<<
>>

д) Правові обов \язки, що не мають самостійного статусу

B іншому зв’язку ми уже вказували, що, коли норма вимагає певної поведінки, а інша норма встановлює санкцію на випадок невиконання цієї першої норми, між обома ними виникає суттєвий зв’язок.

Це особливо стосується того випадку, коли нормативний порядок упроваджується саме як обов’язковий — упроваджується за рахунок того, що передбачає санкцію як примусовий акт у випадку поведінки протилежного характеру. Як наслідок, поведінка — коли розглядати її з точки зору цього порядку — може розглядатись як обов’язкова лише настільки, наскільки поведінка протилежного характеру є умовою санкції (якщо поведінка відбувається в рамках правового порядку, вона розглядається і з правової точки зору). Якщо правовий порядок — наприклад, прийнятий парламентом закон — містить норму, котра передбачає, що слід поводитися певним чином, а також уміщує й іншу норму, яка передбачає санкцію в разі недотримання першої норми, тоді перша норма, маючи суттєвий зв’язок із другою нормою, не є самостійною. I коли друга норма визначає позитивно умову, з якою пов’язана санкція, то перша норма буде зайвою з точки зору законодавчої технології.
Якщо, наприклад, цивільний кодекс містить норму, згідно з якою позичальник за угодою повинен повернути кредиторові позику, а також уміщує норму, котра проголошує, що, коли позичальник не виконує цієї угоди, то, за позовом кредитора, має відбутися конфіскація майна позичальника, тоді все, що передбачається першою нормою, міститься в другій неґативно у вигляді умови. Сучасний карний кодекс переважно не містить жодних норм, у яких — мов у Десяти Заповідях — заборонялися б убивство, подружня зрада та інші делікти, а обмежується тим, що передбачає штрафні санкції стосовно певних обставин справи. Тут чітко простежується те, що норма «Не вбий» є зайвою у тому випадку, коли чинною є норма «Хто вб’є, того буде покарано».
Отже, правовий порядок забороняє певну поведінку саме тим, що він пов’язує з цією поведінкою санкцію, або ж вимагає певної поведінки, передбачаючи санкцію у випадку протилежної поведінки. Несамостійними правовими нормами є також ті, які позитивно дозволяють певну поведінку. Адже вони лиш обмежують сферу чинності правової норми, яка таку поведінку забороняє тим, що передбачає санкцію для поведінки протилежного характеру. Про норму, що дозволяє необхідну оборону, вже йшлося вище. Особливо чітко взаємозв’язок між цими обома нормами простежується у статуті OOH, який параграфом 4 статті 2 забороняє всім членам організації застосовувати насильство (на цей випадок у статті 39 передбачено санкцію), а стаття 51 дозволяє застосування насильства у формі індивідуального та колективного самозахисту, чим обмежується загальна заборона насильства у параграфі 4 статті 2. Наведені статті утворюють єдність. Статут міг би містити єдину статтю, згідно з якою членам організації заборонялося б застосування насильства, яке не було б індивідуальним чи колективним самозахистом. Обмежене таким чином застосування насильства обумовлювало б і санкцію. Інший приклад. Встановлюється норма, яка забороняє збут алкогольних напоїв, себто такий Збут карається. Але ця заборона обмежується іншою нормою, внаслідок якої збут алкогольних напоїв — якщо його буде дозволено °фіційною установою — не є забороненим, себто не карається. Друга норма, якою обмежується сфера чинності першої, є несамостійною нормою. Вона набуває значення лише в поєднанні з першою. Обидві вони утворюють єдність. Зміст обох можна висловити в одній нормі: коли хтось збуває алкогольні напої без офіційного дозволу, він повинен бути покараний. Функція лише неґативного дозволу, яка полягає в тому, що правовий порядок не забороняє певної поведінки, далі не обговорюється, тому що дозвіл надається через позитивну норму.

Так само, як одна правова норма може обмежити сферу чинності іншої, вона може й повністю позбавити її чинності. Такі скасовані норми є також несамостійними нормами, які слід розглядати тільки в поєднанні з іншими нормами, що встановлюють примусові акти.

Несамостійними є також правові норми, які уповноважують до певної поведінки, якщо під «уповноваженням» розуміти надання особі правової сфери дії, себто влади, яка дозволяє виробляти правові норми. Ці норми не мають самостійного статусу, тому що вони визначають лиш одну з умов, з якою — перебуваючи в самостійній нормі — пов’язаний примусовий акт. Це норми, які уповноважують створювати загальні правові норми, норми конституції, що реґулюють законотворчість чи встановлюють звичай як правотворчу реальність. Це також норми, які реґулюють судове та адміністративне провадження. Відбувається це тоді, коли загальні норми, вироблені на основі закону та звичаю, застосовуються судовими й адміністративними установами шляхом упровадження індивідуальних норм, вироблених цими установами. Для наочності можна навести приклад. Розгляньмо обставини, що виникають, коли за умов певного державного правового порядку закон передбачає термін ув’язнення за крадіжку. Нормативне покарання в жодному разі не зумовлюватиметься лише тим фактом, що особа здійснила крадіжку. Факт крадіжки повинен бути встановлений шляхом визначеної нормами правового порядку процедури. Ця процедура повинна бути здійснена судом, який уповноважений до цього також згідно з цими нормами, після чого цей суд, на основі закону чи звичаєвого права, виносить певний вирок, що виконується іншим органом. Суд уповноважується призначити злодієві покарання шляхом певної процедури лише тоді, коли в узгодженій з основним законом процедурі буде вироблена загальна норма, яка передбачатиме певне покарання за крадіжку. Норма конституції, котра уповноважує на вироблення цієї загальної норми, визначає й умову, яка передбачає застосування санкції. Правове положення, що описує ці обставини справи, формулюється таким чином: коли уповноважені до законотворчості особи встановили загальну норму, згідно з котрою того, хто здійснив крадіжку, слід належно покарати, й коли суд, уповноважений винести рішення згідно з карним кодексом, установив за допомогою процедури, яку визначає та- кояс карний кодекс, що певна особа здійснила крадіжку, і, коли цей суд наклав передбачене законом покарання, тоді певний орган повинен утілити це покарання в житгя.

Це формулювання правового положення свідчить, що норми конституції, які дають повноваження виробляти загальні норми тим, що регулюють організацію та процедуру законотворчості, а також норми карного кодексу, які дають повноваження виробляти індивідуальні норми карних рішень тим, що регулюють організацію й процедуру карного судового процесу, є несамостійними нормами, оскільки вони лише визначають умови, за яких удаються до карних санкцій. Так обумовлюється реалізація всіх примусових актів, упроваджених правовим порядком, включно і з тими, які визначаються в ході не судової, а адміністративної процедури, а також і з тими, що не мають характеру санкцій. Вироблення — згідно з конституцією — загальних норм, що застосовуються правочинними органами, та створення — згідно з законами — індивідуальних норм, через котрі ці органи застосовують загальні норми, є такими ж умовами реалізації примусових актів, як і встановлення обставин, за яких відбувається делікт, або інших обставин, що в правовому полі набувають характеру умов, які уможливлюють примусові акти, котрі не мають характеру санкцій. Але загальна норма, яка за всіх цих умов встановлює примусовий акт, є самостійною правовою нормою і в тому випадку, коли примусовий акт не є обов’язковим, тому що його незастосування не пов’язане з жодним іншим примусовим актом. Якщо кажуть, що примусовий акт використовується через уповноваження, то слово «уповноважуватися» вживається в додатковому значенні. Тоді це слово означає не лише надання правомочності (Rechtsmacht), себто здатності виробляти правові норми, а й вироблення здатності впроваджувати установлені правовими нормами примусові акти. Коли добачити й у цій здатності якусь «мочність», то таку здатність можна розглядати як правомочність у широкому розумінні цього слова.

Нарешті, до несамостійних норм належать також ті, які уточнюють значення інших норм. Це вони роблять, наприклад, шляхом визначення поняття, яке вживається у формулюванні іншої норми, або ж по- іншому інтерпретують суть норми.

Так, карний кодекс, наприклад, може містити статтю, яка проголошує таке: «Умисне вбивство — це така поведінка людини, через яку вона спеціально заподіює смерть іншій людині». Ця стаття є визначенням умисного вбивства. Стаття має нормативний характер, лише коли вона пов’язана з іншою статтею, яка говорить: «Коли людина скоює умисне вбивство, то уповноважений для такого випадку суд повинен винести їй смертний вирок». A ця стаття перебуває в нерозривному зв’язку з третьою статтею, яка інструктує: «Смертна кара здійснюється через повішення».

Із сказаного вище випливає, що, хоча далеко не всі норми правового порядку встановлюють примусові акти, правовий порядок усе-таки можна вважати примусовим порядком до тієї міри, до якої всі норми, що самі не встановлюють примусового акту й не вимагають цього акту, а вповноважують установлювати норми чи позитивно дозволяють їх, є несамостійними нормами, себто такими, які набувають чинності лише в поєднанні з нормою, яка встановлює примусовий акт. Проте зазвичай не всі норми, що встановлюють примусовий акт, вимагають певної, а саме протилежної за характером поведінки. Це роблять лише ті норми, що встановлюють примусовий акт як реакцію на певну людську поведінку, себто встановлюють його як санкцію. Тож і з цієї причини[39] право не має виключно наказового або імперативного характеру. Оскільки правовий порядок саме в такому значенні є примусовим порядком, його можна сформулювати так, що за певних (визначених цим же правопорядком) умов повинні впроваджуватися певні (визначені цим же правопорядком) примусові акти. Увесь матеріал, поданий у правових нормах правового порядку, концентрується в цій схемі правового положення, яке сформульоване на правознавчих засадах і яке слід відрізняти від правової норми, встановленої правовим авторитетом[40].

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме д) Правові обов язки, що не мають самостійного статусу:

  1. г) Безсанкційні правові обов'язки?
  2. Про обов'язки акціонерів
  3. 1) Обов'язки юридичноїособи
  4. § 3. Права та обов'язки членів кооперативу
  5. Стаття 15. Обов'язки публічних службовців
  6. § 4. Основні право та обов'язки юридичної служби
  7. § 3. Права і обов'язки кооперативів та їх об'єднань як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності
  8. Глава IV Обов'язки та права публічних службовців
  9. Розділ IX ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
  10. Розділ IX ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
  11. § 6. Майнові права та обов'язки підприємств (організацій), створених кооперативами та їх об'єднаннями
  12. § 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина, їх загальна характеристика. Обов'язки людини і громадянина
  13. § 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина, їх загальна характеристика. Обов'язки людини і громадянина
  14. § 4. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права
  15. § 4. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права