<<
>>

Публічне і приватне право

Публічне і приватне право характеризують як якісно різні підсистеми права, два різних «юридичних континенти». Публічне і приватне право традиційно вважають наскрізними лініями правового розвитку системи права (правових систем) країн континентальної Європи та деяких інших країн, правові системи яких схожі на континентально-європейські.

Поділ права на приватне і публічне має більш ніж двохтисячолітню історію. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що право вивчається у двох аспектах: публічному і приватному. Публічне право - це те, що належить до користі римської держави, приватне - те, що до користі окремих осіб.

Існує декілька теорій обґрунтування критеріїв поділу права на публічне і приватне: матеріальні (на основі інтересів), формальні (за юридичними критеріями) і змішані (поєднують матеріальні та формальні критерії). Такий поділ не заперечує традиційного галузевого поділу системи права, однак суттєво доповнює уявлення про її структуру.

Поділ права на публічне і приватне має починатися із розмежування відносин, що регулюються публічним і приватним правом.

Публічне право - це підсистема права, яка регулює відносини, пов'язані з діяльністю публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування).

Публічно-правові відносини пов'язані з реалізацією загального інтересу суспільства, який спирається на підтримку і захист права (публічний інтерес). Іх слід умовно поділити на три великих блоки:

1) відносини, пов'язані з діяльністю держави і місцевого самоврядування, що виникають між суб'єктами владних повноважень;

2) відносини, пов'язані з діяльністю держави і місцевого самоврядування, що виникають між суб'єктом владних повноважень та іншими суб'єктами права;

3) відносини між іншими суб'єктами права, коли вони прямо стосуються діяльності держави і місцевого самоврядування.

Приватне право - це підсистема права, що регулює такі відносини між суб'єктами права, які прямо не стосуються публічної влади.

Приватноправові відносини пов'язані з реалізацією інтересів окремих осіб, які визнаються та захищаються правом (приватний інтерес).

Визначення суб'єктів публічного і приватного права. Основний суб'єкт публічного права - суб'єкт владних повноважень, а основними суб'єктами приватного права є фізичні особи та юридичні особи.

Визначення взаємного становища учасників відносин. Учасники публічно-правових відносин, як правило, є нерівними, і вступають у вертикальні (субординаційні, владні) відносини. Водночас учасники приватноправових відносин є юридично рівними, а їхні відносини характеризують як горизонтальні (координаційні).

Особливості правового режиму. Для публічного права характерним є імперативний метод, за якого норми безпосередньо встановлюють права і обов'язки суб'єктів, а також порядок їх виникнення. Цей режим зазвичай відзначається централізованим і субординаційним регулюванням, спеціально-дозвільним типом регулювання, використанням імперативних норм.

Приватному праву притаманний диспозитивний метод, який надає суб'єктам можливість самостійно визначати свої права і обов'язки в межах, встановлених нормами права. Він визнає автономію їхньої волі і правової ініціативи (зокрема, при вчиненні правочинів, визначенні їх змісту, захисті прав). Приватноправовий режим традиційно пов'язується також із децентралізованим і координаційним (договірним) правовим регулюванням, загально-дозвільним типом регулювання, використанням диспозитивних норм.

Водночас диспозитивний метод та інші елементи приватноправового режиму мають обмежене використання при регулюванні публічно-правових відносин, а імперативний метод та елементи публічно-правового режиму - при регулюванні приватноправових відносин.

До складу публічного права входять: матеріальні публічно-правові галузі (конституційне, адміністративне, фінансове право та ін.) та процесуальні публічно-правові галузі (кримінальне процесуальне, цивільне процесуальне, адміністративно-процесуальне право тощо).

До складу приватного права входять галузі цивільного, сімейного права, інститути трудового, житлового, земельного права та ін. При цьому слід розуміти, що забезпечення ефективного правопорядку передбачає обов'язкову взаємодію галузей та інститутів публічного і приватного права.

Більше того, в сучасних умовах помітного зростання обсягу соціального конструктивізму (тобто прагнення до створення простих, функціонально виправданих, доцільних конструкцій) критерії поділу права на галузі публічного і приватного права стають дедалі більш відносними. Яскравим прикладом цьому може слугувати кримінальне право. За усталеною вітчизняною традицією його, як правило, відносять до галузей публічного права. Те ж саме тривалий час мало місце в багатьох інших країнах континентальної Європи.

Тим часом кримінальне право, хоч і безпосередньо пов'язане з діяльністю державної влади і має на меті реалізацію публічного інтересу - охорону правопорядку від злочинних посягань, однак не обмежується публічним інтересом[48]. Не менш, якщо не більш важливою метою кримінального права є захист суб'єктивних прав - права на життя, особисту (фізичну) недоторканність, недоторканність власності тощо, тобто не тільки публічного, а й приватного інтересу. З огляду на це дедалі більше фахівців, зокрема на Заході, не відносять кримінальне право до галузей публічного права. З країн континентальної Європи чи не вперше це відбулося у Франції; нині ж тенденція до розрізнення публічного і кримінального права помітна також за її межами[49].

Взаємопроникнення режимів правового регулювання з публічних сфер у приватні і навпаки - одна з істотних ознак їх еволюції в сучасних умовах. Межі між цими сферами постійно змінюються, що зумовлено складними і суперечливими процесами, що відбуваються в реальному житті.

Вплив економічної глобалізації та зростання у зв'язку з цим регулятивної ролі транснаціональних корпорацій, наприклад, приводить до розширення приватної сфери, а отже, притаманного приватному праву режиму правового регулювання. З іншого боку, із зростанням загроз тероризму, загостренням екологічних, демографічних та інших проблем розширюється публічна сфера з притаманними їй особливостями регулювання, причому інколи за рахунок звуження приватної сфери - певних обмежень прав і свобод людини. Ці процеси, очевидно, продовжуватимуться й надалі, що не може не відбиватися на підходах до вирішення питань співвідношення публічного і приватного права.

8.4.

<< | >>
Источник: М.І. Козюбра та інші. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. - К.,2015. - 392 с.. 2015

Еще по теме Публічне і приватне право:

  1. § 4. Публічне і приватне право
  2. § 4. Публічне і приватне право
  3. § 4. Публічне і приватне право
  4. Публічне й приватне право
  5. ідеологічний характер дуалізму публічного й приватного права
  6. Корпоративне управління як гармонізація публічного та приватного інтересів.
  7. §1. Предмет курсу "Римське приватне право"
  8. Межі державного втручання у приватне життя людей (громадян) та суспільне життя і право
  9. Стаття 33. Право регресу державної та муніципальної інституції та агенції, що стосується публічного службовця, який завдав шкоду
  10. 1.1. Публічна адміністрація як об'єкт адміністративно-правового регулювання 1.1.1. Поняття «публічна адміністрація»: основні підходи
  11. Стаття 18. Переведення кар'єрних публічних службовців на вищі посади та тимчасове переведення на інші посади публічних службов­ців
  12. Стаття 6. Посади публічних службовців Посади публічних службовців поділяються на посади:
  13. 5.4. Судовий контроль за публічною адміністрацією та його моделі 5.4.1. Загальний огляд систем судового контролю за публічною адміністрацією
  14. Приватне підприємство. Як змінити власника
  15. §5. Про рецепцію римського приватного права в Україні
  16. §1. Поняття та види джерел римського приватного права
  17. Натуральна (приватна) і синтетична (корпоративна) власність.
  18. Орач Євген Михайлович. Тищик Борис Йосипович.. Основи римського приватного права.2000, 2000
  19. §3. Зобов'язання з ніби-приватних деліктів
  20. ПОНЯТТЯ ТА ПРЕДМЕТ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА