<<
>>

Суб’єктивне право: наділення правом та уповноваження а) Право та обов ’язок

Правовому обов’язкові протиставляють зазвичай наділення правом (Berechtigung) — як суб’єктивне право, висмикуючи його при цьому на перше місце. У царині права говорять про право та обов’язок, а не про обов’язок і право (у розумінні наділення правом), як у сфері моралі, де дужче наголошується саме обов’язок.

У тому представленні права наділення правом настільки висувається на перший план, що позад нього майже зникає обов’язок, і воно — у німецькій та французькій мовах — навіть означується одним і тим самим словом як система норм, котра формує правовий порядок, — «Recht», «droit» («право»). Отож, аби не ототожнювати його з цим останнім, доводиться відрізняти наділення правом як «суб’єктивне» право, себто право котрого-небудь певного суб’єкта, від правового порядку — як «об’єктивного» права. B англійській правничій мові послуговуються, звісно, словом «right» («право»), коли хочуть означити наділення правом, право котрого-небудь певного суб’єкта, відрізняючи його від правового порядку, об’єктивного права — «law» («закону»).

Проникнення в сутність суб’єктивного права (у розумінні наділення правом) утруднюється тим, що цим словом означуються кілька вельми відмінних одна від одної обставин справи. Однієї з них стосується висловлювання, мовляв, усякий індивід має право поводитися на власний розсуд у якийсь певний спосіб. Під цим розуміють не що інше, як той неґативний факт, що індивідові не забороняється ось ця поведінка, про яку мова; що він є вільний удатися чи не вдатися до якоїсь певної дії. Але це висловлювання може означати й те, ніби певний індивід є юридично зобов’язаним — ба навіть начебто й усі індивіди є юридично зобов’язаними — поводитися стосовно когось іншого, наділеного правом індивіда, безпосередньо у певний спосіб. Поведінка, до якої котрий-небудь індивід зобов’язаний удаватися у своїх безпосередніх стосунках із кимось іншим, може бути позитивною або негативною поведінкою, себто певною дією чи невиконанням дії.

Така дія полягає, як правило, у виконанні зобов’язаним індивідом певного зобов’язання щодо іншого індивіда. Предметом виконуваного зобов’язання буває певна річ або певна послуга (виконання речового чи послугового зобов’язання). Невиконання (дії), якого той чи той індивід зобов’язаний дотримуватися стосовно кого-небудь іншого, може бути нездійсненням котрої-небудь дії зобов’язаним індивідом, наприклад, у випадку обов’язку не вбивати іншого індивіда — або це може бути відмовою перешкодити поведінці іншого індивіда чи якось інакше на нього вплинути. Але насамперед тут ідеться про обов’язок одного котрого-небудь індивіда не перешкоджати поведінці іншого індивіда стосовно якоїсь певної речі або взагалі жодним чином на ту його поведінку не впливати. Коли ж обов’язок одного котрого-небудь індивіда полягає в тому, щоб не перешкоджати певній поведінці іншого індивіда або щоб узагалі ніяк на неї не впливати, тоді говориться про (поблажливе) терпіння котрим-небудь індивідом поведіцки іншого індивіда й протиставляється обов’язок виконання зобов’язаності обов’язкові (поблажливого) терпіння.

Поведінці, якої один котрий-небудь індивід зобов’язаний дотримуватися щодо іншого індивіда, відповідає також певна поведінка того іншого. Цей може вимагати поведінки, якої зобов’язаний дотримуватися стосовно нього той перший індивід, від нього, себто може домагатися такої поведінки. У випадку обов’язку виконати зобов’язаність цей може прийняти речове чи поСлугове виконання зобов’язання. У випадку ж обов’язку (поблажливого) терпіння зводиться поведінка, що відповідає зобов’язаній поведінці, до поведінки стосовно того, хто (поблажливо) терпить: коли йдеться про (поблажливе) терпіння чиєїсь поведінки щодо якоїсь певної речі, про використання тієї речі, про саме, власне, спожиття її, якщо то продукт харчування, і, зрештою, навіть про знищення тієї речі.

Відповідна зобов’язаній поведінці одного індивіда поведінка іншого означується у слововжитку, більш чи менш послідовному, як зміст такого собі «права», як предмет такого собі відповідного обов’язкові «домагання».

Оту відповідну зобов’язаній поведінці одного індивіда поведінку іншого, й насамперед вимагання, щоб була та, зобов’язана поведінка, означують зазвичай як здійснення котрогось права. Однак у випадку обов’язку нездійснення певної дії, скажімо, тоді, коли обов’язок вимагає не скоювати убивства, крадіжки тощо, воліють не говорити про право чи вимогу не бути убитим, обікраденим тощо. У випадку обов’язку (поблажливого) терпіння означують відповідну зобов’язаній поведінці одного поведінку іншого як «користування» («Genuss») цим правом. A про користування правом говорять насамперед тоді, коли йдеться про належне занадто ощадливе, з боку інших, використання, споживання якоїсь певної речі або ж про її занадто поблажливе руйнування.

Однак ці означені як «право» або «домагання» одного індивіда обставини справи є не чим іншим, як обов’язком цього індивіда чи інших. Якщо в цьому випадку говорять про суб’єктивне право чи домагання індивіда, от ніби це право чи це домагання є чимось відмінним від обов’язку цього індивіда чи інших, то дістають видимість двох юридично релевантних обставин справи, з котрих реально існує лиш одна. A піддана сумніву обставина справи вичерпно описується правовим обов’язком індивіда (чи індивідів) поводитися у певний спосіб стосовно котрогось іншого індивіда. Зобов’язаність одного індивіда до певної поведінки означає, що у разі протилежної поведінки повинні вживатись санкції; його обов’язок є нормою, що приписує ось цю поведінку, пов’язуючи при цьому протилежну поведінку із запровадженням санкції. Коли один індивід буває зобов’язаний виконати для іншого якусь певну дію, то саме виконання тим іншим дії прийняття й створює зміст обов’язку, адже для когось іншого можна виконати лише ту дію, яку той інший від тебе приймає. I коли один індивід буває зобов’язаним щодо іншого терпіти поведінку того іншого, тоді саме це (поблажливе) терпіння першим саме цієї поведінки другого й становить зміст обов’язку. Сказати б інакше: відповідна зобов’язаній поведінці поведінка того індивіда, щодо якого існує обов’язок, дістає вирішальне визначення уже в тій поведінці, котра формує зміст обов’язку. Коли ж визначати відносини індивіда, стосовно якого інший індивід є зобов’язаним дотримуватися певної поведінки, з цим іншим індивідом як «право», тоді це право буде лише відбитком, рефлексом того обов’язку.

При цьому слід узяти до уваги, що «суб’єктом» у цих відносинах є тільки зобов’язаний, себто лише той індивід, котрий своєю поведінкою може порушити або ж виконати обов’язок, тимчасом як наділений правом індивід, себто цей, стосовно якого має відбутися та поведінка, виступає лиш об’єктом такої поведінки, що, як відповідна зобов’язливій поведінці, у ній же й співвизначається. Це поняття суб’єктивного права, що виступає лише відбитком якогось правового обов’язку, себто поняття рефлексного права, права-рефлексу, може, як допоміжне поняття, полегшити нам виклад юридичних обставин справи — хоча воно є зайвим, коли подивитися на нього з точки зору якогось науково точного опису юридичних обставин справи. Це виявляється уже в тому, що аж ніяк не в усіх випадках правового обов’язку комусь перепадає від нього якесь суб’єктивне рефлексне право. Щоправда, коли зобов’язана поведінка одного індивіда не стосується котрого-небудь іншого індивідуально визначеного індивіда, себто не відбувається щодо котрого-небудь іншого індивідуально визначеного індивіда[77], а як така виступає лише правова спільнота, тоді говорять про право спільноти, зокрема держави, на цю поведінку зобов’язаного індивіда — як, наприклад, у випадку обов’язкової військової служби. Одначе в інших випадках задовольняються тим, що приймають правовий обов’язок без відповідного йому рефлексного права — от як у випадку тих правових норм, котрі визначають покарання людям за певну поведінку їх стосовно певних тварин, рослин і неживих предметів — наприклад, коли юридично забороняється убивати певних звірів у певний час — чи й взагалі убивати, або ще зривати певні квіти, рубати певні дерева чи руйнувати певні історично важливі споруди й пам’ятники. Це обов’язки, що — опосередковано — стосуються зацікавленої в цих об’єктах правової спільноти. Але рефлексні права тварин, рослин і неживих предметів, яких ці обов’язки стосуються безпосередньо, не припускаються. Той аргумент, ніби захищені в такий спосіб тварини, рослини й неживі предмети не є суб’єктами рефлексних прав, оскільки ці об’єкти не є жодними «особами», не витримує критики. Адже термін «особа» означає, як ми ще переконаємося, «суб’єкт права», тож коли суб’єктом рефлексного права виступає людина, стосовно якої має відбуватися поведінка зобов’язаного до неї індивіда, то й тварини, рослини та неживі предмети, щодо яких люди зобов’язані поводитися у певний спосіб, виступають у тому самому сенсі «суб’єктами» певного права на таку поведінку, в якому позикодавець є суб’єктом права, що полягає в обов’язку, який несе щодо нього позичальник. Але, як ми вже зазначали, коли котра-не- будь людина є зобов’язаною поводитися у певний спосіб щодо іншої людини, тоді лише та, а не ця особа виступає «суб’єктом», власне суб’єктом певного обов’язку. A що рефлексне право тотожне правовому обов’язкові, то й індивід, стосовно якого існує обов’язок, не розглядається як «суб’єкт» у правовому розумінні — адже він не виступає суб’єктом цього обов’язку. Людина, щодо котрої має місце належна поведінка, виступає лиш як об’єкт цієї поведінки, достоту як і та тварина, рослина чи неживий предмет, щодо котрих люди є зобов’язаними поводитися у певний спосіб. Необгрунтований і той аргумент, що тварини, рослини чи неживі предмети не спроможні висунути якусь відповідну обов’язкові «претензію». Адже для наявності рефлексного права не є істотним те, чи висунуто якусь претензію до зобов’язаної поведінки. Той факт, що з якоїсь причини претензію не висунуто або що вона й не може бути висунута, нічого не змінює в цій правовій ситуації.

Висунута в рамках правового акта «претензія» існує лише тоді, коли шляхом подання позову можна довести факт невиконання обов’язку. Але тоді виникають обставини справи, цілковито відмінні від притаманних суто рефлексному праву. Про них мова піде пізніше. Так чи інак, а жодне рефлексне право не може існувати без відповідного правового обов’язку. Лише тоді, коли індивід є юридично зобов’язаним дотримуватися певної поведінки стосовно когось іншого, він має щодо того якесь «право» на цю поведінку. Саме так: рефлексне право одного полягає тільки в обов’язкові іншого.

Традиційний погляд, нібито право для правового пізнання є відмінним від обов’язку предметом, ба навіть начеб тому останньому, на відміну від цього першого, належить пріоритет, виводиться, либонь, із вчення про природне право. A воно виходить із припущення про існування природних прав людини, з якими та приходить на світ, які існують ще до всякого позитивного правового порядку й з-поміж яких головну роль відіграє суб’єктивне право на індивідуальну власність. Згідно з цим поглядом, функція всякого позитивного правового порядку (держави) полягає в тому, щоб, покінчивши з тим природним станом, забезпечити збереження природних прав шляхом запровадження відповідних обов’язків. Однак ця думка вплинула на представників історично-правової школи, що не тільки започаткувала правовий позитивізм XIX сторіччя, а й вельми істотною мірою визначила формування понятійного апарату загального правознавства. Тож ми й вичитуємо, наприклад, у Дернбурга: «Права в суб’єктивному розумінні існували історично вже давно, перш ніж розбудувався якийсь самосвідомий державний лад. Засновувалися вони на особистості одинаків та на тій увазі-повазі, яку тільки вони могли вибороти, вирвати силою, до своєї особи та своїх маєтностей. I тільки шляхом абстрагування доводилося поступово виробляти з усвідомлення наявних суб’єктивних прав поняття правового порядку. Ось чому неісторич- ним і неправильним є погляд, нібито права в суб’єктивному розумінні — це не що інше, як похідне від прав у розумінні об’єктивному»[78] [79]. Якщо відхилити гіпотезу про природні права й визнати лише права, упроваджувані через який-небудь позитивний правовий порядок, тоді з’ясується, що всяке суб’єктивне право у тому розумінні, про яке мова, має своєю передумовою котрий-небудь відповідний правовий обов’язок — так, оцей самий правовий обов’язок.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Суб’єктивне право: наділення правом та уповноваження а) Право та обов ’язок:

  1. § 4. Суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок як основний юридичний зміст правовідносин
  2. г) Повністю опосередковані зобов ’язання та наділення правом через міжнародне право
  3. в) Суб'єктивне право як юридично захищений інтерес
  4. г) Суб ’єктивне право як правомочність
  5. Корпоративне право в суб’єктивному розумінні.
  6. д) Суб ’єктивне право як позитивний (адміністративний) дозвіл
  7. § 4. Термін «право». Ставлення до суб'єктивного права
  8. є) Зняття дуалізму права в об ’єктивному та в суб ’єктивному значеннях
  9. Правовий обов’язок та вщповщальність а) Правовий обов 'язок і санкція
  10. Суб’єктивна та об’єктивна суть акту. Його власне значення
  11. § 4. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права
  12. § 4. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права
  13. la) Обов’язки держави: державний обов’язок і державна несправедливість; відповідальність держави