<<
>>

ж)Засаднича норма міжнародного права

Коли взяти міжнародний правовий порядок у його зв’язку з право- порядками окремо взятих держав і припустити — як це часто трапляється, — що міжнародне право, якщо воно взагалі чинне, є чинним щодо лиш однієї держави, коли вона (себто її уряд на основі державної конституції) його визнає, тоді залишиться в силі дана вже відповідь на пиїання основи чинності права: що це припущена засаднича норма, співвіднесена з дієвою державною конституцією.

Адже міжнародне право в такому разі є просто складовою частиною державного правового порядку, уявлюваного як щось суверенне, — правопорядку, основою чинності якого є співвіднесена з дієвою конституцією засаднича норма. Вона є основою чинності державної консппуції й водночас основою чинності міжнародного права, визнаного на основі державної конституції, себто наділеного чинністю для цієї держави. Однак ситуація змінюється, коли вважати міжнародне право не за складову державного правового порядку, а за виключно суверенний правовий порядок, що, поставлений вище над усіма державними пра-

вопорядками, розмежовує їхні сфери чинності, — коли вважати його за таке, виходячи при цьому не з примату правопорядку окремо взятої держави, а з примату міжнародного правопорядку*.

Цей же останній містить насправді одну таку норму, що репрезентує основу чинності правових порядків окремо взятих держав. Ось чому в позитивному міжнародному праві можна віднайти основу чинності правового порядку окремо взятої держави. Тоді основою цього правового порядку буде якась установлена, а не просто припущена норма. Зазвичай норму міжнародного права, яка представляє цю основу чинності, описують таким прикладом: згідно із загальним міжнародним правом один уряд, незалежний від інших урядів, здійснює реальний контроль над певною територією, і цей законний уряд разом із народом, що проживає на цій території під владою свого уряду, утворюють державу в розумінні міжнародного права, і без жодного огляду на те, чи цей уряд здійснює свій реальний контроль на основі конституції, що й до нього існувала, а чи на основі ним же прийнятого революційним чином основного закону.
Коли перекласти сказане вище на мову права, то звучатиме це так: одна норма загального міжнародного права уповноважує одного індивіда чи групу індивідів створити й застосовувати, на основі дієвої конституції, певний нормативний примусовий порядок як легітимний уряд; отак вона легітимує цей примусовий порядок для територіальної сфери його фактичної дієвості як чинний правовий порядок, а конституйовану цим примусовим порядком спільноту — як державу в розумінні міжнародного права, й це без жодного огляду на те, чи цей уряд прийшов до влади законним шляхом, у розумінні конституції, що існувала до нього, а чи шляхом революції. Ця влада, згідно з міжнародним правом, розглядається як влада права. Це означає, що міжнародне право легітимує успішно здійснену революцію як правотворчу процедуру. Якщо отаким чином визнається певна позитивна норма міжнародного права в її застосуванні до державної конституції, на основі якої вибудовується правовий порядок окремо взятої держави, — визнається як основа чинності правового порядку окремо взятої держави, то цим самим проблема засадничої норми зазнає зміщення. Адже тоді основа чинності правового порядку окремої держави перебуватиме не в припущеній нормі, а в певній позитивним правом установленій нормі міжнародного права. I тоді постає питання основи чинності цієї норми, а за ним — і питання основи чинності міжнародного правового порядку, складовою частиною якого й виступає ця норма, на котру спирається авторитет правопорядку окремо взятої держави, — норма, в якій цей правопорядок знаходить свою

безпосередню, хай і не останню, основу чинності. B такому разі цією основою чинності може бути лише засаднича норма міжнародного права, яка, отже, є опосередкованою основою чинності державного правового порядку. Як справжня засаднича норма, вона є не установленою, а припущеною нормою. Вона являє собою те припущення, згідно з яким і розглядається так зване загальне міжнародне право, себто дієві загалом норми, що реґулюють взаємопов’язану поведінку всіх держав, — правові норми, які пов’язують держави.

Виробляються ці норми шляхом узвичаювання, що конституюється фактичною поведінкою держав, себто поведінкою людей, що функціонують як уряди відповідно до своїх державних правопорядків. Якщо їх тлумачать як правові норми, що пов’язують держави, то це завдяки припусканню певної засадничої норми, котра установлює міждержавну узви- чаєність як правотворчий факт. I звучить вона так: держави, себто уряди держав, повинні так поводитися у своїх взаємовідносинах, або ще: тиск держави на державу має справлятися за таких умов і в такий спосіб, які б відповідали певній узвичаєній даності міждержавних відносин[107]. Оце такий — логічно-правовий — основний закон міжнародного права[108].

Одна зі створених на основі узвичаєності правових норм загального міжнародного права уповноважує держави реґулювати свої взаємовідносини за допомогою договорів. У цій нормі, виробленій звичаєво-правовим шляхом, знаходять свою основу чинності вироблені через договори правові норми міжнародного права. Зазвичай вони формулюються положенням: pacta sunt servanda, договори слід виконувати. У припущеній засадничій нормі міжнародного права, котра встановлює міждержавну узвичаєність як правотворчий факт, знаходить своє вираження така засада, що основною передумовою всякого звичаєвого права є: кожен повинен так поводитись, як стараються поводитися інші, в переконаності, що так і слід поводитися, а коли перенести це на міждержавні взаємовідносини, то це буде поведінка людей, котрі згідно з державним правовим порядком характеризуються у певний спосіб як органи, а саме — як урядові органи[109].

I в засадничій нормі міжнародного права не міститься жодного ствердження хоч би якої притаманної позитивному праву трансцен-

дентної цінності, серед іншого — й цінності миру, що його гарантували б вироблене шляхом узвичаєння загальне міжнародне право та створене на основі договірної правової норми партикулярне міжнародне право. Міжнародне право і — за припущення його примату — підпорядковані йому правопорядки окремих держав є чинними не тому, що забезпечують таку цінність, як мир, й не доки вони її забезпечують. Вони можуть забезпечувати цю цінність, якщо, і доки, лишаються чинними, а чинними вони є тоді, коли припускається та засад- нича норма, котра установлює міждержавну узвичаєність як нормо- творчий факт, чий зміст повсякчас хотіли б мати вироблені таким чином норми. Якщо ж основою чинності державних правових порядків стає норма міжнародного правового порядку, то вона сприймається як вища щодо них, а отже, й як найвищий, суверенний правовий порядок. Одначе, якщо й далі держави — читай: державні правопорядки — кваліфікуються як «суверенні», то ця «суверенність» держав тільки й може означати, що державні правопорядки підпорядковуються лише міжнародному правопорядкові, а в узвичаєній термінології — що держави є безпосередніми спільнотами міжнародного права.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме ж)Засаднича норма міжнародного права:

  1. u) Засаднича норма природного права
  2. г) Засаднича норма як трансцендентально-логічнеприпущення
  3. Сутність міжнародного права а) Правова природа міжнародного права
  4. Основа чинності нормативного порядку: засаднича норма а) Суть питання про основу чинності
  5. Міжнародне й державне право а) Єдність міжнародного й державного права
  6. § 12. Співвідношення національного і міжнародного права
  7. в) Багаторівнева будова міжнародного права
  8. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  9. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  10. Вплив національного права на міжнародне право
  11. 4.2. Взаємодія вітчизняного процесуального права з міжнародним правом
  12. Тема 13. НОРМА ПРАВА
  13. Норма права
  14. § 9. Норма права
  15. Стаття 19. Переведення кар'єрних публічних службовців на іншу посаду в Литовських дипломатичних представництвах, консульських інституціях та представництвах в міжнародних організаціях, а також в закордонних та міжнародних інституціях