<<

Тема 23. Методологія юридичної науки

1. Поняття і структура методології праводержавознавства

Методологія юридичної науки - це система підходів, ме­тодів і засобів науково-юридичного дослідження, а також вчення про їх використання в пізнанні право-державних закономірностей.

До складу цієї методології входять:

1) філософсько-світоглядні підходи (наприклад, матеріаліс­тичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об'єктивних соціальних, зокрема право-державних, закономірностей і можливостей їх пізнан­ня, здобуття об'єктивно істинних знань про них);

2) загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад, структурний, функ­ціональний, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури: аналіз, синтез і таке ін.);

3) групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній групі наук, скажімо, тільки у суспільствознавстві (на­приклад, метод конкретно-соціологічного дослідження);

4) спеціальні методи, тобто такі, що є прийнятними лише для дослідження предмета саме юридичної науки (наприклад, способи уяснення (тлумачення) юридичних норм, специфіч­ні методи узагальнення юридичної практики);

5) засоби дослідження, тобто способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про право-державні факти, явища - емпіричні засоби і способи пояснення фактів, виявлення зв'язків між ними, побудови понять, концепцій, прогнозів та ін.- теоретичні засоби.

Усі названі групи методів і засобів пізнання є безумовно необхідними для здійснення повноцінного, всебічного, заверше­ного право-державного дослідження; кожна з них може знадоби­тись на якомусь його етапі. Тому навіть з цієї причини методоло­гія правознавства не може не бути множинною, плюралістичною. Проте їх роль у науковому пошуку не є однозначною.

Так, філософсько-світоглядні (концептуальні) підходи ви­значають саму стратегію дослідження, його загальну спрямова­ність, орієнтують на встановлення, відбір, накопичення цілком визначених у соціально-змістовному аспекті фактів і, нарешті, (що, можливо, є найважливішим) зумовлюють оціночну інтер­претацію отриманих результатів дослідження. А без такого оці­нювання пізнання соціальних явищ взагалі неможливе.

2. Особливості методології сучасної вітчизняної юриспруденції

Радикальні зміни, котрих зазнали в останній чверті XX сто­ліття право-державні явища в усьому світі, особливо у країнах Центральної та Східної Європи, зумовили необхідність адекват­ної "реакції" на них і з боку вітчизняного праводержавознавства.

Приведення цієї науки у відповідність із соціальними реалія­ми потребує передусім її методологічного "переозброєння". Воно, вочевидь, стає можливим головним чином через звільнення її від колишньої адміністративно-командної заідеологізованості, де­монополізацію та плюралізацію використовуваних нею підходів і методів. Це - необхідна передумова істинності результатів піз­нання право-державних явищ, поступального розвитку юридич­ної науки, свободи наукової творчості.

Сучасна методологічна ситуація в усьому суспільствоз­навстві України (та й інших країн колишнього Союзу РСР), яка характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволе­ної, "одержавленої" методології до розмаїття методологічних підходів, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняне право-державознавство. Демонополізація або, так би мовити, "роздер­жавлення" методології - безперечно плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює до­слідницьку енергію, дозволяє більш повно й всебічно осягнути предмет дослідження - специфічні прав о-державні закономір­ності. Нині вже можна констатувати позитивні результати цієї методологічної тенденції, втілені у переосмисленні "класичних" і запровадженні нових понять вітчизняного загальнотеоретич­ного праводержавознавства - зокрема, таких як "права людини", "права нації", "верховенство права", "правова держава", "соціаль­на держава", "правозаконність".

Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, на методологічну сваволю. Адже таке перетворення не сприятиме, а перешкоджатиме формуванню знань, адекватних предмету пізнання. Тому аби запобігти таким небажаним втратам у ході дослідницького процесу, слід дотриму­ватись принаймні таких загально методологічних постулатів:

1) об'єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна грань, окремий вид закономірностей об'єкта дослідження) "веде" за собою дослідницький метод, визначає межі його застосовуваності, придатності, прийнятності. (Наприклад, якщо йдеть­ся про можливості застосування у праводержавознавстві математичних методів, то навряд чи можна не погодитись з таким твердженням: перш ніж рахувати, треба визначити, а що ж, власне, слід рахувати. Та відповісти на останнє запитан­ня не спроможна жодна математична наука);

2) необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за посередництвом пев­ного об'єктивного критерію. Щоправда, не можна не бачи­ти того, що у разі, коли поняття істинності інтерпретувати як відповідність суспільствознавчих положень об'єктивним інтересам (потребам) окремих людей або окремих частин со­ціально неоднорідного суспільства, тоді виникає питання: чи не доведеться визнавати плюралізм істин? Адже тоді їх, на перший погляд, може бути стільки, скільки існуватиме видів таких "часткових", групових (а тим більше - індивідуальних)

інтересів. І чи не буде такий плюралізм своєрідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких дій як "істинних", аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам? Відповідь на це запитання видається такою: стосовно кожного суспіль­ства, кожної соціальної групи, кожної людини істинні оціноч­ні знання будуть мати тільки один - незмінний, неспростов­ний - зміст. Отже, й у цьому випадку об'єктивна істина, яку "прив'язано" до конкретного суб'єкта соціуму, буде єдиною, однозначною;

3) неодмінним показником прийнятності, евристичності певного дослідницького підходу (і методу) мас бути його спроможність сприяти виявленню, розкриттю соціальної сутності явищ, що вивчаються, а не приховуванню, зату­шовуванню її.

Такою сутністю, як було зазначено у Темі І, є здатність досліджуваного явища задовольняти потреби, ін­тереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а у деяких випадках - й усього суспільства в цілому).

Тому дослідницький концептуальний підхід, за посеред­ництвом якого виявляється така сутність, було названо "потребовим". І можна стверджувати, що цей підхід є найбільш ефек­тивним інструментом з'ясування соціальної сутності будь-яких явищ соціуму (зокрема й явищ правових та державних).

Цим і зумовлюються місце та роль такого підходу в усій сис­темі концептуальних підходів до вивчення яких би то не було соціальних явищ. З одного боку, він не може абсолютизуватись, оскільки - як і будь-який інший підхід - має об'єктивні межі сво­єї застосовуваності, а тому не підміняє й не витісняє інші дослід­ницькі підходи. Проте, з другого боку, останні втрачають свою евристичність, наукову ефективність, якщо залишається невідо­мою або ж спотворюється сутність тих явищ, котрі становлять їх об'єкт, тобто якщо застосування інакших підходів не спирається на осягнення цієї сутності.

Для використання потребового підходу у дослідженні сутності правових і державних явищ мають бути забезпечені принаймні дві передумови. По-перше, слід осягнути загальне розуміння потреб

суб'єктів (що вимагає, зокрема, з'ясування співввідношсння цих потреб з такими суміжними, "спорідненими" явищами як інте­реси, мотиви, цілі суб'єктів), а також виокремити основні різнови­ди таких потреб, зважаючи їх класифікацію. По-друге, мають бути здобуті змістовні знання загальносоціальних, групових та індиві­дуальних потреб у тому суспільстві, де сформувалося, функціонує та розвивається досліджуване правове чи державне явище.

За реалізації зазначених передумов якраз і стає можливим з'ясувати, чи спроможне таке явище бути засобом, інструментом задоволення певних - чи-то індивідуалальних, чи-то групових, чи-то загальносоціальних - потреб (і якщо здатне, то якою мі­рою).

Усі три наведені вище загальнометодологічні постулати ви­даються наукознавчими аксіомами: вони доведені реальною до­слідницькою практикою багатьох поколінь вчених.

Проте в сучасних процесах плюралізації суспільствознавчих (зокрема, правознавчих) підходів і методів зазначені аксіоми іно­ді ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації мето­дологічного "хаосу", еклектизму. Ці, можна сказати, методологіч­ні аномалії найчастіше спричиняються внаслідок:

1) використання певних загальнонаукових чи інших мето­дів дослідження поза межами їх застосовуваності, тобто в результаті абсолютизації, перебільшення їх евристичних можливостей (зокрема, через ігнорування закономірної за­лежності між предметом і методом дослідження), а це може знову призвести до монополізації якоїсь однієї методології;

2) "оприродничування" закономірностей право-державних явищ (наприклад, внаслідок, так би мовити, космізації, фізікалізації, біологізації підходів до дослідження таких законо­мірностей, тобто спроб "виведення" останніх безпосередньо з положень природничих наук;

3) соціально-беззмістовної абстрактизації понять про до­сліджувані право-державні явища (за посередництвом ви­користання вкрай загальних, "загальнолюдських" термінів

без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації смислу тих понять, котрі такими термінами позначаються). Але те, чи мають ці поняття (скажімо, поняття основоположних прав людини) справді загально-, а не окремо-людський зміст, ви­являється лише тоді, коли вони "заземлюються", тобто за­стосовуються у конкретних умовах місця й часу, чим, власне, й визначається їх соціально-змістовне розуміння, смислове наповнення. А воно ж, як свідчить практика, нерідко буває досить неоднозначним, не одноманітним;

4) факторної "зрівнялівки", тобто визнання однакової, рівно­значної залежності досліджуваного право-державного яви­ща від численних різноманітних факторів, які на нього так чи інакше впливають.

У такий спосіб затушовуються від­мінності між необхідними й випадковими зв'язками явищ, утворюється ґрунт для заперечення об'єктивних закономір­ностей в галузі права і держави й для дискредитації самого поняття про такі закономірності (зокрема, для підміни його більш широким, але менш змістовним поняттям "залеж­ність");

5) методологічної «зрівнялівки", тобто проголошення рівно­цінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості (у той час як така субординованість об'єктивно зумовлюється наявністю і різних рівнів дослі­дження, і багатогранністю досліджуваних явищ);

6) термінологічної мімікрії, тобто словесного, так би мовити, "перевдягання" або, як то кажуть, зміни "вивісок" дослід­ницьких підходів і методів. Йдеться про випадки, коли вна­слідок своєрідної термінологічної "алергії" колишні назви (навіть справді дискредитовані спотвореною практикою ви­користання позначуваних ними понять) замінюються інши­ми, новітніми термінами, які хоча й звучать надто "модерно", проте реально використовуються, інтерпретуються у тому ж самому значенні (смислі), зречення від якого було начеби за­декларовано.

дотримання наведених вище наукознавчих постулатів, аксіом необхідна передумова ефективності процесів плюралізації мето­дології юридичної науки.

Все викладене у цій темі свідчить, як видається, про підстав-ність вимоги дотримання методологічної дисципліни (безпере­чно, не формально уніфікованої, не "одержавленої"). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запро­грамованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, а врешті-решт, і від істиннісної "дисципліни", свободу від необхід­ності вдаватися до такого визначального критерію прийнятності методології дослідження як реальні наслідки впровадження його результатів у суспільну практику. Саме ця практика й "вирішує", якою має бути методологія праводержавознавства.

Ця ж практика найпереконливіше довела й доводить, що ні­коли не існувало, не існує й не існуватиме методології праводержа­вознавства, цілком нейтральної у соціально змістовному аспек­ті, тобто методології, так би мовити, соціально дистильованої, "очищеної" від впливу на неї загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд - безпосередньо чи опо­середковано -завжди залишатиметься конкретним продуктом, своєрідним "випаровуванням" певних соціальних і природних умов існування тієї частини соціально неоднорідного суспіль­ства, інтересам якої об'єктивно (тобто іноді навіть незалежно від суб'єктивних намірів дослідника) відповідають, "слугують" ре­зультати пізнавальної діяльності.

<< |
Источник: Рабинович. Теорія держави і права. Ч2.. 0000

Еще по теме Тема 23. Методологія юридичної науки:

  1. § 1. Поняття та ознаки юридичної науки
  2. § 2. Об'єкти, предмет, метод, функції юридичної науки
  3. І § 1. Система і функції юридичної науки
  4. І § 1. Система і функції юридичної науки
  5. Глава 1. ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ
  6. Методологія ДПЗК.
  7. І § 4. Методологія дослідження теорії держави і права
  8. Тема 1. Предмет и основные концепции современной философии науки:
  9. Тема 4. Задачи и содержание науки коммерческого права
  10. Методологія теорії держави і права
  11. Частина четверта ПРАВОДЕРЖАВОЗНАВСТВО ТА ЙОГО МЕТОДОЛОГІЯ
  12. Тема 4. Философия науки