<<
>>

Органи держави як основний елемент механізму держави

Актуалізація теорії органу держави пов'язана із глибокими транс­формаційними просесами механізму Української держави, що обумов­лені проведенням конституційної, політичної та адміністративної реформ.

Забезпечення ефективної взаємодії та співпраці державних органів є одним із ключових питань державно-правового реформуван­ня. Сьогодні демократизація політичної системи, формування нових політико-правових та соціально-економічних відносин безпосередньо пов'язані зі змінами в системі державних органів, їх перебудовою на нових принципах, вдосконаленням їх структури. До того ж, правова доктрина характеризується відсутністю нових досліджень механізму та апарату держави, аналіз яких є методологічною основою для роз­робки теорії органу держави.

Визначення дефініції органу держави займає одне з провідних місць в юридичній науці. Це обумовлено накопиченням великого за обсягом і різноманітного за змістом матеріалу, який потребує комплексного та ґрунтовного вивчення.

У радянський період теорію органу держави досліджували такі фахівці з теорії держави та права, конституційного й адміністративно­го права, як М. Александров, І. Бачило, П. Василенков, В. Власов. Н. Волков, А. Денисов, С. Кечек'ян. Ю. Козлов. В. Копєйчиков, О. Лє­пьошкін, В. Манохін, П. Недбайло, Г. Петров. В. Ржевський, Ю. Тихо­миров, І. Фарбер, Ц. Ямпольська та ін. [1081-1084; 1085, с. 123; 1030; 1086; 1087; 1088, с. 205-207; 1019, с. 10].

Багато із запропонованих у радянській юридичній літературі варіан­тів розуміння та тлумачення терміна «орган держави» не втратили свого теоретичного і методологічного потенціалу й використовуються як ви­хідні у процесі сучасного пізнання окресленої проблематики.

Аналіз окремих аспектів теорії органу держави здійснено як віт­чизняними. так і зарубіжними вченими. Зокрема такими, як Т. Андру- 470

сяк, Г. Атаманчук, Д. Бахрах, К. Бековський, С. Бобровник, В.

Вишня­ков, Ф. Веніславський, Б. Габричидзе, С. Гусарєв. Б. Єлисєєв, В. Єфімов, В. Журавський, А. Колодій, Б. Лазарев, Г. Мальцев. В. Манохін, М. Мар­ченко, Л. Морозова, Г. Мурашин, Н. Нижник. Н. Оніщенко, І. Пахомов, О. Петришин, М. Піскотін, В. Погорілко, В. Тацій, Ю. Тихомиров, Ю. Тодика, М. Цвік, А. Чернявський, В. Четверній, В. Шаповал, Ю. Шемшученко та ін. їх роботи заклали фундамент сучасного розу­міння характеру і специфіки державного органу . Проте не можна ствер­джувати, що всі теоретичні та практичні питання, які стосуються дер­жавних органів, повністю висвітлені. Останнім часом спостерігається підвищення інтересу до проблематики теорії органу держави як з боку науковців, так і практичних працівників. Такий стан речей пояснюєть­ся глибокими трансформаційними змінами в політичній, соціально- економічній і культурній сферах.

Вищезазначене обумовлюється тим, що одним із важливих та прі­оритетних елементів механізму держави є державний орган. У науковій літературі висловлюється думка про те, що державні органи є політич­ною основою механізму держави, тобто є політичним механізмом держави [78, с. 57; 482, с. 78; 48, с. 107]. Перебуваючи у структурній та функціональній незалежності, органи держави утворюють єдину сис­тему, яка є основою функціонування державного механізму, його інсти- туціональною складовою, що має державно-владні повноваження.

Варто відзначити, що в юридичній науці немає єдиного підходу щодо розуміння терміна «орган держави». Перш ніж розглядати існу­ючі погляди та точки зору науковців щодо визначення поняття держав­ного органу, необхідно звернутися до етимології цього терміна.

У Сучасному тлумачному словнику української мови поняття «ор­ган» (від грец. organon - знаряддя, інструмент) розуміється як органі­зація, установа, яка виконує певні функції в галузі державного управ­ління [1089, с. 606].

Вважається, що термін «державний орган» отримав широке засто­сування у XIX ст., коли на ґрунті поширення ідей народного суверені­тету і розподілу влади склалося уявлення про державу як засіб здій­снення влади, яка належить народові.

Цей засіб (механізм) розглядався як такий, що об'єктивно має складну організацію, елементами якої є державні органи [1090, с. 25].

Сьогодні у правовій науці існує велика кількість визначень терміна «державний орган», що дає можливість розглядати їх під різними ку­тами зору, вивчати та аналізувати їх особливості. Такий стан речей потребує системного підходу, що дозволить впорядкувати науковий матеріал з метою створення цілісної концепції державного органу.

У вітчизняній доктрині зустрічаються спроби наукового досліджен­ня зарубіжної державно-правової літератури, де висвітлюється теорія державних органів. Зокрема, виокремлюються три підходи до розумін­ня сутності державного органу, що склалися в юридичній літературі: французький (Л. Дюгі, М. Оріу, Г. Ф. Шершеневич та ін.), німецький (Г. Єллінек, М. Коркунов, Ф. Кокошкін, Гірке та ін.) і суб'єктивний (Г. Кельзен) [1091]. Слід зазначити, що наведені пропозиції є раціональ­ними, заслуговують на увагу, проте критерієм їх виділення є переважно історико-філософські погляди, що панували на початку XX ст.

Крім того, в юридичній літературі щодо характеристики державного органу виділяються функціональний, соціологічний, юридичний, орга­нізаційний підходи [1092, с. 16]. Відповідно за функціональним підходом державний орган пропонується розглядати як структуру, що виконує певні функції держави; за соціологічним - як колектив людей, що склав­ся у процесі поділу праці для виконання покладених державою завдань у певній сфері; за юридичним - звертається увага на структури, наділені компетенцією, державно-владними повноваженнями; за організацій­ним - досліджується місце державного органу в державному апараті і його внутрішня побудова - організація елементів та їх взаємодія.

На підставі комплексного аналізу різноманітних точок зору можна констатувати, що в сучасній юридичній науці всю їх чисельність умов­но можна поділити на п'ять груп. Найбільш вагомими підходами до розуміння поняття державного органу є такі.

Згідно з першим підходом, державний орган є структурним елемен­том механізму держави, який наділений державно-владними повнова­женнями та відповідними матеріальними засобами, необхідними для здійснення завдань і функцій держави [1001, с. 238; 1093, с. 305; 1030, с. 18; 284, с. 468; 1094, с. 286; 1011, с. 117; 1040, с. 156; 102, с. 139]. Державний орган трактується лише як структурна частина державного механізму, не розкриваються його внутрішня організація і складові елементи.

Прихильники другого підходу вважають, що державний орган є складовою частиною державного апарату (колективна чи індивідуаль­на структурна ланка апарату держави; спеціально створена структура, яка є складовою частиною державного апарату), що бере участь у реалі­зації функцій держави та наділена для цього владними повноваження­ми [155, с. 89; 68, с. 299; 999, с. 160; 45, с. 183; 140, с. 122; 1095, с. 16;

1029, с. 262; 1096, с. 277; 1000, с. 111]. Подібне розуміння поняття державного органу є більш вузьким, ніж попередня точка зору. Згідно з цим підходом, так само залишається не розкритим питання про внутрішню структуру державного органу, його елементи.

Третя група вчених визначає державний орган як сукупність осіб, громадян або державних службовців, які здійснюють завдання і функ­ції держави [625, с. 41; 1097, с. 326; 46, с. 250; 97, с. 105; 56, с. 353; 1092, с. 17; 1041, с. 17; 969, с. 127; 1042, с. 59; 99, с. 201; 1098, с. 215; 17, с. 169; 359, с. 259; 645, с. 119]. Слід зазначити, що найбільш численною у правовій доктрині є саме третя група дослідників, яка трактує державний орган як колектив державних службовців. Подібне розумін­ня державного органу, порівняно з іншими, ставить на перше місце людський фактор, професійні якості особи чи осіб, які реалізують державно-владні повноваження.

Наявність людського фактору в апараті держави потребує високої правової культури державних службовців. їхньої якісної професійної підготовки. З цього приводу доцільно навести думку Ю. Тодики, який вважає, що правова культура посадової особи виявляється у підготовці її до сприйняття прогресивних, правових ідей, проголошених у Кон­ституції України, зокрема в її І розділі «Загальні засади», у вмінні та навичках користуватися правом, у правильній оцінці власних знань права [17, с. 157].

Відповідно до четвертого підходу, державний орган розуміється як організаційно відокремлена, самостійна державна інституція, що діє від імені та за уповноваженням (дорученням) держави, яка має відпо­відні владні повноваження й компетенцію, виключає власну структуру і застосовує адекватні форми й методи діяльності у процесі здійснення покладених завдань і функцій [1099, с. 21; 1100, с. 18-41; 181, с. 166; 565, с. 11]. Авторські визначення в межах цього підходу є логічними та заслуговують на увагу, але потребують істотних уточнень і доповнень. Справа в тому, що будь-який державний орган є державною інституці­єю (організацією), проте не кожна державна інституція (організація) наділена державно-владними повноваженнями та може бути державним органом.

П’ята група вчених є прихильниками змішаного підходу, вони вважають, що державним органом є частина державного апарату, яка є групою осіб або однією особою, наділена державно-владними повноваженнями (які реалізуються у визначених законом правових та організаційних формах) для виконання завдань і функцій держави [1101, с. 239; 106, с. 91; 1102, с. 76]. Подібне розуміння терміна «державний орган» є найбільш оптимальним, виваженим і ґрунтовним, оскільки одно­часно визначається місце органу держави в державному апараті й аргументується наявність власної структури державного органу. Такий підхід дозволяє більш повно дослідити ознаки державного органу, визна­чити його сутність, проаналізувати взаємозв'язок з іншими державно- правовими категоріями тощо.

Існують й інші авторські точки зору на визначення дефініції «дер­жавний орган», які не можуть бути віднесені до жодного із проаналізо­ваних вище підходів і є досить дискусійними. З метою забезпечення повноти, всебічності та комплексності розгляду цієї правової категорії варто проаналізувати наступне визначення. Державний орган тракту­ється як направлені на виконання специфічних державних функцій, врегульовані відповідними правовими нормами діяльність та взаємо­відносини людини чи об'єднаної спільною ідеєю групи людей, акти яких сприймаються членами суспільства як державні [1091, с. 36]. У цьому визначенні, на противагу іншим, робиться акцент на діяльніс- ному аспекті державного органу. Центром уваги є діяльність та взаємо­відносини людини (людей). Варто зазначити, що подібне розуміння державного органу є недостатньо обґрунтованим і не отримало подаль­шого розвитку в правовій доктрині й широкої підтримки з боку науков­ців. Слід наголосити, що державний орган є системою, яка здійснює діяльність, а не діяльністю, що виконується системою.

Отже, в юридичній літературі термін «державний орган» різними авторами трактується по-різному. Проте важливим залишається той факт, що саме державні органи складають структуру державного апа­рату та наділені владними повноваженнями. Адже саме від рівня їх розвитку, взаємодії, налагодженості взаємозв'язків та чіткості повно­важень залежать ефективність державного апарату, його розвиток та подальше вдосконалення.

Таким чином, на основі проаналізованих у межах цього досліджен­ня наукових підходів до питання визначення терміна «державний ор­ган» можна сформулювати насту пне авторське визначення поняття державного органу. Державний орган - це структурно відокремлена, внутрішньо організована, юридично оформлена частина державного апарату, що є колективом громадян (громадянином) держави, має державно-владні повноваження та необхідні правові, матеріально- фінансові засоби для реалізації завдань і функцій держави, використо­вує правові й організаційні форми та методи діяльності.

У контексті нашого дослідження важливим є аналіз співвідношен­ня терміна «державний орган» з термінами «орган держави», «орган державної влади», «державна організація», «державний інститут», «орган публічної влади», «орган місцевого самоврядування». В юри­дичній науці майже не існує теоретичних розробок із визначення спів­відношення. взаємовпливу, взаємообумовленості цих понять, які до­зволили б органічно дослідити правову природу, внутрішню сутність, соціальне призначення державного органу.

Синтезуючи результати наукових досліджень, можна стверджувати, що терміни «державний орган» та «орган держави» є синонімічними й вживаються в юридичній літературі для позначення одного і того ж явища. Тому доцільно використовувати ці терміни як рівнозначні, тотожні.

Щодо співвідношення термінів «державний орган» та «орган дер­жавної влади» вченими акцентується увага на їх конституційно-правовій об'єктивації й зазначається, що в чинній Конституції України взагалі не використовуються терміни «державний орган» та «орган держави», натомість законодавцем вживається термін «орган державної влади» [181; 1101, с. 235; ПОЗ, с. 311; 359, с. 260]. Проте у Конституції Украї­ни все ж таки декілька разів вживається термін «орган держави». Зокрема, у статтях 17, 59 Конституції України [49]. Разом із тим ана­ліз норм Основного Закону дозволяє констатувати, що законодавцем переважно використано термін «органи державної влади». Так, у ст. 5 Конституції України зазначено: «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади»; ст. 13 закріплює: «Від імені Україн­ського народу права власника здійснюють органи державної влади»; ст. 19 встановлює: «Органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» тощо. Виходячи з аналізу змісту ст. 6 Конституції України, можна зробити висновок, що органи державної влади розуміються як сукупність органів законо­давчої, виконавчої, судової влади. З цього приводу Ю. Тодика зазначає, що державно-владні повноваження притаманні всім органам держави, які тому і названі Конституцією України органами державної влади [17, с. 171]. У Конституції України не розрізняються терміни державний орган та орган державної влади, про що свідчить аналіз її статей.

Конституція включила в поняття «орган державної влади» не тіль­ки органи законодавчої влади, як це було в попередніх радянських конституціях, але і органи виконавчої й судової влади. В юридичній літературі зазначається, що за радянських часів поняття «орган держа­ви» певною мірою протиставлялося поняттю «орган державної влади». За тогочасною політико-правовою теорією державний механізм роз­глядався як сукупність різних органів держави, насамперед органів державної влади, а також органів державного управління, судових ор­ганів і органів прокуратури. І лише ради всіх рівнів вважалися власне органами державної влади [273, с. 71]. Тобто всі інші державні органи - виконавчі, судові не визнавалися органами державної влади.

В. Кравченко пропонує розглядати терміни «державний орган» та «орган державної влади» такими, що застосовуються в законодавстві та літературі, якщо і не як тотожні, то такі, що мають близьке значення, характеризують однопорядкові явища [1101. с. 236]. На обгрунтування цього висновку вчений наводить думку російського дослідника Б. Га­бричидзе, який вважає, що і перший, і другий терміни охоплюють структурно-організаційні форми реалізації державної влади [68, с. 298]. У контексті розгляду цього питання заслуговує на увагу думка Ю. Фриць- кого, який вважає, що слід розрізняти два терміни, а саме: «державний орган» та «орган державної влади», оскільки обидва розкривають зміст організаційно-правових форм реалізації єдиної державної влади, а не лише окремих форм законодавчої, виконавчої і судової влади, визна­чених у Конституції [181, с. 166]. До того ж вчений поділяє державні органи, залежно від діяльності, яку вони здійснюють, на органи дер­жавної влади, функціонування яких здійснюється на підставі принципу розподілу влади, та інші державні органи.

«Орган держави» та «орган державної влади» не є тотожними поняттями, хоча і здійснюють єдину державну владу. «Класична» тріада гілок влади не охоплює вичерпно всі існуючі види державних органів. Адже, як зазначається в юридичній літературі, доктрина «поділу влади» будується на деяких узагальнених, найбільш типових функціях держав­ної влади, тоді як реальна система органів держави обумовлюється не тільки цим фактором, а ще й іншим — змістом більш конкретних функ­цій та компетенції, що випливають із життєвих потреб організації державного та суспільного життя країни [1092, с. 12].

У російській науці конституційного права також пропонують від­межовувати органи державної влади від державних органів [1104, с. 321]. Обгрунтуванням цієї доктринальної позиції є ухвала Конститу­ційного Суду Російської Федерації від 29 травня 1997 р. [1105]. Відпо­відно до рішення Суду, у державному апараті слід відрізняти органи державної влади і державні органи, що не мають статусу органів дер­жавної влади. Останні, здійснюючи владні повноваження, не мають права прийняття правових актів зовнішньої дії, що поширюються на громадян, їх недержавні об'єднання. Підсумовуючи, можна зазначити, що кожний орган державної влади є державним органом, проте не кож­ний державний орган є органом державної влади.

Вище зазначалося, що законодавцем у Конституції України пере­важно вживається термін «орган державної влади». У поточному за­конодавстві України термін «державний орган» або «орган держави» також застосовуються у практичному аспекті. Так, напрклад, у Законі України «Про громадянство України» окремий розділ присвячений повноваженням Президента України та державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, у Законі України «Про Централь­ну виборчу комісію» зазначено, що Центральна виборча комісія визна­чається як «центральний державний орган» тощо [1106; 1107].

Отже, аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити ви­сновок про синхронне використання в нормативно-правових актах двох термінів - «державний орган» та «орган державної влади». Аналогічний підхід також зустрічається в науковій літературі, що іноді породжує термінологічну нечіткість та неоднакове розуміння цих державно- правових категорій.

Тому доцільним є розмежовувати терміни «державний орган» та «орган державної влади», що дозволить більш точно застосовувати нормативно-правові акти на практиці, уникати подвійного тлумачення правового статусу державних органів влади тощо.

В юридичній науці пропонується розглядати поняття «державний орган» ширше, ніж поняття «орган державної влади» [1090, с. 28; 359, с. 260]. На підтримку цієї тези цитується ч. 2 ст. 19 Конститу ції Украї­ни, де зазначено, що органи державної влади «зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Консти­туцією та законами України». Як зазначає В. Шаповал, це означає, що за змістом положень Основного Закону повноваження органу державної влади мають бути визначені конституційно і (або) законодавчо. Можна зробити висновок, що повноваження державного органу можуть бути визначені і підзаконними нормативно-правовими актами. Така можли­вість об'єктивно існує за змістом ст. 92 Конституції України, відповід­но до якої виключно законами визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади; судоустрій, судочинство, статус суддів, орга­нізація і діяльність прокурату ри, органів дізнання і слідства, органів та установ виконання покарань; організація і порядок діяльності Верховної Ради України тощо.

За будь-яких умов названа стаття не може законодавчо унормувати статус тих державних органів, який конститу ційно не встановлений. Тому поняття державного органу можна сприймати як ширше, ніж по­няття органу державної влади. Якщо статус державного органу може бути визначений підзаконними актами, прийнятими на основі так зва­них статусних законів, то статус органів державної влади визначається виключно Конституцією і (або) законами України.

Тому органи державної влади іноді можу ть вважатися різновидом державного органу, який має вищий рівень правового забезпечення статусу. І хоча такий підхід є формальним і виглядає дещо штучним, він відповідає змісту Конституції і реаліям державної практики. Його штучність значною мірою обумовлена самим терміном «орган держав­ної влади», який не має чітко визначених змістовних особливостей, порівняно з терміном «державний орган», і укорінений у практиці дер­жавного владарювання за радянських часів.

До того ж у сучасній практиці державного будівництва, в жодному з основних законів, прийнятих в інших країнах, ніж так звані соціаліс­тичні і пострадянські, термін «орган державної влади» не вживається. Відповідним цілям слугує термін «державний орган» («орган держа­ви»), хоча в конституційній практиці звичайно взагалі уникають будь- якої термінології узагальненого характеру, пов'язаної з визначенням державного механізму та його складових [1090, с. 29].

Отже, підсумовуючи, можна зазначити, що всі існуючі точки зору щодо співвідношення категорій «державний орган» та «орган держав­ної влади» доцільно поділити на дві групи - широке та вузьке розумін­ня терміна «орган держави». Згідно з широким підходом державний орган включає в себе як органи законодавчої, виконавчої, судової влади, так й інші державні органи, що здійснюють державну владу, проте не належать до жодної з гілок влади - Президент України, прокуратура тощо. Згідно з вузьким підходом термін «державний орган» збігається з терміном «орган державної влади».

У контексті розгляду співвідношення зазначених державно-правових категорій можна констатувати, що іноді в науковій літературі «держав­ний орган» та «орган державної влади» розглядаються як синоніми, іноді наповнюються різним смисловим навантаженням. Практика ви­користання цих термінів дозволяє зауважити, що умовно термін «орган державної влади» частіше вживається галузевими юридичними наука­ми, зокрема в конституційно-правовому та адміністративно-правовому аспектах тощо. У свою чергу, термін «державний орган» переважно використовується в теорії держави і права.

Щодо співвідношення термінів «державний орган» та «державна організація» варто зазначити, що в юридичній літературі пропонується розглядати державний орган як різновид державних організацій поряд із державними підприємствами та державними установами, які в сукупнос­ті утворюють механізм держави [ПОЗ, с. 311]. Тому важливо розрізняти терміни «державна організація» та «державний орган» як ціле та части­на. У цьому контексті В. Котюк пропонує до державних органів відно­сити: органи державної влади, що мають державно-владні повноваження; органи державного управління, які здійснюють управління різними га­лузями і сферами народного господарства; промислові та аграрні підпри­ємства. організації освіти (вищі навчальні заклади, професійно-технічні установи, школи тощо), організації охорони здоров'я (лікарні, полікліні­ки тощо) [284, с. 465]. Подібне розуміння призводить до термінологічно нечітких, а подекуди до методологічно необгрунтованих висновків. Адже державні підприємства та державні установи не мають ознак державно­го органу, зокрема не наділені державно-владними повноваженнями, і тому не можуть бути віднесені до державних органів. Вони є структур­ними елементами механізму держави.

У контексті співвідношення термінів «державний орган» та «дер­жавний інститут» можна навести думку Ю. Тихомирова, який вважає, що термін «державний інститут» є одним із ключових у державознавстві в цілому та є відносно самостійним структурним елементом державної організації й оформлений в організаційно-правовому відношенні та призначений для вирішення певних державних завдань [1108, с. 11]. Вчений розрізняє три типи державних інститутів, зокрема організаційно- функціональні, різновидом яких і є, на його думку, державні органи.

Заслуговує на увагу також і позиція російських вчених Ю. Дмитрі- єва та С. Бочарова, які розглядають державні органи як різновид орга­нів публічної влади. На думку дослідників, органом публічної влади є відокремлена частина політичного суспільства, яка призначена для здійснення спеціальної, чітко визначеної законом функції і наділена необхідними для цього повноваженнями та юридичною відповідаль­ністю [1012, с. 120]. Іншими словами, залежно від правової природи органи публічної влади пропонується поділяти на державні та недер­жавні. Такий підхід дозволяє більш глибоко проаналізувати сутність, правову природу державних органів, дослідити їх взаємодію з іншими елементами механізму публічної влади, зокрема з органами місцевого самоврядування.

У визначенні співвідношення термінів «орган держави» та «орган місцевого самоврядування» в юридичній літературі домінує точка зору, що ці категорії є різними за походженням, змістом, сутністю тощо. Дис­кусійним з цього приводу є погляд В. Борденюка, який вважає, що органи місцевого самоврядування є елементом державного механізму [983, с. 12; 1109, с. 20; 1048, с. 19]. Цю точку зору підтримує О. Смо­ленський, який вважає, що органи місцевого самоврядування, так само як і органи держави, беруть участь у здійсненні державних функцій та є елементами механізму держави [31, с. 195]. Такий підхід не відповідає практиці українського державотворення, і хоча окремі повноваження державної (публічної) влади здійснюють органи місцевого самовряду­вання, однак вони не належать до державних органів.

Викликає деякі заперечення і думка В. Сухоноса з приводу того, що до органів у правління як різновиду державних органів поряд із вищими органами держави він включає і виконавчі комітети та місцеві ради народних депутатів тощо [99, с. 191]. Органи місцевого самоврядуван­ня виключені із формули «система органів державної влади», що свід­чить про їх іншу сутність, походження, правову природ} тощо. Такий підхід у цілому здійснив істотний вплив на характер і поняття самого органу держави, на його теоретичне розуміння.

Механізм держави є цілісною системою державних інститутів - державних органів, державних підприємств, державних установ, тому органи місцевого самоврядування не є його елементом. Про це свідчить і аналіз статей Конституції України, зокрема статей 5, 13. 19, 38 тощо. Механізм держави як сукупність державних інститутів є одним з атри­бутів держави, так само як і місцеве самоврядування. Комплексний аналіз різноманітних точок зору щодо правової категорії «механізм держави», який, проведено у попередніх підрозділах цієї роботи, дозво­ляє стверджувати, що органи місцевого самоврядування не належать до системи органів держави.

Наукове опрацювання існуючих точок зору, виділення теоретичних підходів до розуміння категорії «державний орган», проведення спів­відношення цієї категорії з іншими формулювання авторського визна­чення поняття, дозволяє забезпечити найбільш всебічне, комплексне та об'єктивне дослідження такої складної категорії, як орган держави, та розглянути його ознаки.

Синтезуючи результати наукових праць та власних висновків щодо теорії державного органу, можна виділити наступні ознаки органу держа­ви. Ними є: 1) структурна відокремленість; 2) внутрішня організованість; 3) юридична оформленість; 4) наявність державно-владних повноважень; 5) наявність правових, матеріально-фінансових засобів; 6) спрямованість на реалізацію завдань і функцій держави; 7) використання правових та організаційних форм і методів діяльності.

Перераховані ознаки мають істотний характер, дозволяють проаналізу­вати правову природу державного органу, з’ясувати його сутність тощо.

Структурна відокремленість державного органу полягає в його від­носній самостійності у структурі державного апарату. Державний апарат є сукупністю державних органів, кожний з яких має власну компетенцію, що дозволяє відокремити один орган від іншого. Кожний орган держави є відносно самостійною частиною єдиної системи державних органів. Він діє в інтересах держави, виступає від її імені і водночас від свого власного імені та посідає певне місце в системі державних органів як відносно самостійний елемент.

Внутрішня організованість як ознака державного органу відобра­жається в тому, що орган держави є певною системою, організованим колективом осіб, в основі об'єднання якого знаходиться певна сфера діяльності, спільність завдань, єдина мета тощо. Державні органи мо­жуть бути представлені громадянами або групами громадян, тобто бути одноосібними або колегіальними. У контексті цієї ознаки варто навес­ти думку В. Чиркіна, який стверджує, що власне орган держави без наповнення його людьми - є абстракцією [24, с. 105]. Вчений підкрес­лює, що державні органи діють, якщо в їх складі є персонал - держав­ні службовці. Тобто особи, які, відповідно до Закону України «Про державну службу», «...обіймають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів». У цьому ж Законі під посадою розуміється «...визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень» [1110].

Слід зазначити, що в юридичній літературі внутрішня структура державного органу розглядається як система різних за характером, зна­ченням, рівнем посад, що заміщується лише громадянами України [1101, с. 236]. Виходячи з цього, орган держави може бути представле­ний як група громадян або громадянин, які мають статус державного

службовця або інший спеціальний статус. Адже, відповідно до ст. 9 Закону України «Про державну службу», правовий статус Президента України, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального проку рора України та його заступників регулюється Конституцією та законами України.

Професійні якості осіб, які формують внутрішню структуру дер­жавного органу, мають першочергове значення для практичної діяль­ності органу держави. У літературі наголошується, що компроміс як один з елементів системи стримувань і противаг має стати запорукою ефективного налагодження взаємозв’язків між органами держави [1111, с. 16]. Проблема якісного добору людей, здатних до компромісів, що виходять із загальнодержавних, а не особистих інтересів, залишається актуальною в незалежній Україні.

Юридична оформленість державного органу полягає в тому, що порядок його формування та діяльність здійснюються на основі нормативно-правового акта, у якому визначаються правовий статус цього органу, його повноваження, структура та порядок формування, організація та форми його діяльності, основи взаємодії з іншими орга­нами, установами, організаціями тощо. Варто наголосити, що у своїй діяльності державні органи діють за принципом: «дозволено лише те, що прямо передбачено законом».

Наявність державно-владних повноважень є найбільш важливою ознакою державного органу. Ця ознака притаманна лише органам дер­жави та дозволяє відокремлювати їх, з одного боку, від інших державних організацій, які є елементами механізму держави, та від недержавних організацій - з іншого. Ще за радянських часів В. Копєйчиков зазначав, що державно-владні повноваження є обов'язковою рисою, притаман­ною кожному державному органу, незалежно від його місця в системі державних органів та від форм здійснення його діяльності [915, с. 69]. Державно-владні повноваження є складним явищем, до елементів яко­го відносяться: прийняття від імені держави рішень, обов'язкових для виконання всіма суб'єктами на всій території держави, на яку поширю­ється компетенція державного органу; контроль за точним і неухильним виконанням вимог, що передбачені цими актами; забезпечення і захист таких вимог від порушень шляхом застосування різноманітних засобів й методів: виховання, переконання, громадського впливу, стимулюван­ня, а в необхідних випадках - державного примусу.

У процесі дослідження теорії повноважень органу держави були сформульовані декілька підходів до вирішення цього питання. Перший підхід дозволяє розглядати повноваження органів такими, що мають владний характер, це є неодмінною і найважливішою властивістю цих повноважень. Другий підхід дозволяє розглядати повноваження органів як складові елементи їх компетенції або функції. За цим підходом ком­петенція державного органу визначається і виводиться через їх функції. Третій підхід, окрім повноважень, до компетенції дозволяє відносити також предмети їх відання тощо [1112, с. 53; 1113; 1070].

Державно-владні повноваження знаходять своє відображення в ком­петенції державного органу. У свою чергу, ще Г. Єллінек зазначав, що саме компетенція є стрижневою і якісною характеристикою державно­го органу, який не має жодних суб'єктивних прав [147, с. 412-413]. Вона встановлюється Конституцією України, законами України та ггідзакон- ними нормативно-правовими актами. Залежно від цього критерію, тобто класифікації повноважень за правовими актами, виділяються конституційні повноваження. У науковій літературі акцентується увага, що це найвищий рівень повноважень, якими встановлюється правовий статус державних органів [1114, с. 22].

В умовах сучасних державотворчих процесів особливої актуалізації набуває питання розмежування повноважень органів держави. Дослі­дження зазначеної проблематики має не тільки теоретичне, але й важ­ливе практичне значення для ефективного функціонування всього ме­ханізму держави, забезпечення політичної стабільності й налагодже­ності дій усіх органів держави.

Наявність правових, матеріально-фінансових засобів у державного органу забезпечує виконання ним завдань і функцій держави. Матері­альна основа діяльності державного органу полягає в можливості мати майно, яке знаходиться в його управлінні. Наявність фінансових засобів передбачає, що джерелом фінансування державного органу є державний бюджет.

Спрямованість на реалізацію завдань і функцій держави є однією з ознак державного органу. Функції держави, підкреслює А. Венгеров, а не різні функції гілок влади, забезпечують державний апарату цілому, у комплексі, у системі. Кожна ланка цього апарату, кожний орган має і свої власні функції, що є поділом праці з управління суспільством. Тому важливо відокремлювати функції держави, функції державної влади і функції державних органів [45, с. 180].

Наступною ознакою є використання державними органами правових та організаційних форм і методів діяльності. Державно-владні повно­важення всіх державних органів здійснюються у правових, організацій­них формах, за допомогою відповідних методів, які визначаються в Конституції України, законах та інших нормативно-правових актах. Так, наприклад, правовими формами діяльності Президента України є укази та розпорядження (ст. 106 Конституції України), Кабінету Мі­ністрів України - постанови і розпорядження (ст. 117 Конституції України). Організаційною формою роботи Верховної Ради України є її сесії (ст. 82 Конституції України). З метою уникнення повтору науко­вого матеріалу зазначимо, що характеристика цієї ознаки державного органу була проаналізована в попередніх підрозділах.

Сукупність вищеперерахованих ознак дозволяє отримати цілісне уявлення про таку державно-правову категорію, як державний орган. Водночас слід зауважити, що загальні ознаки, притаманні всім держав­ним органам, не виключають можливості існування специфічних рис та властивостей конкретного державного органу, зокрема в частині його створення, внутрішньої організації, характеру діяльності тощо.

Питання щодо наукової класифікації державних органів розгляда­ється невід'ємно від визначення дефініції державного органу, аналізу співвідношення цієї правової категорії з іншими, дослідження його ознак тощо.

Варто зазначити, що класифікація взагалі - це потужний інструмент методології теорії держави і права, який дозволяє не тільки впорядкува­ти за певними критеріями всю чисельність різноманітних політико- правових явищ й процесів, але і розрізняти найбільш типове, істотне в цих явищах і процесах, а також випадкове, суб'єктивне, розташовувати їх у певних просторово-часових межах (на часовій шкалі історії та шка­лі географічних координат). В юридичній літературі зазначається, що тільки такий підхід і дозволяє ефективно опановувати, усвідомлювати умови та причини, які знаходяться в основі виникнення, функціонування, розвитку політико-правових явищ, процесів, інститутів [45. с. 118].

Класифікація в будь-якій науковій сфері повинна фіксувати законо­мірні зв'язки між класами об’єктів з метою визначення місця та ролі об'єкта в системі, що вказує на його властивості. Значення класифікації для вітчизняної юридичної науки полягає у визначенні підсумку резуль­татів попереднього дослідження і разом із тим можливості початку нового етапу розвитку державно-правових відносин. Класифікація, яка базується на наукових засадах, не тільки показує картину стану науки чи її фрагментів, але й дозволяє робити обґрунтовані прогнозування стосовно невідомих ще фактів або закономірностей [1115, с. 75].

Слід зазначити, що будь-яка класифікація, у тому числі і класифі­кація державних органів, має умовний характер. Це пояснюється по­стійною динамікою Української держави, суспільства, а у зв'язку з цим і державних органів.

Застосування різних класифікаційних критеріїв дозволяє отримати всебічну та цілісну характеристику системи державних органів, зрозу­міти специфіку їх практичної діяльності. В основу класифікації органів держави можуть бути покладені різні критерії, тому спробуємо знайти найбільш оптимальну модель їх систематизації за допомогою аналізу специфіки державних органів.

Незважаючи на велику кількість та багатоманітність державних органів, їх можна класифікувати за певними критеріями. В юридичній науці існує безліч підстав диференціації державних органів. Зокрема, їх можна класифікувати за змістом діяльності, за способом формуван­ня, за часом дії, за обсягом повноважень тощо.

З метою створення цілісної концепції класифікації державних ор­ганів необхідно розглянути та проаналізувати існуючі підходи щодо критеріїв класифікації та видів державних органів. Слід наголосити, що важливим для цього дослідження є аналіз найбільш значущих критеріїв класифікації, які мають наукову обґрунтованість та фунда­ментальний характер, що виключає штучний підхід у систематизації державних органів.

Найбільш поширеними, загальновизнаними в юридичній доктрині як серед вітчизняних, так і зарубіжних дослідників є класифікації дер­жавних органів за такими критеріями, як: характер і зміст діяльності (Т. Андрусяк, С. Гусарєв, В. Копєйчиков, С. Лисенков, П. Рабінович, О. Скакун та ін.) [625, с. 42; 97, с. 106-107; 107, с. 87-88; 1041, с. 17; 1042, с. 60, 106, 94-95], принцип поділу державної влади (А. Вишнев- ський, В. Журавський, В. Корельський, В. Котюк, Л. Морозова, Т. Рах- маніна, О. Скакун, В. Сухонос, Ю. Тихомиров та ін.) [140, с. 123; 1093, с. 310; 1040, с. 157-158; 284, с. 470-471; 371, с. 116-117; 1011, с. 119-120; 106, с. 94—95; 99, с. 202-203; 1000, с. 111-112], спосіб (форма) створення (Т. Андрусяк, С. Бочаров, В. Веніславський, С. Гусарєв, Ю. Дмитрієв, В. Журавський, В. Копєйчиков, В. Котюк, В. Кравченко, С. Лисенков, Л. Морозова, О. Петришин, П. Рабінович, Т. Рахманіна, О. Скакун, О. Совгиря, В. Сухонос, М. Теплюк, Ю. Фрицький, П. Шляхтун, Н. Шу­кліна та ін.) [625, с. 42; 1012, с. 118-119; 1001, с. 240; 1041, с. 17; 1093, с. 309; 97, с. 106-107; 1116; 1101, с. 243; 107, с. 87-88; 1040, с. 157-158; 371, с. 116-117; 969, с. 127-128; 1042, с. 60; 1094, с. 286; 1011. с. 119-120; 106, с. 94-95; 359, с. 261; 99, с. 202-203; 1096, с. 277-279; 181. с. 163-164; 645, с. 119], час функціонування (Т. Андрусяк, С. Бобровник, С. Гусарєв, В. Копєйчиков, В. Котюк, С. Лисенков. П. Рабінович, О. Скакун, М. Те- плюк, Ю. Фрицький та ін.) [625, с. 42; 999, с. 161-162; 1041, с. 17; 97, с. 106-107; 284, с. 470-471; 1116; 107, с. 87-88; 1042, с. 60; 1094, с. 286; 106, с. 94-95; 1096, с. 277-279; 181, с. 163-164], кількісний склад (Т. Ан­друсяк, С. Бочаров, С. Гусарєв. Ю. Дмитрієв, В. Копєйчиков, С. Лисен­ков, О. Петришин. П. Рабінович, Ю. Фрицький, П. Шляхтун та ін.) [625, с. 42; 1012, с. 118-119; 1041, с. 18; 97, с. 106-107; 107, с. 87-88; 969, с. 127-128; 1042, с. 60; 1094, с. 286; 181, с. 163-164; 359, с. 261], спосіб прийняття рішень (С. Бобровник, В. Корельський, В. Котюк, В. Крав­ченко, Т. Рахманіна, О. Скакун, О. Совгиря, В. Сухонос, П. Шляхтун, Н. Шукліна та ін.) [999, с. 161-162; 1040, с. 157-158; 1116; 284, с. 470- 471; 1101, с. 243; 1011, с. 119-120; 106, с. 94-95; ПОЗ, с. 315; 99, с. 202-203; 645, с. 119; 359, с. 261], широта компетенції (С. Бобровник, В. Журавський, В. Корельський, В. Котюк, Л. Морозова, Т. Рахманіна, О. Скакун, В. Сухонос та ін.) [999, с. 161-162; 1093, с. 310; 1040, с. 157-158; 1116; 371, с. 116-117; 1011, с. 119-120; 106, с. 94-95; 99, с. 202-203], обсяг владних повноважень (В. Журавський, В. Корельський, В. Котюк, Л. Морозова, Т. Рахманіна, В. Сухонос, П. Шляхтун та ін.) [1093, с. 310; 1040, с. 157-158; 1116; 371, с. 116-117; 1011, с. 119-120; 99, с. 202-203; 359, с. 261], територіальна ознака (територія, на яку поширюються повноваження державного органу) (Т. Андрусяк, С. Бобровник, С. Бо­чаров, В. Веніславський, С. Гусарєв, Ю. Дмитрієв, В. Копєйчиков,

B. Кравченко, С. Лисенков, О. Петришин, П. Рабінович, М. Теплюк, Ю. Фрицький, П. Шляхтун та ін.) [625, с. 42; 999, с. 161-162; 1012, с. 118-119; 1001, с. 240; 1041, с. 18; 97, с. 106-107; 1101, с. 243; 107, с. 87-88; 969, с. 127-128; 1094, с. 286; 1042, с. 60; 1096, с. 277-279; 181, с. 163- 164; 645, с. 119], місце в системі державного апарату (Т. Андрусяк,

C. Бочаров, С. Гусарєв, Ю. Дмитрієв, П. Рабінович, М. Теплюк, Ю. Фрицький та ін.) [625, с. 42; 1012, с. 118-119; 1041, с. 17; 1042, с. 60; 1094, с. 286; 1096, с. 277-279; 181, с. 163-164] тощо. Перераховані критерії класифікації державних органів є найбільш значимими, дослідженими та загальновизнаними в юридичній науці.

Проте з метою створення цілісного уявлення щодо систематизації державних органів варто зауважити, що існують й інші критерії кла­сифікації. Так, деякі автори, досліджуючи статус державних органів, виділяють такі критерії класифікації: рівень компетенції державного органу та його політична сила (В. Котюк, С. Телешун та ін.) [284, с. 471; 13, с. 193; 1117, с. 28], соціальна природа, функціональне спрямування (С. Бобровник, А. Захаров, О. Петришин та ін.) [999, с. 161; 1118, с. 78; 969, с. 127], порядок створення та характер завдань, що здійснюють (В. Хропанюкта ін.) [102, с. 139]. правові форми діяльності державного органу (О. Скакун) [ 106, с. 95], призначення і функції державного органу, політичне значення й місце в ієрархії системи державних органів, сфера здійснення основних завдань і функцій (В. Котюк та ін.) [284, с. 471; 1116, с. 5], форма державного устрою (Н. Нижник та ін.) [1092, с. 20], особли­вості повноважень (О. Совгиря, Н. Шукліна та ін.) [ПОЗ, с. 316], місце або напрям державної діяльності (П. Рабінович. Ю. Фрицький та ін.) [1094, с. 286; 181, с. 163-164] тощо. Наведені критерії не отримали по­ширення та подальшого обґрунтування в юридичній науці, мають дещо штучний характер.

Здійснивши систематизацію різних класифікаційних критеріїв, які існують в юридичній літературі, можна отримати всебічну та цілісну характеристику системи державних органів, зрозуміти специфіку їх практичної діяльності. Варто зауважити, що в основу класифікації органів держави можуть бути покладені різні класифікаційні критерії з метою забезпечення пошуку найбільш оптимальної моделі їх класи­фікації.

Вищезазначене не тільки не заперечує, але й всіляко передбачає широке використання як традиційних, так і нових підходів у розумінні й тлумаченні класифікації органів сучасної держави.

Нау кове опрацювання різноманітних точок зору щодо цієї проблема­тики дозволяє здійснити класифікацію державних органів за критеріями, що забезпечують всебічне, цілісне уявлення про систему органів держави. Отже, доцільно класифікувати державні органи за такими критеріями:

1) за принципом поділу державної влади: законодавчі, виконавчі, судові, контрольні (контрольно-наглядові) державні органи;

2) за характером і змістом діяльності: представницькі органи (органи законодавчої влади, глава держави), органи виконавчої влади, правоохо­ронні органи, судові органи та контрольно-наглядові органи держави;

3) за способом (формою) створення: первинні та похідні (вторин­ні) або виборні та призначувані державні органи;

4) за часом функціонування: постійні та тимчасові державні органи;

5) за кількісним складом: колегіальні та одноособові державні органи;

6) за способом прийняття рішень: єдиноначальні та колегіальні державні органи;

7) за широтою компетенції: органи загальної та спеціальної ком­петенції;

8) за територіальною ознакою, тобто за територією, на яку поши­рюються повноваження: загальнодержавні (центральні) та місцеві (локальні) державні органи;

9) за правовими формами діяльності: правотворчі. правозасто- совчі, правоохоронні, контрольно-наглядові та установчі державні органи.

Науково аргументована класифікація державних органів у сучасних трансформаційних умовах набуває особливого значення. Адже її пра­вильне використання сприяє подальшому вдосконаленню державного апарату, механізму держави в цілому, надає можливість уникнути плу­танини в дослідженні функцій державних органів, форм та обсягів повноважень, характеру їх взаємодії. Разом із тим запропонований класифікаційний підхід дає базові орієнтири для подальшої розробки складної проблеми диференціації державних органів та не є незмінним. Оскільки в ході вдосконалення та оптимізації існуючої системи органів держави неминуча поява нових організаційних структур, а відповідно нових ознак їх систематизації.

Проведений аналіз дозволяє зробити такі висновки.

1. Велика кількість визначень терміна «державний орган» дає мож­ливість розглядати їх під різними кутами зору, вивчати й аналізувати їх особливості. На підставі комплексного аналізу різноманітних точок зору всю їх чисельність умовно можна поділити на п'ять основних підходів щодо розуміння поняття державного органу. Згідно з першим підходом, державний орган розглядається як елемент механізму держави, який наділений державно-владними повноваженнями та відповідними засо­бами, необхідними для здійснення завдань і функцій держави. Змістом другого підходу є визначення державного органу як частини державно­го апарату, що бере участь у реалізації функцій держави та наділена для цього владними повноваженнями. Згідно з третім підходом, державний орган трактується як сукупність осіб, громадян або державних служ­бовців, що здійснюють завдання і функції держави. За четвертим підходом державний орган розглядається як державна інституція або організація, що діє від імені та за дорученням держави, має владні повноваження. Згідно з п'ятим підходом, який є змішаним, державний орган розгляда­ється як частина державного апарату, яка є групою осіб або однією особою, наділеною державно-владними повноваженнями для виконан­ня завдань і функцій держави. Останній підхід є найбільш комплексним, обґрунтованим, системним і дозволяє сформулювати цілісне уявлення про орган держави як загальнотеоретичну правову категорію. Подібне розуміння цієї категорії є найбільш виваженим і прийнятним у сучасних умовах державотворення.

2. Систематизація різних наукових підходів до питання визначення терміна «державний орган» дозволяє сформулювати авторське визна­чення поняття державного органу. Державний орган - це структурно відокремлена, внутрішньо організована, юридично оформлена частина державного апарату, яка є колективом громадян (громадянином) дер­жави, має державно-владні повноваження та необхідні правові, матеріально-фінансові засоби для реалізації завдань і функцій держави, використовує правові та організаційні форми і методи діяльності.

3. Аналіз співвідношення терміна «державний орган» з термінами «орган держави», «орган державної влади», «державна організація», «державний інститут», «орган публічної влади», «орган місцевого само­врядування» дозволив органічно дослідити правову природу, внутріш­ню сутність, соціальне призначення державного органу.

У результаті проведеного аналізу співвідношення вищезазначених правових категорій можна констатувати, що терміни «державний орган» і «орган держави» є тотожними та використовуються юридичною на­укою для позначення одного і того ж явища. Співвідношення термінів «державний орган» та «орган державної влади» є дискусійним та по­требує найбільшої уваги, оскільки є майже недослідженим, розгляда­ється в поодиноких наукових публікаціях фрагментарно та недостатньо обґрунтовано. Викладене вище дає підстави стверджувати, що ці тер­міни не є тотожними, хоча іноді в науковій літературі пропонується розглядати їх як синонімічні. Зміст поняття «державний орган» можна сприймати ширше, ніж поняття «орган державної влади», про що свід­чить аналіз чинного законодавства та досвід міжнародної практики державного будівництва. Стосовно термінів «державний орган» та «державна організація» можна зазначити, що вони співвідносяться як частина та ціле. Категорії «державний орган» та «державний інститут» є взаємопов'язаними, взаємообумовленими, що дозволяє розглядати державний орган як різновид державних інститутів. Аналіз термінів «державний орган» та «орган публічної влади» свідчить про те, що державний орган є різновидом органів публічної влади, які поділяють­ся на державні та недержавні органи. Категорії «державний орган» та «орган місцевого самоврядування» розрізняються за змістом, сутністю, походженням.

4. Комплексний аналіз наукових праць та синтез власних висновків щодо теорії державного органу дозволяє виділити такі ознаки органу держави: 1) структурна відокремленість; 2) внутрішня організованість; 3) юридична оформленість; 4) наявність державно-владних повнова­жень; 5) наявність правових, матеріально-фінансових засобів; 6) спря­мованість на реалізацію завдань і функцій держави; 7) використання правових і організаційних форм та методів діяльності.

5. Питання наукової класифікації державних органів розглядається невід'ємно від визначення дефініції державного органу, аналізу співвідно­шення цієї правової категорії з іншими, дослідження його ознак тощо.

Систематизація різноманітних точок зору науковців дозволяє здійснити класифікацію державних органів за критеріями, що забезпе­чують всебічне, цілісне уявлення про систему органів держави. Отже, такими критеріями є наступні: 1) принцип поділу державної влади; 2) характер і зміст діяльності; 3) спосіб (форма) створення; 4) час функціонування (дії); 5) кількісний склад; 6) спосіб прийняття рішень; 7) широта компетенції; 8) територіальна ознака, тобто за територією, на яку поширюються повноваження; 9) правові форми діяльності.

Застосування різних класифікаційних критеріїв дозволяє отримати всебічну та цілісну характеристику системи державних органів, зрозу­міти специфіку їх практичної діяльності. В основу диференціації орга­нів держави покладені різні класифікаційні критерії з метою пошуку оптимальної моделі їх класифікації.

3.4.

<< | >>
Источник: Наливайко Л. Р.. Державний лад України: теоретико-правова модель : монографія / Л. Р. Наливайко. - X. 2009. - 598 с. . 2009

Еще по теме Органи держави як основний елемент механізму держави:

  1. 3.1. Механізм Української держави як інституціональний елемент державного ладу
  2. § 2. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави
  3. § 3. Механізм держави
  4. § 1. Механізм держави
  5. § 1. Поняття та елементи форми держави
  6. Розділ 8. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ
  7. Розділ 8. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ
  8. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  9. Тема 7. Механізм та апарат держави
  10. 3.2. Механізм держави в системі категорій державознавства
  11. Механізм (апарат) держави
  12. § 1. Механізм держави і його структура
  13. § 1. Механізм держави і його структура
  14. Глава 7 МЕХАНІЗМ І АПАРАТ ДЕРЖАВИ