<<
>>

Історико-правові засади виникнення процесуального права на українських землях

Звертаючись до історичних витоків формування процесуального права на теренах України, необхідно дослідити становлення та розви­ток процесу здійснення судочинства, формування відповідних право­вих норм та простежити послідовну реалізацію об’єктивної необхід­ності створення судових установ для вирішення спорів, удосконален­ня їхньої діяльності відповідно до суспільно-політичних потреб, роз­виток правової бази, зародження процесуальних інститутів.

У першу чергу слід наголосити, що на сьогодні спеціальні дослі­дження еволюції процесуального права (чи хоча б процесуальних норм) на території сучасної України майже відсутні, тому уявлення про формування процесуально-правових норм як складових проце­суального права можна скласти з дослідження історичних джерел, матеріалів судової практики, численних праць з історії України і за­гальної історії та окремих вузькогалузевих досліджень.

Появу судових органів в Україні дослідники пов’язують із періо­дом Київської Русі (XII ст.), коли суд ще не був відділений від адмі­ністрації [1, с. 45].

Перш за все, це належало до общинного управління, яке користу­валося правом самоврядування, а отже, і правом власного суду. Від­повідно до цього суд концентрувався спочатку в общинах і тільки потім перейшов до державних органів. Аналіз судової практики того часу свідчить, що як общинні, так і державні органи, які здійснювали правосуддя, користувалися майже виключно звичаєвим правом [2, с. 18]. Цьому сприяла обов’язкова участь у суді, навіть державному, виборних людей (так званих добрих людей, цілувальників тощо), які вибиралися від усіх станів населення, а отже, і від купців.

Договори Русі з Візантією містять у собі окремі статті про поря­док торгівлі, про особливі права купців, про кораблі з товарами зага­лом і про кораблі, які потерпають від аварії на морі, про долю това­рів, які залишилися після померлих без заповіту, тощо. У низці дого­ворів руські купці навіть вказуються серед осіб, які брали участь при їх укладанні [3, с. 169-177]. У середні віки Італія відігравала провід­ну роль не тільки в духовному житті Європи, але також і в сфері промисловості та торгівлі. Італійські торгові суди поділялися на два різновиди: «curiae maritimae» - суди, де розглядалися спори, що ви­никали стосовно морської торгівлі, і «consoli dei mercanti» - суди станові, що відправляли правосуддя у купецькому середовищі.

З Італії ідея торгового суду з часом розповсюдилась на всю Єв­ропу. Першою країною, де ідея торгового суду отримала подальший розвиток, була Франція. Там, вже на початку XII століття з'явились так званні ярмаркові судові установи - «conservations des foires», які розглядали спори між купцями, що приїздили на ярмарки. Ці суди носили характер тимчасових установ, оскільки існували лише під час проведення ярмарок. Постійні комерційні суди, під назвою адмірал­тейських «amirautes» і власне купецьких «juge et consuls», з'являються у Франції значно пізніше, на межі століть і, знову ж та­ки, були народжені для задоволення потреб морської торгівлі.

В Уставі князя Володимира (980-1015 рр.) про церковні суди йдеться про те, що торгові міри і ваги передаються під охорону ду­ховенства і церковних судів. Це було кращим доказом того, що Київ­ська Русь приділяла величезну увагу торгівлі та її правовій регламе­нтації [3, с. 186-188].

Серед судових органів Київської Русі необхідно виділити перш за все суд общини як найбільш давній судовий орган.

Община судила відповідно до звичаєвого права. Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Князь су­див сам або через посадників.

За Руською Правдою не було чіткого розмежування між криміна­льним і цивільним процесом. У кожному випадку застосовувався звинувачувальний процес, що базувався на визначеній системі дока­зів. Важливе місце займали пояснення свідків, які поділялися на дві категорії: «видоки» і «послухи». «Видоки» - свідки факту, «послу­хи» - люди, які чули щось від людей, які знають про це. Також існу­вала система доказів (серед них «заклад», «акт присяги», «поволан- ня», «лице», «гоніння сліду», «свод»), Існували й інші процесуальні акти та інститути із збирання доказів, які супроводжувалися різно­манітними обрядами-символами («сочення», «заклик на торгу», «ро­та- присяга» й інші) [4, с. 41-48].

Слід підкреслити, що роль судових органів в українському про­цесі була зведена до мінімуму, до певного контролю за виконанням сторонами процесуальних правил та обрядів, за одержанням гривні на користь князя і судових податків на користь суду. Судові органи лише «допомагають» сторонам і за це одержують винагороду (арт. 99 Руської Правди) [5, с. 29-30]. Форма, в якій виносилось су­дове рішення, була усною. Найвищою судовою інстанцією був князь. Судове рішення виконували різноманітні княжі агенти і вірники, ме­чники та інші.

Т. В. Кашанина в своїй праці «Происхождение государства и пра­ва» констатує факт формування процесуального права як сукупності правових норм, які регулюють охоронну та юрисдикційну діяльність спеціально уповноважених органів на пізніх етапах розвитку суспі­льства. Але робить обмовку, що процедура з вирішення правових спорів сформувалась уже на ранніх етапах розвитку суспільства [6, с. 298].

Як зазначав відомий діаспорний історик Ярослав Падох, «... шлях розвитку українського процесу йде, як і в інших краях, від самопо­мочі до суду та від приватного процесу до процесу публічного. Упо­рядкованій судовій організації України в історичний час відповідає упорядкована система судочинства» [7, с. 123].

У княжу добу судочинство провадиться в державних (княжих), громадських, церковних і домініяльних судах. Процес («тяжба») - це змагання сторін перед судом, який є тільки третім у спорі. Він лише наглядає над порядком розправи і постановлює вирок процесового значення. «Розправа» ведеться прилюдно, і в ній бере чинну участь громада («лучші люди»). Вироки судом виголошувалися усно і при­людно. Такий судоустрій і процес в Україні зберігся до кінця XIV ст. [8, с. 212-215; с. 11].

Колектив авторів підручника «Історія держави і права України» за редакцією В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка вважає за доцільне приділяти окрему увагу формуванню й еволюції процесуа­льних норм, що є цілком обґрунтованим, оскільки саме такі норми регулюють порядок здійснення судочинства, ефективність якого, в свою чергу, впливає на впорядкованість життя у суспільстві. Активі­зацію процесів переходу від звичаєвих до процесуальних правових норм вказані дослідники відносять до другої половини XVII ст., коли українське звичаєве право закріплюється як у нормативних актах, так і в адміністративно-судовій практиці. Особливо важливу роль ві­дігравали норми звичаєвого права в організації і діяльності судових органів, вони становили значну частину матеріального і процесуаль­ного права. Норми звичаєвого права виявлялися в досудовому і су­довому процесах у формі різних обрядів, символів, дій, у словесних приказках [9, с.

6-17; с. 102-116]. У матеріальному праві норми зви­чаєвого права доповнювали законодавчі та інші нормативні акти і певною мірою змінювали їх. Багато актів судових органів усіх рівнів були прецедентами застосування звичаєвого права. Усе це вклада­ється в правову закономірність: спочатку розвиток отримує матеріа­льне право, а потім - процесуальне.

Розглядаючи умови виникнення процесуального права на україн­ських землях, необхідно враховувати встановлення різних державно­стей на території цих земель, які встановлювались у результаті заво­йовницьких війн, поділу територій у силу міждержавних угод, зок­рема поділу України на правобережну та лівобережну.

У Запорозькій Січі у другій половині XVIII ст., як і в попередні періоди, єдиним джерелом права залишалося «козацьке право» - не­писані норми звичаєвого права. Зберігало своє значення й українське церковне звичаєве право. Але з пере підпорядкуванням української православної церкви Московському патріарху в Україні стали поши­рюватися нормативні акти, що йшли від московської православної церкви. Церковне право здійснило вагомий внесок у застосування процесуальної техніки, а саме: правосуддя мало писаний характер; свідчення почали даватися під присягою, під загрозою відповідаль­ності за неправдиві відомості; з’явився інститут представництва; су­дові витрати почали покладатися на винну сторону.

У юридичних документах, що формували правове поле України другої половини XVII ст., часто використовувалися такі поняття і визначення, як «стародавні права і вольності», «малоросійські пра­ва», «свої права» [10, с. 67-123] та ін., під якими розуміли всю суку­пність - як писаних, так і неписаних - норм права минулого, що збе­регли своє правове значення. Центральна московська влада неодно­разово підтвердокувала збереження в Україні-Гетьманщині «старода-

вніх прав і вольностей». У 1659 р. в других Переяславських статтях зазначалося, щоб в Україні «своїми правами судилися». «Стародавні права і вольності козацькі» цар підтвердив і в 1663 р., і в наступні роки. Як правило, всі договірні статті другої половини XVII ст. за­кріплювали непорушність «малоросійських прав», не вдаючись у ро­зшифрування їхнього юридичного змісту. Проте і в українському су­спільстві чиновники державної і судової влади й представники різ­них соціальних груп по-різному тлумачили «давні», «стародавні», «звиклі» права, відстоюючи свої групові інтереси. Новий панівний клас, що формувався, - козацька старшина і шляхта - прагнув відт­ворити юридичний статус шляхти, який існував до 1648 р. Селянст­во, рядове козацтво і міщанство, навпаки, прагнули закріпити норми звичаєвого права, котрі регулювали правове становище вільного ко­зацтва і селянства й оформилися в період революційної боротьби 1648-1654 рр.

В останній чверті XVII ст. поширилися так звані земельні геть­манські універсали - про наділ землею «на службу» або «за службу», або про підтвердження права власності на землю. Видавались охо­ронні, або імунітетні, універсали про охорону майна, виключення певних осіб із компетенції місцевих адміністративних або судових органів. Окрему групу становили універсали воєнно-службового ха­рактеру. Нормативні акти гетьмана широко доповнювалися актами місцевої полково-сотенної адміністрації.

В останній чверті XVII ст. в Україні залишались чинними норми права польсько-литовського періоду. Найбільше застосування мав Статут Великого Князівства Литовського (редакція 1588 р.). У судо­чинстві часто використовували Магдебурзьке право, нормами якого поряд з іншими джерелами керувалися не тільки магістратські суди, а й полкові. Але слід мати на увазі, що норми Магдебурзького права, яке діяло в Україні в другій половині XVII ст., відрізнялися від тієї магдебурзької системи, котра діяла в Центральній і Західній Європі. В Україні використовували не оригінали німецьких збірників зако­нів, а переважно їхні переробки. Найбільшого поширення набули «Право Магдебурзьке», «Зерцало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних магдебурзьких» Б. Троїцького, «Право цивільне Хе- лмінське» П. Кушевича. Застосування в адміністративно-судовій практиці правових норм польсько-литовського періоду певною мі- 11

рою забезпечувало самостійний розвиток української правової сис­теми. Водночас вони означали пережитки минулого укладу. Багато положень цих законів суперечили одне одному, не відповідали соці­ально-економічним умовам, що сформувалися у другій половині X- VII ст.

Цінним джерелом права України були також актові книги, збір­ники оригіналів і копій документів, написаних або засвідчених суда­ми різних інстанцій чи адміністративними органами, щоб надати цим документам юридичної сили. Актові книги поділялися на «чорні книги» - із записами рішень і вироків із кримінальних справ і «книги декретів» - з цивільних справ.

Загальні правові норми Російської держави на території Гетьма­нщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки ті но­рмативні акти, котрі російська влада спеціально видавала для впро­вадження на Україні. Але в Слобідській Україні російське законо­давство впроваджувалося активно й витісняло норми звичаєвого права.

У другій половині XVII ст. домінує обвинувально-змагальний процес. За особливих обставин - в справах, пов’язаних з державною таємницею, вищими посадовими особами, які перебували під «про­текцією» гетьмана тощо, - застосовувався слідчий (інквізиційний) процес. Чіткого поділу на цивільний і кримінальний процес не було, хоча в практиці кінця XVII ст. такий поділ уже намітився.

Позови та інші заяви, як правило, викладались усно. Дізнання, попереднє слідство провадив сам позивач або потерпілий за сприян­ня родичів, громадськості. Слідчі дії з кінця XVII ст. адміністрація або органи почали виконувати у справах особливої важливості і у справах про тяжкі злочини. Такі дії в судових документах називали­ся «розшук», «інквізиція» [11, с. 48].

Для України XVIII ст. характерним є завершення становлення української національної правової системи і перші спроби кодифіка­ції права. Однак через втрату Україною державності цей процес не дістав офіційного визнання і законодавчого закріплення. Характер­ною особливістю українського процесуального права завжди була відкритість (прилюдність, гласність) судочинства. Навіть у часи се­редньовіччя інститут прилюдності судочинства не обмежувався так, як у західноєвропейських державах.

Як і в попередні часи, важливим джерелом права залишалося звичаєве право. Але воно зазнало суттєвих змін як за формою і зміс­том, так і за широтою та порядком застосування. Норми звичаєвого права, що не суперечили російському законодавству, підтверджува­лися санкціонуванням державної влади. Про це свідчать укази Петра І, інші документи та матеріали, зокрема прохання генерального обо­зного Я. Лизогуба (1729 р.), «доношение» генерального судді І. Бо­розни (1735 р.) та ін. Водночас під традиційними юридичними нор­мами розуміли далеко не всі норми звичаєвого права, а передусім ті, що служили інтересам правлячої еліти (раніше встановлені і закріп­лені в різних нормативних актах). Це випливає з указів імператора і Сенату від ЗО листопада і 4 грудня 1796 р. про «восстановления» в Малій Росії «правления и судопроизводства сообразно тому, как оное там сходственно правам и прежним обрядам существовало».

Найповніше звичаєве право діяло в козацькому середовищі, осо­бливо на території Нової Січі, хоча й там виявилася тенденція до де­далі більшої регламентації внутрішнього устрою правового життя рі­зноманітними письмовими приписами офіційної влади [12, с. 181-191 ].

Упродовж усього періоду пізнього феодалізму звичаєве право продовжувало функціонувати в усіх сферах життя українського сус­пільства і держави, навіть у тих випадках, коли окремі його норми суперечили основним напрямам політики як гетьмана, так і царсько­го уряду. Пояснюється це тим, що норми звичаєвого права мали пе­реважно об’єктивний характер, вони глибоко проникли в усі сфери суспільства. І хоча наприкінці XVIII ст. у зв’язку з еволюцією суспі­льних відносин, втратою державності сфера застосування звичаєвого права обмежується у зв’язку з витісненням його російським законо­давством, звичаєве право продовжувало жити, його норми обов’язково враховувались усіма без винятку кодифікаторами, ім­перським законодавством.

Провідне місце в правовій системі України XVIII ст. посіло писа­не право. Найпоширеніші в Україні пам’ятки магдебурзького права: «Зерцало саксонів» (1536), «Право цивільне Хелмінське» (1584), «Порядок прав цивільних магдебурзьких» (1557-1559), «Артикули права магдебурзького» (1557). Законність цих джерел підтверджува­ли загальноімперські акти, універсал гетьмана І. Скоропадського від 16 травня 1721 р., «Решительные пункты» (п. 20) від 22 серпня 1728 р., Інструкція гетьмана Д. Апостола судам від 13 липня 1730 р.

Розповсюджувалося застосування Магдебурзького права на усіх ланках судової системи України. У першій половині XVIII ст. для по­легшення праці суб’єктів застосування правових норм виникла пот­реба перекладу збірників магдебурзького права з латинської мови на українську мову. Для цього створюються Короткий вказівник Магде­бурзького права за книгою «Порядок прав цивільних магдебурзьких» і особлива праця під назвою «Кратко выписано з прав малороссийс­ких книги «Порядку прав цивільних магдебурзьких», з артикулов права Магдебургского, права цесарского з означением, какое в тех правах за вини положено наказание и казнь и на каких именно значат страницах». У цих збірниках зміст Магдебурзького права було дещо спрощено порівняно з оригіналами. Реалії суспільно-політичного життя, безперечно, відбилися на характері й обсязі застосування Маг­дебурзького права на місцях. Наприкінці XVIII ст. Магдебурзьке пра­во майже перестало застосовуватися на українських землях, але бага­то які з його положень збереглися в різних нормативних актах.

У 1708 р. гетьман І. Мазепа зробив спробу вийти з-під влади ро­сійського царя й уклав договір з королем Польщі С. Лещинським. Цей договір визначав у загальних рисах правове становище Лівобе­режної України на правах провінції Речі Посполитої. Соратник Ма­зепи гетьман у вигнанні П. Орлик у м. Бендерах (Молдова) підписав зі старшиною акт «Пакты и конституции...». Обидва ці документи не були втілені в життя, але становлять інтерес як пам’ятки державно- правової думки України.

Події 1708-1709 рр. посилили негативне ставлення російської адміністрації до інституту гетьманства та договірних відносин. Спроби гетьмана І. Скоропадського підписати нові договірні статті закінчилися прийняттям так званих Решетилівських статей 1709 р., що були одностороннім законодавчим актом царського уряду про управління Лівобережною Україною. Звернення гетьмана Д. Апос­тола до імператора Петра І про повернення Україні давніх прав від­повідно до договорів другої половини XVII ст. завершилися відмо­вою. У відповідь гетьман у 1728 р. одержав від Вищої таємної ради так звані «Решительные пункты», які до кінця існування гетьманщи­ни залишалися її основним законом.

Писемні пам’ятки адміністративного та судового діловодства, що зберігаються в архівах, дають змогу проаналізувати й оцінити застосу­вання процесуального права України. Як і раніше, важливе місце серед джерел права Гетьманщини посідали нормативні акти військово- адміністративної влади, передусім гетьмана. Ці акти мали форму уні­версалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів, грамот. Серед найваж­ливіших універсалів можна назвати: Універсал К. Розумовського від 20 квітня 1760 р. про фактичне закріплення селян України, також цілу низку земельних, імунітетних, військово-службових універсалів. За правовим характером близькими до універсалів були гетьманські ор­дери та інструкції, наприклад, Інструкції судам П. Полуботка (1722 р.), Д. Апостола (1730 р.), К. Розумовського (1761-1763 рр.), листи і дек­рети про порядок судочинства, Грамота К. Розумовського про кіль­кість розквартирування та порядок утримання військ (1751 р.).

У формі універсалів та указів видавала свої акти Генеральна вій­ськова канцелярія. Це були підзаконні акти, спрямовані на реаліза­цію актів гетьмана і царя, за їх допомогою здійснювалася виконавчо- розпорядча функція.

Значним був вклад Д. Апостола у поліпшення судочинства на Лі­вобережній Україні. «Пункти» гетьмана, затверджені російським урядом, визначали тільки загальну схему судів. Тому для поліпшен­ня судочинства була підготовлена і від імені гетьмана 13 липня 1730 р. видана інструкція судам.

Головною метою інструкції було встановлення чіткої системи су­дочинства. Це досягалося, по-перше, поступеневою системою апеля­ції: Вищий суд не мав права приймати справи, що не розглядалися в нижчих. Генеральний військовий суд займався тільки справами у апеляціях. Верховною апеляційною інстанцією був цар. По-друге, інструкцією регламентувався склад полкових, сотенних і сільських судів і визначалася їх компетенція. По-третє, нею сотенні, городові і магістратські урядовці зобов’язувалися видавати купчі на продаж ґрунтів, духівниці та інші документи. Раніше перехід нерухомого майна відбувався, як зазначалося в інструкції, «голослівно», тобто без документального оформлення, від чого «немалые у народе уста­ют тяжби и в судах деется трудность». Таким чином, інструкція су­дам від 13 липня 1730 р. сприяла упорядкуванню процесуального за­конодавства на Лівобережній Україні [13, с. 17].

У XVIII ст. рішення таких органів, як військова рада, рада гене­ральної старшини, практично втратили своє значення, тому їхні засі­дання відбувалися дуже рідко, зміст їхніх рішень заздалегідь визна­чався царською владою.

На початку XVIII ст. в умовах наступу на вольності України на її територію поширюється дія різноманітних актів царської Росії (рег­ламенти, приписи, положення, зводи, накази, інструкції, укази, мані­фести). Прикладами можуть бути: указ 1714 р. про єдино спадковість, Табель про ранги 1722 р., Указ 1783 р. про закріплення селян, Жалу­вана грамота дворянству 1785 р. На судочинство в Гетьманщині вплинули Петрівські укази з питань кримінального права 12 і 19 лис­топада 1721 р., «Про форму суду» від 3 листопада 1723 р. та ін. Збі­льшується також кількість нормативних актів.

У XVIII ст. у зв’язку зі зміною правового статусу Російської пра­вославної церкви посилилося втручання самодержавства і в правове життя української православної церкви шляхом введення в дію «Духовного регламенту» та інших нормативних актів.

На Правобережній Україні та Західній Волині (до приєднання їх до складу Росії в 1793 та 1795 рр.) найважливішими джерелами пра­ва залишались акти центральної влади Речі Посполитої, магдебурзь­ке право, Литовський статут, а також норми звичаєвого права. У 1768-1775 рр. польський Сейм затвердив так звані Кардинальні пра­ва, які гарантували панування шляхти та католицької церкви в усіх сферах життя.

На землях Запорозької Січі норми звичаєвого права залишалися найважливішим джерелом права аж до кінця її існування.

Зміст джерел права, що використовувалися в Україні у XVIII ст., та їхнє значення в житті українського суспільства свідчать про висо­кий ступінь розвитку правової системи України.

Наприкінці XVIII ст. унаслідок ліквідації української державності сфера застосування права України дуже звузилася, його витісняло законодавство Російської імперії.

У першій чверті XVIII ст. у процесі динамічного розвитку суспі­льно-політичного і правового життя України виникла гостра потреба спочатку інкорпорації, а потім і кодифікації права України.

У той час на території України використовувалася велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися 16

чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх засто­сування. Ще більше ускладнилась обстановка у зв’язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по всій території) ро­сійського законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.

Царське самодержавство, обмежуючи правомочність гетьмана, обмежувало водночас і його законодавчу владу, а отже, і можливості України підтримати й зберегти власну систему права.

Спочатку робота з кодифікації здійснювалася приватними особа­ми, котрі займалися систематизіцією нормативної бази окремих ін­ститутів та галузей права, наприклад, створення «ручних книг» для судів. Під «ручними книгами» розуміли збірники законів, створені шляхом неофіційної інкорпорації (в порядку приватної систематиза­ції). Часто «ручні книги» включали коментарі вчених. «Ручні книги» називилася ще «керівними» книгами. Наприклад, «Порядок» - це одна з таких книг.

Гетьман Д. Апостол і старшинсько-шляхетська верхівка, прагну­чи домогтися дозволу на систематизацію українського права, поси­лалися на Березневі статті, які встановлювали, що управління і суд Малоросія здійснюює за своїми стародавніми правилами та закона­ми. Наступні договори підтверджували це положення Березневих статей. Царський уряд дав такий дозвіл, сподіваючись, що, контро­люючи хід систематизації, переведе цю роботу на шлях створення єдиної для України і Росії правової системи.

За указом від 28 серпня 1728 р. імператриця Анна наказала ство­рити з місцевого українського населення кодифікаційну комісію для створення Зводу законів.

У 1730 р. Д. Апостол звернувся до архімандрита Києво- Печерської лаври з проханням направити для цієї роботи «духовних персон до того дела искусстных и знаючихся». У 1733 р. усіх осіб, які займалися цією роботою, зібрали у містечку Ічня Чернігівського полку. Деяких з них Д. Апостол навіть «увільнив від воєнного похо­ду». Кодифікація українського права була закінчена вже після смерт Д. Апостола [13, с. 19]. Однак Звід не був офіційно затверджений, бо його зміст мав розбіжності з намірами самодержавної влади.

У 1743 р. з’явився збірник, який називався «Права, за якими су­диться малоросійській народ». До недавнього часу це визначне дже- рело права перебувало в забутті, хоча свого часу його повернув науці та юридичній громадськості український учений А. Ф. Кістяківський.

Завдяки цінному змісту цього документа, його об’єктивній відпо­відності суспільно-політичному становищу України його норми за­стосовувалися судами України і впливали не тільки на правову прак­тику, а й на суспільно-політичне життя України. Тому доцільно де­тальніше зупинитися на цьому документі.

Перший текст Кодексу з власним коментарем видав у 1879 р. професор Київського університету А. Ф. Кістяківський. Напередодні Великої Вітчизняної війни молодий учений В. Д. Місяць знову пове­рнувся до дослідження Кодексу, присвятив йому кандидатську дисе­ртацію. У наш час вивчали і вивчають Звід професори А. П. Ткач, В.С. Кульчицький. У 1997 р. Інститут держави і права АН України опублікував Звід за редакцією академіка Ю. С. Шемшученка. Велику вступну статтю написав старший науковий співробітник К. Висло- боков. Багато уваги приділили дослідженню Зводу А. Яковлів, М. Слабченко, М. Чубатий, В. Рауделюнас та ін.

Норми Зводу розташовувалися за такою системою і відображали такі галузі права, що в основному склалися на той час: державне право, кримінальне право, цивільне право, процесуальне право.

Розділ, присвячений процесуальному праву, в першій своїй час­тині регулював судоустрій, а в другій - судочинство.

Судоустрій, за Зводом, засновано на поєднанні влади, судової і адміністративної, на давніх порядках і звичаях Малоросії.

Звід встановлював чітку ієрархію судів, визначав їхню компетен­цію, підсудність, судові штати. Звід знав інститут адвокатури.

Звід не проводив відмінності між цивільним і кримінальним про­цесом. Форма процесу була обвинувально-змагальною, вирішальну роль у ній відігравала ініціатива сторін. Водночас Звід знав і елемен­ти слідчого процесу, зокрема як докази використовувались докумен­ти і тортури. Вельми детально розглядалися основні стадії процесу.

Зрештою, цей Звід був типовим кодексом феодального права, яке забезпечувало економічне панування українських феодалів - козаць­кої старшини і шляхти.

Спроби упорядників Зводу затвердити самоврядування України не вдалися, тому що царський уряд суворо стежив, щоб на Україні зберігалася влада Росії.

Оскільки Звід не задовольнив потреби України у всебічному пра­вовому урегулюванні її суспільно-економічного і політичного життя, то в Україні були зроблені нові спроби систематизації права.

Генеральний суддя Ф. Чуйкевич уклав збірник «Суд и расправа в правах малороссийских...». Це була нова спроба систематизації українського права. «Суд и расправа» створювалися поступово. В основному збірник був завершений в 1750 р., а остаточно - в 1758 р. Головне джерело - Великий Литовський статут 1588 р., ма­гдебурзьке право (Саксонське зерцало і Порядок прав цивільних магдебурзьких). Ф. Чуйкевич був добре обізнаний також із законо­давством гетьманів України й указами російського уряду, широко використовував статті Б. Хмельницького, Д. Многогрішного, Д. Апостола тощо.

Метою праці Ф. Чуйкевича було створення системи статутових судів на зразок судової системи Литовського статуту. Він пропону­вав гетьману заснувати в усіх 10 полках посади суддів земських, замкових і межових, щоб вони діяли сепаратно (окремо) на підставі законів малоросійських, складали присягу, вступаючи на посаду, і в справи один одного не втручалися. Праця Ф. Чуйкевича розвивала ідею Б. Хмельницького про статутові суди. Вона вплинула на рефо­рму Генерального суду, яка була проведена в 1760 р.

Наступною спробою приватної кодифікації українського права другої половини XVIII ст. став збірник «Книга Статут и протчія пра­ва малоросійския и другие, служащія и тому, переписки, трудов и собранія Василія Петрова сына Кондратьева», упорядкований у 1764 р. юристом-практиом В. П. Кондратьєвим.

Основним джерелом цієї праці, як і попередньої, був Литовський статут 1588 р. Крім нього, джерелами були Магдебурзьке право («Порядок»), екстракт Статуту, польське законодавство, законодав­ство гетьманів Д. Многогрішного і Д. Апостола, звичаєве право. Збі­рник, упорядкований В. П. Кондратьєвим складався з таких, частин: 1) про докази; 2) про строки; 3) про процес; 4) про апеляцію; 5) про виконання судових рішень; 6) про посаг і вину; 7) про давність зем­ську; 8) про апеляцію в Статут; 9) про суд польовий, підкоморський та комісарський. З наведено змісту можна зробити висновок про від­сутність чіткого поділу кримінально-процесуального та цивільно- процесуального права.

У другій половині XVIII ст. повний текст Литовського статуту для українського юриста-практика був уже малозрозумілим і за конструкцією, і за поняттями. Тому й виникла необхідність у скоро­ченому викладенні матеріалу Статуту і впорядкуванні відповідного збірника. Так на підставі «Книги Статут...» з’являється «Экстракт из книги Статут прав малороссийских».

«Экстракт» - це переказ тексту Великого Литовського статуту в «стислому» вигляді.

Автор «Экстракту» невідомий. Очевидно, це вища посадова осо­ба Генерального Суду або Генеральної канцелярії, бо «Экстракт» широко застосовувався судами України.

Академік Н. П. Василенко вважав, що «Экстракт» міг виникнути в часи гетьманства Д. Апостола або К. Розумовського, в часи сильної гетьманської влади в Україні, коли велика увага приділялася систе­матизації українського права, спрощенню правової системи [14, с. 242-270].

Для юристів «Экстракт» мав дуже велике значення, бо допомагав орієнтуватися в Литовському статуті, знаходити відповідний артикул і правильно застосовувати його на практиці.

«Экстракт» мав два списки. Один належав В.П. Кондратьеву і входив до його збірника. Другий - невідомого походження. Він за­стосовувався в Гадяцькому полку, а також у Генеральній військовій канцелярії в Глухові. Обидва списки близькі за змістом і були видані в 1767 р. В. П. Кондратьєвим.

Як бачимо, процедурні питання привертали значну увагу судочи- нців, мислителів, громадських діячів та отримали великі напрацю- вання. Можна вказати на такі основні положення:

1. За допомогою норм процесуального права здійснюється забез­печення інтересів уповноваженої сторони, що пов’язано з накладан­ням санкцій на сторону, яка порушила ці інтереси. Таку специфічну діяльність виконують спеціальні органи - суди, які виступають як правоохоронні органи. Метою процесуального права є упорядкуван­ня діяльності правоохоронних органів.

2. Якщо раніше процесуальні норми лише іноді зустрічальсь у нормативних актах, то на стадії розвинутого права кількість проце­суальних норм значно збільшилася. Вони стають повноправними ви­дами правових норм порівняно з матеріально-правовими нормами.

3. Процесуальним механізмам присвячуються окремі норматив­но-правові документи: «Права, за якими судиться малоросійській народ», збірник «Суд и расправа в правах малороссийских...», «Кни­га Статут и прочие права малороссийские», «Экстракт из книги Ста­тут прав малороссийских». Окремі нормативні акти в сфері процесу­ального права можна віднести до розряду кодексів.

Наприкінці XVIII ст. робилися й інші спроби інкорпорації і ко­дифікації українського права, але вже в нових умовах - могутнього тиску на нього з боку російського законодавства.

В Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий. Як і раніше, не було чіткого поділу процесу на криміна­льний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція розглядати циві­льні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні - в межах слідчого процесу.

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. На цьому етапі розвитку процесуального права, можна прослідкува­ти ускладнення процесуального механізму, зокрема розширення процесуального статусу сторін процесу. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, пору­шували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо кримінальні. До останньої чверті XVIII ст. усе населення України вважалося правоздатним. Відповідно до Литовського стату­ту неправоздатними були тільки «баніти» (невільники), «безчесні», «прокляті». Законодавство не визнавало дієздатними дітей, розтрат­ників, психічно хворих, німих, залежних селян, якщо їх пан не ви­ступав «асистентом». Особи, які виступали у судовому процесі з ви­могами чи захистом від претензій, називалися процесуальними сто­ронами. Вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка висувала вимогу, іменувалася «поводом», «акто­ром», «кредитором», «інстигатором», «укрівдженим», «жалоблівою стороною», «чолобитником», «доносителем». Сторона, яка захища­лася, називалася «возваною», «злодійською», «відвітною». З XVIII ст. набули поширення терміни «позивач» та «відповідач».

Недієздатні особи, а також позивач чи інший заінтересований учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Відповідно до Зводу 1743 р. «адвокатом, пленіпотентом, прокуратором, повіре­ним називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За профе­сійними адвокатами закріплюється назва «присяжні повірені», яка була затверджена судовою реформою 1765 р. Після скасування Ге­тьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чо­тири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів.

Упродовж XVIII ст. дедалі частіше відмовляються від гласного розгляду справ. Судочинство було усним. З 1783 р. було введено ка­нцелярське судочинство, суд відбувався суворо «за формою». Кри­мінальний процес мав більш залежний характер, ніж цивільний, та розглядався як складова кримінального права, причому зв’язок між кримінальним правом і процесом вважався однаковим, як між мате­рією і формою одного і того ж організму. Звідси кримінальне право прийнято було називати матеріальним, а кримінальний процес фор­мальним кримінальним правом [15, с. 2].

Ми можемо спостерігати деталізацію правового регулювання ко­жної дії учасника процесу. Розгляд справ у суді починався з перевір­ки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов’язані в процесі судового обговорення дати свідчення («завод свой выговорить») і в наступні три дні викласти усе на папе­рі та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х роках XVIII ст., що свідчить про роз­ширення бази доказових засобів.

Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалися нормами «Краткого изображения процессов» - збір­ника процесуальних законів Росії.

Судовий процес завершувала судова постанова - «декрет». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах - «решение». Крім того, суди приймали постанови, що стосувалися окремих питань судочин­ства. Вони ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Спочатку постанови виносились усно, потім їх записували у судові книги «для пам’яті».

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням, мала зая­вити про свій намір, подати апеляцію та вказати причини оскаржен­ня. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція мог­ла вносити в них значні зміни, навіть ухвалити нову постанову, а та­кож надіслати справу на новий розгляд. Але найчастіше апеляційна інстанція залишала скаргу без задоволення.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рі­шення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них - виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторо­нам та їхнім представникам. На практиці процес відновлювався, зок­рема, у разі встановлення факту зловживання суддів та учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, - возний. Вироки виконував кат («містр»), іноді самі засуджені.

У середині XVIII ст. на Правобережній Україні процес зі змага­льного перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризува­лося формалізмом і здійснювалося латинською.

Одна з особливостей судових органів України другої половини XVII ст. - це не тільки широка компетенція в межах судочинства, а й виконання функцій нотаріату, адміністративних органів і поліції. Серед функцій суду, що ґрунтувалася на нормах звичаєвого права, слід назвати функцію примирення. Особи, які мали одна до одної претензії, між якими був спір або суперечка, з метою примирення могли звернутися до суду з так званою «угодою», «добровільним прощенням». Суд без порушення справи приймав документ про примирення, вписував його в актову книгу, встановлював «заруку» (штраф за порушення миру) і, зрозуміло, одержував плату за працю. Така процедура дозволяла уникати тривалих виснажливих судових процесів, які розоряли сторони, між якими був спір, і збагачували адміністрацію й суд.

Суди всіх інстанцій мали свободу широкого вибору порядку ве­дення процесу. Судова практика другої половини XVII ст. знала час­ті відступи суддів від писаних процесуальних норм, що свідчить про великий вплив на судочинство звичаєвого права. Про широку компе­тенцію судів свідчить і той факт, що смертний вирок міг винести со- тенний суд. Так само вирок полкового суду не вимагав затвердження вищим судом.

Судді, проголошуючи суворі «декрети», не завжди розглядали їх як остаточні. Дуже часто на прохання сторін, їхніх родичів, беручи до уваги думку присутніх, суди змінювали «декрети» на м’якші. Сторони, незадоволені вироком чи рішенням суду, мали право на подання апеляційної скарги до вищого суду.

Після смерті Б. Хмельницького для українського народу та украї­нської держави настали тяжкі часи. Почався період руйнації україн­ської державності. На жаль, наступники Богдана Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним справу державотво­рення, а й своїми безрозсудними вчинками, занапастили її, призвів­ши до так званої Руїни - гострої кризи української державності дру­гої половини XVII століття. У період анархії та Руїни протиборству­ючі старшинсько-шляхетські угруповання з допомогою своїх зару­біжних союзників (насамперед Росії та Польщі, а також Туреччини) розв’язали громадянську війну (1658-1663 р.), під час якої єдину Українську державу було поділено на дві частини - Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 р. Юридично його було оформлено у 1667 р. Андрусівським перемир’ям, остаточно - у 1686 р. договором про довічний мир. Правобережна Україна опини­лася під Польщею, Лівобережна - під протекторатом Росії.

Роз’єднання території України породило поліцентризм, багатов- ладдя, різноманітні його форми, однак на Правобережжі і Лівобе­режжі протягом 1663-1676 рр. існувала однакова форма держави - гетьманат, а на Лівобережжі він зберігався і після 1676 р., що є пере­конливим доказом стійкості, життєздатності Української держави. Річ Посполита, Росія і Туреччина також змушені були брати це до уваги у своїх відносинах з Україною.

Судова система Лівобережжя України у другій половині XVII- XVIII ст. виступала важливою ланкою у державному апараті Геть­манщини. Вона мала складну та розвинену внутрішню структуру, яку можливо класифікувати за різними критеріями.

Так можна визначити судові органи за ієрархією: вищі, такі як суди генеральних і старшинських рад, гетьмана, Генеральна військова кан­целярія, Генеральний військовий суд, та регіональні - полкові, сотенні та місцеві суди. За становою юрисдикцією - козацькі суди і суди місь- кого стану, селянські, духовенства та іноземного купецтва. А також за предметною підсудністю - суди загальної компетенції та суди спеціа­льної компетенції. До судів спеціальної компетенції можна віднести вищі суди Гетьманщини у військових та політичних справах, духовні, домініальні, цехові, купецькі, ярмаркові та митні суди.

Магістратські і ратушні суди розглядали у першій інстанції циві­льні та незначні кримінальні справи міщан і селян, які знаходилися під юрисдикцією міських магістратів і ратуш, а у другій інстанції - апеляції посполитих селян на рішення сільських судів [ 16, с. 82-83]. Поряд з магістерськими та ратушними судами у містах при органах ремісничого цехового самоврядування діяли цехові суди [17, с. 37].

Загальноросійське законодавство про судоустрій і судочинство було поширене на території Лівобережної України в 1783 р. З при­йняттям Маніфесту від 27 березня 1793 р., що проголосив приєднан­ня Правобережної України до Росії, Катерина II розпорядилася під­готувати «все законы и указы к управлению и судопроизводству по правилам учреждений наших», а також дала вказівки про ліквідацію польських судів і впровадження російського судочинства. Відкриття нових судів відбулося лише в 1796 р. Всупереч покійній імператриці Павло І 3 листопада 1796 р. підписав Указ «О встановлений в Мало­россии правления и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам». Як наслідок, на Лівобережжі було частково по­новлено колишнє українське судочинство, на Правобережжі - поль­ське судочинство, що ґрунтувалося на польсько-литовському зако­нодавстві. Микола І указом від ЗО жовтня 1831 р. увів на Правобе­режжі російську судову систему із збереженням чинності процесуа­льних норм Литовського статуту. 25 червня 1870 р. своїм указом Микола І поширив дію Зводу законів Російської імперії 1832 р. на Правобережну Україну. З цього моменту впроваджувалося російське судочинство, чинність Литовського статуту була припинена [18, с. 98-110].

Досліджуючи українську судову систему періоду Гетьманщини, можна зробити висновок, що мало місце розповсюдження в Украї­ні російських форм судового процесу і російських джерел права. Це мало позитивні та негативні сторони. Судовій системі того часу були властиві як демократичні ознаки, такі, як виборність судейсь- ких колегій, колегіальний, публічний та гласний розгляд справи, участь представників громад у розробці судових рішень та вироків, проте мали місце бюрократизація вищих козацьких судів, мініма­льне застосування українських правових норм, перехід на перева­жно російську мову судочинства, активне втручання у компетен­цію українських судів російських військових комендантів і гарні­зонних канцелярій.

15 квітня 1842 р. у Чернігівській і Полтавській губерніях було введено російське законодавство про судочинство. З цього часу на всю територію України поширювалися єдині загальноросійські доке- рела процесуального права.

Процесуальні закони, що діяли в Росії у першій половині XIX ст., вирізнялися значним анахронізмом. У більшості випадків вони скла­далися з норм, установлених ще Соборним уложенням 1649 р. за ца­ря Олексія Михайловича і Статутом військовим 1716 р. (3-тя частина Статуту «Краткое изображение процессов или судебных тяжеб»), а також Указом «О форме суда» 1723 р.

З опублікуванням і введенням в дію Зводу законів, основні про­цесуальні норми були сконцентровані в X і XV томах Зводу, а також у Сільському судовому статуті 1839 р.

У період, що розглядається, аж до судової реформи 1864 р., про­цес залишався інквізиційним. На зламі XVIII-XIX ст.ст. робилися спроби відокремлення попереднього слідства від судового розгляду справ. В апеляційних судах упроваджувався окремий розгляд кримі­нальних і цивільних справ. Указом 1806 р. заборонялися тортури під час провадження розслідування справ. Але всі ці заходи не могли змінити сутності феодального процесуального права поліцейської держави.

Незважаючи на відсутність розмежування цивільного і криміна­льного судочинства, все ж є підстави розглядати їх як самостійні га­лузі права, що формувалися.

Цивільне судочинство характеризувалося повсюдним порушен­ням законів, неправосуддям, дороговизною процесу. Суди виконува­ли не тільки суто судові функції, а й адміністративні. Повітовий суд займався опікунськими справами дворян, здійснював нотаріальні дії, видавав ярлики на провезення вина і вводив у володіння маєтком. Отже, суд спочатку вчинював юридичні акти, здійснював нотаріаль­ні дії, а потім на їх підставі вирішував справи.

Множинність судових інстанцій і невизначеність законів про під­судність ускладнювали порядок судочинства. Тому цивільний про­цес перетворювався для сторін у тернистий шлях «ходіння по му­ках». При цьому в кожній судовій інстанції був свій звичай застосо­вувати закон до справи, складати рішення суду, були свої строки для закінчення справи.

Одним з головних недоліків цивільного судочинства було існу­вання одного загального, чотирьох головних і шістнадцяти особливих порядків судочинства. Цивільне судочинство поділялося на примир­ливе і примусове, останнє - на справи позовні і справи вотчинні. По­зовні, у свою чергу, поділялися на швидкозакінчувані (за невикона­ними зобов’язаннями) і на справи про кривди, шкоду, самоуправне заволодіння майном тощо. Залежно від цього встановлювалася чітка формальність у поданні позовних прохань, апеляцій та інших паперів.

Канцелярська таємниця судочинства і розшуковий процес перет­ворювали позивача і відповідача в «речові докази у справі», бо вони фактично не мали процесуальних прав.

У першій половині XIX ст. уже за відсутності української держа­вності завершується ліквідація національної правової системи. На всій території України набуває чинності загальноімперське законо­давство при збереженні лише окремих норм права України, визнаних і закріплених у законах Російської імперії. Джерела права, норми звичаєвого права, що зберігали на початку XIX ст. роль джерел пра­ва, в 40-ві роки практично втрачають свою силу. Лише сільські гро­мадські суди (копні суди на Волині і Поділлі, «судні ради» на Пра­вобережжі), що розглядали незначні справи, як і колись, керувалися нормами звичаєвого права. Козацьке право теж втратило роль осно­вного джерела права в житті козацьких громад, які ще існували. Тільки в місцях дислокації українських козацьких військ (Бузьке (1803-1817), Азовське (1828 -1865), Дунайське (Новоросійське) (1828-1869) козацькі війська) воно зберігало своє значення локаль­ного джерела права. Загалом, козацьке право становило сукупність українського звичаєвого права, елементів німецького магдебурзького права і положень Литовських статутів. Слід також враховувати ту­рецько-татарський, польський та російський вплив на певні сторони січового судочинства. Козацьке право мало усний характер і не пот­ребувало посилань на кодифіковане писемне докерело [19, с. 136].

На початку XIX ст, у сфері приватного права адміністративні й судові органи в Україні використовували збірники писаного права XVIII ст., а в сфері публічного права - керувалися винятково Росій­ським законодавством.

Наприкінці XVIII ст. з запровадженням на території України гу­бернського поділу й утворенням міських дум фактично призупиня­лася дія Магдебурзького права. Магістрати, які збереглися в окремих містах, виконували обмежені судові повноваження. У період прав­ління Павла І під впливом авторитету канцлера А. А. Безбородька (вихідця з української козацької старшини) частково поновлювалася дія Магдебурзького права на Лівобережній Україні. У 1797 р. Маг­дебурзьке право повернули Києву, а в 1831 р. його було остаточно скасовано в усіх магістратських і ратушних містах України, за виня­тком Києва. Там це право скасовано 23 грудня 1834 р.

У 1835 р. на території України, яка входила до складу Російської імперії, набув чинності Звід законів у частині регулювання держав­них і адміністративно-правових відносин. У 1839 р. Микола І підпи­сав постанову про поширення на Київську губернію дії усіх загаль­нодержавних законів і ліквідацію її виняткового становища. Це стало сигналом до поширення загальноімперської правової системи на те­риторії України. У 1840 р. на Лівобережну, а в 1842 й на Правобере­жну Україну було поширено дію Зводу законів у частині цивільного і кримінального права. У 1842 р. офіційно скасовано дію Литовсько­го статуту.

Звід складався з 42 тис. статей, об’єднаних у 8 розрядів і вміще­них у 15 томах. У 1892, після судової реформи 1864, окремим, 16-м томом вийшли «Судові статути». Норми кримінально- процесуального права були сконцентровані в кн. XII т. XV Зводу (понад 800 статей). Ці норми, по суті, становили досить великий ко­декс з певною системою побудови. Кримінальна справа починалася за доносом, скаргою окремих осіб або за ініціативою прокурора, стряпчих чи поліції. Попереднє слідство провадили поліцейські установи: нижні земські суди, управи благочиния, присутствія, що складалися з поліцмейстерів, приватних і слідчих приставів. Слідст­во з кримінальних справ провадили й нижчі поліцейські чиновники: станові, околоточні. У справах про вбивство кріпаками своїх помі­щиків попереднє слідство провадили жандармські офіцери. За Зако- ном, виданим у 1837 р., поліцейський чиновник був і слідчим, і суд­дею, й охоронником земських інтересів.

За чинними нормами права кримінальний процес у стадії попере­днього слідства поділявся на попереднє і формальне слідство. Перше передбачало збирання речових доказів і встановлення факту злочи­ну. У цій стадії обвинуваченого тримали під арештом без пред’явлення обвинувачення.

За формального слідства допит обвинуваченого здійснювався в присутності депутатів. Допитувалися свідки, проводилася експерти­за. За законом існувало формальне слідство, але не було формально­го обвинувачення підсудного перед судом, на жодну з посадових осіб не покладався обов’язок підтримувати обвинувачення в суді.

Слідчий, керуючись системою формальних доказів, прагнув не встановити істину у справі, а підбирав необхідні йому докази. Вва­жаючи, що такі докази зібрані, він передавав справу до суду, а останній уже сам доповнював матеріали, яких не вистачало у справі. Попереднє слідство залишалося без перевірки, і часто суд міг вирі­шити справу на підставі паперів, складених слідчим.

Отже, судового слідства як частини судового розгляду не існува­ло. Справу доповідав за складеними «виписками» один із членів су­ду або секретар. Як правило, свідків і експертів у суд не викликали. Та й сам обвинувачений викликався в суд лише для з’ясування пи­тання, чи застосовувалися до нього недозволені методи під час про­вадження слідства. Він був не суб’єктом, а об’єктом процесу.

Вивчення судової практики з кримінальних справ першої половини XIX ст. показує, що вироки суду характеризуються формалізмом і не- правосуднісію. Однією з причин цього було існування інквізиційного (слідчого) процесу, за яким обвинувачення підсудного провадилося на підставі своєрідної теорії формальних доказів. Кращим доказом вва­жалося особисте зізнання, зроблене підсудним під час формального слідства, потім йшли показання двох свідків під присягою.

Судово-кримінальні докази поділялися на досконалі, коли вони ви­ключають будь-яку можливість визнати невинуватість підсудного, і не­досконалі, коли не виключалася можливість визнати його невинуватість.

До досконалих доказів належали особисте зізнання обвинуваче­ного, письмові докази, визнані ним; висновок медичних експертів; показання двох свідків, що збігалися і не були спростовані підсуд- ними. До недосконалих доказів закон відносив позасудове зізнання обвинуваченого, підтверджене свідками; обмова ним сторонніх осіб; поголовний обшук; показання одного свідка.

Законодавство не допускало судового тлумачення законів.

Судді вирішували справи тільки на підставі паперів, що були в матеріалах справи, хоча ці папери могли бути сфальсифікованими або непереконливими.

У разі недостатньої кількості доказів суд не виносив обвинуваль­ного чи виправдувального вироку, а залишав підсудного під підоз­рою. Для селян і міщан це могло тягти за собою виселення їх до Си­біру за вироками місцевих товариств.

З найтяжчих кримінальних справ суд першої інстанції формулю­вав лише «думку» і направляв її в палату кримінального суду для винесення вироку. Вироки не були стабільними. Досить часто вони на вимогу самого закону, а також за скаргами потерпілих роз­глядалися в ревізійному порядку у вищих судах.

Чітко виражений класовий характер мали норми процесу, закріп­лені в розділі про судочинство з найнебезпечніших для держави зло­чинів - державних, проти віри тощо. Такі справи повинні були розг­лядатися «без малейшего промедления». Для їх розгляду за указом царя могли створюватися особливі верховні кримінальні суди, склад яких персонально визначався також царем. Такий верховний кримі­нальний суд судив, зокрема, декабристів під контролем імператора.

Особливий порядок існував для розгляду справ селян, які висту­пали проти своїх поміщиків і чинили опір присланим для їх утихо­мирення військовим командам. їх судив військовий суд. Вирок тако­го суду після затвердження губернатором чи міністром внутрішніх справ виконувався негайно.

Справи про «маловажные преступления» (дрібні крадіжки до 20 крб., легкі побої, пияцтво та ін.) вирішувалися у скороченому по­рядку поліцейськими чиновниками.

Звід надавав право поміщикам чинити розправу за незначними злочинами, скоєними поміщицькими селянами.

Капіталістичний розвиток Росії не міг, звичайно, не впливати на право країни. Однак у період, що розглядається, будь-яких суттєвих, великих законодавчих актів прийнято було не так уже й багато. Мо­жна стверджувати, що найбільші зміни відбулися у державному, ад­міністративному, земельному та кримінальному праві. Проте були окремі зміни й в інших галузях права.

На початку XX ст. в Україні чинними були норми цивільного пра­ва, що містилися в основному в частині І тому X Зводу законів Росій­ської імперії, норми якого багато в чому вже не відповідали вимогам буржуазного суспільства, що розвивалося, й об’єктивно зумовлювало необхідність проведення буржуазної кодифікації цивільного права. І робота в цьому напрямі проводилася. Перші редакції проектів Циві­льного уложення (російської кодифікації цивільного права) стали оприлюднюватися з 1894 р., спочатку окремими частинами (книгами), а незабаром й окремими виданнями. До 1905 р. Була складена зведена редакція проекту Цивільного уложення, після чого проект уложення був опублікований. Проект Цивільного уложення так і залишився проектом, а потреба розвитку цивільного права відчувалася у країні вельми гостро. Тому в період, що розглядається, й були прийняті окремі правові акти в галузі цивільного права, покликані оперативно відгукуватися на вимоги часу. Деякі зміни стосувалися і кримінально- процесуального законодавства. Так, прийнятий 15 червня 1912 р. «За­кон про перетворення місцевого суду» з метою скорочення прова­дження у маловажливих кримінальних справах вводив інститут судо­вих наказів. Процедура цієї форми розгляду справи зводилася до до­повіді мировим суддею справи, заслуховування пояснень обвинува­ченого й обвинувача і винесення наказу. Якщо протягом семи днів пі­сля одержання засудженим копії наказу від нього не надходило про­хання про судовий розгляд справи, наказ набував законної сили. Ін­ститут судових наказів був запозичений з австрійсько-німецького процесу і для Російської імперії був процесуальною новелою.

Законодавчо засади судочинства були закріплені в Україні і в 1917-1920 рр. 29 квітня 1918 року Центральна Рада прийняла Кон­ституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР). Опрацьовувала її спеціальна консти­туційна комісія на чолі з професором М. Грушевським. У п. 61 Кон­ституції (Розділ VI, Суд УНР) вказувалося, що «правосуддя в суді має бути прилюдне й устне» [20, с. 110].

Проводились важливі реформи і в період гетьманату П. Скоропадського. Створювалась система губернських і повітових судів та сенат як найвищий судовий орган.

Постала проблема конституювання і третьої форми української державності в період Директорії УНР. Правительственна комісія по виробленню повної Конституції Української держави розширила і переробила проект, розроблений Всеукраїнською Національною Ра­дою, і подала його Раді Міністрів для розгляду, ухвалення й оголо­шення. Однак згаданий документ залишився проектом і не був за­тверджений урядом УНР. В артикулі 142 проекту Конституції зазна­чалося: «Судові розправи, як у справах цивільних, так і в карних, мають бути усні і прилюдні. Винятки з сеї останньої засади визначає закон» [20, с. 157].

Радянський період розвитку судочинства почався, з одного боку, відмовою від досягнень дореволюційного права (тільки до ЗО листо­пада 1918 року суди мали можливість застосовувати правила Судо­вих статутів 1864 р., що передбачалось ст. 8 Декрету про суд № 2), а з іншого - проголошенням повної, безмежної гласності [21, с. 12]. Так, розгляд справ у тимчасових народних судах був відкритим. Щодо відвідувань громадянами засідань суду ніякі обмеження не пе­редбачалися. Судові слухання починались у вечірній час з метою створення сприятливих умов для їх відвідування. Особам з публіки надавалось право виступати обвинувачами і захисниками. Як зазна­чає М. Міхеєнко, «...всім громадянам, присутнім у залі суду, нада­валось право брати участь в обговоренні кожної справи під керівни­цтвом головуючого - постійного судді» [22, с. 14-15].

Порядок розгляду справ у революційних трибуналах мав ана­логічний характер. Крім того, гласність, поряд із змагальністю, роз­повсюджувалась і на попереднє слідство, яке велось слідчими комісіями на колегіальній засаді. Ст. 15 Положення «Про особливі військові трибунали» 1918 р. визначила систему найважливіших принципів радянського кримінального процесу: гласність, доціль­ність, неупередженість, безпосередність, рівність сторін.

Вказані принципи кримінального судочинства знайшли своє но­рмативне закріплення і в «Тимчасовому положенні про народні суди і революційні трибунали», затвердженому НКЮ УРСР 14 лютого 1919 р. (ст. 17), та «Положенні про народний суд УРСР» від 26 жов­тня 1920 р.

Отже, перші радянські нормативні акти про судочинство широко декларували гласність і відкритість пролетарського суду, але не 32

містили детальних правил їх реалізації. А в основі здійснення ідеї гласності судочинства лежав принцип доцільності.

З розвитком радянського права проходила подальша конкрети­зація і деталізація положень про здійснення судочинства.

Судочинство на території СРСР в роки Великої Вітчизняної вій­ни, де було оголошено воєнний стан, і в районах воєнних дій мало низку особливостей, головними з яких були скорочені строки досу- дових дій, швидкість судового розгляду справи. Затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 р. «Положення про військові трибунали в місцевостях, де було оголошено воєнний стан, і в районах воєнних дій» змінило порядок попереднього розсліду­вання і порядок розгляду справ військовими трибуналами. За цим Положенням відповідні військові трибунали розглядали справи по закінченню 24 годин після вручення копії обвинувального висновку. Судові справи в трибуналах розглядались без участі народних засі­дателів, здебільше при відсутності прокурора, адвоката. Особиста участь свідка у судовому засіданні вважалась необов’язковою. Виро­ки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані тільки в порядку нагляду. Про кожний вирок, який засуджував до вищої міри покарання, військовий трибунал по­винен був негайно повідомляти голові Військової колегії Верховного Суду СРСР і головному прокурору Червоної армії або Військово- морського флоту. У разі неодержання протягом 72 годин повідом­лення про припинення виконання вироку, такий виконувався.

При розгляді справ про злочини, за які була встановлена відпові­дальність за законами воєнного часу, цим Положенням керувались всі військові і загальні суди, незалежно від місця їх діяльності.

Умови воєнного стану внесли деякі зміни в підсудність судів за територіальною ознакою. Так, встановлювалось правило, за яким справа могла бути передана з одного суду до іншого і на таких підс­тавах, які чинним законодавством не були передбачені. Такими об­ставинами вважалися перебування звинуваченого в іншій місцевості та неможливість або складність етапування чи виклику його до суду за місцем вчинення злочину, тимчасове припинення діяльності судів у певній місцевості тощо.

Щодо вимог процесуального закону, що визначають порядок роз­слідування і розгляду кримінальних справ, метою яких є забезпечен-

ня повного, всебічного й об’єктивного дослідження всіх обставин справи, правильне її вирішення по суті, охорону прав учасників про­цесу, то в рамках законодавства вони зберігали своє значення і під час війни лише формально. В умовах воєнного стану, бойових дій мали місце випадки, коли через об’єктивні, а інколи і суб’єктивні умови ці норми порушувались. У народних судах не завжди можна було забезпечити присутність усіх учасників процесу на судовому засіданні; іноді неможливо було забезпечити явку до суду свідка. У таких випадках суд був змушений оголошувати показання свідка, які він давав на попередньому слідстві, і зіставляти їх з іншими доказа­ми у справі. Не завжди дотримувались вимоги участі захисника в су­довому процесі.

Цивільне процесуальне законодавство та практика цивільного су­дочинства майже не зазнали змін.

Законодавчі та нормативні акти процесуального характеру за умов війни були спрямовані на сприяння захисту радянської держа­ви, її правової системи ціною звуження захисту прав підозрюваного та підсудного, часто шляхом порушення захисту. Тим більше, що і в роки війни активно діяв позасудовий репресивний апарат (спеціальні наради НКВС та ін.).

В Україні законодавство про цивільне судочинство складалося із прийнятих 8 грудня 1961 р. Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік та виданого відповідно до них у липні 1963 р. Цивільного процесуального кодексу УРСР.

ЦПК УРСР встановлював загальні положення цивільного судо­чинства: містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права й обов’язки; про провадження в справах у судах першої інстанції, ка­саційній та наглядній інстанціях; визначав виконання судових рі­шень; цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів; визначав порядок розгляду справ у зв’язку з міжнародними договорами та угодами.

Завдання цивільного судочинства полягало у правильному і шви­дкому розгляді та вирішенні цивільних справ з метою охорони сус­пільного і державного ладу СРСР, соціалістичної системи господар­ства і соціалістичної власності, захисті політичних, трудових, жит­лових та інших особистих і майнових прав та інтересів громадян, що охороняються законом. Отже, на перше місце був поставлений за­хист інтересів не громадян, а держави.

У ЦПК УРСР відзначалось, що правосуддя у цивільних справах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом усіх громадян, незалежно від їх матеріального, майнового і службового становища, статі, національності, расової належності та віроспові­дання.

У період, що розглядається, законодавство про кримінальне су­дочинство складалося з Основ кримінального судочинства Союзу і РСР і союзних республік, прийнятих 25 грудня 1958 р., і Криміналь­но-процесуального кодексу УРСР, затвердженого 28 грудня 1960 р.

КПК УРСР містив норми про порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство; про провадження справ у суді першої інстанції; про провадження справ у касаційній і наглядовій інстанці­ях; про виконання вироків, ухвал і постанов суду; про застосування примусових заходів медичного характеру.

Завданнями радянського кримінального судочинства проголошу­валися швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забез­печення правильного застосування законів для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жод­ний невинний не був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений.

11 липня 1969 р. було затверджено Положення про попереднє взяття під варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як ви­ключна міра: тільки у випадках, коли існували підстави припускати, що обвинувачений сховається від слідства або перешкоджатиме встановленню істини при розслідуванні злочину, продовжуватиме злочинну діяльність або може ухилитися від виконання вироку.

Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і 3 лютого 1970 р. була розширена участь захисника у кримінальному процесі. Захисник допускався до участі у справі з моменту оголо­шення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред'явлення обвинувачення.

Основні принципи процесуального права були закріплені в Кон­ституції УРСР 1978 р. Це такі, як здійснення правосуддя тільки су­дом на засадах рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції народних засідателів; колегіальність розгляду циві­льних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та на­родних засідателів та підкорення їх тільки законові; гласність судо­вого розгляду; право осіб, які беруть участь у справі, виступати в су­ді рідною мовою, а також знайомитися зі справою через переклада­ча; право обвинуваченого на захист. Конституційне закріплення оде­ржав і такий принцип, як участь громадських організацій і трудових колективів у судочинстві в цивільних і кримінальних справах.

Проте багато які з вказаних демократичних принципів далеко не завжди здійснювалися на практиці. Кримінальне-процесуальне зако­нодавство не забезпечувало належних юридичних гарантій прав осо­би. Недостатня вимогливість суддів до якості розслідування призво­дила до того, що траплялися випадки, коли слідчі різними засобами вимагали у підслідних визнання своєї вини. Широке поширення оде­ржав арешт як міра запобігання, навіть у тих випадках, коли у ньому не було необхідності. При цьому нерідко порушувались встановлені законом строки слідства і відповідно строки перебування під вартою до суду. Незабезпеченість прав обвинувачених посилювалась ще й тим, що радянське кримінально-процесуальне законодавство у пері­од, що розглядається, не передбачало обов’язкової участі адвоката на попередньому слідстві.

У результаті загального огляду історичних аспектів еволюції процесуального права можна прослідкувати закономірності впливу соціально-економічного та державно-політичного рівня розвитку су­спільства на формування процесуального права України.

Сучасний розвиток процесуального права характеризується знач­ним ускладненням процедури та розширенням кодифікації. Основ­ною причиною такого явища є науково-технічний прогрес, який ви­кликає ускладнення процесуальної форми, зокрема фіксування судо­вого процесу технічними засобами, різноманітні складні експертизи, адже головна мета процесуальної діяльності-всебічне забезпечення законних інтересів, прав і свобод особи. На сьогодні Україна обрала європейський вектор розвитку, 16 вересня 2014 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Украї­ною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським спі­втовариством з атомної енергії і їх державами-членами, з іншої сто­рони», що тягне за собою обув’язок України привести вітчизняне за­конодавство у відповідність до європейських стандартів, зокрема у ст.1. вказаного Закону зазначено про зобов’язання України, які ви­пливають із статті 8 Угоди, щодо ратифікації Римського статуту Мі­жнародного кримінального суду 1998 року, які мають бути виконані після внесення відповідних змін до Конституції України. Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейсь­ким Союзом (ЄЄ) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄЄ є пріоритет­ною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, в свою чергу, є пріоритетним напрямом сучасної української зо­внішньої політики.

Ми здійснили загальний огляд історії виникнення і розвитку про­цесуального права на українських землях. Тепер розглянемо, як роз­вивалась наукова думка в галузі теоретичних уявлень про процесуа­льне право.

1.2.

<< | >>
Источник: Калюжний Р. А., Атаманчук І. В.. Розвиток процесуального права України. - К. : «МП Леся», 2015.- 188 с.. 2015

Еще по теме Історико-правові засади виникнення процесуального права на українських землях:

  1. Розділ 1 ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
  2. Розділ З ТЕХНІКО-ЮРИДИЧНІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
  3. Підстави об’єднання процесуальних норм у правові інститути
  4. § 2. Правові засади створення та припинення повного товариства
  5. Глава 13. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОВНОГО ТОВАРИСТВА
  6. Глава 14. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ КОМАНДИТНОГО ТОВАРИСТВА
  7. § 3. Правові засади створення та припинення командитного товариства
  8. Система процесуального права України
  9. Калюжний Р. А., Атаманчук І. В.. Розвиток процесуального права України.2015, 2015
  10. Соціально-теоретичний аспект процесуального права України
  11. 4.1. Вплив інтеграційних процесів на розвиток процесуального права
  12. § 1. Конституційні засади кооперативного права
  13. 4.2. Взаємодія вітчизняного процесуального права з міжнародним правом