<<
>>

Правові відносини

У тісному взаємозв’язку з поняттями правового обов’язку й наділе- ності правом перебуває, згідно з традиційним поглядом, і поняття правових відносин (Rechtsverhaltnis). Вони визначаються як відносини між суб’єктами права, себто між суб’єктом одного котрогось правового обов’язку й суб’єктом відповідної наділеності правом, або ще — і це не одне й те саме — як відносини між котрим-небудь правовим обов’язком і відповідною наділеністю правом (причому слова «обов’язок», «Pflicht» і «наділеність правом», «Berechtigung» слід розуміти в тому значенні, що його надає їм традиційна теорія).

Te, що обов’язок і наділеність правом відповідають одне одному, означає, що наділеність правом є рефлекс, відбиток обов’язку — що відносини між двома індивідами полягають у тому, що один із них стосовно другого є зобов’язаним до певної визначеної поведінки. B обох випадках це — конституйовані через правовий порядок відносини. Якщо розуміти їх як відносини між індивідами, то традиційна його дефініція буде завузька.
Адже правовий порядок творить відносини не тільки між суб’єктами права (у традиційному розумінні слова), себто між одним індивідом, зобов’язаним до якоїсь визначеної поведінки, й другим індивідом, щодо котрого перший і є зобов’язаним до тієї поведінки, а й також між одним індивідом, уповноваженим на вироблення котроїсь норми, й другим індивідом, уповноваженим на застосування тієї норми, а ще ж і між індивідом, уповноваженим на вироблення чи застосування котроїсь норми, й тим індивідом, що через цю норму стає зобов’язаний чи наділений правом. Такі правові стосунки бувають, наприклад, між уповноваженим на вироблення загальних норм індивідом і тим, кого уповноважено на їх застосування, як і між законодавчим органом та судами чи виконавчою владою; але ще вони бувають і між цими органами та суб’єктами, зобов’язаними й наділеними правом через вироблені й застосовані цими органами правові норми; але ще й мїж уповноваженими на виконання примусових актів індивідами та індивідами, проти яких спрямовуються ті примусові акти.
Коли традиційна юриспруденція розрізняє приватні й громадські правові стосунки, добачаючи різницю між ними в тому, що перші є відносинами між рівними, а другі — відносинами між вище й нижче поставленими, подібно до стосунків між державою та її підданцями, вона тоді, очевидно, має на увазі різницю, яка полягає в тому, що в одному випадку йдеться про стосунки між суб’єктом котрогось правового обов’язку й суб’єктом відповідної наділеності правом, а в іншому — про відносини між індивідом, уповноваженим на вироблення чи застосування котроїсь правової норми, й тим індивідом, який завдяки цій правовій нормі є зобов’язаний чи наділений правом. Коли уповноважені на вироблення чи застосування правових норм індивіди є юридично зобов’язаними до здійснення того свого уповноваження, а з ними — й суб’єкти права (у традиційному сенсі), чого, однак, не повинно бути, а при законодавчих органах і не буває, то стосунки між цими індивідами й індивідами, зобов’язаними чи наділеними правом через вироблені чи застосовувані ними норми, є, одначе, також відносинами й між суб’єктами обов’язку. Але в першу чергу це стосунки між суб’єктами обов’язку: між суб’єктами обов’язку виробляти чи застосовувати правові норми та суб’єктами обов’язків, установлюваних за допомогою цих норм, і тільки в другу чергу це відносини між суб’єктами обов’язку виробляти чи застосовувати правові норми й суб’єктами установлюваних, за допомогою цих норм, наділеностей правами. A ці ж наділеності правами є не рефлексами цих обов’язків, себто обов’язків органів — виробляти чи застосовувати правові норми, а рефлексами обов’язків, що установлюються через ці норми. I в цьому випадку не може бути й мови про відносини між вище й нижче поставленими, оскільки й індивіди, що виробляють чи застосовують правові норми, як суб’єкти обов’язків виробляти чи застосовувати правові норми, й суб’єкти установлюваних через ці норми обов’язків чи наділеностей правами — і ті, й ті стоять на одному рівні. Це справджується, зокрема, тоді, коли йдеться про відносини, де — за узвичаєним трактуванням — держава як суб’єкт певного правочину, виступаючи у ньому в ролі покупця чи продавця, протистоїть приватній особі; коли акт правочину одного з двох індивідів, що здійснюють такий правочин, а також вироблені шляхом того правочину обов’язок чи рефлексне право приписуються, на якій-небудь підставі, державі як юридичній особі.
I тільки в реалізації правомочності, себто у виробленні чи застосуванні норм, можна було б розглядати отих індивідів як вище поставлених, котрі через вироблені чи застосовувані ними норми стають зобов’язані чи наділені правом. Однак «вище поставленими» над індивідами, що зобов’язані чи наділені правом через правові норми, є лише норми, що установлюють ці обов’язки й наділеності правом, а не індивіди, які виробляють чи застосовують норми, адже вони й самі є «нижче поставленими» щодо правового порядку, себто підпорядкованими правовим нормам, котрі уповноважують їх на їхню функцію. При цьому слід добре затямити, що, коли ми зображаємо індивідів як «нижче поставлених» щодо норм правового порядку, а норми правопорядку як «вище поставлені» над індивідами, то послуговуємося образом, котрим виражаємо тільки те, що ці норми правопорядку регламентують, позитивно дозволяють індивідам їхню поведінку чи уповноважують їх на неї, себто що норми правового порядку мають своїм змістом поведінку індивідів. Якщо сприйняти цей образ буквально, то може видатися, ніби існують якісь такі відносини між правовим порядком та індивідами, що саме їхня поведінка визначає норми правового порядку. Однак між будь-якою нормою та людською поведінкою, що становить зміст норми, не може існувати жодних відносин, оскільки норма і її зміст утворюють нерозривну єдність.

Із точки зору пізнання, спрямованого на право, себто на правові норми, до уваги беруться не стосунки між індивідами, а тільки стосунки між правовими нормами, що їх виробляють чи застосовують індивіди, або стосунки між обставинами справи, які визначаються правовими нормами, де людська поведінка являє собою лиш особливий, хоч і особливо значущий випадок. Адже зміст правових норм становлять не індивіди, а їхні дії та уникання дії, не люди, а певна людська поведінка, і не тільки ці, а ще й інші факти (але ці — лиш у зв’язку з людською поведінкою). Цей погляд знаходить своє вираження, до певної міри, і в визначенні правових відносин — не як відносини між суб’єктами обов’язку та права, а як відносини між правовим обов’язком і відповідним йому рефлексним правом.

Однак саме тут і немає жодних правових відносин як відносин між двома відмінними, юридично релевантними явищами. Адже, як ми вже розвивали цю думку в іншому зв’язку, юридично релевантні обставини справи вичерпно подані в описові зобов’язаної поведінки як протилежності такої поведінки, що виступає умовою для санкції. Тож, коли кажуть, що хтось має (рефлексне) право на те, аби хтось інший поводився стосовно нього в зобов’язаний спосіб, то тільки й мають на увазі, що цей інший є зобов’язаний поводитися щодо нього у якийсь визначений спосіб. A це означає, що рефлексне право одного є тотожним обов’язкові іншого поводитися стосовно першого у визначений спосіб та що поняття рефлексного права зайве й непотрібне. Рефлексне право — це просто правовий обов’язок із погляду того, щодо кого має бути виконаний обов’язок. Тим-то не існує жодних відносин узагалі між котрим-не- будь правовим 'обов’язком і відповідним йому рефлексним правом.

Правові відносини між двома індивідами, а точніше — між визначеною правовими нормами поведінкою двох індивідів, існують у випадку якого-небудь суб’єктивного права в специфічному розумінні слова, себто коли правовий порядок наділяє індивіда, стосовно котрого інший індивід є зобов’язаним, правомочністю ініціювати через подання позову процес, що приводить до встановлення через суд індивідуальної норми, згідно з якою проти індивіда, котрий поводиться в несумісний з обов’язком спосіб, спрямовується передбачена загальною нормою санкція. Тоді й постають правові відносини між індивідом, наділеним цією правомочністю, й зобов’язаним індивідом.

Однак ці відносини є не чим іншим, як зв’язком між поведінкою, що полягає в реалізації цієї правомочності, позовом та поведінкою, проти якої спрямовується санкція, себто деліктом; це — зв’язок між двома обставинами справи, що їх правовий порядок визначає як умови для санкції. Це є типові відносини, що їх традиційна теорія означує як «приватні». Але, оскільки розрізнення між приватними й громадськими правовими стосунками спирається на різницю між вище й нижче поставленим, з одного боку, та рівністю — з другого, відносини між індивідом, наділеним правомочністю подавати позов, та зобов’язаним індивідом, проти якого подається позов, є громадськими правовими відносинами у тому самому сенсі, що й відносини суду, котрий функціонує як державний орган, до цього індивіда.

Адже правомочність наділеного правом на позов полягає в його компетенції взяти участь у виробленні ось цієї індивідуальної норми, що велить спрямувати проти індивіда, який поводиться у спосіб, несумісний з обов’язком, відповідну санкцію. Коли функція суду як функція органу приписується правовій спільноті, себто державі, а отже, ситуація тлумачиться так, що держава у функції суду виступає стосовно відповідача як поставлений над ним авторитет, тоді можна — як це доведено раніше — й функцію позивача тлумачити так само, оскільки в приписуванні правової функції правовій спільноті знаходить своє вираження просто констатація того, що цю функцію визначає правовий порядок, який конституює правову спільноту. Відносини вище- й нижчепоставленості, які тут, згідно з традиційним поглядом, існують між правовою спільнотою, себто державою, представленою судом, і відповідачем, існують також між позивачем та відповідачем. Оці відносини вище- й нижчепоставленості, які тут панують, є не що інше, як вищепоставленість і нижчепоставленість, котрі існують між правовим порядком та індивідами, реґулюючи їхню поведінку, — отже, всього-навсього образне вираження того, що поведінка цих індивідів і становить зміст норм правового порядку. A той авторитет, що вияскравлюється в цьому образному викладі, є авторитетом правового порядку, який, творений і застосовуваний зусиллями певних індивідів згідно з їхніми приписами, інших індивідів зобов’язує й наділяє правами. Коли державу зображають як щось, поставлене вище над індивідом, це тільки й означає, що індивіди як державні органи виробляють і застосовують норми, котрі регулюють поведінку інших індивідів, зокрема зобов’язуючи тих інших до такої чи такої певної поведінки. Коли ж викласти це без зайвої образності, то правовий порядок визначає обставини справи, через які виробляються норми, пов’язувані з людською поведінкою для обумовлення санкцій як наслідків.

Правові відносини особливого типу трапляються тоді, коли зобов’язання котрого-небудь індивіда стосовно іншого індивіда перебуває у певному, визначеному правовим порядком зв’язку з зобов’язанням того іншого щодо першого індивіда, от як, наприклад, у випадку договору купівлі-продажу, де зобов’язання постачити товар пов’язується із зобов’язанням установити ціну.

Тоді правове відношення існує між нормою, котра зобов’язує покупця, й нормою, що зобов’язує продавця, або ж між покупцем і продавцем, а точніше, між регламентованою правовим порядком поведінкою одного й регламентованою правовим же порядком поведінкою іншого.

Як паралель до тієї теорії, що розглядає суб’єктивне право як юридично захищений інтерес, виступає ще теорія, котра вважає, буцім правові відносини є такими життєвими відносинами статевої, економічної чи політичної природи, які існують незалежно від правового порядку, та буцім правовий порядок, так би мовити, знаходить його в соціальному матеріалі, даючи йому лише зовнішнє визначення. Але як суб’єктивне право начебто є не інтересом, захищеним правовими нормами, а тільки захистом, що в цих правових нормах полягає, десь так і правові відносини є не життєвими відносинами, які зовнішньо визначаються через правові норми, — таким собі, сказати б, змістом, одягненим у правову форму, — а самою цією формою, себто відносинами, що конституюються, створюється насамперед через правові норми. Правові відносини шлюбу, наприклад, є не комплексом статево-еко- номічних стосунків поміж двох індивідів різної статі — стосунків, що завдяки праву лиш набувають особливої форми. Без правового порядку немає ж бо нічого такого, як шлюб. Шлюб як правові відносини — це такий собі правовий інститут, що означає, однак, певний комплекс правових обов’язків і суб’єктивних прав у специфічно технічному розумінні слова, — одне слово, комплекс правових норм. Відносини, що тут беруться до уваги, — це зв’язки між правовими нормами або зв’язки між обставинами справи, які визначаються через правові норми. Для такого пізнання, що зорієнтоване на право як систему норм, жодних інших правових відносин не існує. Але навіть коли подивитися на справу з точки зору споглядання, зорієнтованого тільки на дійсність фактів, і тоді доведеться визнати: через право — що означає тут: через уявлення, яке люди мають про котрий-небудь правовий порядок, припускаючи його чинність, — можуть бути створені фактичні стосунки між людьми, а без цих уявлень — як поведінкового мотиву — вони ніколи не існували та й не могли б існувати.

33.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Правові відносини:

  1. Розділ 16. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
  2. Розділ 16. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
  3. Розділ XXII ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
  4. Розділ XXII ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
  5. §5. Правові відносини між батьками і дітьми
  6. Поняття державно-правових відносин. Об'єкти і суб'єкти державно-правових відносин.
  7. Види суб’єктів корпоративних відносин. Інтереси суб’єктів корпоративних відносин. Теорія інтересу Ієрінга.
  8. § 2. Види правових відносин
  9. І § 2. Види правових відносин
  10. § 2. Законодавче регулювання кооперативних відносин
  11. Стаття 5. Застосування Законів, що регулюють трудові відносини публічних службовців
  12. § 2. Трансформація відносин власності
  13. Правові норми як предмет правознавства
  14. Тема 16. Юридичні відносини
  15. § 1. Поняття і риси правових відносин
  16. § 1. Поняття і риси правових відносин
  17. § 2. Вплив на розвиток відносин із корпоративного управління наявності акцій в державній власності
  18. § 5. Поняття і види об'єктів правових відносин
  19. § 5. Поняття і види об'єктів правових відносин