<<
>>

г) Християнська церква перейняла від стоїцизму вчення про дві природи людини та про двояке природне право

. Біблійний міф про втрачений рай став мостом, що з’єднав християнську теологію з тією поганською філософією. Хоча в теології раннього християнства, яке було релігією нижчого, себто неімущого класу, лишалося мало місця для вчення про природне право, для доктрини, що добачала справедливий порядок у природі як емпіричній дійсності.

Адже ця природа, «світ» у християнській теології, царина земного й протилежність неземному- небесному, є в основі своїй лихою. Відхід від цього світу, аскеза — ось моральна вимога цієї теології, що — як і платонівська філософія — займає позицію, ворожу до дійсності природи, а в суспільній дійсності добачає саме лише царство Сатани, себто радикальне заперечення справедливого Божого ладу, протилежність прийдешньому Царству Божому. Але в міру того, як християнство ставало релігією вищого, імущого класу, власне державною релігією, а християнський клір перетворювався на привілейовану касту, змінювалося й негативне ставлення цієї теології до природи як емпіричної реальності людини з її суспільством.
Тепер церква наслідує приклад стоїцизму. Світ, повчає вона, не лихий сам по собі, а тільки став лихим унаслідок гріхопадіння. Лише до гріхопадіння, у райському, невинному житті першої людини мало чинність довершене, божественне природне право рівності, свободи й суспільства любові. Але після того, як людська природа перетворилася з доброї на лиху, після того, як у світ прийшов гріх, виникла необхідність у позитивному праві з усіма його інстшуціями, такими протилежними природному праву райського стану невинності. Коли б не сталося гріхопадіння, то й досі було б чинним первинне природне право. Але й позитивне право, що має чинність після гріхопадіння, існує, як і все суще, з волі Божої, і тому є природним правом. Адже воно відповідає волі Божій — відповідає в міру зміненої людської природи.
Як ця природа змінилася, ставши з доброї лихою, так і довершене природне право перетворилося на недовершене природне право. Однак це перетворення відбулося з волі Божої. Позитивне право, у якому знаходить своє вираження недовершене природне право, — це водночас і дозволений Богом наслідок гріхопадіння, і послана ним покара. Хай і недовершене, але це все-таки природне право. I воно й справедливе: хай і не абсолютно, а тільки відносно справедливе. Але ж, якщо воно тільки відносно справедливе, то це ніяке не природне право, бо природне право — якщо воно має бути чимось відмінним від позитивного права — може мати чинність лише як абсолютно справедливе. Слідом за стоїцизмом і християнська теологія з її суперечливим ученням про двояке природне право обирає своєю метою, по суті, консервативне виправдання позитивного права[247].

д) Ще рішучіше, бо не спирається на допомогу теорії подвійного природного права, виключає будь-який конфлікт між природним і позитивним правом Гобс. Позитивне право, вчить він, ніколи не може заходити в протиріччя із розумом, а отже, і з природним правом, оскільки природне й позитивне право перебувають одне з одним у певній кореляції. Природне право містить у собі позитивне право, а позитивне право є частиною природного. Вимогою природного права є послух людей щодо позитивного права[248]. He так далеко заходять ті представники природного права, котрі, хоч і припускають можливість конфлікту між природним і позитивним правом у теорії, на практиці проголошують подібний конфлікт майже виключеним, оскільки лише позбавлений будь-якого розуму володар чи хтось такий, що хотів би зруйнувати правову спільноту, міг би запроваджувати такі норми, які б суперечили природному праву[249]. Той факт, що всякий позитивний правовий порядок буває протягом тривалого часу назагал дієвим, кон- ституюючи таким чином певну правову спільнот>', свідчить про те, що він не протиставляється природному праву. A що така дієвість є умовою чинності позитивного права, то й цей аргумент зводиться зрештою до ототожнення позитивного й природного права.

Таке ототожнення стає наслідком і тієї тези, нібито у будь-якому чинному позитивному праві завжди криється презумпція його відповідності природному праву[250]. До того ж самого результату приходять, коли утверджують принцип suum cuique в ролі норми справедливості природного права[251]. Бо цей принцип — як ми довели — буває застосовним лише за припущення, що вже існує певний позитивний правовий порядок, а саме — будь-який, який завгодно правопорядок, так що можна розглядати будь-яке позитивне право як відповідне цьому принципу.

e) Питання відповідності чи невідповідності позитивного права чи певної норми цього права природному праву є питанням інтерпретації позитивного права. Отже, вирішувати питання, чи позитивне право або певну його норму належить розглядати як чинні або нечинні з огляду на їх відношення до природного права, випадає тому, хто компетентний здійснювати автентичну інтерпретацію позитивного права. Ним може виявитися кожен, хто підпорядковується позитивному праву. Однак інтерпретація може бути й застережена за тією владою, котра запроваджує позитивне право. Чинність першого випадку тягне за собою небезпеку повної анархії. A в другому прийняття ухвали про те, що наявне позитивне право суперечить природному праву, є майже виключеним або ж зведеним до мінімуму. Поборники природного права висловлюють тепер тенденцію застерігати інтерпретацію позитивного права на його відповідність природному за тією владою, яка запроваджує позитивне право[252]. Хоча іноді вони вчать так, що праву, яке суперечить природному праву, слід відмовляти в послуху, але ця вимога значною мірою обмежена тим, що вона не вважається обов’язковою, якщо відмова в послуху може призвести до порушення норм моралі чи нести яку іншу небезпеку[253]. У цьому напрямі зорієнтована й назагал заперечлива позиція, яку поборники природного права займають стосовно так званого права на onip[254]. I насамкінець слід згадати ту доктрину, котра намагається убезпечити чинність позитивного права стосовно природного права, якому воно суперечить, зведенням функції цього останнього до такої собі суто «критично-нормативної ідеї»[255].

Наближене до позитивного права природне право хоч і може слугувати мірилом судження про справедливість чи несправедливість цього права, але воно не спроможне поставити його чинність під сумнів.

Зі сказаного вище з’ясовується, що вчення про таке природне право, котре б, відповідно до своєї ідеї, мало відмовити позитивному праву як такому в будь-якій чинності, своїм фактичним поданням тільки істотно зміцнило б авторитет цього позитивного права.

53. Іноді гадають, нібито вчення про природне право, яке намагається вирішити проблему абсолютної справедливості, можна виправдати самим існуванням цієї проблеми[256], а ще неспроможністю релятивістського правового позитивізму її розв’язати. Годі заперечити те, що проблема абсолютної справедливості полягає в тому сенсі, що люди мають потребу, й здогадно завжди матимуть, виправдовувати свою поведінку як абсолютно добру, як абсолютно справедливу, а от релятивістський правовий позитивізм не здатен надати такого виправдання. Але ж із того факту, що існує якась потреба, аж ніяк не може випливати, нібито цю потребу можна задовольнити шляхом раціонального пізнання, а цю проблему — вирішити в цей спосіб. Ta й наука може довести, що так вирішувати її не можна, позаяк для раціонального пізнання не існує й не може існувати абсолютної справедливості, що йдеться про нерозв’язну для людського пізнання проблему, яку, отже, доведеться вилучити зі сфери цього пізнання. Завдання наукового пізнання полягає не лише в тому, щоб відповідати на питання, які ми йому ставимо, а й щоб учити нас, які питання ми можемо ставити йому осмислено.

Відхід від правового позитивізму й повернення до вчення про природне право годі обґрунтувати й тим, що перший, на відміну від другого, не забезпечує нас мірилами для оцінки позитивного права, залишаючи нас напризволяще, коли постає вирішальне питання, що робити з позитивним правовим порядком: підтримувати, реформувати чи усунути його силою?[257] I позитивізм як релятивістське вчення про цінності забезпечує нас мірилами для оцінки відповідного формування позитивного права[258] — ото тільки, що ці мірила мають відносний характер.

Te, що цей релятивізм «залишає нас напризволяще», означає: він веде нас до усвідомлення того, що вирішення цього питання покладено на нас, оскільки вирішення питання, що справедливе, а що ні, залежить від вибору норми справедливості, яку ми візьмемо за основу для нашого ціннісного судження, а отже, на це питання можуть бути дані дуже різні відповіді; що цей вибір можемо зробити тільки ми самі, кожен із нас, а за нас його не зробить ніхто інший: ні Бог, ні природа, ні навіть розум як об’єктивний авторитет. Оце і є істинний сенс самостійності моралі. Залишеними напризволяще релятивізмом почуваються всі ті, хто цю відповідальність не бажає брати на себе, перекладаючи вибір на Бога, природу чи розум. Даремно звертаються вони до вчення про природне право. Бо, коли доходить до вибору, різноманітні доктрини природного права дають так само багато й так само різноманітних відповідей, як і релятивістський позитивізм. Вони не звільняють індивіда від вибору. Але кожна з цих доктрин про природне право дає індивідові ілюзію, ніби та норма справедливості, яку він вибрав, походить від Бога, природи чи розуму, а отже, є абсолютно чинною, виключаючи можливість прийняття будь-котрої іншої норми справедливості, яка б їй суперечила. I заради цієї ілюзії багато хто робить яке завгодно sacrificium intellectus, принесення інтелекту в жертву.

54.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме г) Християнська церква перейняла від стоїцизму вчення про дві природи людини та про двояке природне право:

  1. II. ВЧЕННЯ ПРО ПРИРОДНЕ ПРАВО
  2. з) Теорія засадничої норми та вчення про природне право
  3. Так зване вчення про природне право є ідеалістично-дуалістичним правознавством
  4. Становлення та еволюція вчення про юридичну аргументацію: від стародавніх філософських шкіл до складової загальної теорії права
  5. Глава 13 ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
  6. Розділ XII ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
  7. Розділ XII ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
  8. БЛОК 3. ЗАБОВ ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО Модуль 1. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
  9. 8. Директива Європейського Парламенту та Ради2004/109/єс від 15 грудня2004 року про гармонізацію вимог шодо прозорості інформації про емітентів, чиї цінні папери допущені до продажу на врегульованому ринку і яка вносить зміни до Директиви 2001/34/ЄС
  10. БУРЯК В.В.. Основи вчення про ноосферу. 2010, 2010
  11. Вчення про каузальність і норму
  12. § 1. Загальне вчення про метоли теорії держави і права
  13. § 3. Вчення про криміналістичну версію
  14. §3. Вчення про криміналістичну версію