<<
>>

Співвідношення міжнародних договорів і національного законодавства України

Відповідно до статті 9 Основного Закону України «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

З цих конституційних положень можна дійти принаймні двох висновків щодо місця міжнародних договорів у правовій системі України.

По-перше, міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (така згода надається у формі прийняття Верховною Радою закону про ратифікацію міжнародного договору), стає частиною національного законодавства України. Це означає, що міжнародний договір підлягає безпосередньому застосуванню незалежно від того, здійснена спеціальна трансформація норм договору у внутрішнє законодавство, чи ні. Жодних застережень з цього приводу Конституція України, на відміну від конституцій інших держав (стаття 91 Конституції Польської Республіки, наприклад, обумовлює безпосереднє застосування міжнародного договору випадками, коли його застосування не поставлене в залежність від прийняття закону) не робить.

Якщо законодавцем вказана трансформація здійснена, змінюються лише умови прямого застосування міжнародного договору.

По-друге, Конституція України, хоч і непрямо, але беззаперечно фіксує принцип верховенства Конституції щодо міжнародних договорів.

Це означає, що міжнародні договори, що суперечать Конституції України, незалежно від часу їх укладення і ратифікації мають визнаватися Конституційним Судом України неконституційними, якщо перед їх укладанням чи ратифікацією не були внесені відповідні зміни до Конституції.

У зв'язку з цим слід визнати хибними твердження деяких вітчизняних авторів про те, що положення окремих міжнародних договорів, зокрема Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, мають пріоритет над Основним Законом України.

На позиціях верховенства конституції над міжнародними договорами стоїть переважна більшість сучасних європейських держав. Ці позиції можуть піддаватися суттєвій корекції лише за умови вступу цих держав до певних європейських організацій, зокрема ЄС, про що йтиметься далі.

Набагато складнішим для українських правників є питання про співвідношення норм національного законодавства України з нормами міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, у разі колізій між ними.

У Конституції України, на відміну від конституцій багатьох європейських держав, це питання залишається чітко невизначеним, що породжує різні, часом діаметрально протилежні, підходи до його інтерпретації.

Більшість авторів - спеціалістів з міжнародного права дотримуються думки, що у разі суперечностей між нормами міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою, і нормами національного законодавства пріоритетному застосуванню підлягають норми міжнародних договорів. Основні аргументи на користь цієї позиції зводяться до того, що це випливає з конституційного принципу сумлінного виконання Україною своїх міжнародних зобов'язань[123], що, в свою чергу, обумовлено зміцненням універсальних тенденцій в сучасному міжнародному співтоваристві, до яких належить застосування примату міжнародного права[124].

Нерідко на додаток до цих аргументів чи як на самостійні посилаються:

• на статті 26 і 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (ратифікованої Україною 14 квітня 1986 року, коли вона була ще у складі СРСР), в яких зафіксовано, що «кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен сумлінно виконуватись» (pacta suntservanda) та що його «учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору»;

• на частину 2 статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» (до цього діяв Закон з аналогічною назвою від 22 грудня 1993 року), яким прямо визначається: «...якщо міжнародним договором України, який набув чинності в установленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору України».

На перший погляд, здавалося б, що наведені аргументи звучать досить переконливо. Проте при ґрунтовнішому аналізі в них можна виявити вразливі місця.

Не піддаючи будь-якому сумніву необхідності дотримання Україною принципу сумлінного виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань (pactasuntservanda), разом з тим слід зауважити, що цей принцип прямо не зафіксований у Конституції, а випливає із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, якими Україна відповідно до статті 18 Конституції зобов'язується керуватися у своїй зовнішньополітичній діяльності.

Посилання на Віденську конвенцію про право міжнародних договорів» та Закон України «Про міжнародні договори України» для обґрунтування пріоритету норм міжнародних договорів над нормами національного законодавства також не є абсолютно переконливим і юридично коректним. По-перше, у вітчизняному правознавстві побутують думки, що чинна Конституція України правило, що було передбачене пунктом 2 статті 17 Закону України «Про міжнародні договори України» 1993 року і відтворене у частині 2 статті 19 аналогічного закону 2004 року, не підтвердила, а тому воно не відповідає статті 9 Конституції України і з огляду на положення пункту 1 її Перехідних положень не діє[125].

Не можна сказати, що ці думки зовсім не мають рації. Як свідчить історія підготовки і прийняття Конституції України, положення про визнання Україною пріоритетності міжнародних договорів було закладене ще у Концепцію нової Конституції України, схвалену Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 року.

Містилося воно також у проекті Конституції України в редакції від 15 листопада 1995 року, схваленому Конституційною комісією України 23 листопада 1995 року. Положення про пріоритетність норм міжнародних договорів перед нормами національного законодавства було вилучене тільки на завершальному етапі опрацювання проекту нової Конституції України.

По-друге, з врахуванням того, що не всі держави беззастережно дотримуються принципу пріоритетності міжнародних договорів, не фіксуючи його у конституціях, можна допустити, що це положення з проекту нової Конституції України було вилучене свідомо.

Чи означає це, що чинна Конституція України беззастережно стала на позицію зрівняння міжнародних договорів, якщо й не з національним законодавством у цілому, то принаймні з законами? Адже ратифікація міжнародних договорів Верховною Радою відбувається, як зазначалося, у формі закону, який за своїми юридичними ознаками, зокрема порядком набрання чинності, відповідно до рішення Конституційного Суду від 12 липня 2000 року у справі щодо відповідності Конституції України Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» не відрізняється від інших законів. Саме на цій підставі окремі вітчизняні автори обґрунтовують названу позицію зрівнювання.

Відповідь на поставлене запитання вочевидь має бути негативною. Однак конституційні підстави обґрунтування пріоритетності норм ратифікованих Верховною Радою міжнародних договорів, що стосуються передусім прав і свобод людини, перед нормами національного законодавства України слід шукати не в статтях 9, 18 чи навіть 22 Конституції України, як це роблять деякі автори, посилаючись для обґрунтування конституційних підстав пріоритетності міжнародних договорів про права людини перед нормами національного законодавства України на частину 3 статті 22, згідно з якою «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Це конституційне положення хоч і може бути використаним у разі виникнення колізій між міжнародним договором, зокрема Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, та національним законодавством України, проте прямого відношення до пріоритетності міжнародних договорів не має. Воно, з урахуванням згаданого положення частини 1 статті 9 Конституції, може тлумачитись як таке, що урівнює міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України у формі закону, з іншими законами.

Відповідь на поставлене вище запитання дає частина 1 статті 8 Конституції України, яка закріплює принцип верховенства права.

Самостійного значення, відмінного від традиційного для вітчизняної теорії і практики принципу верховенства закону, принцип верховенства права набуває, по-перше, тоді, коли право не ототожнюється із системою законодавства, тобто коли має місце теоретичне і практичне розрізнення права і закону. По-друге (і це, очевидно, головне для з'ясування співвідношення норм міжнародних договорів щодо прав людини і норм національного законодавства у випадках колізій між ними), принцип верховенства права може досягти свого призначення - набувати визначального значення у відносинах між усіма учасниками суспільного життя, насамперед між людиною і державною владою, тоді, коли право, як зазначалося раніше, незалежно від можливої різноманітності його визначень, нерозривно пов'язується з людиною, її правами і свободами.

Як іманентна властивість людини, яка характеризує її як представника всього людського роду, права людини набувають характеру позатери- торіальних і позанаціональних. Вони становлять загальноцивілізацій- ну, загальнокультурну цінність незалежно від націй, ідеологій, релігій, а тому давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання, про що йшлося вище. Саме ця обставина дає підстави для визнання пріоритетності норм міжнародних договорів, що стосуються прав і свобод людини, у тому числі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, перед нормами національного законодавства.

До речі, принцип верховенства права тлумачиться насамперед як верховенство фундаментальних прав людини в теорії і судовій практиці, зокрема практиці конституційних судів багатьох європейських країн. На цій же позиції стоїть Європейський суд з прав людини. Та й чимало держав віддають пріоритет перед національними законами лише тим міжнародним договорам, які стосуються прав і свобод людини. Виходячи із змісту верховенства права, цілком переконливо звучатимуть й інші аргументи на користь пріоритетності міжнародних договорів - посилання на їх природу, принцип pacta sunt servanda тощо.

20.5.

<< | >>
Источник: М.І. Козюбра та інші. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. - К.,2015. - 392 с.. 2015

Еще по теме Співвідношення міжнародних договорів і національного законодавства України:

  1. § 12. Співвідношення національного і міжнародного права
  2. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  3. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  4. Правова система ЄС та її співвідношення з міжнародними і національними правовими системами
  5. Взаємодія міжнародних і національних правових систем
  6. МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ. ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ З ПИТАНЬ АДАПТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА.. ПРАВО КОМПАНІЙ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ВІДПОВІДНОСТІ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ACQUIS COMMUNAUTAIRE ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. © Державний департамент з питань адаптації законодавства., 2009
  7. ІІ. ЗАКОНОДАВСТВО ЄС, СПРЯМОВАНЕ НА ГАРМОНІЗАЦІЮ ПРАВА КОМПАНІЙ, ТА ВІДПОВІДНІСТЬ ЙОМУ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
  8. Вплив національного права на міжнародне право
  9. Законодавство України
  10. Законодавство України