<<
>>

г) Суб ’єктивне право як правомочність

Теорії інтересів у рамках традиційної юриспруденції протистоїть так звана теорія волі, згідно з якою суб’єктивне право є вольовою спроможністю, наданою правовим порядком. Цим терміном, однак, визначається ще один предмет як той, на котрий посилається теорія інтересів, а саме: уповноваження, правова спроможність, що її надає індивідові правовий порядок.

Вона подибується тоді, коли за умов санкції, що установлює такий чи такий правовий обов’язок, приводиться спрямована на її здійснення акція у формі позову, поданого до органу правосуддя, — і подається він зазвичай тим індивідом, щодо якого існує обов’язок. Тільки тоді цей орган може застосувати ту загальну правову норму, яку він покликаний застосовувати, себто впровадити таку індивідуальну норму, котра пов’язала б із визначеними цим органом обставинами протиправної дії конкретний наслідок того правопорушення, коли подано заяву вповноваженим на це індивідом — позивачем, і тільки така заява приводить у рух процедуру органу правосуддя, зокрема — процедуру судочинства.
Тоді право, себто загальна правова норма, якою послуговується орган правосуддя, надається в розпорядження одному конкретному індивідові — зазвичай саме тому, стосовно котрого інший індивід зобов’язаний дотримуватися визначеної поведінки, — і в цьому розумінні право — об’єктивне право — реально стає його правом. Якщо в потрактуванні цих обставин справи удатися до.допоміжного поняття рефлексного права, тоді можна ще сказати, що правомочність — яка є лиш відбитком, рефлексом котрогось правового обов’язку — забезпечується правовою сферою дії правомочного — однак це рефлексне право означало б невиконання обов’язку, відбитком котрого і є це право, зробити право чинним через позов.

Коли розкривати обставини справи через обов’язок одного індивіда, поводитися стосовно когось іншого у визначений спосіб, тоді не виходить вичерпного опису.

Адже тут істотним моментом є надана правовим порядком тому останньому правомочність: засвідчити через подання позову невиконання цим першим свого обов’язку. Лише ця правомочність є, завдяки користуванню нею, чинною в творенні правового обов’язку з різного змісту; лиш у реалізації цієї правомочності індивід є «суб’єктом» такого чи такого права, відмінного від правового обов’язку. Тільки тоді, коли правовий порядок наділяє когось подібною правомочністю, існує відмінне від правового обов’язку право в суб’єктивному розумінні слова, суб’єктивне право в технічному сенсі, яке є правомочністю, наданою для засвідчення невиконання такого чи такого правового обов’язку. Реалізацією цієї правомочності є користування правом у власному розумінні слова. Це правокористу- вання ще не дістає вирішального визначення в тій поведінці, що утворює зміст обов’язку, невиконання якого засвідчується шляхом реалізації правомочності. У традиційному слововжитку терміном «пра- вокористування» означується також зазвичай, як ми вже згадували, інакша поведінка того індивіда, стосовно котрого існує правовий обов’язок, власне — поведінка, що відповідає зобов’язаній поведінці і вже в ній дістає своє вирішальне визначення. Це — реалізація рефлексного права.

Згідно з традиційною теорією, в кожному суб’єктивному праві індивіда міститься «вимога» мати конкретну поведінку котрого-не- будь іншого індивіда, а саме: вимога тієї поведінки, якої зобов’язаний дотримуватися інший індивід щодо першого, себто такої поведінки, що становила б зміст правового обов’язку, тотожного рефлексному праву. Але ж усяка «вимога», в юридично релевантному розумінні слова, висувається тільки в реалізації тієї правомочності, якою має бути забезпечене всяке рефлексне право, аби бути суб’єктивним правом у технічному розумінні слова. Коли індивід, стосовно котрого інший індивід зобов’язаний дотримуватися визначеної поведінки, не буде наділений правомочністю засвідчити через позов невиконання обов’язку, тоді акт, у якому він вимагатиме виконання того обов’язку, не матиме жодного особливого правового ефекгу, і буде цей акг — дарма, що не заборонений юридично — іррелевантним у правовому сенсі.

Ось чому така «вимога» існуватиме як дієвий у правовому сенсі акт лише тоді, коли буде наявне певне суб’єктивне право у технічному розумінні, себто правомочність індивіда засвідчити через позов невиконання існуючого щодо нього правового обов’язку.

Це суб’єктивне право, подібно до правового обов’язку, не дуже протиставляється праву об’єктивному як щось від нього незалежне. Є воно, достоту як і правовий обов’язок, правовою нормою — такою правовою нормою, що наділяє особливою правомочністю, уповноважує визначеного індивіда. Te, що цей індивід «має» якесь суб’єктивне право, себто певну визначену правомочність, означає лише, що якась правова норма бере визначену нею поведінку цього індивіда для обу- мовлення визначених наслідків тієї поведінки. Коли традиційна теорія характеризує суб’єктивне право як певну наділену правовим порядком силу волі, то вона має на увазі правомочність, що реалізується в судовому позові. Але ж під суб’єктивним правом розуміється не лише сама ця правомочність, а й ця сама правомочність у її взаємов’язку з рефлексним правом, себто з обов’язком, невиконання якого засвідчується через реалізацію правомочності. Сказати б інакше: з рефлексним правом, що забезпечене цією правомочністю. При цьому наголос падає на рефлексне право. Як ми вже довели у викладеному вище, сутність суб’єктивного права, що є чимось більшим за простий рефлекс такого чи такого правового обов’язку, полягає в тому, що правова норма наділяє індивіда правомочністю засвідчувати через позов невиконання правового обов’язку. I саме цю правову норму й мають на увазі, коли далі говорять — послуговуючись традиційною термінологією — про суб’єктивне право в технічному розумінні слова як про надану індивідові правомочність.

Установлення подібних суб’єктивних прав, у технічному розумінні слова, не є — на відміну від правових обов’язків — суттєвою функцією об’єктивного права. Воно подає тільки якесь можливе — зовсім не необхідне, змістове — зображення об’єктивного права, таку собі особливу техніку, що нею може, але аж ніяк не мусить, послуговуватися право.

Воно — специфічна техніка капіталістичного правопорядку, оскільки гарантує інституцію приватної власності, а отже, особливо пильнує індивідуального інтересу. Це така техніка, що зрештою аж ніяк не охоплює всіх частин капіталістичного правопорядку, виступаючи в повністю розвиненому вигляді лиш у сфері так званого приватного права й певних частин права адміністративного. Уже сучасне карне право якщо й вдається до неї, то хіба що у виняткових випадках. He тільки у випадку вбивства й ненавмисного вбивства, коли індивід, щодо якого відбувся факт забороненої карним правом поведінки, перестав існувати, чому й не може подати позов, а й у більшості інших випадків забороненої карним правом поведінки замість такого індивіда виступає певний державний орган, що як відомчий обвинувач запускає судовий процес, котрий приводить до прийняття санкції. Тож і сутність суб’єктивного права, як характерного, у специфічно технічному розумінні, для приватного права, полягає в тому, що правовий порядок наділяє індивіда, кваліфікуючи його не як «орган» спільноти, а як, згідно з традиційною теорією, «приватну особу» — індивіда, щодо якого, за нормальних умов, когось іншого зобов’язано дотримуватися визначеної поведінки, — наділяє правомочністю засвідчити невиконання цього обов’язку через позов, себто започаткувати судовий процес, який приведе до ухвалення вироку, що встановить як реакцію на порушення обов’язку таку чи таку конкретну санкцію.

Як суб’єкт певного обов’язку, так і суб’єкт певного права може, в технічному розумінні, бути не лише одним індивідом, а двома, трьома чи й більшою кількістю індивідів, з яких складатиметься один суб’єкт одного й того ж самого права. Суб’єктом одного права бувають, у технічному сенсі, двоє, троє чи й більше індивідів, коли тотожний рефлексному праву обов’язок охоплює поведінку щодо двох, трьох чи й більше індивідів, та коли правомочність засвідчувати через позов невиконання цього обов’язку може реалізуватися одним або другим, третім... із цих індивідів (себто альтернативно) або шляхом спільної дії всіх цих індивідів (себто кооперативно).

У рамках цієї, наданої індивідові, правомочності міститься, як правило, й уповноваження оскаржити в апеляції, згідно з так званим порядком оскарження судових ухвал, несприятливе для нього судове рішення — на тій підставі, що воно, мовляв, не відповідає праву, — й за допомогою цього акту розпочати процес, який може привести до скасування спірного рішення й заміни його іншим. Подібна правомочність надається не тільки тому індивідові, стосовно якого існує стверджуваний обов’язок, а й також суб’єктові стверджуваного правового обов’язку. He лише позивач, а й відповідач може, згідно з визначеннями сучасних статутів судочинства, подати апеляцію (касаційну скаргу) на несприятливе для нього судове рішення. Однак реалізація цієї правомочності результує не в здійсненні чинності певного правового обов’язку, а навпаки, у здійсненні стверджуваного правового обов’язку, який, проте, на думку відповідача, не існує або ж існує не в стверджуваному масштабі. A що ця правомочність не пов’язана з жодним рефлексним правом, то не існує — згідно з узвичаєним слововжитком — і жодного суб’єктивного права.

Аналогічна правомочність належить, згідно з сучасним адміністративним правом, також індивідові, якому надіслали юридично необгрунтоване, на його думку, адміністративне розпорядження, себто одну з установлюваних певною адміністративною владою індивідуальних норм, котра приписує тому індивідові якусь визначену поведінку. Індивід, що опинився у такій ситуації, має уповноваження подати скаргу чи визначену якось інакше апеляцію й започаткувати нею процес, що може привести до установлення котроїсь іншої норми, якою перша скасовується або ж модифікується. I в цьому випадку також остерігаються говорити про якесь суб’єктивне право.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме г) Суб ’єктивне право як правомочність:

  1. § 4. Суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок як основний юридичний зміст правовідносин
  2. Суб’єктивне право: наділення правом та уповноваження а) Право та обов ’язок
  3. в) Суб'єктивне право як юридично захищений інтерес
  4. Корпоративне право в суб’єктивному розумінні.
  5. § 4. Термін «право». Ставлення до суб'єктивного права
  6. є) Зняття дуалізму права в об ’єктивному та в суб ’єктивному значеннях
  7. д) Суб ’єктивне право як позитивний (адміністративний) дозвіл
  8. § 4. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права
  9. § 4. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права
  10. Суб’єктивна та об’єктивна суть акту. Його власне значення
  11. Тема 11. Об'єктивне юридичне право і суспільство