<<
>>

Поняття справедливості потрібно відрізняти від поняття права

26.

27. . Норма справедливості видає припис, як у частині змісту має формуватися право — себто така система норм, котрі реґулюють людську поведінку, запроваджуються через людські акти і є назагал дієвими; одне слово, позитивне право. A що норма справедливості велить, щоб люди мали визначене обходження, то вона посилається — як доведено вище — на той акт, яким запроваджується право. Ось чому справедливість не може бути тотожною праву.

Для питання чинності права, себто для питання, чи його норми повинні застосовуватися й чи належить їх дотримуватися, вирішальним є співвідношення, що припускається між справедливістю й правом.

У цьому плані протистоять один одному два діаметрально протилежні погляди. За одним із них, позитивне право може вважатися чинним лише тоді, й лиш остільки, коли, й оскільки, його запровадження відповідає вимозі справедливості. Чинне право — це справедливе право, а всякий несправедливий порядок людської поведінки не має жодної чинності й не є правом, якщо під правом розуміти лише чинний порядок. Це означає, що чинність норми справедливості виступає основою для чинності позитивного права. A за другим поглядом, чинність позитивного права незалежна від чинності норми справедливості. Позитивне право має чинність не тому, мовляв, що воно справедливе, себто не тому, що його запровадження відповідає певній нормі справедливості, й має чинність воно навіть тоді, коли є несправедливим. Його чинність, отже, незалежна від якої-небудь норми справедливості. Це погляд правового позитивізму — чи то висновок позитивістського або реалістичного правознавства, протиставлюваного ідеалістичній науці про право.

До розгляду ми беремо й ще одну протилежність — між відносною та абсолютною справедливістю.

Ta норма справедливості, котра робить припис певного обходження з людьми, конституює лиш одну абсолютну цінність, коли виступає з претензією, нібито лиш вона одна є чинною, себто коли вона виключає можливість чинності будь-якої норми, що робить припис не такого обходження з людьми, як вона сама. Подібна норма справедливості, шо конституює якусь абсолютну цінність, може — як уже наголошувалося вище — виходити лиш від одного трансцендентного авторитету й протиставляється як така позитивному праву — як такій системі норм, котра запроваджується в емпіричній дійсності за допомогою людських актів. Тоді виявляється характерний дуалізм: дуалізм трансцендентного порядку, заснованого не людьми й поставленого над ними, та запровадженого людьми, себто позитивного реального порядку. Це типовий дуалізм усякої метафізики: емпіричної та трансцендентної сфер (класичним формулюванням останньої виступає платонівське вчення про ідеї), і цей дуалізм тутешнього і потойбічного, людини й Бога ліг в основу християнської теології. Ідеалістичне правознавство — на противагу реалістичному правознавству — має дуалістичний характер. Ha відміну від нього реалістичне правознавство є моністичним, адже воно не знає, як ідеалістичне, поєднання ідеального права, запровадженого не людьми й виведеного від трансцендентного авторитету, й реального, запровадженого людьми права, знаючи тільки одне право: позитивне, запроваджене людьми право.

28. Коли з точки зору наукового пізнання відхиляється прийняття такої собі трансцендентної сутності, що існує потойбіч будь-якого можливого людського досвіду, себто існування абсолюту взагалі й абсолютної цінності зокрема, а визнається тільки чинність відносної цінності, тоді чинність позитивного права, з погляду наукового правознавства, не є залежною від його відношення до справедливості. Адже подібна залежність може існувати лише тоді, коли справедливість є абсолютною цінністю, коли припускається чинність такої норми справедливості, яка б виключала можливість чинності будь- якої протилежної їй норми.

Коли погоджуються з можливістю існування багатьох різних норм справедливості, які, можливо, суперечать одна одній, — погоджуються в тому сенсі, що, хоч і не випадає припускати одночасну чинність двох норм справедливості, що суперечили б одна одній, але все ж таки може бути припущена чинність такої чи іншої з різних норм справедливості, котрі, можливо, суперечать одна одній, — тоді цінність справедливості може бути лише відносною, і тоді будь-який позитивний правовий порядок неодмінно увійде в протиріччя з котрою-небудь із цих численних норм справедливості; й тоді не могло б існувати жодного позитивного правопорядку, котрого б не довелося розглядати як нечинного — як такого, що суперечить котрійсь із цих норм справедливості. Але, з другого боку, будь-який позитивний правопорядок може відповідати котрій-небудь із багатьох норм справедливості, що конституюють суто відносні цінності, але при цьому така відповідність не розглядатиметься як основа його чинності.

Позитивістське, а отже, реалістичне правознавство не стверджує — як знову й знову доводиться наголошувати — нібито не існує жодної справедливості, а фактично припускається дуже багато відмінних од- на від одної й, можливо, протилежних одна одній норм справедливості. Воно не оспорює того, що формування позитивного правопорядку шляхом заперечення котрої-небудь із багатьох норм справедливості, звісно, може бути і, як правило, фактично й буває. Зокрема, воно не заперечує й того, що будь-який позитивний правовий порядок — себто акти, через які запроваджуються норми, — коли його оцінювати за однією з цих багатьох норм справедливості, може бути визнаний як справедливий чи несправедливий[189]. Але воно наполягає на тому, що ці ціннісні мірки мають лише відносний характер та що, отже, ті акти, через які запроваджується один і той самий позитивний правовий порядок, можуть оцінюватись, коли підійти з однією міркою, як справедливі, а коли з іншою — то як несправедливі. Але ж правовий порядок у своїй чинності є незалежним від тієї норми справедливості, за якою оцінюються ті акти, що через них запроваджуються його норми. Звідси видно, що позитивістське правознавство, себто теорія позитивного права, не має нічого спільного з оцінюванням цього предмета. Будь-яке позитивістське правознавство визнає основу чинності позитивного правового порядку не в котрійсь із багатьох норм справедливості, оскільки жодна з них не здатна визнати переваги котроїсь із них над іншими, а — як уже доведено — у певній гіпотетичній, себто припущеній правовою думкою засадничій нормі, що згідно з нею люди повинні так поводитися і з людьми належить так обходитись, як це відповідало б історично першій, дієвій загалом конституції, без огляду на те, чи вибудований відповідно до цієї конституції правопорядок відповідає або не відповідає певній нормі справедливості. Коли постає питання чинності позитивного права, то до розгляду береться тільки ця засаднича норма, а жодна норма справедливості не розглядається.

29.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Поняття справедливості потрібно відрізняти від поняття права:

  1. § 1. Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості
  2. § 1. Поняття правового регулювання і його відмінність від правового впливу
  3. § 2. Поняття нормативно-правового акта і його відмінність від інших правових актів
  4. Розділ 10. ПОНЯТТЯ ПРАВА
  5. § 1. Поняття системи права
  6. § 1. Поняття системи права
  7. § 1. Поняття тлумачення норм права
  8. § 1. Поняття тлумачення норм права
  9. Розділ 10. ПОНЯТТЯ ПРАВА
  10. Поняття джерел права
  11. § 6. Поняття і ознаки права
  12. §1. Поняття і види форм права
  13. §1. Поняття і види форм права