<<
>>

Особливості судової аргументації

Крім розглянутих вище моделей (типів) юридичної аргументації, в основу виокремлення яких покладені переважно застосовувані ними підходи та методи дискурсу (міркувань), вона може бути класифікована також за іншими ознаками.

Однією з найважливіших з них є змістовно-діяльнісна ознака, за якою аргументація поділяється, як зазначалося на початку цього розділу, на теоретичну і практичну. Як першим, так і другим видом аргументації в тому чи іншому поєднанні використовуються підходи, характерні для всіх названих моделей (типів) аргументації. Проте поряд із спільними рисами вони мають суттєві відмінності, обумовлені природою теоретичної і практичної діяльності. Якщо перша становить собою форму наукової діяльності, метою якої є досягнення максимально елімінованого від суб'єкта, тобто позаособистісного знання про дійсність, то природа практичної діяльності через вплив на неї людського фактора набагато складніша, що не може не позначатися на особливостях аргументації.

Практична юридична аргументація за суб'єктами у свою чергу може бути поділена на аргументацію, властиву різним юридичним професіям - суддям, адвокатам, прокурорам тощо, кожен з видів якої має свою специфіку.

Найяскравіше вона дістає прояв у судовій аргументації, яка відображає як призначення суду і особливості судочинства, так і засоби, методи і прийоми аргументації, застосовувані учасниками судового процесу, які в кінцевому підсумку впливають на зміст судового рішення.

Відмінності між суб'єктами науково-теоретичної і судової діяльності - науковцем-дослідником і суддею полягають насамперед у тому, що перший з них - науковець - може відмовитись від надання відповіді на поставлене перед ним питання, пославшись на те, що наука на сьогодні не готова до розв'язання цього питання. Навіть науко- вець-правник на поставлене перед ним питання, як з наукової точки зору можна вирішити той чи інший правовий спір, може обмежитись констатацією наявності прогалини у його врегулюванні і запропонувати її усунення через внесення змін до закону чи іншого нормативного акта.

Для судді питань, від вирішення яких він може ухилитися при розгляді справи, пославшись на те, що він не знає, як їх вирішувати, оскільки закон з цих питань мовчить, не існує. Суддя не може чекати також, коли такі питання будуть врегульовані законом. Відмова судді від вирішення з тих чи інших причин законодавчо не урегульованих питань за давньою європейською традицією розцінюється як ухилення від виконання покладених на суд обов'язків, як порушення одного з визначальних загальних принципів права - «відмова у правосудді не допускається».

Завдання суду полягає у тому, щоб за будь-яких обставин знайти шляхи розв'язання правового спору за допомогою властивих праву засобів, зокрема численних способів, прийомів і видів юридичного тлумачення. Це зовсім не означає, що всі передумови правильності тлумачення закладені в самій системі законодавства, хай навіть в прихованій формі, і їх потрібно лише виявити. Як вже зазначалося, законодавство ніколи не утворює якусь завершену, замкнену систему, з якої можна «вивести» рішення у справі за допомогою суто понятійно-логічних засобів без будь-яких власних оцінок. Жодний логічний зміст законодавства не здатний дати більше того, що в ньому закладено. Навіть принципи права, до яких доводиться у таких випадках звертатися суду, не завжди є результатом їх текстуального або змістовного закріплення у Конституції чи законах, як часто вважається у вітчизняній літературі, про що вже згадувалося у розділі 3. Для їх пошуку суду доводиться залучати додатковий нормативний матеріал, який нерідко знаходиться за межами національних законодавчих текстів.

Втім, навіть у тих випадках, коли принципи права чітко сформульовані у Конституції і законах, «виведення» з них рішень неминуче передбачає активну участь правосвідомості, за допомогою якої надається необхідна визначеність принципу, «заповнюється» його форма стосовно певної ситуації. Властива принципам права незаповненість форми, є тим внутрішнім двигуном, за допомогою якого формальні характеристики принципів набувають для себе нового змісту, пристосовуючись до змін в суспільному житті.

Іх висока еластичність забезпечує динамізм принципів, дає їм можливість краще за правові норми реагувати на вказані зміни; свою змістовну визначеність вони набувають в процесі їх застосування та відповідної аргументації.

Отже, судова аргументація становить собою об'єднання зусиль національних законодавчих текстів, здобутків правової доктрини, міжнародно-правових актів, міжнародної та національної судової практики. Це означає, що суд не може виходити ні з механічного «виведення» рішення з норми, ні з абсолютної дискреції (свободи розсуду) у виборі нормативної бази та її інтерпретації.

Істотна особливість судової аргументації, на відміну від науково- теоретичної, полягає не тільки у змісті використовуваних доказів, а й у формі їх доведення до учасників судового процесу та інших присутніх на ньому осіб, що в свою чергу обумовлюється природою судового розгляду. Що він собою становить - виключно раціональну діяльність, де панують логічні побудови, властиві науці, чи діяльність, що більшою мірою групується на позараціональних складових, притаманних мистецтву?

Думки з цього питання істотно різняться. Деякі науковці вважають, що суть судового розгляду визначає логіка, відтак, він не особливо відрізняється від наукового пізнання.

Подібні погляди залишаються досить поширеними на пострадянському просторі. По суті вони є продовженням радянської доктрини теорії доказів та концепції «об'єктивної істини» в судовому процесі, проникнутої, як слушно зазначається в літературі, «надмірним техніцизмом і логізмом», притаманним передусім природно-науковим дослідженням[109]. Навіть у суспільних науках до використання поняття «об'єктивна істина» слід ставитися досить обережно, пам'ятаючи про істотне значення в них «суб'єктивації» об'єкта дослідження з боку самого дослідника, що є однією із визначальних особливостей наукового пізнання в суспільствознавстві. Тим більше це стосується судового процесу, побудованого на принципі змагальності. Роль людського чинника у ньому часто виявляється вирішальною.

У зв'язку з цим багато дослідників, принаймні на Заході, дотримується думки, що будь-який судовий процес не є послідовно логічним, тобто підпорядкованим наперед визначеним логічним актам. У ньому переважають швидше закони мистецтва, ніж науки. Зокрема, американські дослідники Б. Дейнет (B. Danet) і Б. Богоч (B. Bogoch) зазначають, що судовий розгляд в значній своїй частині розігрується як п'єса, в якій його учасники діють як актори. В основі цієї п'єси лежить конфлікт двох версій реальності і розвивається вона не стільки за законами логіки, скільки за законами жанру, який в цьому разі ближчий до «драми», оскільки в судовому процесі вирішується доля людей[110]. І вирішують цю долю також люди з притаманними їм особливостями сприйняття почутого в судовому засіданні, його оцінки, стилю мислення, емоціями і переживаннями. Це накладає на судовий процес істотний відбиток позараціональних, психологічних чинників, без яких уявити правосуддя неможливо.

Можна дискутувати з приводу зведення судового змагання виключно до «словесної бійки, безжалісної і майже завжди брудної», в якій кожна із сторін прагне лише до досягнення власної егоїстичної мети, як ще на початку минулого століття характеризував його відомий правознавець Л.Є. Владимиров[111]. Проте неможливо заперечити його ж слова, що судове змагання - «це не науковий спір», учасники якого своєю єдиною метою ставлять досягнення істини.

Суть судової аргументації, як писали свого часу Х. Перельман і Л. Оль- брехтс-Титека, пояснює не стільки логіка, скільки риторика, яка в свою чергу вимагає слухачів. Мета сторін у судовому процесі полягає у переконанні суду в правильності власної версії, а не в виробленні на основі діалогу спільної версії чи підтриманні версії противника. Тому вони піклуються передусім про посилення своїх доказів і послаблення доказів противника. Для цього використовуються різні методи і аргументи - аналіз фактів, суперечностей в позиції противника, реконструкція минулих подій, звернення до різних психологічних способів впливу на аудиторію, прийомів ораторського мистецтва тощо.

Звісно, при цьому звертаються до надбань як логіки, так і діалектики, герменевтики та інших галузей знань. Проте якщо наукові докази ґрунтуються на аксіомах, а отже, є істинними в формально-логічному значенні, докази сторін судового процесу виходять з загальних припущень і, таким чином, є не більше ніж правдоподібними[112].

Це свідчить про те, що роль «об'єктивної істини» в судовому процесі не варто фетишизувати. Якби, скажімо, адвокат ставив за мету тільки встановлення «об'єктивної істини», він фактично ухилявся би від виконання своєї основної функції - захисту свого клієнта (підзахисного). Не обмежується виключно пошуком істини і буквою закону при обґрунтуванні своєї позиції також обвинувач. Він, як і адвокат, використовує різні риторичні прийоми впливу на аудиторію. Завдання ж суду полягає у тому, щоб зважити аргументи сторін і зробити вибір між ними. Такий вибір відбувається здебільшого на основі не математично точної реконструкції минулих подій, а найбільш переконливого доведення їх вірогідності.

Складніше з пошуком об'єктивної істини в конституційному і адміністративному судочинстві. На відміну від цивільного і кримінального судочинства, побудованого виключно на змагальності сторін, конституційне і адміністративне судочинство, хоч і не відкидають елементів змагальності, проте й не зводяться до неї. У цих видах судочинства істотне, а іноді навіть визначальне, значення має пошуковий, дослідницький (інколи використовується термін «інквізиційний», хоч він з огляду на його походження зберігає переважно негативний відтінок) принцип. Як конституційні, так і адміністративні суди не обмежуються зважуванням доказів, наданих сторонами в судовому засіданні або витребуваних і долучених до справи судом за їх клопотанням. Ці суди можуть збирати, узагальнювати і зважувати їх за власною ініціативою, що для суддів загальної юрисдикції (цивільного, кримінального тощо) є загалом неприпустимим. Це в свою чергу обумовлює інші особливості конституційного і адміністративного судочинства - мінімізацію фактора аудиторії, позараціональних чинників, прийомів ораторського мистецтва тощо. В цих видах судочинства переважають раціональні моменти і логічні побудови, характерні для науки. Як наслідок зближуються з науковими (чи принаймні мають зближуватися) також результати конституційного і адміністративного судового розгляду.

16.4.

<< | >>
Источник: М.І. Козюбра та інші. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. - К.,2015. - 392 с.. 2015

Еще по теме Особливості судової аргументації:

  1. § 12. Особливості судової системи
  2. Моделі (типи) юридичної аргументації
  3. ТЕОРІЯ ЮРИДИЧНОЇ АРГУМЕНТАЦІЇ
  4. Розділ VІ. Логічні основи теорії аргументації
  5. Розділ 6. Логічні основи теорії аргументації
  6. § 10. Роль судової практики
  7. § 1. Поняття судової балістики та її значення
  8. § 1. Поняття судової фотографії та її значення
  9. § 1. Поняття судової експертизи, її види та значення
  10. §1. Поняття, значення і система судової фотографії
  11. §1. Поняття судової балістики та її значення для розслідування злочинів
  12. §1. Поняття, наукові засади, завдання і можливості судової одорології
  13. / Ю.О. Кривченко, Л.Г. Бордюгов, В.В. Сабадаш, А.С. Бєліков, О.М. Моісєєв, Д.І. Фокін, Н.А. Решетнікова, Р.М. Шостак, С.В. Прусакова, І.М. Марченко, Є.Ю. Білогурова.. Методика судової інженерно-технічної експертизи безпеки життєдіяльності.2013, 2013
  14. § 5. Загальна характеристика трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової
  15. § 6. Система «стримувань і противаг» органів законодавчої, виконавчої і судової влади
  16. § 4.Загальна характеристика, функції та принципи діяльності органів законо­давчої, виконавчої та судової влади
  17. §3. Особливості розслідування хабарництва
  18. §4. Особливості тактики проведення окремих слідчих дій
  19. Тема 18. Особливості методики розслідування окремих різновидів вбивств