Тема 14. Правові (юридичні) системи. Система права. Система законодавства
Практичне значення викладених у цій темі наукових положень визначається тим, що їх знання допомагає орієнтуватись у величезній розгалуженій системі норм об'єктивного юридичного права й не менш складній системі законодавства.
Не засвоївши цих положень, надто важко, а то й неможливо відшукати потрібний закон, інший нормативно-юридичний акт, в якому вміщено юридичну норму, розраховану саме на ту життєву ситуацію, стосовно якої треба прийняти юридичне рішення.Формування і вдосконалення вмінь та навичок такого пошуку якраз і полегшуються знанням загальнотеоретичних положень про систему права і про систему законодавства.
1. Юридична система: поняття і різновиди
Як і політика (політична система суспільства) та держава (система державного апарату, інших державних організацій), своєрідні соціальні системи утворюють і різноманітні юридичні явища. До таких явищ належать, зокрема, правова (юридична) система і система об'єктивного юридичного права, кожна з яких має своєрідну структуру.
Юридична система - це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі держав.
До складу означеної системи входять такі основні елементи:
1) різноманітні юридичні акти (юридичні принципи і норми з їх зовнішніми джерелами (формами), об'єктивовані акти офіційного роз'яснення (тлумачення) і застосування цих норм), а також діяльність відповідних суб'єктів зі створення таких актів;
2) офіційно функціонуюча правосвідомость та форми (засоби) її прояву, вираження;
3) юридичні відносини між суб'єктами об'єктивного юридичного права;
4) законність (соціальний режим відповідності фізичної діяльності суб'єктів права приписам законів та різноманітних під-законних джерел об'єктивного юридичного права).
Вивченню кожного з усіх названих юридичних явищ присвячені деякі попередні й наступні теми курсу, а взаємодія, "співпраця" всіх елементів правової (юридичної) системи характеризується в останній, підсумковій темі цієї частини посібника.
Зараз же поняття означеної системи визначене насамперед задля того, аби не ототожнювати з нею інше системне юридичне явище - систему об'єктивного юридичного права.Слід зважати й на те, що до елементів юридичної системи не належать ті юридично значущі явища, котрі її послаблюють, деформують, руйнують (наприклад, незаконні дії та рішення, антидержавна, нігілістична правосвідомість). Такі явища мають, можна сказати, антисистемний характер.
Для відображення ж усіх юридично значущих явищ суспільства - як системостворюючих, так і системоруйнуючих (антисистемних) використовується вже інше самостійне поняття: "право-ве (юридичне) життя суспільства".
Від юридичної системи (у викладеному її розумінні) слід відрізняти загальносоціальну правову систему. До її складу входять насамперед загальносоціальні (основоположні) правам обов'язки людини та інших суб'єктів соціуму, принципи та норми, в яких ці права й обов'язки відображаються, закріплюються, а також суспільні відносини, що формуються з приводу виникнення, реалізації, охорони та захисту таких прав і обов'язків.
У конкретних юридичних системах, що складались за певних історичних умов, під впливом тих чи інших соціальних факторів, якийсь із зазначених їх елементів набував домінуючого, стрижневого значення. Тому залежно від того, який саме елемент юридичної системи є визначальним, їх звичайно розподіляють на такі різновиди (або, як іноді висловлюються, правові сім'ї):
1) нормативно-актна юридична система (її історично усталена назва - "романо-германська" або "європейсько-континентальна");
2) судово-прецедентна юридична система (її традиційна назва -"англосаксонська" або система "загального права");
3) релігійна юридична система;
4) традиційна юридична система.
2. Особливості основних різновидів юридичних систем Нормативно-актна система:
1) домінування серед форм (джерел) об'єктивного юридичного права нормативно-юридичних актів (які значною мірою сформувались на основі рецепції основних положень стародавнього римського приватного (цивільного) права;
2) співпідпорядкованість, субординованість нормативно-юридичних актів за їх юридичною силою (ієрархічна структура такої системи);
3) систематизованість (зокрема, кодифікованість) значної частини нормативно-юридичних актів;
4) більш-менш чіткий поділ цієї системи на право приватне, що регулює насамперед майнові та особистісні відносини, формально рівноправними учасниками яких є люди та їхні об'єднання, різноманітні організації (цивільне, сімейне, трудове й деякі інші галузі права), та право публічне, котре регулює відносини, учасником яких є, хоча б з одного боку, орган держави як носій владних повноважень (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне та деякі інші галузі права);
5) визнання нормативно-юридичного акта визначальним критерієм офіційної, тобто державної, оцінки діянь як юридично правомірних (законних) чи, навпаки, юридично неправомірних (незаконних);
6) допущення у деяких, - щоправда, досить рідкісних, - випадках судового прецедента як форми об'єктивного юридичного права.
Всередині цієї сім'ї правових систем виділяють підсистеми: "романську" (до якої належать, зокрема, юридичні системи Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії) та "германську" (юридичної системи ФРН, Австрії, Швейцарії, України, Бєларусі).
Певним різновидом зазначеної сім'ї правових систем вважають також право скандинавських країн, особливістю якого є певна гармонізованість, а іноді навіть уніфікованість нормативно-юридичних актів, що діють у них, а також помітна роль судово-прецедентної практики.
Нормативно-актна юридична система, що розглядається, домінує й у групі країн Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом на них законодавства та Конституції СІЛА.
Судово-прецедентна система:
1) провідною формою об'єктивного юридичного права є судовий прецедент;
2) функціонування нормативно-юридичних актів, які завжди входять до складу цієї системи, може суттєво "модернізуватися" судовою практикою їх тлумачення та застосування, завдяки чому досить оперативно забезпечується адаптація юридичних норм до соціальних змін;
3) переважна некодифікованість юридичних норм цієі юридичної системи, що ускладнює їх вивчення та функціонування (щоправда, нині ця складність долається завдяки використанню комп'ютерних інформаційно-пошукових систем).
Всередині цієї системи розрізняють "підгрупи" англійського права (Англія, Північна Ірландія, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ще декілька десятків країн - членів Британської Співдружності Націй) і право СІЛА. Особливості останнього полягають, по-перше, у відносно більшій поширеності нормативно-юридичних актів (зокрема, кодексів, яких не знає англійське право, - цивільного, цивільно-процесуального, кримінального,
кримінально-процесуального); по-друге, в його федеративній структурі й по-третє, у дещо меншій пов'язаності вищих судових органів навіть власними попередніми прецедентами.
Можна констатувати, що — у певному сенсі — на європейському континенті ( у рамках романо-германської юридичної системи) юристи цікавляться насамперед тим, яким чином закон регламентує певну ситуацію, «матеріальні" права й обов'язки її учасників; натомість в Англії, Канаді, СІЛА - тим, за якою саме процедурою, на основі яких "процесуальних" прав і обов'язків ситуація має бути розглянута судом (чи іншим органом), аби дійти правильного рішення.
Так чи інакше, але нині майже третина населення світу живе у тих державах, де діє прецедентна юридична система.
Релігійна система:
1) провідним джерелом права визнаються канонічні релігійні тексти (у мусульманському праві - Коран, Сунна, в індуському - збірники Вед, у християнському праві - кодекси канонічного права, у єврейському - Танах (який у християнській релігії отримав назву "Старий Заповіт"), Талмуд;
2) функціонування цих джерел за необхідності опосередковується тлумаченням у таких текстах відповідних фрагментів, міфів, притч, легенд, норм, яке здійснюється "довіреними" священнослужителями, а також теологами-юристами, авторитетними знавцями відповідної релігії. Тому реальним джерелом (зовнішньою формою) юридичних приписів у розглядуваній правовій системі слугує релігійно-юридична доктрина (вчення), «оздоблена" релігійними текстами;
3) наявність у рамках кожної такої юридичної системи зазвичай декількох напрямків, відгалужень;
4) невідгалуженість, неподільність нормативних та ненормативних (індивідуальних) юридичних приписів, що формулювались «мудрецями" та релігійними суддями, а звідси - казуїстичність цієї юридичної системи;
5) формальна невідокремленість нормативів власне юридичних моральних, внутрішньосімейних, побутових та інших (як пре синкретичності, нерозчленованості всіх соціальних норм).
Нині такі правові системи зберігаються у тих країнах, де біль чи значна частина населення сповідує іслам (таких країн нараховується нині понад 50, хоча не в усіх з них держава офіційно визнає забезпечує мусульманське право), а також у Ватикані й Ізраїлі.
Традиційна система:
1) домінуючою формою права є юридичний звичай, тобто традиційно-племінні, традиційно-общинні норми, згодом т чи інакше санкціоновані державою;
2) юридичні норми у цій системі регулюють відносини не стільки між індивідами, скільки між їхніми групами (сім'ями, родами та ін.), зокрема передбачають можливість колективи відповідальності;
3) питома вага цього права в різних країнах Африки, де вон ще й нині зустрічається, не однакова, оскільки в них функціонують і «взірці" колишнього колоніального права метрополій, і сучасні нормативно-юридичні акти новоутворених самостійних держав.
На завершення цього стислого огляду світової юридичної "па норами" слід підкреслити таке: хоча зазначений поділ юридичним систем має дуже істотну пізнавальну і практичну цінність, він, однак ґрунтується лише на суто формальних, переважно зовнішніх, критеріях. Тому наведена їх класифікація сама по собі не спроможна дата відповідь на питання: волю якої частини населення певної країни (або групи країн) відображає юридичне право, що втілене відповідною державою (або групою держав) у тих чи інших його зовнішніх формах. Вельми важлива суто юридична "типологія" спеціально-соціального (державно-вольового) права і відповідних юридичних систем не розкриває їх соціальну сутність. Це завдання здатна виконати лише соціально-змістовна, "матеріальна" типологія такого права, таких юридичних систем (один з варіантів якої було викладено у Темі 12).
3. Система права та її структура
Система права - це система всіх чинних юридичних принципів і норм певної держави чи міждержавного об'єднання.
Структура системи права - це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певної держави, яка характеризується єдністю й узгодженістю всіх юридичних принципів і норм та їх розподілом на галузі й інститути права.
Отже, основними структурними елементами, «блоками" цієї системи є:
1) юридичні норми;
2) інститути права;
3) галузі права.
Не може існувати юридичної норми, яка б не входила до складу певного інституту і певної галузі права.
Системність є закономірною, неодмінною властивістю об'єктивного юридичного права. Деформація, руйнування цієї властивості являє собою аномалію, "хворобу" права, яка може звести нанівець його регулятивні можливості, перешкодити досягненню очікуваного правотворцем соціального результату.
Соціальне призначення системи права - слугувати нормативною базою, фундаментом державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого результативного впливу на них з боку держави.
Галузь права - це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом юридичного регулювання.
Критерії (підстави) розподілу норм за галузями:
1) предмет юридичного регулювання (сукупність суспільних відносин, які врегульовані чи повинні бути врегульованими юридичним правом);
2) метод юридичного регулювання (специфічний спосіб владного нормативного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за посередництвом юридичних норм та інших юридичних засобів).
Поняття предмета юридичного регулювання дає знання про те, що саме регулюється правом, а поняття методу юридичного регулювання дає відповідь на питання, як (яким чином, засобом, способом) держава вчиняє нормативно-регулятивний вплив на суспільні відносини.
Зазначені підстави об'єднання юридичних норм у галузі права є неоднозначними, нерівноцінними: первинним, визначальним з них є предмет правового регулювання, який начебто «веде" за собою метод: як регулювати - це залежить від того, що слід регулювати. Суспільні відносини, котрі суттєво відрізняються за їх характером, змістом, взаємним положенням суб'єктів (скажімо, відносини між слідчим і обвинуваченим та відносини між батьками й дітьми), неможливо регулювати одним і тим самим методом.
Основні методи юридичного регулювання:
1) диспозитивний (у цьому випадку держава дозволяє суб'єктам, яких вона визнає формально рівними, тобто рівноправними, самим, за їхньою добровільною згодою, встановити загальне обов'язкове правило поведінки щодо їх взаємних юридичних прав й обов'язків. Цей метод ще називають методом формальної рівності чи договірним методом. Він є найбільш поширеним у галузі цивільного права;
2) імперативний (у цьому випадку держава сама встановлює правило щодо обов'язкової чи забороненої поведінки; і це правило зазвичай регулює відносини, один з учасників яких має державно-владні повноваження щодо іншого учасника. Цей метод ще називають методом велінь чи наказів. Він є найбільш поширеним у галузях адміністративного права, фінансового права, кримінального права, процесуального права.
Основні галузі сучасного національного права:
1) конституційне ("державне"),
2) цивільне,
3) господарське,
4) сімейне,
5) трудове,
6) адміністративне,
7) фінансове,
8) земельне,
9) аграрне,
10) екологічне,
11) соціально забезпечувальне,
12) цивільно-процесуальне,
13) адміністративно-процесуальне,
14) кримінальне,
15) кримінально-процесуальне,
16) виправно-трудове.
Крім того, у деяких юридичних системах зберігається чи реконструюється більш-менш чіткий поділ системи права на право приватне і публічне право. До першого належать юридичні норми, які регулюють відносини (здебільшого майнові чи особистісні) формально рівних між собою суб'єктів; а до другого - норми, що регулюють відносини, один із учасників яких має щодо іншого владні повноваження.
Міжнародне, зокрема міждержавне, право теж поділяється на галузі, але дещо інші, специфічні.
Інститут права - це система юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин.
Серед таких інститутів розрізняють галузеві та міжгалузеві (наприклад, інститут юридичної відповідальності за екологічні правопорушення).
4. Система законодавства
Якщо поняття системи права відображає суттєві властивості змісту об'єктивного юридичного права, то поняття системи законодавства фіксує специфіку його зовнішньої форми.
Система законодавства - це система всіх упорядкованих нормативно-юридичних актів та інших письмових джерел об'єктивного юридичного права певної держави.
Структура системи законодавства - це зумовлена системою об'єктивного юридичного права, інтересами держави та потребами практики юридичного регулювання внутрішня організація всіх нормативно-правових актів (та інших письмових нормативно-юридичних джерел), яка виражається в їх єдності й узгодженості, а також у розподілі на галузі, інститути та інші структурні підрозділи.
Структура системи законодавства має зазвичай два основні різновиди:
1) галузева (розподіл нормативних актів та інших джерел об'єктивного юридичного права за предметом юридичного регулювання);
2 субординаційна або ієрархічна (розподіл таких джерел за певними групами залежно від їх юридичної сили (закони, укази та ін.).
Крім того, у федеративних державах система законодавства структурується на законодавство суб'єктів федерації (законодавство республік, штатів) та законодавство федеральне (союзне законодавство). У таких випадках має місце ще й федеративна структура системи законодавства (наприклад, у Російській Федерації).
Галузева структура законодавства значною мірою наближається до структури системи права, проте повністю з нею не збігається, оскільки залежить не тільки від останньої, але й від інших соціальних факторів. Якщо система права формується досить об'єктивно, то система законодавства завжди є результатом цілеспрямованої діяльності суб'єктів систематизації, а тому залежить від інтересів держави, від потреб юридичної практики чи освіти, від рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки тощо.
5. Систематизація законодавства
Здійснювати систематизацію законодавства необхідно, зокрема, для:
1) встановлення й усунення його дефектів, помилок;
2) підвищення його ефективності;
3) забезпечення зручності користування ним, полегшення пошуків юридичної норми, яка підлягає застосуванню чи реалізації;
4) сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.
Систематизація законодавства - це діяльність щодо зведення нормативно-юридичних актів (та інших джерел юридичного права) у цілісний комплекс.
Вона здійснюється двома основними способами:
інкорпорація;
кодифікація.
Інкорпорація - це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-юридичних актів (інших письмових джерел права) в одному збірнику.
Види інкорпорації:
1) за юридичним значенням -
•офіційна (підготовка і видання правотворчими органами або уповноваженими, за їх рішенням, організаціями збірників нормативно-юридичних актів: наприклад, багатотомне Зібрання законодавства України),
•неофіційна (підготовка і видання збірників нормативно-юридичних актів неправотворчими органами або будь-якими іншими організаціями чи особами);
2) за обсягом -
•загальна (генеральна),
• галузева,
• міжгалузева,
• спеціальна (за окремими інститутами однієї чи декількох галузей законодавства);
3) за підставою об'єднання нормативно-юридичних актів -
• предметна,
• хронологічна,
• суб'єктна (залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти) та ін.
Кодифікація законодавства - це спосіб систематизації законодавства, який полягає у змістовному погодженні та зміні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання, групи юридичних норм і логічно-послідовному об'єднанні їх в єдиному нормативно-юридичному акті.
Така систематизація законодавства, вочевидь, завжди має офіційний (правотворчий) характер.
Види кодифікації'.
1) за обсягом -
• галузева,
• міжгалузева,
• спеціальна;
2) за формою вираження -
• основи (основні засади) законодавства,
• кодекс,
• закон,
• статут,
• положення та ін.
Еще по теме Тема 14. Правові (юридичні) системи. Система права. Система законодавства:
- § 7. Система законодавства. Співвідношення системи права і системи законодавства
- ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА СУЧАСНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ ТА ЇХ ОБ'ЄДНАННЯ. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА СІМ'Ї НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМ. МІСЦЕ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ • • УКРАЇНИ СЕРЕД НИХ
- Глава 14. ПРАВОВА СИСТЕМА ДЕРЖАВИ І СИСТЕМА ПРАВА. СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО МАТЕРІАЛУ
- І § 6. Система законодавства і її співвідношення з системою права
- І § 6. Система законодавства і її співвідношення з системою права
- Розділ XVIII СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
- Розділ XVIII СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
- Тема 13. Система права СИСТЕМА ПРАВА – это объективно обусловленное разделение права на элементы (отрасли, подотрасли, институты и нормы), взаимосвязанные между собой 1. Понятие и структурные элементы системы права
- Тема 23 СИСТЕМА ПРАВА И СИСТЕМА ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА КАК СОСТАВНЫЕ ЧАСТИ РОССИЙСКОЙ ПРАВОВОЙ СИСТЕМЫ
- Тема 4. РАЗВИТИЕ СИСТЕМЫ ПРАВА И СИСТЕМЫ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА
- § 9. Структура системи законодавства. Види галузей законодавства
- Тема 3. СООТНОШЕНИЕ СИСТЕМЫ ПРАВА С СИСТЕМОЙ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА
- 11. Система права: понятие, структурные элементы. Система права и система законодательства.
- Тема 14. Система права и система законодательства.
- Раздел 6 СИСТЕМА ПРАВА И СИСТЕМА ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА.ПРАВОВЫЕ СИСТЕМЫ И ИХ ТИПОЛОГИИ
- Розділ 15. СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА