слід мати на увазі, що в цьому випадку примусовий акт не повинен бути обов’язковим і що може існувати лише повноваження вдатися до нього.

Визначенню права як примусового порядку, себто прийняттю примусового моменту в правовому понятті, закидають те, що історично успадковані правові порядки фактично містять норми, які не передбачають жодних примусових актів — норми, що дозволяють певну поведінку або уповноважують поводитися певним чином. Проте в цих правових порядках містяться також норми, які наказують поводитися певним чином, зобов’язують дотримуватися певної поведінки, не орієнтуючись на протилежну за характером поведінку як умову примусового акту, що реалізується внаслідок поведінки.

Особливий закид зводиться до того, що незастосування норм, які установлюють примусові акти, часто не стає умовою для примусових актів, які функціонують у вигляді санкції.

Останній зі згаданих закидів є хибним, тому що визначення права як примусового порядку може підтримуватись і тоді, коли норма, що встановлює примусовий акт, жодним істотним чином не пов’язується з нормою, котра передбачає застосування санкції для того конкретного випадку, коли примусовий акт іґнорується чи не реалізується, а отже, коли загальне впровадження примусового акту можна інтерпретувати з правової точки зору, себто об’єктивно — не як щось обов’язкове, а як таке, що реалізується позитивно, через певні повноваження (це слушно й для випаДку, коли суб’єктивне значення акту, за допомогою якого встановлюється примусовий акт, має характер наказу). Визначення права як примусового порядку може також дотримуватись і щодо норм, які уповноважують на поведінку, що не має характеру примусового акту або що позитивно дозволяє таку поведінку, оскільки ці норми є несамостійними нормами, бо істотним чином пов’язані з нормами, які встановлюють примусові акти. Типовим прикладом таких норм, що наводяться як арґумент проти внесення примусового моменту в правове поняття, є норми конституційного права (Verfassungsrechts). Прихильники цієї арґументації стверджують, нібито норми конституції, які реґулюють процедуру законотворчості, не встановлюють жодних санкцій для цього випадку, адже вони не простежуються. Проте докладніший аналіз засвідчує, що існують залежні норми, котрі визначають лише одну з умов, за якими слід видавати й застосовувати примусові акти, встановлені іншими нормами[36]. Це норми, що не наказують виробляти норми, а уповноважують законодавчий орган виробляти їх. У такому разі санкції взагалі не розглядаються. Якщо не дотримуватися положень конституції, якщо не впроваджувати законних правових норм, то створені таким чином норми стають або недійсними, або такими, що можуть бути анульовані, себто суб’єктивне значення прийнятих актів, що не відповідають основному законові, а отже, й засадничим нормам, не інтерпретується як їхнє об’єктивне значення. У такому випадку знову повертаються до тимчасового тлумачення[37].

Випадок, який має найбільшу практичну вагу в сучасному правовому порядку й за якого традиційна юриспруденція отримує без- санкційну норму (що, проте, встановлює правовий обов’язок), — це випадок так званого натурального зобов’язання ^

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме г) Безсанкційні правові обов'язки?:

  1. д) Правові обов \язки, що не мають самостійного статусу
  2. 1) Обов'язки юридичноїособи
  3. § 3. Права та обов'язки членів кооперативу
  4. Про обов'язки акціонерів
  5. Стаття 15. Обов'язки публічних службовців
  6. § 4. Основні право та обов'язки юридичної служби
  7. Глава IV Обов'язки та права публічних службовців
  8. Розділ IX ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
  9. Розділ IX ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
  10. § 6. Майнові права та обов'язки підприємств (організацій), створених кооперативами та їх об'єднаннями
  11. § 3. Права і обов'язки кооперативів та їх об'єднань як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності