<<
>>

§ 5. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву

Верховенство і пріоритет права щодо держави знаходить свій вияв у тому, що держава не створює основних положень нового права, а лише юридично оформлює потреби соціального розвит­ку і відносини, які склалися в суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист державою.

Такого захисту в тій чи іншій формі (на­приклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава ще остаточно не сформувалася. Це свідчить про те, що право може існувати неза­лежно від того, втілено воно в певній державній формі чи ні.

Отже, право є об'єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та інші його форми є суто суб'єктивними яви­щами, що їх державні органи формулюють заради їх юридичного оформлення.

Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов'язані між собою. Вони ні в якому разі не повинні ото­тожнюватися і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реалізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то форми (джерела) права, і зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього ви­раження цих правил і відносин.

Право як система правил по­ведінки (норм) становить зміст закону або інших форм права.

Головними формами існування права є писане право (законо­давство), звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Писане право (законодавство) формулюється державними органами. Воно превалює в країнах континентальної Європи, в то­му числі в Україні. Складається писане право з ієрархічної систе­ми правових нормативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів — закони. Звичає в є право —перша історична

189

розаіл хп

форма права, нині найпоширеніша серед країн з консервативним способом життя.

Воно складається з норм, санкціонованих дер­жавою, тобто таких, що набули її захисту. Більша чи менша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей істо­ричного розвитку й економічних та політичних умов, що склалися в них. Прецедентне право являє собою систему прецедентів. Прецедентом вважається той принцип, який покладений в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим держав­ним органом, застосування якого стає обов'язковим при вирішенні всіх наступних подібних за змістом справ тієї ж категорії. Він є основною формою права в країнах так званої англо-американ-ської системи і створює найбільш сприятливі умови для динамічно­го розвитку правової системи. Договірне право складається з нормативних договорів між двома або кількома суб'єктами, є обов'язковими для них і має юридичне значення і для інших учас­ників суспільних відносин. Договір як форма права превалює в міжнародному праві і найбільш поширений у країнах з ринковою економікою. (Більш детально про форми права див. розділ XX.)

З точки зору похідного значення форми права від його змісту є неприпустимим етатичний погляд на право як на продукт і інстру­мент держави. Такий підхід веде до змішування права з його право­вою формою. Внаслідок цього може створитися враження, що нібито права людини даровані їй державою. Можна також виправ­дати легковажне ставлення до постійних змін у законодавстві, ото­чити будь-який закон правовим ореолом.

Законодавство та інші форми права змінюються і доповню­ються, а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише за умови наявності в них правового змісту і легітимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення.

Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втілен-. ням справедливості, виключає його ототожнення з законом або іншими формами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближення до ідеалів правової держави визначається не арифметичною сумою прийнятих законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю вимогам справедливості.

По­ява закону чи іншої форми права є свідченням офіційного ви­знання державою певної поведінки обов'язковою і її зобов'язан­ня охороняти закріплені нею відносини всіма засобами, що є в її розпорядженні, застосовувати примус у разі порушення закону. 190

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

Існування закону та інших форм права не є і абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може • бути як пра­вовим, так і неправовим. На відміну від неправового правовий за­кон завжди відповідає вимогам справедливості, служить суспіль­ному прогресу. Щодо неправового закону, то в ньому право не втілюється, він здатен навіть бути формою узаконеного свавілля. Неправовими є і закони, дія яких приводить до результатів, що прямо протилежні тим, на які розраховував законодавець, і дер­жавні акти, які повинні за своїм змістом бути відповіданими власне закону (підзаконними), але насправді суперечать йому. Свавіль­ний характер частини неправових законів особливо помітний у державних актах, що відкрито порушують справедливвість і нехту­ють правами людини, принципами свободи і рівності.. Такими бу­ли, наприклад, фашистське расове законодавство, «узаконення» в радянські часи позасудового розгляду окремих категорій кримі­нальних справ, рішення про насильницькі депортації народів і т. ін. Відміни правового і свавільного за змістом закону враховуються в практиці міжнародних судів, трибуналів при вирішенні практич­них питань про відповідальність за злочини проти людства. Так, ще статтею 6 пункту «в>> Статуту Міжнародного військового три­буналу для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового Трибуналу для країн Далекого Сходу було закріплено обов'язок цих Трибуналів розглядати і вирішувати питання про злочини проти людства «незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були скоєні» (слово «право» застосовується тут у значенні «законодавство »).

З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або окремі їх норми, які прямо не пов'язані зі свавіллям, але які суттєво відхиляються від принципів справедливості і не відпо­відають потребам суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, але й шкідливими.

Це відбувається вна­слідок недостатньої компетентності відповідних органів і осіб у тих питаннях, що вони законодавчо урегульовують, або недо­статніх юридичних знань. Мова може йти про відсутність науко­вої обґрунтованості або про суттєві недоліки концепцій норма­тивних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компе­тенції, створення колізій між нормами з одного і того ж предмета регулювання, внаслідок чого одна з цих норм є чинною, а інша не­чинною, тобто неправовою, і т. ін.

Відмінність правового закону від неправового має неабияке значення в юридичній практиці. Звичайно правозастосовувач не

191

РОЗДІЛ XII

має права і не повинен ставити себе на місце законодавця і визна­чати, чи є той чи інший закон (нормативний акт) правовим або не-правовим — він повинен застосовувати чинний закон незалежно від своєї оцінки його змісту. Водночас той, хто зіткнеться із не-правовим характером того чи іншого закону, має можливість і навіть морально зобов'язаний застосовувати всі законні способи, щоб він був скасований.

<< | >>
Источник: Загальна теорія держави і права 2002. 2002

Еще по теме § 5. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву:

  1. § 5. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву
  2. § 1. Поняття і предмет кооперативного права і його співвідношення з іншими галузями права
  3. § 2. Поняття і різні прояви права
  4. § 4. Суверенітет держави і його співвідношення із суверенітетом народу і суверенітетом нації
  5. § 2. Поняття і різні прояви права
  6. 1.2.4. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права
  7. § 2. Співвідношення кооперативного права з іншими галузями права
  8. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  9. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  10. Понятие и виды форм внешнего выражения норм права. Систематизация форм внешнего выражения норм права
  11. Співвідношення права власності акціонерів та АТ на капітал.
  12. § 12. Співвідношення національного і міжнародного права
  13. § 5. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта
  14. § 5. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта
  15. § 4. Співвідношення права, законності і правопорядку. Громадський порядок і правопорядок
  16. § 4. Співвідношення права, законності і правопорядку. Громадський порядок і правопорядок
  17. ~~1 § 4. Функції права і його соціальна цінність
  18. ~~1 § 4. Функції права і його соціальна цінність
  19. Модуль 3. РОЛЬ РИМСЬКОГО ПРАВА В ІСТОРІЇ ПРАВА, ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ЮРИСТІВ