la) Обов’язки держави: державний обов’язок і державна несправедливість; відповідальність держави

Про обов’язки держави часто говорять у юридично неточному сенсі, себто не вдаючись при цьому до точно визначеного поняття правового обов’язку. Якщо виходити з подібного поняття, й зокрема 3 прийнятого тут, згідно з яким правовий обов’язок зводиться до певної поведінки, коли правовий порядок пов’язує з протилежною поведінкою певний примусовий акт як санкцію, тоді здебільшого не існує жодного приписуваного державі правового обов’язку, а є тільки певний морально-політичний обов’язок.

цього не випливає жодне приписування юридичній особі держави. Ось чому під карним обов’язком держави розуміють не посадовий обов’язок органу, виражаючи поняттям карного обов’язку держави тільки морально-політичний постулат, спрямований на правовий порядок: пов’язувати з соціально шкідливою поведінкою певне покарання як санкцію.

Заведено протиставляти гарантованим конституцією так званим основним правам і свободам підданців держави відповідні обов’язки держави, які не повинні порушувати законами рівність чи свободу, що становлять зміст цих прав; сказати б інакше: не повинні втручатися зі своїми законами в цю отак захищену сферу індивідів, через що ця сфера обмежується чи й зовсім усувається. У поданому вище аналізі цих основних прав і свобод* доведено, що самі по собі це жодні не суб’єктивні права, що «заборона» на прийняття певних законів, які порушували б конституційно гарантовану рівність чи свободу, створює не правовий обов’язок законодавчого органу, а тільки можливість скасування антиконституційного закону за допомогою особливої процедури. A що законодавчий орган не має такого правового обов’язку — не видавати законів, які б порушували гарантовану конституцією рівність чи свободу, а можливо чинний правовий обов’язок глави держави чи членів кабінету міністрів не брати участі у творенні подібних законів шляхом їх санкціонування, оприлюднення чи візування, розглядається як обов’язок цих органів, отож, мовляв, і не потрібно жодного приписування юридичній особі держави, то обов’язок держави шанувати рівність і свободу підданців тільки й означає спрямовану на правовий порядок морально-політичну вимогу зазначеної вище конституційної гарантії.

Якщо ж припустити, що правовий обов’язок дотримуватися певної поведінки існує лише тоді, коли правовий порядок визначає протилежність цій поведінці як умову санкції, юридично зобов’язує до певної поведінки, так що саме індивід є тим, хто своєю поведінкою може не тільки виконувати обов’язок, а й, зокрема, порушувати його, тоді суб’єктом приписуваного державі обов’язку буде такий індивід, котрий — в ролі державного органу — повинен виконувати цей обов’язок своєю поведінкою, а отже, може й порушувати цей обов’язок своєю поведінкою. Тоді логічно послідовним було б — як ми вже наголошували, коли аналізували юридичну особу корпорації, — тільки тоді приписувати правовий обов’язок юридичній особі взагалі й юридичній особі держави зокрема, коли їй приписується не тільки дотримання, а и порушення закону тим органом, себто коли виходити з припущення, що держава здатна скоїти й протиправний акт.

Ситуація міняється, коли треба відповісти на запитання, чи може визначений державним правовим порядком склад злочину бути приписаний особі держави як персоніфікації цього правопорядку й чи може установлена державним правопорядком санкція бути витлумачена як спрямована проти держави.

держави, як такого лише доти, доки його поведінка не являє собою визначеного правопорядком делікту. Ця тенденція знаходить своє вираження у формулі: держава не може скоїти протиправної дії. Обґрунто- вукяь цю формулу тим, що, мовляв, держава, яка хоче, воліє мати право (бо право — це її «воля»), не може хотіти не-права, а отже, й коїти не-право. A коли скоїться не-право, то це може бути лише не-право, протиправний акт, із боку людини, а не держави, бо, мовляв, людина поводиться як орган держави лише тоді, коли її поведінку уповноважено правовим порядком у тому сенсі, що вона є виробленням, застосуванням чи дотриманням права, але тільки не його порушенням. Правопорушення перебуває поза рамками наданого державному органові уповноваження і тому, мовляв, не приписується державі. Мовляв, держава, що коїть не-право, — це ж самозаперечна думка.

Подібне обмежування приписування державі цілком можливе. Але воно не є необхідним у тому сенсі, нібито приписування не-права державі означало б логічне протиріччя. Te, що право є «волею» держави, що держава його «хоче», «воліє» мати, це просто метафора, за допомогою якої тільки й висловлюється, що конституйована правовим порядком спільнота держави й персоніфікація цього правопорядку — це все особа держави — та що не-право є не — як припускається у відкиданні уявлення про скоєне державою не-право — неґацією права, а, як доведено, умовою, з котрою право пов’язує специфічні наслідки. Коли кажуть, що певна поведінка є «проти»-правною, то це висловлювання виражає не логічне, а тільки телеологічне протиріччя між цією та законо-«слухняною» поведінкою, оскільки тут виходять із припущення, нібито правовий порядок намагається запобігти тій першій, а не цій останній, пов’язуючи з тією першою санкцію, спрямовану проти індивіда, котрий поводиться протиправно (чи проти іншого індивіда, котрий перебуває з цим у певних стосунках).

Однак намагаються не приписувати державі такого делікту, який скоєно через її карну санкцію. Суб’єктом обов’язку, із порушенням якого пов’язується покарання, вважають індивіда, котрий своєю поведінкою порушив обов’язок. A що, згідно з панівною фразеологією, коли відбувається приписування державі, беруться до уваги взагалі тільки такі обов’язки, які мають виконуватися індивідами, котрих, згідно з правовим порядком, покликано функціонувати в ролі держав-

них органів відповідно до ідеї розподілу праці, то припускається, що, коли такий індивід, виконуючи свої обов’язки як державний орган, порушує обов’язок, що стоїть під карною санкцією, він у цей момент ді_€ не як орган держави. A як орган він діє тільки тоді, коли виконує цей обов’язок. Оскільки державі приписується лише така поведінка, яка спрямована на виконання обов’язку, а поведінка, що призводить до його порушення, їй не приписується, й таким чином не держава, а тільки діючий індивід береться до уваги як потенційний злочинець, TO й виходить, що державі приписується такий обов’язок, який вона може виконувати, а от порушувати не може. Чому безпредметним виявляється закид, мовляв, подібне приписування не пов’язується з розробленим тут поняттям правового обов’язку, — ми вже з’ясували вище*.

Фактично порушення установленого державним правовим порядком обов’язку, а отже, також обов’язку, що приписується тільки державі, коли його змістом є майново-правова дія, і його виконання — відбувається за рахунок державного майна; і примусове виконання, якщо таке взагалі розглядається, має відбуватись за рахунок державного майна. Правовий порядок може визначити, що, коли в ході судового процесу з’ясовується, що покарання накладено на невинного, тоді належить не лише скасувати вирок суду, себто оголосити нечинним примусове позбавлення волі чи й життя підсудного, а й також відшкодувати, за рахунок державної власності, збитки, завдані потерпілому через судову помилку, самому індивідові чи його рідним.

правовим порядком як умова для санкції, себто як умова примусового виконання санкції за рахунок державного майна. Однак, якщо можливо тлумачити (а ми ще переконаємося в цьому) розшядуване майно як колективну власність індивідів, що належать до правової спільноти, котру називають державою, тоді можна цей обов’язок приписати й цим індивідам, а також повести мову про колективні обов’язки членів держави. Від цього обов’язку слід відрізняти посадовий обов’язок, порушуваний органом, коли той не виконує обов’язку держави чи (що те ж саме) колективного обов’язку членів держави. Адже цей конституюється можливим примусовим виконанням санкції за рахунок державного майна, а той — дисциплінарним стягненням, спрямованим на орган, що діє всупереч посадовому обов’язку. Той, а не цей, приписується державі (чи членам держави).

Примусове виконання санкції за рахунок державного майна здається абсурдним витлумаченням можливих обставин справи, коли примусовий акт приписується самій державі й, отже, примусове виконання санкції за рахунок державного майна нібито означає, що держава сама проти себе спрямовує примусовий акт. Проте можна й уникнути цього витлумачення. Фактичні обставини справи такі, що примусове виконання санкції має відбутися всупереч волі того органу, в чиїй компетенції перебуває управління розглядуваної частини державного майна. Його відмова виконати наказ державного виконавчого органу означає порушення його посадового обов’язку. Примусовий акт, якщо вже він доконче має відбутися, спрямовується фактично -проти цього індивіда. A що приписування є тільки можливою, зовсім не необхідною розумовою дією, то й приписування державі того зла, яке представляє терпіння нею примусового акту, аж ніяк не є необхідним і може й не відбутись, якщо є бажання уникнути уявлення, начебто держава сама проти себе спрямовує примусовий акт. Тоді примусове виконання санкції відбувається за рахунок державного майна, але його не обов’язково тлумачити як спрямоване проти юридичної особи держави. A цей індивід, проти якого спрямовується примусове виконання санкції, не доконче має бути суб’єктом прав, які становлять те майно.

Юридично-майнові обов’язки держави є, отже, коли подавати їх без допомоги приписування, обов’язками того державного органу, чия поведінка становить зміст цих обов’язків. Це такі обов’язки, що мають виконуватись за рахунок майна, яке тлумачиться як державна власність. Вони конституюються через установлення санкції, власне, примусового її виконання, що тлумачиться як здійснена за рахунок Цього майна, але не як спрямована проти юридичної особи держави. Примусове виконання санкції спрямовується проти особи державного органу, покликаного давати лад цьому майну. Коли це майно приписується державі як суб’єктові прав, що становлять згадане майно, тоді держава відповідає своїм майном за протиправний акт, скоєний індивідом через невиконання обов’язку, котрий він мав виконувати у своїй ролі державного органу. Тимчасом як обов’язками, накладеними на державу міжнародним правом, особі держави приписується не лише обов’язок, а й зазнання неґативних наслідків від примусового акту, що конституює цей обов’язок, то у випадку накладення обов’язків на державу її власним державним правовим порядком особі держави приписується тільки сам обов’язок, але не зазнання нею примусового акту, котрий конституює цей обов’язок. Держава як юридична особа може, згідно з панівною фразеологією, скоїти протиправний акт, не виконавши одного з покладених на неї державним правовим порядком обов’язків і тим самим його порушивши, однак примусове виконання санкції за рахунок державного майна, яке державний правопорядок пов’язує з цим протиправним актом держави, тлумачитиметься не як спрямоване проти юридичної особи держави. Це означає, що держава за приписуваний їй протиправний акт відповідає не своєю особою, а тільки власним набутком, тимчасом як орган, що поводиться всупереч обов’язку, відповідає за цей протиправний акт держави своєю особою. Коли можна тлумачити державне майно, як це ми ще доведемо згодом, як колективну власність членів держави, тоді відповідальність держави стає колективною відповідальністю її членів.