<<
>>

б) Права стосовно осіб і речей

Під впливом давньоримської юриспруденції правознавці намагаються розрізняти право на річ Qus in rem) і право стосовно особи Qus in personam). Але це розрізнення заводить на манівці.

Право на річ є водночас і правом стосовно осіб. Коли правознавці, аби закріпити розрізнення між речовим та особистим правами, визначають перше як право індивіда розпоряджатися певною річчю в який-небудь спосіб, вони не враховують того, що це право зводиться лише до правової зо- бов’язаності інших терпіти це його розпоряджання, себто не перешкоджати йому в цьому й жодним іншим чином на це не впливати, — що, отже, jus in rem принаймні почасти є також і jus in personam. Першорядну вагу тут мають міжлюдські відносини, що і в випадку так званого речового права зводяться до якоїсь певної поведінки стосовно ко- трої-небудь іншої людини. A зв’язок із річчю має другорядне значення, позаяк він слугує лише точнішому визначенню того первинного стосунку. Йдеться-бо про поведінку якогось індивіда у зв’язку 3 KOT- рою-небудь певною річчю — таку поведінку, що зобов’язує всіх інших індивідів поблажливо ту його поведінку терпіти.

Суб’єктивне речове право, під яке й підганяють усе те розрізнення,

— це переважно власність. Традиційна юриспруденція визначає власність як виняткове панування котроїсь однієї особи над котрою- небудь річчю, саме цим відрізняючи її, власність, від зобов’язальних прав, що обґрунтовують самі лише міжособистісні правові стосунки. Це розрізнення, таке важливе для систематизації громадянських прав, має виразно ідеологічний характер.

A що право як суспільний устрій реґулює поведінку людей в їхніх

— безпосередніх чи опосередкованих — відносинах з іншими людьми*, то й власність може полягати лише в якомусь певному зв’язку однієї людини з іншими людьми, власне — в їхньому обов’язку не перешкоджати тій людині розпоряджатися котрою-небудь певною річчю, не впливаючи при цьому в жодний спосіб на її спроможність тією річчю розпоряджатися.

Te, що означують як виняткове панування особи над котрою-небудь річчю, є запровадженим через правовий порядок відстороненням усіх інших від розпоряджання тією річчю. Юридично «панування» цього одного виступає лиш як рефлекс, відбиток відсторонення усіх інших. Насамперед це відносини між тими іншими й цим одним, себто стосунки між людьми, коли висловлюватися повсякденною термінологією, а саме — відносини інших до тієї речі, через яку опосередковуються їхні стосунки з цим одним. Коли все ж таки ми пристанемо на традиційне визначення власності як виняткового панування однієї особи над певною річчю, ми тим самим, з усією очевидністю, знехтуємо юридично важливими стосунками, адже визначення власності як відносини між особою та річчю приховує її вирішальну соціально-економічну функцію — функцію, що її, оскільки йдеться ж про власність на засоби виробництва, соціалістична теорія визначає (слушно чи неслушно — не будемо тут застановлятись) як «експлуатацію»; функцію, що в будь-якому разі полягає саме у відносинах власника з усіма іншими суб’єктами, яких об’єктивне право відтручує від доступу до його речі, зобов’язуючи при цьому шанувати його, власника, виняткову владу розпоряджатися нею. От тільки традиційне правознавство найзатятіш виступає проти припущення чинності того, що суб’єктивне право, себто наділеність цього одного правом, є лише відбитком правового обов’язку інших, позаяк воно ж, також на ідеологічних підставах, повинно, як йому здається, наголошувати на першорядному характерові наділеності правом.

Обидві обставини справи, характеризовані традиційною юриспруденцією як особисто- й речово-правові стосунки, стануть коректнішими, коли їх розрізняти без будь-якої ідеологічної тенденційності — як відносні й абсолютні рефлексні права. Поводитися щодо певного індивіда у певний спосіб — це може бути обов’язком певного індивіда. Так буває, наприклад, у стосунках між боржником і позикодавцем, оскільки тут лише боржник є зобов’язаним виконати певну дію щодо позикодавця, а отже, позикодавець має лише рефлексне право на ту дію.

Достоту як обов’язок боржника, рефлексне право позикодавця існує лише щодо одного певного індивіда і є, в цьому розумінні, тільки відносним правом. Одначе, коли ця поведінка стосується якоїсь певної речі, це може виявитися обов’язком усіх інших індивідів — поводитися у певний спосіб щодо одного певного індивіда. Це є випадок права на власність, оскільки тут усі інші зобов’язані не перешкоджати одній певній людині розпоряджатися однією певною річчю, не впливаючи при цьому в жодний спосіб на її спроможність тією річчю розпоряджатися. A рефлексне право, яке полягає в обов’язкові тих інших людей, спрямовується проти всіх інших і є, в цьому розумінні, абсолютним правом. У термінологічному сенсі це розрізнення між відносним та абсолютним рефлексними правами не вельми вдале, оскільки навіть так звані «абсолютні» права є лише відносними, бо ж існують вони тільки у співвідношенні багатьох з одним. To й рефлексне право власності не є власне абсолютним правом, бо воно — рефлекс, відбиток якоїсь множини обов’язків невизначеної кількості індивідів щодо одного й того самого індивіда у зв’язку з однією й тією самою річчю, на відміну від зобов’язального права, що є рефлексом лиш одного обов’язку одного конкретного індивіда стосовно одного іншого конкретного індивіда. Одначе цей вторинний зв’язок із якоюсь визначеною річчю зовсім не обмежується так званими речовими правами — він може фігурувати й у випадках так званих зобов’язальних або ж особистих прав. От як у випадку, якщо боржник зобов’язаний зробити для позикодавця якийсь індивідуально визначений предмет, коли, наприклад, хтось через договір купівлі-продажу зобов’язується передати комусь іншому у власність котру-небудь цілком визначену рухому чи нерухому річ. У цьому випадку право позикодавця відрізняється від речового права тим, що йому, як наділеній правом особі, протистоїть лиш обов’язок одного конкретного суб’єкта.

У цьому аналізі ми розглянули саме лиш рефлексне (відбиткове) право (Reflexrecht). У традиційній теорії воно відіграє вирішальну роль, хоча це «право» когось одного є не чим іншим, як обов’язком одного чи й усіх інших поводитися щодо того когось одного у певний спосіб. Проте коли право власності характеризується як правова спроможність власника відсторонити усіх інших від розпоряджання конкретною річчю, тоді вже йдеться не про якесь просте рефлексн^пра- во. Цю спроможність дістає індивід лише тоді, коли правовий порядок уповноважує його оскаржувати в суді будь-яке порушення іншими їхнього обов’язку не перешкоджати йому розпоряджатися якоюсь конкретною річчю.' A про суб’єктивне право у цьому розумінні ми поговоримо згодом.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме б) Права стосовно осіб і речей:

  1. ЗАПИТ про видачу витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців
  2. ЗАПИТ про видачу виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців
  3. ЗАПИТ про видачу довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців
  4. §2. Поняття та види речей
  5. Поняття і види речей
  6. Що буде при ігноруванні цих проблем стосовно їх належного врегулювання?
  7. 6.4.2 Оподаткування доходів фізичних осіб
  8. § б. Правосуб'єктність фізичних осіб
  9. 4.1.5 Сертифікація осіб, що здійснюють торгівлю цінними паперами
  10. Юридичні особи. Види юридичних осіб
  11. § 7. Правосуб'єктність юридичних осіб
  12. Стаття 63. Відповідальність посадових осіб органів акціонерного товариства
  13. § 3. Порядок пред’явлення для впізнання живих осіб, трупів, предметів і тварин
  14. Вимоги до посадових осіб органів управління акціонерним- товариством-
  15. 5.2. Класифікація психічних станів осіб позбавлених волі
  16. Стаття 62. Вимоги до посадових осіб органів акціонерного товариства