<<
>>

u) Конфлікт між нормами різних рівнів 1) «Протизаконне» судове рішення

Позаяк правовий порядок являє собою ступінчасту будову вище й нижче поставлених норм і будь-яка норма належить тільки до котрогось одного правового порядку, оскільки, й поки, вона відповідає тій вищій нормі, котра визначає її створення, тут виникає проблема можливого конфлікту між двома нормами вищого й нижчого ступенів, себто постає питання: чи це правильно, щоб одна норма не відповідала іншій, котра визначає її створення, й зокрема, щоб перша норма не відповідала змістові другої, що заздалегідь визначає її зміст? Подібний конфлікт начебто має місце, коли буквально розуміти певні вислови, що побутують у традиційній юриспруденції.

Адже в ній говориться про «протизаконні» судові рішення й «антиконституційні» закони, чому й створюється враження, ніби цілком можливе існування чогось такого,, як ненормативна норма взагалі й протиправна правова норма зокрема. Ба навіть саме право, як видається, мусить рахуватися з протиправним правом, підтверджуючи тим самим його існування та вдаючись до численних заходів боротьби з тією правовою проти- правністю.
Але ж коли б існувало щось таке, як протиправне право, то розпалася б і єдність системи норм, яка знаходить своє вираження в Правовому Порядку. Одначе «ненормативна норма» — це самозапе- речний вираз. Така правова норма, про яку можна було б сказати, ніби вона не відповідає тій нормі, котра визначає її вироблення, не могла б розглядатись як чинна правова норма і була б нікчемною, недійсною, себто взагалі не була б правовою нормою. Як могло б право знищувати щось недійсне? Знищити, скасувати норму не може означати знищити, скасувати акт, сенсом якого є та норма. Te, що відбулося, стало дійсністю, годі змусити не відбутися, «відбутися назад». Скасувати норму означає забрати об’єктивний сенс норми в акту, суб’єктивним смислом якого є норма, себто покінчити з чинністю цієї норми за допомогою іншої норми.
Коли правовий порядок дозволяє з якоїсь причини скасувати котру-небудь норму, йому доводиться спочатку — як це покаже наступний аналіз — визнати її за об’єктивно чинну, себто за законну правову норму.

Достоту як питання, чи існує в котромусь конкретному випадку склад злочину, з яким певна правова норма пов’язує визначені наслідки, доводиться поєднувати з питанням, хто компетентний дати відповідь на поставлене вище питання, так і питання, чи вироблена правовим органом норма відповідає вищій нормі, котра визначає її вироблення чи й також її зміст, годі відділити від питання, кого уповноважено правовим порядком вирішувати попереднє питання. I перше, й друге питання може вирішувати лише визначений для цього правовим порядком орган, і то шляхом визначеної правопорядком процедури. Протиправність котрого-небудь судового рішення чи адміністративного розпорядження може означати лише те, що процедура, за допомогою якої вироблено ось цю індивідуальну норму, не відповідає загальній нормі, виробленій законодавчим чи звичаєвим шляхом, нормі, що визначає цю процедуру, — чи своїм змістом визначає її зміст. Тут задля простоти досліджується лише той випадок, коли постає питання, чи індивідуальна норма судового рішення відповідає загальній нормі, яка визначає її зміст і застосуванням якої вона має виступати. Якби правовий порядок наділив усіх і кожного повноваженням вирішувати це питання, тоді б не було виконано жодного такого судового рішення, котре б стало для сторін зобов’язливим. Ось чому це питання має вирішуватися — згідно з державним правом — тільки самим судом або вищим судом. Якщо суд вирішив певну конкретну справу, стверджуючи, що застосував при цьому певну загальну правову норму, тоді питання вирішено в якомусь позитивному сенсі, Й BOHO лишається вирішеним, поки його не скасує своїм рішенням інший, вищий суд. Адже рішення суду першої інстанції — а це означає: створена цим рішенням індивідуальна норма — не є, згідно з чинним правом, недійсним, навіть коли компетентний для вирішення цього питання суд визнає його за «протиправне».

Воно може бути тільки скасованим, себто скасованим за допомогою визначеної правовим порядком процедури. Лише тоді, коли правовим порядком передбачено таку процедуру, сторони процесу можуть, якщо вони ставлять «законність» Цього рішення під сумнів, оскаржити його. Ta якщо процедура, за допомогою якої можна оскаржити судове рішення, має свій кінець; якщо існує суд останньої інстанції, чиє рішення більше вже ніхто не може оскаржити, і якщо існує рішення, що набуло найвищої законної сили, тоді «законність» цього рішення вже годі хоч кому поставити під сумнів. Але що ж означає той факт, що правовий порядок наділяє суд останньої інстанції законною силою? Він означає, що навіть тоді, коли є чинною застосовувана судом загальна норма, яка заздалегідь визначає зміст тієї індивідуальної норми, котру належить створити судовому рішенню, може набути чинності вироблена судом останньої інстанції індивідуальна норма, чий зміст не відповідатиме цій загальній нормі. Той факт, що правовий порядок наділяє рішення суду останньої інстанції законною силою, означає, що чинність має не сама тільки така загальна норма, котра заздалегідь визначає зміст судового рішення, а й така загальна норма, згідно з якою суд може сам визначати зміст тієї індивідуальної норми, котру йому належить виробити. Обидві ці норми утворюють певну єдність. Це означає, що суд останньої інстанції уповноважено виробити або таку індивідуальну правову норму, чий зміст заздалегідь визначено загальною нормою, виробленою шляхом законодавства чи узвичаєння, або таку індивідуальну норму, чий зміст визначається не заздалегідь, а самим судом останньої інстанції. Але й той факт, що рішення суду першої інстанції, а також будь-яке рішення суду не останньої інстанції, є, згідно з визначеннями правового порядку, лише скасовним, себто лишається чинним, поки його не скасує якась вища інстанція, означає, що ці органи уповноважено правопорядком на вироблення або такої індивідуальної норми, чий зміст є заздалегідь визначеним загальною правовою нормою, або такої індивідуальної норми, чий зміст не визначається заздалегідь, а має бути вироблений самими цими органами, — із тією різницею, що чинність цих індивідуальних правових норм тільки тимчасова, тимчасом як у випадку норми, котру виробив суд останньої інстанції й котра набула найвищої законної сили, цього не буває.
Її чинність є остаточною. Втім, тимчасова чинність однієї індивідуальної норми, як і остаточна чинність іншої, спирається на правовий порядок, себто на таку загальну норму, що передує її виробленню, що існувала ще до її появи, — норму, яка, визначаючи зміст цих індивідуальних правових норм, робить це в розумінні наведеної тут альтернативи. Судове рішення не може — поки воно є чинним — бути протиправним. Ось чому не може бути й мови про якийсь конфлікт між індивідуальною нормою, виробленою шляхом судового рішення, і загальною нормою, виробленою шляхом законодавства чи узвичаєння й застосованою судом. He може бути цього й у випадку спірного, себто скасовного рішення, прийнятого судом першої інстанції. Об’єктивною підставою ддя його скасовності є не — як те можуть стверджувати сторони-ос- каржувачі, ба навіть апеляційний суд — його протиправність, себто факт його невідповідності застосованій ним загальній нормі (в такому разі це рішення було б недійсним, себто юридично неіснуючим, а не просто скасовним), а передбачена правовим порядком можливість надати, шляхом передбаченої для цього процедури, остаточної чинності іншій, не реалізованій оскарженим рішенням альтернативі. Якщо вироблена судовим рішенням індивідуальна правова норма є спірною взагалі, вона може бути скасована завдяки піднесеній до найвищої законної сили нормі рішення останньої інстанції — і не лише тоді, коли суд першої інстанції так використовує цю альтернативу, що сам визначає зміст виробленої ним норми тимчасової чинності, а й тоді, коли, згідно з іншою установленою правовим порядком альтернативою, зміст виробленої судом першої інстанції індивідуальної норми відповідає тій загальній нормі, котра визначає його заздалегідь. Якщо судове рішення є взагалі спірним, тоді сторони цивільного процесу можуть його оскаржити — об’єктивно — в обох випадках, а вищий суд може його скасувати, навіть коли сторони цивільного процесу обґрунтовують суб’єктивно своє оскарження тим фактом (і, можливо, за чинним процесуальним правом, тільки ним і можуть обґрунтовувати), що рішення, мовляв, не відповідає загальній нормі, котра заздалегідь визначає його зміст.
Сторони цивільного процесу можуть враховувати й той факт, що, коли рішення набере, згідно з чинним правом, найвищої законної сили в суді останньої інстанції, тоді, можливо, не вдасться запобігти набуттю чинності такої індивідуальної правової норми, чий зміст не визначався заздалегідь жодною загальною правовою нормою. Вони користаються можливістю оскаржити рішення суду лише тоді, коли воно не відповідає їхнім інтересам. I немає жодного значення, чи вони суб’єктивно вважають це рішення законним чи протиправним, — хай навіть закон дає такий припис, що оскаржити судове рішення можна тільки на підставі його «протиправності» в якомусь відношенні — себто коли сторони цивільного процесу вважають його за протиправне. Адже питання, чи ось це рішення є «протиправним», належить вирішувати не сторонам цивільного процесу, а апеляційному судові, й рішення суду останньої інстанції набуває найви- Щої законної сили для всіх випадків. Коли б був якийсь сенс вести мо- ву про законне чи протиправне судове рішення «в собі», тоді довелося б визнати, що навіть законне рішення може бути скасоване рішенням вищої законної сили.

Із цього випливає те принаймні, що можливість заздалегідь визначати загальними правовими нормами, виробленими шляхом законодавства чи узвичаєння, індивідуальні норми, які належить виробляти судам, є вельми обмеженою. Однак цей факт не виправдовує згаданого допіру погляду, ніби до судового рішення не існує жодного права узагалі, ніби все право — це судове право й ніби взагалі немає жодних загальних правових норм, а є тільки індивідуальні.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме u) Конфлікт між нормами різних рівнів 1) «Протизаконне» судове рішення:

  1. 2) Відношення між судовим рішенням і застосовуваними загальними правовими нормами
  2. д) Логічна єдність правового порядку; конфлікти між нормами
  3. є) Судова практика 1) Установчий характер судового рішення
  4. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  5. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  6. Поділ згідно з рішенням судового чи компетентного органу
  7. §4. Оскарження та виконання судового рішення
  8. § 6. Постановлення судового рішення про визнання боржника банкрутом
  9. Глава 8. ПРИПИНЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА ЗА СУДОВИМ РІШЕННЯМ ЩОДО ВИЗНАННЯ ЙОГО БАНКРУТОМ
  10. Розділ 10. Рішення по суті справи та інші рішення
  11. 3.2.1 Обов’язки директора та конфлікт інтересів