<<
>>

Тема 14. Правові (юридичні) системи. Система права. Система законодавства

Практичне значення викладених у цій темі наукових по­ложень визначається тим, що їх знання допомагає орієнтуватись у величезній розгалуженій системі норм об'єктивного юридичного права й не менш складній системі законодавства.

Не засвоївши цих положень, надто важко, а то й неможливо відшукати по­трібний закон, інший нормативно-юридичний акт, в якому вмі­щено юридичну норму, розраховану саме на ту життєву ситуа­цію, стосовно якої треба прийняти юридичне рішення.

Формування і вдосконалення вмінь та навичок такого по­шуку якраз і полегшуються знанням загальнотеоретичних поло­жень про систему права і про систему законодавства.

1. Юридична система: поняття і різновиди

Як і політика (політична система суспільства) та держава (система державного апарату, інших державних організацій), своєрідні соціальні системи утворюють і різноманітні юридичні явища. До таких явищ належать, зокрема, правова (юридична) система і система об'єктивного юридичного права, кожна з яких має своєрідну структуру.

Юридична система - це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі держав.

До складу означеної системи входять такі основні елементи:

1) різноманітні юридичні акти (юридичні принципи і норми з їх зовнішніми джерелами (формами), об'єктивовані акти офіцій­ного роз'яснення (тлумачення) і застосування цих норм), а та­кож діяльність відповідних суб'єктів зі створення таких актів;

2) офіційно функціонуюча правосвідомость та форми (засоби) її прояву, вираження;

3) юридичні відносини між суб'єктами об'єктивного юридич­ного права;

4) законність (соціальний режим відповідності фізичної діяль­ності суб'єктів права приписам законів та різноманітних під-законних джерел об'єктивного юридичного права).

Вивченню кожного з усіх названих юридичних явищ присвя­чені деякі попередні й наступні теми курсу, а взаємодія, "співп­раця" всіх елементів правової (юридичної) системи характеризу­ється в останній, підсумковій темі цієї частини посібника.

Зараз же поняття означеної системи визначене насамперед задля того, аби не ототожнювати з нею інше системне юридичне явище - сис­тему об'єктивного юридичного права.

Слід зважати й на те, що до елементів юридичної системи не належать ті юридично значущі явища, котрі її послаблюють, де­формують, руйнують (наприклад, незаконні дії та рішення, анти­державна, нігілістична правосвідомість). Такі явища мають, мож­на сказати, антисистемний характер.

Для відображення ж усіх юридично значущих явищ суспіль­ства - як системостворюючих, так і системоруйнуючих (антисистемних) використовується вже інше самостійне поняття: "право-ве (юридичне) життя суспільства".

Від юридичної системи (у викладеному її розумінні) слід від­різняти загальносоціальну правову систему. До її складу входять насамперед загальносоціальні (основоположні) правам обов'язки людини та інших суб'єктів соціуму, принципи та норми, в яких ці права й обов'язки відображаються, закріплюються, а також сус­пільні відносини, що формуються з приводу виникнення, реалі­зації, охорони та захисту таких прав і обов'язків.

У конкретних юридичних системах, що складались за певних історичних умов, під впливом тих чи інших соціальних факторів, якийсь із зазначених їх елементів набував домінуючого, стриж­невого значення. Тому залежно від того, який саме елемент юри­дичної системи є визначальним, їх звичайно розподіляють на такі різновиди (або, як іноді висловлюються, правові сім'ї):

1) нормативно-актна юридична система (її історично уста­лена назва - "романо-германська" або "європейсько-конти­нентальна");

2) судово-прецедентна юридична система (її традиційна назва -"англосаксонська" або система "загального права");

3) релігійна юридична система;

4) традиційна юридична система.

2. Особливості основних різновидів юридичних систем Нормативно-актна система:

1) домінування серед форм (джерел) об'єктивного юридичного права нормативно-юридичних актів (які значною мірою сформувались на основі рецепції основних положень старо­давнього римського приватного (цивільного) права;

2) співпідпорядкованість, субординованість нормативно-юридичних актів за їх юридичною силою (ієрархічна струк­тура такої системи);

3) систематизованість (зокрема, кодифікованість) значної час­тини нормативно-юридичних актів;

4) більш-менш чіткий поділ цієї системи на право приватне, що регулює насамперед майнові та особистісні відносини, формально рівноправними учасниками яких є люди та їхні об'єднання, різноманітні організації (цивільне, сімейне, тру­дове й деякі інші галузі права), та право публічне, котре регу­лює відносини, учасником яких є, хоча б з одного боку, ор­ган держави як носій владних повноважень (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне та деякі інші галузі права);

5) визнання нормативно-юридичного акта визначальним кри­терієм офіційної, тобто державної, оцінки діянь як юридич­но правомірних (законних) чи, навпаки, юридично неправо­мірних (незаконних);

6) допущення у деяких, - щоправда, досить рідкісних, - випад­ках судового прецедента як форми об'єктивного юридичного права.

Всередині цієї сім'ї правових систем виділяють підсисте­ми: "романську" (до якої належать, зокрема, юридичні системи Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії) та "герман­ську" (юридичної системи ФРН, Австрії, Швейцарії, України, Бєларусі).

Певним різновидом зазначеної сім'ї правових систем вважа­ють також право скандинавських країн, особливістю якого є пев­на гармонізованість, а іноді навіть уніфікованість нормативно-юридичних актів, що діють у них, а також помітна роль судово-прецедентної практики.

Нормативно-актна юридична система, що розглядається, до­мінує й у групі країн Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зу­мовлена, зокрема, впливом на них законодавства та Конституції СІЛА.

Судово-прецедентна система:

1) провідною формою об'єктивного юридичного права є судо­вий прецедент;

2) функціонування нормативно-юридичних актів, які завжди входять до складу цієї системи, може суттєво "модернізу­ватися" судовою практикою їх тлумачення та застосування, завдяки чому досить оперативно забезпечується адаптація юридичних норм до соціальних змін;

3) переважна некодифікованість юридичних норм цієі юридич­ної системи, що ускладнює їх вивчення та функціонування (щоправда, нині ця складність долається завдяки використан­ню комп'ютерних інформаційно-пошукових систем).

Всередині цієї системи розрізняють "підгрупи" англійсько­го права (Англія, Північна Ірландія, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ще декілька десятків країн - членів Британської Співдружності Націй) і право СІЛА. Особливості останнього по­лягають, по-перше, у відносно більшій поширеності нормативно-юридичних актів (зокрема, кодексів, яких не знає англійське право, - цивільного, цивільно-процесуального, кримінального,

кримінально-процесуального); по-друге, в його федеративній структурі й по-третє, у дещо меншій пов'язаності вищих судо­вих органів навіть власними попередніми прецедентами.

Можна констатувати, що — у певному сенсі — на європейсь­кому континенті ( у рамках романо-германської юридичної сис­теми) юристи цікавляться насамперед тим, яким чином закон регламентує певну ситуацію, «матеріальні" права й обов'язки її учасників; натомість в Англії, Канаді, СІЛА - тим, за якою саме процедурою, на основі яких "процесуальних" прав і обов'язків си­туація має бути розглянута судом (чи іншим органом), аби дійти правильного рішення.

Так чи інакше, але нині майже третина населення світу живе у тих державах, де діє прецедентна юридична система.

Релігійна система:

1) провідним джерелом права визнаються канонічні релігійні тексти (у мусульманському праві - Коран, Сунна, в індусь­кому - збірники Вед, у християнському праві - кодекси кано­нічного права, у єврейському - Танах (який у християнській релігії отримав назву "Старий Заповіт"), Талмуд;

2) функціонування цих джерел за необхідності опосередкову­ється тлумаченням у таких текстах відповідних фрагментів, міфів, притч, легенд, норм, яке здійснюється "довіреними" священнослужителями, а також теологами-юристами, ав­торитетними знавцями відповідної релігії. Тому реальним джерелом (зовнішньою формою) юридичних приписів у роз­глядуваній правовій системі слугує релігійно-юридична док­трина (вчення), «оздоблена" релігійними текстами;

3) наявність у рамках кожної такої юридичної системи зазвичай декількох напрямків, відгалужень;

4) невідгалуженість, неподільність нормативних та ненор­мативних (індивідуальних) юридичних приписів, що фор­мулювались «мудрецями" та релігійними суддями, а звідси - казуїстичність цієї юридичної системи;

5) формальна невідокремленість нормативів власне юридичних моральних, внутрішньосімейних, побутових та інших (як пре синкретичності, нерозчленованості всіх соціальних норм).

Нині такі правові системи зберігаються у тих країнах, де біль чи значна частина населення сповідує іслам (таких країн нараховується нині понад 50, хоча не в усіх з них держава офіційно визнає забезпечує мусульманське право), а також у Ватикані й Ізраїлі.

Традиційна система:

1) домінуючою формою права є юридичний звичай, тобто традиційно-племінні, традиційно-общинні норми, згодом т чи інакше санкціоновані державою;

2) юридичні норми у цій системі регулюють відносини не стільки між індивідами, скільки між їхніми групами (сім'ями, родами та ін.), зокрема передбачають можливість колективи відповідальності;

3) питома вага цього права в різних країнах Африки, де вон ще й нині зустрічається, не однакова, оскільки в них функціонують і «взірці" колишнього колоніального права метрополій, і сучасні нормативно-юридичні акти новоутворених самостійних держав.

На завершення цього стислого огляду світової юридичної "па норами" слід підкреслити таке: хоча зазначений поділ юридичним систем має дуже істотну пізнавальну і практичну цінність, він, однак ґрунтується лише на суто формальних, переважно зовнішніх, крите­ріях. Тому наведена їх класифікація сама по собі не спроможна дата відповідь на питання: волю якої частини населення певної країни (або групи країн) відображає юридичне право, що втілене відповід­ною державою (або групою держав) у тих чи інших його зовнішніх формах. Вельми важлива суто юридична "типологія" спеціально-соціального (державно-вольового) права і відповідних юридичних систем не розкриває їх соціальну сутність. Це завдання здатна вико­нати лише соціально-змістовна, "матеріальна" типологія такого пра­ва, таких юридичних систем (один з варіантів якої було викладено у Темі 12).

3. Система права та її структура

Система права - це система всіх чинних юридичних принци­пів і норм певної держави чи міждержавного об'єднання.

Структура системи права - це об'єктивно зумовлена внут­рішня організація права певної держави, яка характеризу­ється єдністю й узгодженістю всіх юридичних принципів і норм та їх розподілом на галузі й інститути права.

Отже, основними структурними елементами, «блоками" цієї системи є:

1) юридичні норми;

2) інститути права;

3) галузі права.

Не може існувати юридичної норми, яка б не входила до скла­ду певного інституту і певної галузі права.

Системність є закономірною, неодмінною властивістю об'єктивного юридичного права. Деформація, руйнування цієї властивості являє собою аномалію, "хворобу" права, яка може звести нанівець його регулятивні можливості, перешкодити до­сягненню очікуваного правотворцем соціального результату.

Соціальне призначення системи права - слугувати норма­тивною базою, фундаментом державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого результативного впливу на них з боку держави.

Галузь права - це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом юридичного регулювання.

Критерії (підстави) розподілу норм за галузями:

1) предмет юридичного регулювання (сукупність суспільних відносин, які врегульовані чи повинні бути врегульованими юридичним правом);

2) метод юридичного регулювання (специфічний спосіб влад­ного нормативного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за посередництвом юридичних норм та інших юридичних засобів).

Поняття предмета юридичного регулювання дає знання про те, що саме регулюється правом, а поняття методу юридичного регулювання дає відповідь на питання, як (яким чином, засобом, способом) держава вчиняє нормативно-регулятивний вплив на суспільні відносини.

Зазначені підстави об'єднання юридичних норм у галузі пра­ва є неоднозначними, нерівноцінними: первинним, визначаль­ним з них є предмет правового регулювання, який начебто «веде" за собою метод: як регулювати - це залежить від того, що слід регулювати. Суспільні відносини, котрі суттєво відрізняються за їх характером, змістом, взаємним положенням суб'єктів (ска­жімо, відносини між слідчим і обвинуваченим та відносини між батьками й дітьми), неможливо регулювати одним і тим самим методом.

Основні методи юридичного регулювання:

1) диспозитивний (у цьому випадку держава дозволяє суб'єк­там, яких вона визнає формально рівними, тобто рівноправ­ними, самим, за їхньою добровільною згодою, встановити загальне обов'язкове правило поведінки щодо їх взаємних юридичних прав й обов'язків. Цей метод ще називають ме­тодом формальної рівності чи договірним методом. Він є найбільш поширеним у галузі цивільного права;

2) імперативний (у цьому випадку держава сама встановлює правило щодо обов'язкової чи забороненої поведінки; і це правило зазвичай регулює відносини, один з учасників яких має державно-владні повноваження щодо іншого учасника. Цей метод ще називають методом велінь чи наказів. Він є най­більш поширеним у галузях адміністративного права, фінан­сового права, кримінального права, процесуального права.

Основні галузі сучасного національного права:

1) конституційне ("державне"),

2) цивільне,

3) господарське,

4) сімейне,

5) трудове,

6) адміністративне,

7) фінансове,

8) земельне,

9) аграрне,

10) екологічне,

11) соціально забезпечувальне,

12) цивільно-процесуальне,

13) адміністративно-процесуальне,

14) кримінальне,

15) кримінально-процесуальне,

16) виправно-трудове.

Крім того, у деяких юридичних системах зберігається чи ре­конструюється більш-менш чіткий поділ системи права на право приватне і публічне право. До першого належать юридичні нор­ми, які регулюють відносини (здебільшого майнові чи особистісні) формально рівних між собою суб'єктів; а до другого - норми, що регулюють відносини, один із учасників яких має щодо іншо­го владні повноваження.

Міжнародне, зокрема міждержавне, право теж поділяється на галузі, але дещо інші, специфічні.

Інститут права - це система юридичних норм, які регулю­ють певну групу однорідних суспільних відносин.

Серед таких інститутів розрізняють галузеві та міжгалузеві (наприклад, інститут юридичної відповідальності за екологічні правопорушення).

4. Система законодавства

Якщо поняття системи права відображає суттєві властивості змісту об'єктивного юридичного права, то поняття системи за­конодавства фіксує специфіку його зовнішньої форми.

Система законодавства - це система всіх упорядкованих нормативно-юридичних актів та інших письмових джерел об'єктивного юридичного права певної держави.

Структура системи законодавства - це зумовлена системою об'єктивного юридичного права, інтересами держави та потребами практики юридичного регулювання внутріш­ня організація всіх нормативно-правових актів (та інших письмових нормативно-юридичних джерел), яка виража­ється в їх єдності й узгодженості, а також у розподілі на га­лузі, інститути та інші структурні підрозділи.

Структура системи законодавства має зазвичай два основні різновиди:

1) галузева (розподіл нормативних актів та інших джерел об'єктивного юридичного права за предметом юридичного регу­лювання);

2 субординаційна або ієрархічна (розподіл таких джерел за певними групами залежно від їх юридичної сили (закони, ука­зи та ін.).

Крім того, у федеративних державах система законодавства структурується на законодавство суб'єктів федерації (законо­давство республік, штатів) та законодавство федеральне (союзне законодавство). У таких випадках має місце ще й федератив­на структура системи законодавства (наприклад, у Російській Федерації).

Галузева структура законодавства значною мірою наближа­ється до структури системи права, проте повністю з нею не збіга­ється, оскільки залежить не тільки від останньої, але й від інших соціальних факторів. Якщо система права формується досить об'єктивно, то система законодавства завжди є результатом цілес­прямованої діяльності суб'єктів систематизації, а тому залежить від інтересів держави, від потреб юридичної практики чи освіти, від рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки тощо.

5. Систематизація законодавства

Здійснювати систематизацію законодавства необхідно, зок­рема, для:

1) встановлення й усунення його дефектів, помилок;

2) підвищення його ефективності;

3) забезпечення зручності користування ним, полегшення по­шуків юридичної норми, яка підлягає застосуванню чи ре­алізації;

4) сприяння вивченню законодавства, а також його дослі­дженню.

Систематизація законодавства - це діяльність щодо зве­дення нормативно-юридичних актів (та інших джерел юри­дичного права) у цілісний комплекс.

Вона здійснюється двома основними способами:

інкорпорація;

кодифікація.

Інкорпорація - це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-юридичних актів (інших письмових джерел права) в одному збірнику.

Види інкорпорації:

1) за юридичним значенням -

•офіційна (підготовка і видання правотворчими органами або уповноваженими, за їх рішенням, організаціями збірни­ків нормативно-юридичних актів: наприклад, багатотомне Зібрання законодавства України),

•неофіційна (підготовка і видання збірників нормативно-юридичних актів неправотворчими органами або будь-якими іншими організаціями чи особами);

2) за обсягом -

•загальна (генеральна),

• галузева,

• міжгалузева,

• спеціальна (за окремими інститутами однієї чи декількох галузей законодавства);

3) за підставою об'єднання нормативно-юридичних актів -

• предметна,

• хронологічна,

• суб'єктна (залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти) та ін.

Кодифікація законодавства - це спосіб систематизації за­конодавства, який полягає у змістовному погодженні та зміні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання, групи юридичних норм і логічно-послідовному об'єднанні їх в єдиному нормативно-юридичному акті.

Така систематизація законодавства, вочевидь, завжди має офіційний (правотворчий) характер.

Види кодифікації'.

1) за обсягом -

• галузева,

• міжгалузева,

• спеціальна;

2) за формою вираження -

• основи (основні засади) законодавства,

• кодекс,

• закон,

• статут,

• положення та ін.

<< | >>
Источник: Рабинович. Теорія держави і права. Ч2.. 0000

Еще по теме Тема 14. Правові (юридичні) системи. Система права. Система законодавства:

  1. § 7. Система законодавства. Співвідношення системи права і системи законодавства
  2. ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА СУЧАСНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ ТА ЇХ ОБ'ЄДНАННЯ. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА СІМ'Ї НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМ. МІСЦЕ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ • • УКРАЇНИ СЕРЕД НИХ
  3. Глава 14. ПРАВОВА СИСТЕМА ДЕРЖАВИ І СИСТЕМА ПРАВА. СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО МАТЕРІАЛУ
  4. І § 6. Система законодавства і її співвідношення з системою права
  5. І § 6. Система законодавства і її співвідношення з системою права
  6. Розділ XVIII СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
  7. Розділ XVIII СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
  8. Тема 13. Система права СИСТЕМА ПРАВА – это объективно обусловленное разделение права на элементы (отрасли, подотрасли, институты и нормы), взаимосвязанные между собой 1. Понятие и структурные элементы системы права
  9. Тема 23 СИСТЕМА ПРАВА И СИСТЕМА ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА КАК СОСТАВНЫЕ ЧАСТИ РОССИЙСКОЙ ПРАВОВОЙ СИСТЕМЫ
  10. Тема 4. РАЗВИТИЕ СИСТЕМЫ ПРАВА И СИСТЕМЫ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА
  11. § 9. Структура системи законодавства. Види галузей законодавства
  12. Тема 3. СООТНОШЕНИЕ СИСТЕМЫ ПРАВА С СИСТЕМОЙ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА
  13. 11. Система права: понятие, структурные элементы. Система права и система законодательства.
  14. Тема 14. Система права и система законодательства.
  15. Раздел 6 СИСТЕМА ПРАВА И СИСТЕМА ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА.ПРАВОВЫЕ СИСТЕМЫ И ИХ ТИПОЛОГИИ
  16. Розділ 15. СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА