Моделі (типи) юридичної аргументації

В логіці, зокрема юридичній, та в працях, спеціально присвячених теорії правової аргументації, можна зустріти різні підходи до її типології. Чи не найпоширенішим серед них є виокремлення двох основних моделей (типів) юридичної аргументації - силогістичної і дискурсивної.

Перша з них часто іменується монологічною (від слова «монолог»), а друга - діалогічною (від слова «діалог») або ж власне аргументацій- ною. Відмінності між ними випливають з самої назви. В основі першої лежить розгорнуте міркування однієї особи, а другої - прагнення учасників до діалогу, узгодження висхідних засновків, їх тлумачення. Більш широкий підхід до типології юридичної аргументації запропонований Р. Алексі. Він виокремлює, зокрема, дедуктивну модель, модель прийняття рішень, герменевтичну модель та модель когерентності¹. У юридичній літературі має місце й інша типологія юридичної аргументації: її поділ на теоретичну і практичну, матеріальну і процесуальну тощо.

На основі узагальнення висловлених в літературі позицій зупинимося головним чином на характеристиці чотирьох типів (моделей) юридичної аргументації, які з певною часткою умовності можна назвати дедуктивною, індуктивною, герменевтичною та цілісною (когерентною).

Дедуктивна модель, як випливає з вищевикладеного, є однією з найстаріших (чи навіть найстарішою). Вона ґрунтується на правилах силогізму: рішення будь-якого правового казусу, яке за названими правилами розглядається як менший засновок (висновок), виводиться з чинної юридичної норми - більшого засновку. Дедуктивна модель юридичної аргументації характерна переважно для концепції юридичного позитивізму та його варіантів, зокрема так званої юриспруденції понять. Відповідно до цієї моделі право розглядається як внутрішньо узгоджена, замкнена система, тобто законодавцем у створюваних ним нормах передбачене все, тому з них дедуктивним шляхом за допомогою суто логічних операцій можна вивести відповідь на будь-яке питання.

Аргументація, побудована виключно на правилах формальної логіки, накладає на право відбиток догматизму, який несумісний із складним характером реальної дійсності і гнучкістю життя, з динамізмом самого права. Як підтверджує практика, воно дає безліч прикладів порушення логічних правил, отриманих дедуктивним шляхом. Дедуктивна модель не враховує наявності колізій між нормами, можливості формулювання правозастосовних рішень всупереч дослівному тексту норм (contra legem), зокрема у випадках їх застарілості, невідповідності правовим цінностям тощо. Тому зведення права до формальної логіки, як зазначає Ж.-Л. Бержель, суперечить головній спрямованості будь-якої юридичної системи^[100].

Зважаючи на суттєві недоліки дедуктивної моделі, вона вже давно не розглядається як визначальна, а тим паче вичерпна модель право- застосування, хоч її гіпертрофований вплив на юридичну аргументацію досі до кінця не подоланий, особливо у вітчизняній юриспруденції, про що йтиметься далі.

Індуктивна модель юридичної аргументації виникла як реакція на недосконалість дедуктивної моделі і по суті ґрунтується на протилежних їй засобах і прийомах юридичного дискурсу. Ії формулювання і остаточне утвердження тісно пов'язане із становленням і розвитком соціологічної юриспруденції та її варіантів - від школи вільного «живого права» Є. Ерліха та Р. Паунда до американської і скандинавської шкіл правового реалізму.

Є. Ерліх, хоч і не був першим, хто піддав різкій критиці формально-логічну «абстрактно-дедуктивну», за його оцінкою, тобто відірвану від реальної дійсності, юриспруденцію, проте саме він своїм пошуком «живого права» в реальному суспільному житті сприяв звільненню юриспруденції від надмірного впливу на неї формальної логіки і силогістики.

Абстрактно-дедуктивна юриспруденція, за Є. Ерліхом, вступає у суперечність зі всією сучасною наукою, в якій переважає індуктивний метод.

Ідеї Є. Ерліха були розвинуті його послідовниками - Ф. Жені, Г. Канторовичем та ін. Вони слідом за Є. Ерліхом переконливо доводили, що судді при прийнятті рішень не обмежуються суто логічною операцією «виведення» з більшого засновку - норми закону чи іншого нормативного акта, а мають враховувати моральні, політичні, економічні передумови та цінності, що перебувають за межами позитивного права.

Особливо актуальними для сьогодення є висновки Є. Ерліха та його послідовників про те, що закон не є єдиною і виключною підставою для прийняття рішення; необхідна адаптація тексту закону до потреб часу шляхом його тлумачення. Ці висновки цілком співзвучні з сучасними теоріями динамічного (еволюційного) тлумачення та згадуваною вже позицією Європейського суду з прав людини, який в ряді своїх рішень наголошував на тому, що право - це живий інструмент, який має змінюватися відповідно до вимог часу.

Важлива роль в утвердженні подібних поглядів в західній юриспруденції належить реалістичній школі права. Представники правового реалізму остаточно підірвали довіру до силогістичної моделі правового мислення, відкривши шлях до принципово іншого підходу до обґрунтування правових норм і судових рішень. В його основу покладений комплекс реальних дій офіційних осіб - застосування правових норм з урахуванням політичних, економічних, моральних, персональних та інших чинників судового процесу. Відповідно до поглядів реалістів право при вирішенні конкретних справ більше схоже на мистецтво, ніж на науку, яка виходить з загальновизнаних передумов.

Висновки правового реалізму спричинили істотний вплив на становлення і розвиток теорії юридичної аргументації.

Школа правового реалізму виникла на ґрунті англосаксонської правової системи, правники якої, на відміну від правників континентальної Європи, яким традиційно був притаманний здебільшого дедуктивний стиль мислення, завжди в побудові своєї аргументації віддавали перевагу індуктивній логіці, тобто відштовхувалися не стільки від правової норми, скільки від фактів реального життя (звідси назва школи).

Проте ці відмінності нині не варто абсолютизувати, як це нерідко має місце у вітчизняній літературі. Континентально-європейські та англосаксонські правові системи , як зазначалося у розділі І, мають глибокі спільні історичні логіко-філософські і культурні традиції, які не можуть не впливати на аргументацію при ухваленні правових рішень. Такий вплив тим більше проявляється в умовах інтенсивних правоінтеграцій- них процесів, які вже порівняно давно охопили Європу.

Сьогодні практично всі правові системи Європи, попри відмінності між ними, орієнтовані на дедуктивно-індуктивні способи обґрунтування. Принаймні серед європейських правників існує згода у тому, що суд при розгляді справи, з одного боку, не може відриватися від реальності, він ніколи не повинен втрачати її з поля свого зору, більше того, передбачати практичні наслідки своїх рішень, а з іншого - має усвідомлювати, що надмірна орієнтація суду на реальність, яка відривається від нагромаджених людством ідеалів і цінностей, концентрованим виявом яких є загальні принципи права, та від правових норм (як би по-різному їх не розуміли), не тільки не наближає до пошуку і утвердження права, а, навпаки, спроможна породити беззаконня і свавілля, схвалене до того ж рішеннями органу, який за своїм призначенням має уособлювати справедливість.

Сказане зовсім не означає, що в юридичній аргументації правни- ків країн континентальної Європи та Британської співдружності (вони утворюють окремі масиви правових систем, про які йтиметься у розділі XIX) стираються будь-які відмінності.

Як свідчить практика тлумачення та судової аргументації в європейських країнах, особливості останньої часто більше залежать не стільки від специфіки правових систем, притаманних їм традицій, звичаїв тощо, скільки від юридико-світоглядної позиції правозастосувача, підходу до праворозуміння, на основі якого вирішується справа.

Цікавою у цьому відношенні є гіпотетична «Справа спелеологів» («Case of Speluncean Explorers»), розроблена Л. Фулером і розвинута в багатьох зарубіжних публікаціях. Згадується про неї також в окремих вітчизняних працях.

При розгляді гіпотетичних фактичних обставин цієї справи колегією суддів кожен з них застосовував той чи інший підхід до праворозуміння, відповідно до якого акцентував увагу на тих чи інших фактах. З огляду на це використовував різні інструменти аргументації своєї позиції та переконання аудиторії в її правильності^[103].

В правозастосовній практиці пострадянських країн такі зрушення помітні значно менше порівняно з країнами Заходу. Більшість вітчизняних правозастосувачів, у тому числі суддів, продовжують віддавати перевагу формально-логічним прийомам аргументації, відірваним від духовних аспектів права та реальної дійсності, нерідко ігноруючи окремі факти чи їх важливі деталі, які, як правило, привертають увагу суддів європейських країн, особливо англосаксонських. Це призводить до нівелювання особливостей конкретних справ, а зрештою - до спрощених, формально-догматичних судових рішень, що ґрунтуються на букві недосконалого або неправильно витлумаченого закону, а не на вимогах конституції і верховенства права.

Герменевтична модель юридичної аргументації, як випливає з її назви, своїм становленням і розвитком завдячує герменевтиці. Ключовим поняттям цієї моделі є поняття так званого «герменевтичного кола», під яким слід розуміти можливість осягнення цілого через осягнення частин, і навпаки, що, власне, й утворює коло.

Використання поняття герменевтичного кола в юридичній науці, на відміну від інших наук, має свою специфіку. Для інтерпретації звичайних текстів достатньо розуміти зміст його слів, хоч це також не завжди просто. Як зазначав вже неодноразово згадуваний Є. Ерліх, з тих пір як існує людська мова, ще жодне слово не вимовлялося в одному і тому самому значенні. Воно залежить від мовного контексту, від особистих і суспільних взаємозв'язків^[104].

Для юридичної інтерпретації самого розуміння змісту слів часто недостатньо. На практиці нерідко виникають ситуації, коли зміст тієї чи іншої норми неможливо встановити шляхом буквального філологічного (граматичного) тлумачення - з'ясування семантичного змісту слів, за допомогою яких норма сформульована. «Буква» закону не завжди відповідає «духу» права. Він же може бути виявлений лише на основі системного тлумачення, тобто розгляду будь-якої окремої норми в контексті з іншими нормами та нормативними документами, інакше кажучи, через таку характерну рису права, як системність. Не дивно тому, що філологічним тлумаченням тексту конкретної статті закону чи окремого її положення, навіть найавторитетнішими філологами, часто обмежуватися не можна. Більше того, некритичне сприйняття їх висновків у відриві від системного тлумачення може призвести до помилкових рішень.

Проте застосування герменевтичного кола в юриспруденції з'ясуванням взаємозв'язків між окремими словами юридичного тексту та нормами не вичерпується. Як вже зазначалося, право - це не тільки система норм, воно є складовою більш широкої суспільної системи, функціонує і розвивається у постійній взаємодії з безліччю інших соціальних чинників. І юрист, який застосовує закон, має бачити зв'язок між конкретними фактами, що ним розглядаються, і цими суспільними чинниками. З огляду на це будь-яка норма має тлумачитись у зв'язку з реальністю. Як слушно зазначає Ж.-Л. Бержель, як тільки право починає віддалятися від конкретних реалій дійсності... воно перестає бути правом^[105]. Інакше кажучи, закон хоч і відправний, проте не є цілком достатнім засобом для вироблення правильного рішення у справі. Рішення є результатом врахування комплексу чинників, обсяг і зміст якого, у свою чергу, значною мірою визначається уявленням правозастосовувача про життя, його професійним досвідом тощо.

Попри те, що герменевтична модель акцентує увагу на надзвичайно важливих аспектах юридичної аргументації, вона також має певні недоліки, що, як зазначалося, свого часу призвело до певного «охолодження» юристів до герменевтики. Вона не дає відповідей на ряд питань, які виникають в процесі тлумачення юридичних текстів, про які згадувалося у попередньому розділі, і тим паче не пропонує чітких механізмів їх вирішення.

Просування на цьому шляху можливе за умови цілісного підходу до проблеми юридичної аргументації. В основі цієї моделі лежить ідея системної єдності або когерентності^[106], яка своїми коріннями сягає розробленої одним з основоположників історичної школи права, німецьким правознавцем Ф.К. Савіньї «теорії органічного цілого» та спирається на положення «теорії цілісності», сформульованої згадуваним вже сучасним американським теоретиком права Р. Дворкіним.

Самостійною ця модель стає, за Р. Алексі, лише тоді, коли така єдність (когерентність) стає домінуючою ідеєю^[107]. І хоч у чому полягає ця домінуюча ідея, Р. Алексі не розкриває, з його міркувань можна припустити, що нею охоплюється не лише узгоджений і взаємозв'язаний комплекс засобів, методів, прийомів, що застосовуються в аргументації, а й чимало інших, не менш важливих аспектів єдності (когерентності).

До них слід віднести:

• розуміння самого права як багатоаспектної цілісності, що існує, як зазначалося раніше, у різних проявах і формах, основою яких є невід- чужувані права людини;

• погляд на право, не як на статичне явище, а як на інтелектуальний процес, в якому норми мають розглядатися тільки в контексті нагромаджених людством цінностей, численних суспільних відносин та інститутів, розгалужених процедур і стилю мислення;

• усвідомлення того, що висновки у будь-якій справі мають ґрунтуватися на єдності, цілісності доказової бази, тобто виявленні, вивченні та оцінці всіх доказів, що мають значення для справи;

• уявлення про правозастосовну аргументацію не тільки як про винятково раціональну процедуру, здійснювану за правилами логіки (Р Алексі), а й таку, що включає «логічно недійсні аргументи, які можуть бути риторично ефективними» (Х. Перельман);

• усвідомлення того, що жодна модель аргументації не може претендувати на завершеність і когерентність сама по собі, без її втілення у реальних діях людей. Отже, її цілісність можуть забезпечити лише люди через певні процедури, однією з яких є юридична аргументація^[108].

16.3.