<<
>>

Суспільний устрій а) Суспільні устрої, що встановлюють санкції

Поведінка людини може — але не повинна — стосуватися однієї чи кількох осіб. Це означає, що людина може поводитися щодо іншої людини певним чином. Проте людина може також певним чином поводитись і щодо інших об’єктів, які не є людьми, — до звірів, тварин і неживих предметів.

Відношення, яким поведінка людини буває пов’язана з однією або кількома особами, може бути прямим та непрямим. Убивство є поведінкою вбивці стосовно вбитого. Це пряме відношення однієї людини до іншої. Особа, яка знищує цінний предмет, чинить пряму дію щодо предмета й непряму стосовно однієї або кількох осіб, які зацікавлені в цій речі, особливо якщо ця річ — їхня власність. Нормативний устрій, який керує людською поведінкою до тієї міри, до якої така поведінка прямо чи непрямо стосується інших людей, є суспільним устроєм. Видами такого суспільного устрою є мораль і право. Логіка своїм предметом має нормативний устрій, який не є суспільним за своїм характером. Річ у тім, що акти людського мислення, які реґулюють норми цього устрою, не відносяться до інших людей.
Одна особа не думає «щодо» іншої особи так, як одна особа діє стосовно іншої особи. Поведінка, яку здійснює одна особа щодо іншої або кількох інших осіб, може бути для цих осіб шкідливою чи корисною. Коли подивитися із психолого-соціологічної точки зору, то це є функція, що належить до суспільного устрою. Функція полягає в тому, щоб уможливлювати певну поведінку людей, які перебувають у рамках цього устрою, віддавати розпорядження цим людям, перешкоджати певним діям, котрі 3 якихось причин вважаються суспільно шкідливими (себто шкідливими для інших людей), і, навпаки, підтримувати дії, які вважаються суспільно корисними. Ця мотивуюча функція забезпечується встановленням норм, які вимагають певних людських дій або забороняють їх.

Залежно від того способу, яким людські дії вимагаються чи забороняються, можна виокремити різні типи таких дій (ці типи є ідеальними, а не такими, що пересічно впроваджуються).

Суспільний устрій може вимагати певної людської поведінки, безвідносно до того, якими можуть бути наслідки виконання чи невиконання цих вимог. Такий устрій може, однак, вимагати певної людської поведінки й водночас пов’язувати з цією поведінкою надання якоїсь переваги, нагороди або ж — у випадку поведінки, що суперечить вимозі, — певне покарання (у найширшому розумінні цього слова). Принцип реагування на певну людську поведінку шляхом винагороди чи покарання є принципом відплати. Винагорода та покарання можуть бути об’єднані в понятті санкції. Хоча, звичайно, коли говорять про санкцію, мають на увазі не винагороду, а лише покарання, себто супровідне зло, що є наслідком певної поведінки і проявляється у вигляді позбавлення певних благ, як-от: життя, здоров’я, свободи, честі, майна.

Нарешті, як це маємо у випадку правового порядку, суспільний устрій може вимагати певної поведінки шляхом зняття переваг за поведінку протилежного характеру: згадані вище блага відбиратимуться, що означає покарання в найширшому розумінні цього слова. Отже, цевна поведінка може розглядатись як необхідна в рамках суспільного устрою (а в рамках правового порядку — як юридично необхідна) лише до тієї міри, до якої поведінка протилежного характеру карається санкцією (у вужчому значенні слова). Якщо суспільний устрій, як наприклад, правовий порядок, вимагає певної поведінки таким чином, що у випадку поведінки протилежного характеру встановлюється санкція як необхідна умова, таке становище можна схарактеризувати одним реченням: у випадку певної поведінки повинна застосовуватися певна санкція. Цим самим стверджується і те, що, коли забороняється поведінка, яка передбачає санкцію, необхідною є поведінка протилежного характеру. Обов’язковість санкції вміщує в собі й заборону поведінки, яка є специфічною умовою цієї санкції, а також вимогу поведінки протилежного характеру. При цьому слід завважити, що, коли йдеться про вимогу чи заборону певної поведінки, мають на увазі не обов’язковість цієї поведінки чи поведінки протилежного характеру, а обов’язковість наслідків цієї поведінки, себто обов’язковість санкції.

Заборонювана поведінка не є обов’язковою. Що тут обов’язкове, так це санкція. Обов’язковість поведінки означає, що поведінка, протилежна їй за характером, є умовою обов’язковості санкції. Застосування цієї санкції вимагається і c змістом правового обов’язку, якщо ii незастосування стає умовою для іншої санкції. B іншому випадку вона може розглядатися лише як така, що дає певні повноваження, але не вважається обов’язковою. Оскільки безкінечна зворотна вимога тут виключена, остання санкція в цьому ряду може бути такою, що лиш уповноважує, але не є обов’язковою.

Із викладеного вище можна зробити висновок, що в межах такого нормативного устрою одна й та ж сама поведінка може бути такою, що «вимагається» («geboten»), і водночас такою, що «забороняється» («verboten»), й що ця ситуація може бути описана без логічної суперечності. Обидва речення «А повинно бути» й «А не повинно бути» взаємно виключають одне одного. 3 обох поданих таким чином норм чинною може бути лиш одна. Обидві вони не можуть одночасно впроваджуватися чи застосовуватися на практиці. Проте два речення: «Якщо є А, то повинно бути X» та «Якщо є не-А, то повинно бути X», взаємно не виключають одне одного. Обидві подані в такий спосіб норми можуть бути водночас чинними. За умов одного правового порядку може існувати ситуація (і такі ситуації, як ми ще побачимо, справді існують), за якої певна людська поведінка й водночас поведінка протилежного характеру передбачають одну санкцію. Обидві норми, що передбачають санкції як необхідну умову, можуть діяти паралельно й застосовуватися на практиці, тому що вони не суперечать одна одній, себто можуть бути описані без логічної суперечності. Але в обох нормах виявляються дві протилежно спрямовані політичні тенденції, які хоча й не містять логічної суперечності, але конфліктують по лінії телеології. Така ситуація можлива, але вона є незадовільною в політичному відношенні. Внаслідок цього правові порядки зазвичай містять визначення, згідно з якими одна з норм або є недійсною, або може бути скасованою.

До тієї міри, до якої діюче у вигляді санкції покарання — покарання в широкому значенні слова — застосовується проти волі заторкну- тих ним осіб, а у випадку спротиву — ще й із застосуванням фізичного насильства, така санкція має характер примусового акту (Zwangsaktes). Нормативний устрій, що встановлює примусові акти як санкції, себто як реакцію на певну людську поведінку, є примусовим порядком. Але примусові акти (а це, як ми побачимо, характерно для правового порядку) можуть бути впроваджені не лише як санкції, себто як реакція на певну людську поведінку, а й також як реакція на соціально небажані обставини справи, які не репрезентують певної людської поведінки, а отже, й не розглядаються як заборонені.

Якщо ситуацію розглядати з психолого-соціологічної точки зору, винагорода (Lohn) чи покарання (Strafe) призначаються для того, щоб мотивом суспільно бажаної поведінки зробити бажання отримати винагороду чи боятися покарання. Але ця поведінка на практиці може впроваджуватися й завдяки іншим мотивам, окрім мотивів винагороди чи страху, що їх передбачає устрій. Відповідно до суті, притаманної лиш устрою, цей останній може встановлювати свої санкції, не керуючись мотивами, які приводять до зумовленої ними поведінки тільки в одному випадку. Суть устрою полягає в тому, що за певної поведінки — і на основі її мотивів — повинна застосовуватись санкція, що широко трактується як винагорода чи покарання. Наприклад, устрій може визначати винагороду лише для одного виду поведінки — коли ця поведінка не мотивована бажанням отримати винагороду. Так, як це буває у випадку з моральним устроєм — коли на пошану заслуговує той, хто добро робить заради добра, а не заради пошани. Оскільки раніше ми говорили про «дієвість» устрою, зараз підкреслимо, що устрій, який встановлює винагороду чи покарання, лише тоді є «дієвим» у власному значенні цього слова, коли впроваджується поведінка, яка передбачає санкцію (винагороду чи покарання), і ця санкція викликає бажання отримати винагороду або — у випадку протилежної за своїм характером поведінки — викликає страх перед покаранням. Одначе про «дієвий» устрій говорять і тоді, коли поведінка людини загалом відповідає цьому устроєві, що не зважає на мотиви цієї поведінки. Поняття дієвості має в цьому випадку нормативне, а не причинно-наслідкове значення.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Суспільний устрій а) Суспільні устрої, що встановлюють санкції:

  1. б) Чи існують безсанкційні суспільні устрої?
  2. 2. Суспільний устрій та його еволюція
  3. 6. Суспільний лад та державний устрій Спарти
  4. 6. Домінат. Суспільний лад та державний устрій. Реформи Діоклетіана
  5. 5. Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі та державному устрої в період принципату
  6. в) Трансцендентні та суспілъно-іманентні санкції
  7. Стаття 29. Дисциплінарні санкції
  8. Встановлювані правовим порядком акти примусу як санкції
  9. Санкція: протиправний акт і його наслідок а) Санкції державного та міжнародного права
  10. 5.3 Санкції, які застосовуються за правопорушення на фондовому ринку
  11. Частина І. Судовий устрій Розділ 1. Суди
  12. Стаття 31. Закінчення дисциплінарної санкції
  13. 4. Державний устрій, суд, збройні сили