<<
>>

є) Судова практика 1) Установчий характер судового рішення

Традиційна юриспруденція вбачає правозастосування передовсім (коли не винятково) у рішеннях цивільного й карного судів, які насправді, розв’язуючи правові суперечки чи присуджуючи злочинцеві покарання, застосовують як правило певну загальну правову норму, вироблену законодавством чи узвичаєнням.

Однак правозастосування, як випливає і з зазначеного вище, полягає у створенні загальних правових норм законодавством та узвичаєнням аж ніяк не менше, ніж у розпорядженнях адміністративних органів, а також, як ми ще переконаємося, і в актах правочинів. Ta й суди застосовують загальні правові норми в такий спосіб, що запроваджують індивідуальні норми (визначені в змісті через загальні норми), в яких установлюється конкретна санкція: примусове виконання цивільного рішення або покарання.

Із точки зору такого підходу, що спрямований на динаміку права, запровадження індивідуальної норми через суд є перехідною стадією процесу, який розпочинається з прийняття конституції й веде, через законодавство й узвичаєння, до судового рішення, а від нього — до виконання санкції.

Цей процес, у якому право повсякчас знов і знов створюється само собою, іде від загального (або абстрактного) до індивідуального (або конкретного). Це — процес постійного наростання індивідуалізації чи конкретизації.

Суд, аби індивідуалізувати застосовувану ним загальну норму, мусить спочатку з’ясувати, чи в поданій йому на розгляд справі наявні визначені абстрактно загальною правовою нормою умови для конкретного наслідку протиправного акту. Це з’ясування обставин справи, які обумовлюють наслідок протиправного акту, вже містить у собі й констатацію тієї загальної правової норми, котру належить застосувати, — себто констатацію чинності певної загальної норми, що пов’язує з наявними обставинами справи певну санкцію.

Суд має відповісти не тільки на quaestio facti, питання фактів, а й на quaestio juris, питання права. Коли обидві ці речі з’ясовано, суд повинен конкретно ухвалити санкцію, установлену загальною правовою нормою абстрактно. Ці з’ясування й ця ухвала є суттєвими функціями судового рішення. Причому між рішеннями цивільного й карного судів існує певна різниця, оскільки в карному праві, як правило, вже існує умовно ухвалена конкретна санкція. Цивільний суд присуджує відповідачеві виконати якусь роботу для позивача й призначає санкцію лише за тієї умови, що ця робота буде виконана не в межах вцзначеного строку. Покарання присуджується, як правило, без будь- котрих умов. Але й покарання може виявитися умовним, якщо його виконання узалежнено від того, що засуджений протягом певного строку знову скоює делікт.

Судове рішення не має, як припускається іноді, суто декларативного характеру. Суд повинен не просто знайти й проголосити якесь готове, заздалегідь створене й викінчене у своїй довершеності право. Функцією суду не є просте «знаходження» чи «проголошення» права. Знаходження права полягає в самому лише з’ясуванні тієї загальної норми, котру належить застосувати ось у цій конкретній справі. I навіть це з’ясування, ця констатація має не суто декларативний, а установчий характер. Суд, якому належить застосувати чинні загальні норми правового порядку в конкретній справі, мусить вирішити питання консти- туційності застосовуваної ним норми, себто відповісти на запитання, чи її створено шляхом визначеної конституцією законодавчої процедури, а чи шляхом делеґованого конституцією звичаю[117]. Цей факт, який має з’ясувати суд, є так само умовою для установлення ним санкції в конкретному випадку, як і констатування судом факту скоєння злочину. Правове положення, що описує цей зміст, звучить — от, скажімо, у випадку застосування певної норми карного законодавства певного демократичного правового порядку — так: коли конституційно обраний парламент за допомогою визначеної конституцією процедури прийняв закон, згідно з котрим певна поведінка карається законом у певний спосіб як злочин, і коли суд з’ясував, що певна людина засвідчила саме таку свою поведінку, тоді суд повинен накласти на цю людину визначене законом покарання.

Із такого формулювання цього правового положення випливає позиція: тримати так зване конституційне право — себто норми, що реґулюють вироблення загальних правових норм, — у рамках правового порядку. Це не є самостійні, повноцінні норми, оскільки вони визначають лише одну з умов установлюваного іншими нормами примусового акту. Вони виступають лиш у зв’язку з цими правовими нормами. Ось чому та обставина, що норми конституційного права не усІановлюють жодних примусових актів, не є, як іноді припускають, достатньою підставою для відхилення дефініції цього права як примусового порядку. Тільки шляхом здійсненої в судовому рішенні констатації чинності загальної норми, що припадає на розглядувану судом справу — а вона таки має чинність, якщо вироблено її згідно з конституцією, — може ця норма бути застосованою в конкретному випадку й може завдяки їй скластися таке правове становище, якого ще не існувало до прийняття цього судового рішення.

Te, що ухвалення конкретної санкції має установчий характер, навряд чи потребує якогось докладнішого обґрунтування. Індивідуальна норма, котра встановлює, що проти конкретного індивіда спрямовано цілком конкретну санкцію, не була досі чинною, а створено цю норму саме шляхом ось цього судового рішення. Тільки брак осягнення нормативної функції судового рішення, упереджена думка, нібито право складається з самих лише загальних норм; ігнорування індивідуальної правової норми — все це приховало той факт, що судове рішення є тільки продовженням процесу вироблення права, і призвело до хибного вбачання в ньому самої лише декларативної функції.

Однак ще більшу вагу має визнання того, що й констатація факту делікту є цілковито установчою функцією суду. Коли правовий порядок пов’язує з певним фактом як умовою певний наслідок, то йому слід визначити ще й орган, що має з’ясувати існування обумовлюваль- ного факту в конкретній справі, а також процедуру, шляхом якої це належить з’ясувати. Правовий порядок може уповноважити цей орган самому, на власний розсуд, визначати цю процедуру, одначе й орган, і процедура повинні — безпосередньо чи опосередковано — бути визначені правопорядком, аби та загальна норма, що пов’язує з цим фактом певний наслідок, могла бути застосована в ось цьому конкретному випадку, себто щоб вона могла індивідуалізуватися.

Стосовно обставин справи, визначених правовим порядком як умова певного наслідку, юрист повинен поставити найпершим таке запитання: котрий правовий орган має, згідно з правопорядком, з’ясувати ці обставини справи в конкретному випадку та якою є визначена правопорядком процедура цього з’ясування? Тільки через це з’ясування потрапляють обставини справи до сфери права, тільки через нього стають вони з природних правовими обставинами справи, уперше як такі здобувають юридичний статус. Якщо навсупереч цьому закинуть, мовляв, часовий момент, починаючи від якого належить розтядати правові обставини справи як даність, тотожний тому часовому моментові, коли стали даністю природні обставини справи, то на це відповідь буде така: з’ясування обставин справи правозастосовчим органом має зворотну силу чинності. Обставини справи є чинними не від моменту цього з’ясування, а від моменту, з’ясованого правозастосовчим органом, себто від того моменту, коли відбулися — згідно з констатацією правозастосовчим органом — природні обставини справи. Отже, з’ясування суцом обумовлювальних обставин справи є у будь-якому сенсі установчим. Коли певна загальна правова норма пов’язує зі злочином убивства певне покарання, то неправильно буде описувати цей зміст так, ніби факт, що хтось скоїв убивство, є умовою для санкції. He факт сам по собі, що якась людина скоїла вбивство, а той факт, що компетентний, відповідно до правового порядку, орган з’ясував шляхом визначеної правопорядком процедури, що одна людина скоїла вбивство, є встановленою правопорядком умовою. Коли кажуть: суд з’ясував, що певна людина скоїла певне вбивство, хоча «насправді» та людина не скоювала розглядуваного вбивства, або коли кажуть: суд з’ясував, що певна людина скоїла певне вбивство, хоча «насправді» та людина скоїла розглядуване вбивство, то це означає, що суд з’ясував (констатував) існування чи неіснування певних обставин справи, які, на думку інших, юридично не компетентних у цьому з’ясуванні людей, не існують або існують.

Із точки зору застосовуваного людьми правового порядку розглядаються лише думки людей про те, чи певна людина скоїла певне вбивство. Ha ці думки можна до більшої чи меншої міри покладатися, вони можуть суперечити одна одній, а підозрювана у вбивстві людина може сама визнавати цей факт чи його заперечувати. Коли вдаються до загальної правової норми, тоді може бути чинною лиш одна думка. A котра саме — це треба визначити через правовий порядок. Це саме та думка, що знаходить своє вираження в рішенні суду. Тільки вона є юридично релевантною, а думки всіх інших — юридично іррелевант- ними. Bce ж таки судове рішення може, коли уповноважені на те правовим порядком сторони процесу вважають уміщену в ньому констатацію обумовлювального факту за неправильну, бути оскарженим в інстанційному порядку руху справи. Себто суб’єктивний сенс акту цього рішення ще не слід конче приймати за його об’єктивний смисл, який ми матимемо аж тоді, коли судове рішення, котрим з’ясовано й констатовано, що певна людина скоїла певне вбивство, а також ухвалено, що на вбивцю слід накласти певне покарання, набуде юридичної сили, себто коли його не зможе скасувати жодна наступна процедура. Аж тоді стане юридично виключеною думка, що ця людина не винна й засуджена нізащо, оскільки або констатоване судом убивство взагалі не було скоєне, або скрїв його хтось інший, а не засуджений, або ж засуджений скоїв не вбивство, а якийсь інший злочин. Адже це правове положення каже не так, що, коли певна людина скоїла вбивство, то на неї слід накласти певне покарання, а проголошує: коли компетентний суд шляхом визначеної правовим порядком процедури правочинно з’ясує факт скоєння певною людиною вбивства, то суд повинен накласти на цю людину певне покарання. B юридичному мисленні на місці факту, що в неюридичному мисленні обумовлює примусовий акт, виступає з’ясований відповідно до процедури факт. Тільки це з’ясування само є «фактом», і в питанні, чи цей факт наявний у конкретному випадку, і чи взагалі це з’ясування здійснив компетентний орган та чи шляхом належної процедури, так само є можливими різні думки, як і в питанні, чи це з’ясування було «правильним».

Достоту як судове рішення може бути оскаржене на підставі неправильності з’ясування факту скоєння певного делікту певною людиною, так може бути оскаржене в інстанційному порядку руху справи й виконання санкції на підставі ненаявності судового рішення, себто через некомпетентність органів або ж через хибність процедури. Випадок, коли, на думку сторін, ухвалено виконати санкцію без попереднього проведення судової процедури, аналогічний тому випадкові, коли суд констатував скоєння делікту, хоча, на думку сторін, жодного делікту не скоєно взагалі. У цьому випадку може бути здійснене, в ході процедури касаційного оскарження, повторне з’ясування скоєння делікту, або ж може бути скасоване розпорядження про здійснення санкції, якщо касаційний суд з’ясує факт ненаявності делікту. B будь-якому випадку в ході касаційної процедури може бути або підтверджено оскаржений сторонами факт передування рішення про виконання санкції самій судовій процедурі, або ж, у випадку непідтвердження цього факту, може бути започатковано судову процедуру. Той випадок, коли, на думку сторін, судове рішення отримано від некомпетентного суду чи внаслідок процедури, проведеної з помилками, тотожний випадкові, коли делікт скоєно не засудженим, а іншою людиною, або ж засуджений хоч і скоїв делікт, але інший, не той, за який його засуджено. У всіх цих випадках судова процедура є предметом якоїсь іншої процедури. Якщо ж цей перехід від однієї судової процедури до іншої обмежується позитивним правовим порядком, тоді маємо таку судову процедуру, котра більш не може стати предметом якоїсь іншої процедури; тоді більше вже не може на місці факту однієї судової процедури виступити з’ясований відповідно до процедури факт цієї процедури; тоді доводиться приймати межовий випадок останньої судової процедури за факт у собі. Це той випадок, коли рішення суду останньої інстанції «доростає до правової сили». A це означає, що тепер суб’єктивний сенс акту рішення суду останньої інстанції слід прийняти за його об’єктивний смисл. Якщо цим рішенням стверджується заперечуваний сторонами факт, що судова процедура передувала ухвалі про здійснення санкції; що таки мала місце заперечувана сторонами компетентність суду нижчої інстанції або що стверджувана сторонами помилковість процедури суду нижчої інстанції насправді не була такою, тоді юридично виключається будь-яка інша про це думка.

Хоча судова процедура, в ході якої з’ясовується факт, що обумовлює санкцію, є процесом не пізнання права, а його створення, існує все-таки певна паралель між нею і тією процедурою, в ході котрої відбувається пізнання природних фактів як предмета цього пізнання. У цій паралелі суб’єктові установчої процедури пізнання відповідає орган установчої судової процедури. Подібно до того, як предмет цього пізнання «виробляється» в процесі пізнання, так у ході судової процедури виробляється факт, що обумовлює санкцію. I так, як судова процедура як факт може сама стати предметом судової процедури, може й факт самого процесу пізнання — в теорії пізнання — зробитися предметом пізнавального процесу. Але пізнання, що має само себе як факт за предмет пізнання, не може знову — як факт — стати предметом пізнання; реґрес від факту пізнавального процесу до якогось іншого процесу пізнання, котрий має цей факт за предмет пізнання, є обмежений. Існує ж межовий випадок такого пізнавального процесу, котрий належить приймати за факт у собі, себто за такий факг, що більше вже не добувається в процесі пізнання.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме є) Судова практика 1) Установчий характер судового рішення:

  1. Поділ згідно з рішенням судового чи компетентного органу
  2. §4. Оскарження та виконання судового рішення
  3. 2) Відношення між судовим рішенням і застосовуваними загальними правовими нормами
  4. § 6. Постановлення судового рішення про визнання боржника банкрутом
  5. u) Конфлікт між нормами різних рівнів 1) «Протизаконне» судове рішення
  6. Судова практика та її значення у нормативному регулюванні
  7. § 2. Процесуальні та організаційні питання призначення судових експертиз. Система судово-експертних установ в Україні
  8. Глава 8. ПРИПИНЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА ЗА СУДОВИМ РІШЕННЯМ ЩОДО ВИЗНАННЯ ЙОГО БАНКРУТОМ
  9. Статья 491. Иммунитет иностранного государства по спорам, связанным с эксплуатацией морских судов и судов внутреннего плавания
  10. III. Деятельность судов по обеспечению единствасудебной практики
  11. ИСПОЛНЕНИЕ РЕШЕНИЙ ИНОСТРАННЫХ СУДОВ И АРБИТРАЖЕЙ В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ И СУДОВ РОССИИ ЗА РУБЕЖОМ
  12. § 4. Признание и исполнение решений иностранных судов и иностранных третейских судов (арбитражей)
  13. Значительная доля споров, находящихся на рассмотрении судов общей юрисдикции и арбитражных судов, приходится на споры, связанные с применением банковского законодательства, которые можно объединить в следующие группы:
  14. 5.4. Судовий контроль за публічною адміністрацією та його моделі 5.4.1. Загальний огляд систем судового контролю за публічною адміністрацією
  15. Розділ 4 СУДОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВА НА ЗДОРОВ'Я
  16. Судовий прецедент