<<
>>

Тема 3. Верховенство права і правова держава - гуманістичні ідеали розвитку суспільства

У будь-якому суспільстві, де існує держава, основоположні права людини та інших суб'єктів не можуть бути достатньою мірою забезпечені без певної державної діяльності. Тому державу, яка як найбільше сприяє здійсненню, охороняє й захищає такі права, можна вважати державою правовою.

Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентровано відображає прогресивні здобутки людства у політико-правовій сфері. Саме поняття такої держави є загальноцивілізаційним надбанням, загальнолюдською цінністю соціальної практики.

До цієї концепції зараз звертаються тоді, коли йдеться, зокрема, про:

• прийняття і застосування конституції та інших законів держави;

• проектування програмних документів політичних партій чи інших організацій;

• проведення публічних політичних акцій - виборів, мітингів, демонстрацій тощо.

Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення й розвитку сучасної демократичної держави (зокрема, в Україні), спрямовує у відповідному напрямі діяльність різноманітних державних органів.

Цією концепцією можуть послуговуватись і громадяни для ідеологічного обгрунтування своїх очікувань та вимог стосовно правової політики держави.

І тут слід чітко наголосити на тому, що визначальним критерієм "правовості" держави є забезпечення нею верховентсва права як явища загальносоціального. Тобто йдеться про панування у суспільстві й державі саме основоположних („природних") прав людини, збалансованих із основоположними правами інших субєктів суспільства. Причому збалансованих не стільки в їх законодавчому визнанні, закріпленні (тобто, так би мовити, у статиці), скільки у реалізації, використанні (тобто в їх динаміці).

1 Сутність і поняття верховенства права як соціального феномена

Термін поняття "верховенство права" є україномовним еквівалентом англійського виразу «rule of law».

Будучи спочатку надбанням англійської політико-правової доктрини XVII ст. (А.Дайсі), воно з середини XX ст. поступово починає набувати значення світового, універсального, але в першу чергу - загальноєвропейського.

Про це свідчить, наприклад, те, що зазначене поняття вживається і перамбулі Загальної декларації прав людини (1948 р.). Зустрічаємо його також у Статуті Ради Європи (1949 р.), в її Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.), у низці установчих та інших договорів Європейського Союзу, в його Хартії основоположних прав (2000 р.).

Вперше в українській історії у чинній Конституції України було задекларовано, що у нашій державі, у нашому суспільстві визнається" і "діє" принцип верховенства права (ст. 8).

Згодом цей принцип почав фіксуватись й у деяких інших вітчизняних законах (ст. 2 Закону України "Про судоустрій України, ст.8 Кодексу адміністративного судочинства України). А поняття верховенства права стало використовуватись також в актах Конституційного Суду України, Верховного Суду України та й, зрештою, інших судових органів.

Прикметним є те, що верховенство права досліджується зазвичай "у парі" з правовою державою. І це невипадково: адже такі ми державою вважається лише та, в якій панує, "верховенствує" право - причому як явище позадержавне (недержавно-вольове), гобто загальносоціальне.

Насамперед слід зазначити, що верховенство права - це пріоритетність у суспільстві основоположних ("природних") прав людини. Але таке - по суті правильне - розуміння означеного явища є дещо неповним и тому потребує уточнення.

Так, слід зауважити, що загальносоціальне ("природне") право існує не тільки як індивідуальне, "приватне" (тобто як права кожної окремої людини), але й як колективне, публічне (тобто як права спільнот, об'єднань, суспільства).

І якщо для демократичної, соціальної, правової держави найвищою цінністю є людина, то для кожної людини найвищою соціальною цінністю є суспільство (формально уособлює ане державою).

Адже тільки "з рук" суспільства людина може отримати усі основні блага, котрі є конче необхідними для її існування й розвитку.

З огляду на це можна зробити висновок, що верховенство права - це, по-перше, не стільки верховенство самих по собі статичних основоположних прав людини, скільки їх реалізація, узгоджена з основоположними правами інших індивідів, людських спільнот, об'єднань й усього суспільства; а по-друге - це реалізація не тільки таких прав, але й основоположних („природних") обов'язків.

Нині є загальновизнаним фактом те, що цілком безмежних, "абсолютних" прав людини не існує. Цю обставину з достатньою чіткістю зафіксовано практично в усіх міжнародних актах, які вважаються виразниками всесвітніх і регіональних стандартів прав людини. Так, у частині 2 статті 29 Загальної декларації прав людини зазначено, що основоположні права людини мають обмежуватись законом виключно задля забезпечення прав інших, громадського порядку, загального добробуту і задоволення справедливих вимог моралі у демократичному суспільстві. Схожі положення містяться й у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 18, 21), а також у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4). Вони також зустрічаються, з тими чи іншими текстуальними особливостями, у декількох статтях європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст.8-11).

З наведених положень випливає, що у назвах зазначених "обмежувачів" здійснення основоположних прав людини фіксуються якраз загальносоціальні права (тобто природні соціальні можливості) і тих колективних суб'єктів суспільства, які у відносинах з кожним індивідом виступають відповідно другою, протилежною стороною.

Такими суб'єктами є як суспільство в цілому, так і його окремі частини - спільноти й об'єднання людей. А їхніми правами, котрі забороняється порушувати будь-якій людині, є, принаймні, права на громадський порядок, на загальний добробут, на забезпечення суспільної моральності.

І тією ж мірою, якою держава та інші колективні суб'єкти 'язані не порушувати, не руйнувати права людини, такою ж мірою й індивіди, у свою чергу, зобов'язані не ушкоджувати права не тільки індивідуальних, але й колективних суб'єктів.

Йдеться, отже, про те, що будь-чиї природні соціальні можливості (основоположні права) стають здійсненними лише за умови виконання певними суб'єктами відповідних соціально-природних (основоположних) обов'язків. Якщо зважати на те, що здійснення прав будь-якого з означених видів не повинно руйнувати, утискати інші види прав, не може перешкоджати реалізації останніх, то виявляється, що жоден окремий вид основоположних прав не може бути безвинятково, безумовно домінуючим, "верховним" стосовно прав інших видів (вирізнених залежно від оптичного статусу їхніх носіїв - статусу індивідуального, групового чи загальносоціального).

Права кожного з трьох означених видів обмежуються - головним чином у їх змісті й обсязі - іншими різновидами основоположних прав. Отже, йдеться про змістову й обсягову взаємозалежність, взаємообумовленість здійснення будь-чиїх основоположних прав, тобто про їх взаємну узгодженість, збалансованість. Досягнення такого стану існування й реалізованості означених іірлн якраз і давало би підставу констатувати, що у суспільстві К таповлено верховенство права - верховенство, ясна річ, права основоположного, "природного".

Отже, можна резюмувати, що як особливий соціальний феномен верховенство права - це взаємообумовлене існування і взає-моузгоджена реалізація основоположних прав та обов'язків людини, а також основоположних прав і обов'язків людських спільнот, об'єднань й усього суспільства.

Показово, що у згаданій вище статті 2 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року встановлюється, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Ознаки верховенства права

Встановлення у суспільстві верховенства права у повному обсязі - постійного й повсюдного - є, радше, ідеалом, до здійснення якого має докладати зусиль кожна держава, котра намагається стати правовою, та й усі колективні суб'єкти соціуму, котрі прагнуть правового суспільства, Аби рухатись у цьому напрямі, у державі виголошується визнання принципу верховенства права як однієї з фундаментальних засад діяльності усіх її органів та інших суб'єктів суспільства. Втім, саме по собі закріплення такого принципу, зрозуміло, ще не означає реального існування у суспільстві верховенства права. Адже досягнення зазначеного ідеалу є надто складним, а подекуди, можливо, й проблематичним.

Досить нагадати, що органічно притаманна феномену верховенства права "збалансованість" прав, інтересів, потреб є, власне, його оціночною властивістю і, відповідно, оціночною категорією, яка різними суб'єктами може неоднозначно, неуніфіковано витлумачуватись і застосовуватись до конкретних ситуацій. Але суспільство - в особі держави чи міжнародних організацій - задля того, щоб конституювати у кожному конкретному випадку остаточну оцінку стану збалансованості чи, навпаки, незбалан-сованості конфліктуючих прав (конкуруючих інтересів), за взаємним погодженням утворює певні інституції, рішення котрих із цього питання вважатимуться остаточними і не підлягатимуть офіційному оскарженню, опротестуванню. (Прикладом такої інституції Європейський суд з прав людини, який понад півстоліття офіційно тлумачить і застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод).

Означений принцип - задля його практично-регулятивного впливу має бути ще конкретизований через опис ознак певних соціальних явищ, в яких (ознаках) якраз і знаходитиме вияв верховенства права. Такими явищами можуть бути, зокрема, певні способи організації державних органів, способи їхньої діяльності, взаємодії з іншими суб'єктами, їхні документовані акти, певне співвідношення інтересів різних суб'єктів.

Можливо, найбільш докладно ознаки прояву верховенства права схарактеризовані на сьогодні Європейським судом з прав людини. Серед них цей Суд відзначає насамперед такі:

1) визнання пріоритетності, визначальної ролі основоположних прав людини у діяльності держави, усіх її органів, оскільки - за висновком цього Суду - принцип верховенства права втілено в усіх статтях Конвенції, яку зобов'язались дотримувати держави-члени Ради Європи;

2)правова певність, визначеність (1еgа1 сеrtainty) положення людини у тій чи іншій ситуації;

3) неприпустимість затримання особи на невизначений і непе-редбачуваний термін, якщо воно не ґрунтується на законі чи судовому рішенні.

4) обсяг будь-якого правового розсуду органу держави й спосіб його здійснення мають бути з достатньою ясністю визначені законом;

5) майже безвиняткова можливість доступу до суду;

6) наявність судового контролю за втручанням виконавчих органів у права людини;

7) підпорядкованість судовому рішенню усіх органів держави, безвиняткова обов'язковість його виконання будь-якими органами і посадовими особами;

8) можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набрало законної сили;

9) незмінність, неоспорюваність остаточного судового рішення, яке набрало законної сили.

2. Основи концепції правової держави

Здійснення основоположних прав кожного людиною та всіма спільнотами, котрі існують у певній країні, може забезпечити насамперед відповідна держава. Адже тільки вона здатна надати формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам і засобам, які необхідні для використання таких прав. І якщо держава максимальною мірою реалізовуватиме таку свою здатність, зробить це своєю основною функцією, тоді вона зможе справді вважатися правовою. Отже, висловлюючись стисло, можна сказати, що правова держава - це держава реальних основоположних прав людини та прав інших суб'єктів суспільства.

Більш повна дефініція розглядуваного поняття може виглядати так:

правова держава - це держава, в якій юридичними засобами максимально забезпечується збалансована реалізація основоположних прав і обов'язків людини та інших суб'єктів суспільства.

Основоположні права мають бути пріоритетною, вищою цінністю політики такої держави, а їх впровадження і захист - її головним покликанням, її визначальним завданням.

Саме така держава є нині одним із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Концепція правової держави формувалася в історії політико-правової думки поступово, втілюючи кращі, гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мислителями, як Платон і Арістотель, Т. Гоббс і Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо і Ш.-Л. Монтеск'є. Головним же "фундатором" зазначеної концепції цілком слушно вважається видатний німецький філософ І Кант (хоча сам він вживав дещо інший термінологічний вираз - „правовий державний устрій"). Серед тих, хто підтримував і розвивав ідею правової держави наприкінці ХІХ на початку XX століття, були й українські вчені (зокрема, Б. Кістяківський, М. Палієнко, С Дністрянський, А. Малицький,В. Старосольський), і відомі юристи-теоретики Росії (В. Гессен,С. Котляревський, М. Коркунов, Ф. Тарановський та інш.) та багатьох інших країн.

Сучасна загальна теорія правової держави грунтується на таких основних положеннях:

1) в єдності, "звязці" двох явищ - права і держави первинним є загальносоціальне ("природне") право навіть вже тому, що воно виникає раніше й незалежно від держави;

2) держава в своїй діяльності повинна бути обмежена саме таким правом. Вона„отже, пов'язана не тільки юридичними законами, які сама встановлює (вони, безперечно, обов'язкові і для неї, доки не скасовані її ж законодавчим органом), але й, насамперед правом загальносоціальним - передовсім у процесі законотворчості;

3) найголовніше призначення такої держави - забезпечити здійсненя, охорону та захист основоположних прав людини й інших суб'єктів;

4) уявлення про правову державу вирішальною мірою залежать під того, яким правом прагнуть її пов'язати і як саме інтерпретують права людини. А зміст останніх завжди так чи інакше несе на собі відбиток конкретних історичних умов існування суспільства. Отже, із плином часу цей зміст може зазнавати певних змін, модифікуватися. Відповідно ж до трансформації праворозуміння дещо оновлюються, "перетлумачуються" й певні уявлення про правову державу;

5) правові держави можуть формуватись у неоднакових соціально-економічних устроях, системах. Це пояснюється тим, що всім таким державам притаманні певні однакові змістовні властивості. Наявність таких властивостей - результат того, що у будь-якій сучасній юридичній системі містяться приписи, які відображають визнання певної самоцінності кожної людини, а також необхідність забезпечити виживання всього людського роду;

6) Поряд з тим, оскільки на праворозуміння, поширене серед різноманітних соціальних спільнот, груп кожного конкретного суспільства, неодмінно накладають відбиток, у кінцевому підсумку, їхні реальні потреби та інтереси, теорія і практика формування правової держави у різних країнах навряд чи можуть бути повністю уніфікованими. Крім того, на формування такої держави в окремих країнах завжди впливає низка конкретно-історичних факторів (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика домінуючого осередку суспільства, історичні, національні, культурні традиції та умови, міжнародна ситуація тощо). Тому в кожному випадку слід зважати на цю специфіку, відображаючи її, на самперед, через визначення конкретної соціальної сутності відповідної правової держави;

7) Задля впровадження у практику пануючого в суспільстві праворозуміння держава вдається до різноманітних загальнообов'язкових організаційно-юридичних механізмів, процедур, технологій. Усі вони описуються, зазвичай за посередництвом формально визначених ознак певних дій, фактів, ситуацій. І саме для правової держави специфічним є те, що праворозуміння, якому вона підпорядковує свою діяльність, неодмінно охоплює і певний мінімум формальних ознак тих суспільних відносин, котрі інтерпретуються як правові. Без певних юридичних процедур правова держава не можлива. Тому остання має характеризуватись не тільки соціальнозмістовними, але й формальними властивостями.

Отже, державам справді правовим мають бути притаманні як спільні, так і особливі ознаки, властивості. Усі вони можуть бути розподілені, як зазначалось, на соціально-змістовні (або так звані матеріальні) і формальні (структурно-організаційні, процедурні).

3 Основні загальні ознаки правової держави

Соціально-змістовні:

1) закріплення у конституційному та інших законах основоположних прав людини;

2) пануванняі у суспільному і державному житті таких законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Наголос на пануванні саме таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави недостатньо лише наявності самих по собі законів як актів представницького органу вищої державної влади. Принципово важливим є те, що вони відповідали щей зазначеним («матеріальним") показникам, і щоб такими законами були врегульовані всі основні ділянки, зони суспільного життя (насамперед відносини між громадянами, з одного боку, і органами та організаціями держави, з іншого). Інакше кажучи, у правовій державі панування законів характеризується певними і якісними, кількісними показниками;

3) врегулювання відносин між особою й державою на основі загальнодозволенного типу юридичного регулювання: "можна чинити все, крім того, що прямо заборонено законом";

4) взаємовідповідальність особи і держави;

5) притаманність усім громадянам високої правової культури, зокрема їх обізнаності з життєво необхідними законами, а також умінь і навичок використання останніх у практичному житті.

Формальні:

1) чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими різновидами її органів - законодавчим, главою держави, судовими, контрольно-наглядовими на основі підпорядкування їх діяльності саме закону як волевиявленню всього народу або його вищого представницького органу законодавчої влади (принцип "розподілу влади");

2) юридична захищеність особи, тобто наявність у державі розвинутих та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) задля вільного здійснення, охорони й захисту основоположних прав людини. Акцент на необхідності саме процедурно-процесуального забезпечення здійснення таких прав покликаний відзначити ту обставину, що лише номінальне закріплення таких прав у Конституції чи інших законах ще не є достатнім для запровадження належної юридичної захищеності людини. Таке декларування, "називання" саме пособі набуває не більш ніж формально-пропагандистського значення. Не даючи відповіді на запитання: як, яким способом, якими конкретними діями втілити у життя право людини, закон перетворюється лише на обіцянку, декларацію, програму, але ще "не дотягує" до явища власне юридичного;

3) високозначуще становище у суспільному й державному житті судових органів як, у певному сенсі, найбільш надійної та ефективної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судових органів - своєрідний, так би мовити, "лакмусовий" папірець, аби оцінити, чи є держава правовою. Такі положення випливають з унікальних можливостей саме цієї «гілки" державного апарату у визначенні того, що є право і чи порушено воно у тій конфліктній ситуації, яка розглядається судом. Зазначені можливості судових органів зумовлюються специфікою їх формування, їх внутрішньою організацією (структурою), змістом їхніх повноважень, по рядком (процедурою) судочинства. До основних показників, проявів цієї специфіки можуть бути віднесені такі: а) залеж ність здійснення правосуддя виключно від закону, заборона впливу будь-яких позазаконних чинників на ухвалення судових рішень; б) доступність судового захисту для громадян та інших осіб. Вона характеризується тим, що лише загальнодозволённим принципом регулювання визначається можливість звернутися до суду зі скаргою на порушення чи обмеження прав, а також максимально широким колом державних органів, дії та акти яких можуть бути визнані судом незаконними. Важливою умовою доступності судового захисту прав є також його економність економність, низька «собівартість», тобто незначний розмір різноманітних витрат особи (матеріальних засобів, коштів, часу, зусиль та ін.), потрібних для судового захисту її інтересів;

4) неухильне й повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними органами та органами місцевого самоврядування.

Лише комплексне поєднання у держави всіх наведених ознак – і змістовних, і формальних-може створити підстави задля того, щобвважати правовою.

4) Правова держава як держава соціальної демократії

Основоположні права людини (дотримання і захист яких є фундаментальною ознакою правового суспільства) можуть визнаватися, безперечно, тільки у демократично організованому суспільстві. А до провідних характеристик такого суспільства належить тільки домінування у ньому волі більшості населення, але й захищеність, непорушність основоположних прав і усіх тих осіб, які мін і і. топлять його меншу частину. Тому й правова держава – як держава реальних прав людини - може існувати тільки в такому суспільстві, де існує справжня демократія, тобто повновладдя більшості з дотриманням прав меншості.

Такій демократії найбільше відповідає означення "соціальна і юкратія". А держава, яка існуватиме в такому суспільстві, буде, відповідно, державою соціальної демократії.

Та й навпаки: повноцінна держава соціальної демократії не може не створювати необхідні умови для здійснення і захисту і іиіііоноложних прав людини, тобто не може не набувати ознак держави правової.

Цим і зумовлюється природний, органічний зв'язок процесів формування правової держави та утворення держави соціальної демократії. (Більш докладно питання про означену (прогнозовану) державу, а також про громадянське суспільство, в якому нона тільки й може сформуватись, висвітлюватиметься у Темі 5).

У XX столітті "правовими" проголосили себе у відповідних конституціях, зокрема, такі держави як ФРН, Іспанія, Бразилія, Центрально-Африканська Республіка, Польща, Угорщина, Україна, Росія, Казахстан, Беларусь. Про "панування (верховенство) права" йдеться у конституційних актах Філіпін, Алжиру. Проте ці конституційні положення відображають, радше, не стільки реальну ситуацію, скільки загальну орієнтацію, прагнення відповідної держави.

У цьому й можна вбачати спрямовуючий вплив на розвиток держави і суспільства уявлень про такі цивілізаційні ідеали як верховенство права і правова держава.

<< | >>
Источник: Рабинович. Теорія держави і права. Ч1.. 0000

Еще по теме Тема 3. Верховенство права і правова держава - гуманістичні ідеали розвитку суспільства:

  1. ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРАВА. ІДЕАЛИ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА І ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
  2. 22.1. Верховенство права і правова держава
  3. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА, ПРАВОВА I СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА: СПІВВІДНОШЕННЯ
  4. Верховенство права і соціальна держава
  5. Тема 8. Держава у політичній системі суспільства
  6. Розділ 2. СПІВВІДНОШЕННЯ СУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ І ПРАВА
  7. Розділ 2. СПІВВІДНОШЕННЯ СУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ І ПРАВА
  8. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  9. § 1. Сутність технологічного прогресу та його роль у розвитку суспільства
  10. § 1. Громадянське суспільство і держава
  11. § 2. Політична система суспільства І держава
  12. Тотожність держави та права а) Держава як правовий порядок
  13. § 7. Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави
  14. § 5. Місце держави в політичній системі суспільства
  15. § 5. Місце держави в політичній системі суспільства
  16. § 1. Концепція правової держави: історія виникнення та розвитку
  17. § 1. Концепція правової держави: історія виникнення та розвитку
  18. Розділ IV ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА