<<
>>

Незалежність суду і суддів

Будь-який правовий принцип не діє сам по собі. Він втілюється у повсякденну практику і захищається за допомогою багатьох суспільних і державних інститутів. Не є винятком у цьому відношенні також принцип верховенства права та його складові.

Центральне місце у механізмі його забезпечення в демократичному суспільстві належить суду. І це цілком логічно. Адже саме суд ставить «останню крапку» у пошуку і утвердженні права при вирішенні конкретних справ, саме він уособлює (чи принаймні має уособлювати) неупередженість і справедливість. Чим вищий у країні авторитет суду і правосуддя, чим більшу незалежність має суд у взаємовідносинах з законодавчою і виконавчою владою, тим вищий рівень «правовості» і демократичності самої держави, тим надійніше захищені від можливих посягань права і свободи людей.

Це давно усвідомили в цивілізованому світі, що у свою чергу зумовило істотне зростання ролі та розширення сфери компетенції судової влади у вирішенні складних і суперечливих питань, які раніше вирішувалися іншими гілками влади. Цього, на жаль, не можна сказати про Україну, хоч і тут дедалі більше не тільки професійних юристів, а й фахівців інших сфер діяльності - економістів, бізнесменів, політологів і найдальновидніших політиків - розуміють, що від реформування та істотного підвищення якості правосуддя залежить майбутнє Української держави.

Організація і діяльність суду ґрунтується на досить різних за своїм змістом і обсягом принципах, найважливіші з яких, як правило, закріплюються у конституціях.

Відправним, визначальним серед них в сучасній державі є принцип незалежності суду і суддів. Він найбільш точно відображає ідею самостійності судової влади в системі розподілу влади, про що йшлося у попередніх розділах підручника.

Незалежність судової влади має декілька аспектів: інституцій- ний (його інколи іменують організаційним або інституційно-орга- нізаційним), функціональний та особистісний (незалежність самих суддів).

Інституційна незалежність судової влади полягає насамперед у тому, що вона довіряється суддям - носіям цієї влади, які здійснюють її незалежно від законодавчої і виконавчої гілок влади.

Ніхто, будь-то глава держави, прем'єр-міністр, депутат парламенту, член уряду чи будь-яка інша посадова особа, не може втручатися у діяльність суду і суддів при виконанні ними своїх судових функцій.

Законодавець не може ухвалювати закони, які анулюють рішення суду або ж іншим способом втручаються у здійснення судової функції. Органам виконавчої влади заборонено будь-який адміністративний вплив на суд, що обмежує його незалежність.

Істотною гарантією незалежності суду і суддів є наявність демократичної процедури формування суддівського корпусу, яка унеможливлює вплив на цей процес, а тим паче тиск інших гілок влади, соціальних чи політичних інститутів, що, на жаль, нерідко траплялося в Україні.

За європейськими стандартами кваліфікаційні вимоги до кандидатів на посаду судді - до освіти, професійного юридичного стажу, віку, моральних якостей - дуже високі. Відбір кандидатів до того ж здебільшого проводиться на конкурсній основі після складання відповідних іспитів та доволі тривалого стажування. Ще вищі вимоги висуваються до суддів, що претендують на зайняття посад у вищих судових інстанціях.

Інституційна незалежність суддів гарантується також рядом інших, як правило, зафіксованих у конституціях засобів та інститутів:

• незмінюваністю суддів, тобто безстроковістю призначення особи на посаду судді. За загальним правилом суддя обіймає свою посаду до досягнення певного (пенсійного) віку, а в деяких країнах - навіть довічно;

• чіткою визначеністю підстав усунення судді з посади, які переважно також фіксуються у конституціях. Такими підставами, як правило, є: набрання сили обвинувальним вироком суду щодо нього або вчинення суддею діянь (зокрема й аморальних), несумісних зі статусом судді;

• обов'язком держави забезпечувати належне фінансування судів на основі щорічного затвердженого законом державного бюджету, яке дозволило б судам ефективно виконувати свої функції тощо.

Функціональна незалежність суду і суддів визначається в першу чергу їх безсторонністю, тобто правом і обов'язком суду та суддів ухвалювати рішення самостійно, неупереджено, тільки на основі конституції і закону, керуючись принципом верховенства права.

Для запобігання можливому партійному, політичному, корпоративному чи іншому впливу (тиску) на суддів, їм, як правило, заборонені:

• членство в політичних партіях та інших об'єднаннях, що переслідують політичні цілі (мають політичну мету);

• участь у будь-якій іншій політичній діяльності (наприклад, у політичних мітингах і демонстраціях, в агітаційних заходах під час виборчих кампаній тощо);

• бути депутатом парламенту чи мати інший представницький мандат;

• обіймати будь-які посади та виконувати будь-яку оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Вагомою гарантією об'єктивного, неупередженого і справедливого здійснення суддею правосуддя є також закріплений, як правило, на конституційному рівні принцип суддівського імунітету, який має на меті захистити суддю від можливого зовнішнього незаконного впливу на нього під час здійснення ним своєї професійної діяльності.

Говорячи про безсторонність, неупередженість і справедливість судових рішень як найважливішу складову функціональної незалежності суду і суддів, варто відзначити ще один істотний момент, який часто не зовсім вірно тлумачиться у вітчизняній теорії і практиці правосуддя - незалежність судді при прийнятті ним рішень від неправомірних впливів на нього з боку органів чи представників самої судової влади. На відміну від виконавчої влади, яка побудована за ієрархічним принципом підпорядкованості органів нижчого рівня органам вищого рівня, всередині судової влади такої ієрархії не існує. Суди вищої інстанції не можуть впливати на діяльність судів нижчої інстанції в інший спосіб, ніж шляхом скасування їхніх рішень. Жодні «керівні роз'яснення» вищих судів, як вирішувати справи судам нижчих інстанцій, характерні для радянського періоду, суперечать самій природі правосуддя і є неприпустимими.

Забезпечення єдності судової практики найвищими судовими органами (яким, як правило, є верховний суд) має здійснюватися виключно в процесуальній формі в межах визначених конституцією і процесуальним законом повноважень.

Особистісна незалежність судді визначається не лише конституцією і законом, а й особистістю самого судді - рівнем його компетентності, моральними якостями тощо. Цей аспект суддівської незалежності дістає прояв у тому, що:

• суддя має здійснювати правосуддя незалежно від власних політичних поглядів і переконань, які жодними законами заборонити (на відміну від заборони належності до політичних партій) неможливо;

• підкорення судді тільки закону, ухваленому відповідно до демократичної процедури, не означає формального дотримання його букви, ігнорування загальних принципів права та інших правових цінностей, відображених у конституції, міжнародно-правових документах та міжнародній судовій практиці, тобто передбачає наявність у судді широкого юридичного світогляду;

• суддя зобов'язаний як аргументувати рішення, які ним ухвалюються, положеннями закону, загальними принципами права та іншими правовими цінностями, покладеними в його основу, так і звіряти їх з відповідною усталеною судовою практикою;

• надмірна «нестандартність» судді при ухваленні власних рішень може призводити до порушення одного з важливих принципів судочинства згідно з яким в однакових справах мають ухвалюватися однакові рішення, що є необхідною умовою єдності судової практики і ефективності судочинства;

• будь-яка участь судді в позасудовій професійній юридичній діяльності, зокрема у різних експертних установах та інститутах, має оцінюватися суддею з позицій її несуперечності незалежному виконанню основної судової функції - здійсненню об'єктивного, неупередженого і справедливого правосуддя.

Вказане свідчить про те, що незалежність суду і суддів визначається не тільки досконалістю законодавчої бази, що відповідає сучасним загальносвітовим та європейським цінностям і стандартам, на яких базується судоустрій і судочинство, а й ступенем розвинутості громадянського суспільства, рівнем правової культури представників законодавчої і виконавчої влади, самого суддівського корпусу, які, як свідчить вітчизняна практика, залишаються ще досить далекими від демократичних правових держав Європи. Це не може не відбиватися негативно на утвердженні в Україні верховенства права та її євро- інтеграції.

<< | >>
Источник: М.І. Козюбра та інші. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. - К.,2015. - 392 с.. 2015

Еще по теме Незалежність суду і суддів:

  1. Незалежність безстрокового існування корпорації від її учасників.
  2. Особи, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористич- ній операції, забезпеченні її проведення набули статусу учасника бойових дій.
  3. Неуважение к суду (ст. 297 УК РФ)
  4. 2. Ходатайства и иные обращенияк суду
  5. Тема 2.Подведомственность и подсудность дел арбитражному суду
  6. Статья 119. Меры ответственности за проявление неуважения к суду
  7. Статья 120. Порядок привлечения к ответственности за проявление неуважения к суду
  8. Неуважение к суду (ст. 297 УК РФ)
  9. Подсудность споров арбитражному суду. Понятие и виды.
  10. Подведомственность дел арбитражному суду
  11. § 4. Дисциплинарная подчиненность администрации и суду
  12. Понятие подведомственности дел арбитражному суду
  13. Процессуальное законодательство Германии разрешает суду
  14. МЕРЫ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЗА ПРОЯВЛЕНИЕ НЕУВАЖЕНИЯ К СУДУ
  15. Значення рішень Європейського суду з прав людини для правової системи України
  16. Следовательно, определить подведомственность гражданских дел суду общей юрисдикции