<<
>>

Суб’ект права — особа а) Суб ’єкт права

Суб’єкт права, згідно з традиційною теорією, — це той, хто є суб’єктом якого-небудь правового обов’язку або наділення правом. Коли під наділенням правом розуміти не просто рефлексне право — співвизначене в котрому-небудь правовому обов’язку, — а правомочність засвідчувати невиконання правового обов’язку через подання позову, себто брати участь у виробленні судового рішення — чи то індивідуальної норми, на підставі якої ухвалюється наказ про виконання санкції як реакції проти невиконання обов’язку, — і коли брати до уваги те, що суб’єкти котрої-небудь правомочності, себто уповноваження (компетенції) виробляти правові норми чи їх застосовувати, тут уже ні в якому разі не означуватимуться як суб’єкти права, тоді напрошується пропозиція обмежити поняття суб’єкта права поняттям суб’єкта правового обов’язку, а поняття суб’єкта правового обов’язку відрізнити від поняття суб’єкта правомочності.

A оскільки функція вироблення чи застосування правових норм приписується, як у традиційній правничій мові, правовій спільноті, то й поняття суб’єкта правомочності розпадається разом із поняттям правового органу[91]. При цьому добре було б пам’ятати, що, коли кажуть: котрий-небудь індивід є суб’єктом правового обов’язку чи має правовий обов’язок, то тільки й мають на увазі, що якась визначена поведінка ось цих індивідів є змістом якогось обов’язку, запроваджуваного через правовий порядок, себто що протилежна поведінка стає умовою для санкції, а також, що, коли кажуть: котрий-небудь індивід є суб’єктом певної правомочності, компетенції чи певного уповноваження або має правомочність, компетенцію чи уповноваження, то тільки й хочуть сказати, що, відповідно до чинного правопорядку, через певні акти ось цього індивіда виробляються чи застосовуються правові норми або що певні акти ось цього індивіда стали причетні до вироблення чи застосування правових норм. У такому пізнанні, що спрямоване на правові норми, увага падає — і на цьому доводиться наголошувати знову й знову — не на індивідів як таких, а тільки на їхні дії та уникання дії, що утворюють зміст правових норм.
Коли кажуть: індивід, як правовий орган, виробляє право чи його застосовує; індивід, як суб’єкт права, дотримується права чи його порушує, — то тут, у персоналістській мові, знаходить своє вираження сама лиш функціональна різниця, що існує між двома відмінними типами людської поведінки, яку визначає правовий порядок. Особові поняття «суб’єкт права» та «правовий орган»[92] [93] не є необхідними для опису права поняттями. Це всього лишень допоміжні поняття, що, подібно до поняття рефлексного права, полегшують виклад матеріалу. Удавання до них допустиме тільки тоді, коли усвідомлюється цей їхній характер. Завданням чистого правознавства якраз і є домогтися цього усвідомлення. Чисте правознавство якщо й послуговується цими поняттями, то тільки у визначеному тут значенні слова.

Отож, коли традиційне правознавство подає у викладі поняття права в суб’єктивному сенсі наділення правом (Berechtigimg) перед правовим обов’язком (Rechtspflicht), тим самим воно розглядає суб’єкта права першою чергою як суб’єкта наділень правами й лише другою чергою — як суб’єкта правових обов’язків. Поняття суб’єкта права стоїть у традиційній теорії в очевидному щонайтіснішому зв’язку з її поняттям суб’єктивного права як наділення правом. Поняття суб’єкта права як носія суб’єктивного права (в розумінні наділення правом) виступає тут, по суті, лиш як ще один варіант оцього поняття суб’єктивного права, яке, в основному, викроєно на власність. Як в оцьому традиційному понятті суб’єктивного права, так і в концепті суб’єкта права визначальним є уявлення про незалежну від правового порядку сутність права, про «правосуб’єкгивність» (Rechtssubjektivitat), що знаходить право, хай то буде в індивідові, хай у колективах, так би мовити, готовеньким і що лиш має визнати його, а коли необхідно, то й мусить визнати, якщо воно не хоче втратити свого характеру «права». Протиставлення права в об’єктивному розумінні праву в суб’єктивному значенні слова, «правооб’єкгивності» (Rechtsobjektivitat) — «пра- восуб’єктивності» є логічним протиріччям цієї теорії, оскільки вона стверджує одночасне існування того й того.

Найразючіш це протиріччя впадає в око там, де стверджується, ніби сенсом об’єктивного права як такої собі гетерономної норми є зобов’язування (Bindung), ба навіть пршйус, тоді як суттю «правосуб’єктивності» проголошується якраз заперечення всякого зобов’язування, власне, свобода в розумінні самовизначення чи автономії. Так, наприклад, Пухта пише: «Основним поняттям права є свобода... абстрактне поняття свободи — це можливість визначити себе як щось... Людина є суб’єктом права, тому що їй випадає ота можливість самовизначитися, тому що вона має волю»* — себто: бо вона вільна. Хибність цього визначення поняття правосуб’єктивності видно неозброєним оком. Адже наскільки взагалі може бути мова про самовизначення індивідів — як суб’єктів права — у правовій сфері, власне, у галузі так званого приватного права, а саме — стосовно правотворчого змісту договору правочину, тут автономія існує лиш у вельми обмеженому й невласному сенсі. Бо ж ніхто не годен сам собі надати права, оскільки право одного існує тільки за умови обов’язку когось іншого, і подібний правовий зв’язок відповідно до об’єктивного правового порядку в царині приватного права може здійснюватись, як правило, тільки шляхом одностайного волевиявлення двох індивідів. Ta й це трапляється тільки тоді, коли договір упроваджується об’єктивним правом як правотворчі обставини справи, — адже остаточне правове визначення приходить саме від оцього об’єктивного права, згори, а не знизу, від підпорядкованого йому суб’єкта права. Ось чому навіть у приватному праві не існує жодної повної автономії.

Ідеологічна функція цього наскрізь суперечливого понятійного визначення суб’єкта права як носія суб’єктивного права абсолютно прозора. Покликана вона підперти те уявлення, ніби існування суб’єкта права як носія суб’єктивного права (читай: приватної власності) є, на противагу об’єктивному, а саме — позитивному, твореному й змінюваному людиною праву, трансцендентною категорією, такою інституцією, на котру змістове оформлення правового порядку наштовхується, мов на неподоланну перешкоду. Поняття про суб’єкта права як суб’єкта, незалежного щодо об’єктивного права, та як носія суб’єктивного права стає тим важливішим, коли визнати правовий порядок, що виступає ґарантом інституції приватної власності, за такий лад, який є мінливим і постійно змінюється у своїй мінливості; який створюється людською сваволею, а не засновується на вічній волі Божества, на розумі чи на природі — надто ж коли творення цього порядку відбувається шляхом демократичної процедури. Уявлення про такого суб’єкта права, котрий є у своєму існуванні незалежним від об’єктивного права, як про носія суб’єктивного права, що є не меншим, ба навіть чи не більшим «правом» за об’єктивне право, покликане захистити інституцію приватної власності від скасування правовим порядком. Неважко збагнути, чому ідеологія правосуб’єктивності

прив’язується до етичної цінності індивідуальної свободи, автономної особистості, — адже ж у цій свободі завжди криється і власність[94]. Такий порядок, що не визнає людини за вільну особистість у цьому розумінні слова, читай: такий порядок, який не ґарантує суб’єктивного права власності, — такий порядок не повинен узагалі розглядатись як правовий порядок.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Суб’ект права — особа а) Суб ’єкт права:

  1. д) Юридична особа як суб ’ект обов ’язків і прав
  2. § 4. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права
  3. § 4. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права
  4. Глава 2. ГОСПОДАРСЬКЕ ТОВАРИСТВО — ОСНОВНИЙ СУБ’ЄКТ КОРПОРАТИВНОГО ПРАВА
  5. РОЗДІЛ ІІІ СУБ’ЄКТИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ Глава 1. Види суб’єктів корпоративного управління та їх інтереси
  6. §2. Види, об’єкти, суб’єкти ідентифікації
  7. 3) Держава як суб ’ект обов ’язків i прав
  8. § 3. Суб’єкти корпоративних правовідносин
  9. 1)Держава як діючий суб'єкт: державний орган
  10. г) Юридична особа як діючий суб'скт
  11. ТЕМА 7 ВИЗНАННЯ СУБ’ЄКТА ПІДПРИЄМНИЦТВА БАНКРУТОМ