<<
>>

Тема 13. Юридична правотворчість. Зовнішні форми (джерела) об'єктивного юридичного права

Значення наукових положень, викладених у цій темі, най­більшою мірою виявляється на практиці тоді, коли юристам до­водиться брати безпосередню участь у нормотворчій діяльності або так чи інакше впливати на неї.

Але й при застосуванні та реалізації юридичних норм неможливо обійтися без знань про їх офіційні джерела, тобто про офіційні форми їх зовнішнього ви­разу.

Знання, що спираються на такі положення, становлять, отже, неодмінну умову правильного й швидкого відшукування того нормативного юридичного акта (або іншого юридичного джерела), яким слід керуватись у певній життєвій ситуації.

Не менш важливими у практичному аспекті є й положення щодо меж дії (чинності) різних нормативно-юридичних актів. Адже знання цих меж теж забезпечує правильність застосування чи реалізації таких актів.

1. Загальна характеристика юридичної правотворчості (нормотворчості)

Юридичні норми, система яких утворює об'єктивне юри­дичне право як особливе соціальне явище, виникають внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відображають здебільшо­го поняттям правотворчості (юридичної нормотворчості).

Правотворчість (нормотворчість) - це діяльність компе­тентних державних органів, уповноважених державою гро­мадських об'єднань, трудових колективів або (у передбаче­них законом випадках) усього народу чи його територіаль­них громад із встановлення, зміни і скасування юридичних норм.

Соціальне призначення правотворчості - встановлювати стандарти, еталони, взірці поведінки учасників суспільної жит­тєдіяльності, тобто моделювати суспільні відносини, які - з по­зицій держави - є припустимими, бажаними або необхідними (обов'язковими) чи забороненими.

Йдеться, ще раз підкреслимо, не про "дарування" людям (чи іншим суб'єктам) певних можливостей, благ і, отже, не про творення тих їхніх основоположних прав, які є "природними"і невідчужуваними.

Мається на увазі формування саме об'єктив­ного юридичного права («юридична правотворчість") у схарак­теризованому вище сенсі.

Види юридичної правотворчості:

1) за суб'єктами -

• правотворчість державних органів,

• правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення юридичних норм),

• правотворчість трудових колективів,

• правотворчість народу (загальний референдум);

• правотворчість територіальних громад (місцевий рефе­рендум);

2) за способом формування юридичних норм -

• встановлення;

• санкціонування (схвалення і забезпечення державою не-юридичних правил поведінки, що існували раніше).

2. Зовнішні форми (джерела)

об'єктивного юридичного права

Оскільки юридичні норми мають стати відомими тим учас­никам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих вони при­значені регулювати, їх зміст має бути так чи інакше сконструйо­ваний та проявлений зовні, об'єктивований, тобто виражений у певних знакових матеріальних "джерелах". Ці джерела - способи вираження юридичних норм - відображаються поняттям зовніш­ньої форми права.

Взагалі кажучи,

форма права - це спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього вираження змісту юридичної норми.

Відповідно розрізняють внутрішню форму юридичної норми - спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структу­ру) і зовнішню форму- такий спосіб об'єктивізації, зовнішнього прояву, матеріально-знакової фіксації змісту норми, який засвід­чує її державну загальнообов'язковість та гарантованість.

Щоправда, слід зауважити, що у прямому сенсі ідеологічним (психічним) джерелом юридичної норми є представлена держа­вою воля домінуючої частини соціально неоднорідного суспіль­ства (або ж усього суспільства), зміст якої визначається певними, життєво зумовленими, потребами цих суб'єктів. А самі ці потре­би (та й інтереси, що їх відображають) становлять "матеріальне" джерело такої волі.

Отже, тут терміно-поняття "джерело права" у розглядувано­му (юридичному) аспекті має дещо умовний, специфічний, "фа­ховий" смисл.

Види зовнішніх форм (джерел) права:

1) юридичний звичай - санкціоноване і забезпечуване держа­вою вже існуюче загальне звичаєве правило поведінки. Різновидом такого звичаю може бути, наприклад, релігійна норма, загальнообов'язковість якої почала забезпечуватись державою;

2) юридичний прецедент - об'єктивоване (виражене назовні) рішення органу держави, ухвалене в конкретній справі, яко­му надається формальна обов'язковість при вирішенні на­ступних аналогічних справ;

3)нормативно-юридичний договір - встановлене за взаємною домовленістю кількох суб'єктів об'єктивоване загальне пра­вило поведінки, формальна обов'язковість якого забезпе­чується державою;

4) нормативно-юридичний акт - письмовий документ компе­тентного органу держави (або уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи громадського об'єднання), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру.

Зв'язок між типом і зовнішньою формою об'єктивного юридичного права

Він відображається такими положеннями:

1) зовнішня форма права зумовлюється насамперед його істо­ричним типом (тобто його конкретно-історичною соціаль­ною сутністю);

2) крім типу права, на його зовнішню форму впливають та­кож інші соціальні явища, фактори (внутрішньосуспільна ситуація, історичні, національні, культурні традиції, рівень політичної та правової культури, стан суспільної правосві­домості, юридичної науки та ін), тому у кожному типі права використовуються, зазвичай, декілька його зовнішніх форм;

3) кожному типу права притаманна найбільш поширена, осно­вна його зовнішня форма;

4) форма права здатна, зі свого боку, впливати певною мірою на тип права, тобто на його соціальну сутність.

Найбільш важливою зовнішньою формою права соціально-демократичної орієнтації слугує нормативно-юридичний акт. Це пояснюється незаперечними перевагами такого способу вира­ження юридичних норм саме з огляду на загальнолюдські прин­ципи об'єктивного юридичного права (правового регулювання), які поступово все ширше впроваджуються у право соціально-демократичної орієнтації.

До таких переваг, зокрема, належать можливості:

1) найбільш чітко й ясно формулювати зміст юридичних прав і обов'язків;

2) довести зміст юридичної норми до відома адресатів якнай­швидше;

3) забезпечити сприятливі умови для оперативного відшукуван­ня потрібної норми права;

4) створити оптимальні умови для правильного - з погляду нормотворця - розуміння адресатом норми її змісту, смис­лу;

5) оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму;

6) полегшувати впорядкування, систематизацію численних юридичних норм.

3. Юридична правотворчість держав соціально-демократичної орієнтації

У перехідній державі соціально-демократичної орієнтації в процесі її правотворчості мають бути вироблені такі юридич­ні норми, які максимально відповідатимуть загальнолюдським принципам права. Але задля цього і сама правотворча діяльність цієї держави повинна підпорядковуватися певним керівним за­садам, принципам.

Принципи правотворчості держави, зорієнтованої на со­ціальну демократію:

1) гуманізм: юридичні норми мають закріплювати, охороняти й удосконалювати соціальні умови, необхідні для здійснення та захисту основоположних прав людини, прав народу (на­ції) та інших спільнот, прав усього людства;

2) демократизм: юридичні норми повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціаль­них груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різноманітні об'єднання громадян;

3) збереження національної самобутності та інтернаціо­налізм: в юридичних нормах мають бути виражені й врахо­вані специфічні інтереси кожної нації та етнічної групи, що проживають на території держави, а також загальнолюдські цінності й стандарти;

4) наукова обгрунтованість: юридичні норми повинні від­повідати науковим висновкам стосовно досягнутомго рівня розвитку суспільства, реальних соціальних умов, закономір­ностей суспільного життя; при проектуванні таких норм слід використовувати здобутки відповідних наук;

5) законність: юридичні норми мають встановлюватись тільки компетентними органами в межах їх повноважень, з дотри­манням визначеної законом процедури, а головне - відповід­но до змісту конституції та інших законів держави;

6) техніко-юридична досконалість: при встановленні юри­дичних норм слід застосовувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби право-творчої техніки.

Стадії юридичної правотворчості:

1) підготовка проекту нормативно-юридичного акта (прий­няття рішення про необхідність розробки такого проекту; ви­значення проектантів; розробка проекту; погодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту);

2) прийняття нормативно-юридичного акта (внесення проек­ту до правотворчого органу, обговорення проекту у право-творчому органі; прийняття нормативно-юридичного акта);

3) оприлюднення (опублікування) нормативно-юридичного акта.

4. Нормативно-юридичні акти та їх чинність

Нормативно-юридичні акти - з огляду на їх формальну обов'язковість - є досить неоднозначними. Це пояснюється на­самперед тим, що вони приймаються державними органами різ­них ланок і рівнів, а також різними деякими іншими суб'єктами і тому мають неоднакову так звану юридичну силу.

Юридична сила нормативного акта - це його специфічна властивість, яка відображає його співвідношення, субор­динацію з іншими нормативно-юридичними актами.

Ця властивість визначається ступенем формальної обов'язковості вміщеної у ньому юридичної норми та залежить від місця органу, що його видав, у системі державного апарату.

Нормативно-юридичні акти за їх юридичною силою розподі­ляються, насамперед, на дві основні групи:

•закони,

•підзаконні акти.

Закон - це нормативно-юридичний акт, який беспосередньо виражає волю народу або вищого представницького органу державної влади, регулює найважливіші суспільні відносини і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-юридичних актів.

Підзаконний нормативно-юридичний акт - це норматив­ний акт компетентного органу, що видається на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Зазначений поділ має фундаментальне, принципове значен­ня: він слугує специфічним юридичним інструментом, через по­середництво якого у державі, в усьому суспільстві забезпечується домінування волі більшості народу. Цей поділ, отже, є засобом запровадження демократії.

Види специфічних юридичних актів,

які можуть набувати нормативного значення:

1) акти прямого волевиявлення народу, що фіксують ре­зультати загальнодержавного або місцевих (локальних) референдумів;

2) акти конституційного суду (або іншого органу консти­туційної юстиції), якщо внаслідок їх прийняття втрачають чинність певні нормативно-юридичні акти;

3) рішення деяких громадських об'єднань та трудових колек­тивів (акти делегованої їм або санкціонованої державою їх правотворчості);

4) судові рішення, якими визнаються нечинними як такі, що суперечать закону, нормативно-юридичні акти органів дер­жавної виконавчої влади або акти органів місцевого само­врядування.

5. Юридичні властивості нормативно-юридичних актів

Такі акти:

1) є формально обов'язковим волевиявленням органів держави (чи інших - за її згодою - суб'єктів);

2) містять загальні правила поведінки;

3) приймаються тільки певними державними органами (або у деяких, передбачених законом, випадках іншими суб'єктами);

4) мають точно визначені зовнішні ознаки (реквізити);

5) оприлюднюються (публікуються) у спеціальних - офіцій­них - виданнях;

6) поширюють свою чинність, формальну обов'язковість на певний час, певний простір, певне коло суб'єктів. За кожним з цих трьох "параметрів" чинності нормативно-юридичні акти (як і вміщувані в них юридичні норми) можуть бути класифіковані на певні різновиди.

Правила, за якими визначаються межі чинності нормативно-юридичних актів, встановлюються законодавством держави та ратифікованими нею міжнародними договорами.

6. Чинність нормативно-юридичних актів

А. Чинність у часі

Часову (темпоральну) чинність нормативно-юридичних ак­тів (як і деяких інших джерел об'єктивного юридичного права) характеризують такі показники:

• момент набрання чинності нормативно-юридичним ак­том (тобто момент початку його дії або, інакше сказати, момент включення, "запуску" формальної обов'язковості загального правила поведінки, що у ньому вміщене);

• напрямок темпоральної чинності нормативно-юридич­ного акта (тобто його дія стосовно фактів, які виникли вже піс­ля набрання ним чинності, - умовно кажучи, "нових" фактів, а також щодо тих фактів, які виникли ще до цього моменту - так би мовити, "старих" фактів, й існують, тривають і після набрання ним чинності);

•момент призупинення чинності нормативно-правових актів;

•момент втрати чинності нормативно-правовим актом (тобто остаточне припинення, скасування його дії або, образно кажучи, "вимкнення" формальної обов'язковості загальної нор­ми поведінки, котру в ньому вміщено).

Правила темпоральної чинності нормативно-правових актів звичайно встановлюються законодавством відповідної держави. Знання цих правил - неодмінна передумова належного, закон­ного застосування та реалізації норм об'єктивного юридичного права.

Набрання чинності нормативно-юридичним актом

Якщо в таких актах (або ж в інших документах, які встанов­люють порядок введення їх у дію) є пряма вказівка щодо моменту набрання ними чинності (з певної календарної дати чи з настан­ням певного факту), тоді будь-яких сумнівів з цього питання за­звичай не виникає. При цьому слід мати на увазі, що у разі, коли для позначення такого моменту вживаються слова (вислови) "після", або "з дня", чи "з моменту" (прийняття, опублікування, підписання тощо), то це, за загальним правилом, означає: на на­ступний календарний день після того дня, якого відбувалось при­йняття, підписання, опублікування акта.

Якщо ж зазначена вказівка відсутня, тоді слід керуватись встановленими державою спеціальними правилами щодо на­брання чинності нормативно-юридичними актами.

Напрямок темпоральної чинності нормативно-юридичного акта

За цим показником розрізняють пряму, зворотну й пережи­ваючу чинність (дію) нормативно-юридичного акта в часі.

Пряма дія виражається у тому, що нормативно-юридичний акт поширює свою обов'язковість на факти, які а) виникли після набрання ним чинності, тобто на "нові" факти, і б) виникли ще до набрання ним чинності, але продовжують існувати й після того,

тобто на триваючі "старі" факти, причому ця обов'язковість по­ширюється на останні тільки з моменту набрання ним чинності.

Зворотна дія полягає у тому, що, дія нового нормативно-юридичного акта поширюється на факти, які виникли до на­брання ним чинності (на "старі" факти), але вже з моменту їх виникнення. Тобто в цьому випадку відбувається перегляд, кори­гування відповідно до нового нормативно-юридичного акта по­передніх рішень, ухвалених щодо таких фактів.

Переживаюча дія виражається у тому, що новий нормативно-юридичний акт поширюється тільки на "нові" факти, а на "старі" факти, котрі ще тривають (тобто факти, які після набрання ним чинності не припинили свого існування), продовжує діяти по­передній нормативно-юридичний акт - діяти аж до зникнення останніх.

Пряму дію в часі мають завжди й усі нормативно-юридичні акти, зворотну і переживаючу - тільки у випадках, спеціально передбачених законодавством (оскільки загальний принцип по­лягає у тому, що закон зворотної та переживаючої дії не має). Причому пряма, а іноді й зворотна дія можуть бути властиві тіль­ки новому нормативно-юридичному акту, а переживаюча дія -лише попередньому, "старому" акту.

Призупинення чинності нормативно-юридичного акта

Призупинення чинності нормативно-юридичного акта - це тимчасова, "неостаточна" перерва його темпоральної дії, яка зу­мовлюється певними, передбаченими у законі, обставинами й відбувається у визначеному законом порядку. її слід відрізняти від припинення (або, інакше сказати, скасування) чинності такого акта, тобто від вже остаточної втрати ним обов'язковості.

Припинення чинності нормативно-юридичного акта

Чинність такого акта припиняється внаслідок:

1) перебігу календарного строку, на який було встановлено чинність акта;

2) перебігу подій (ситуацій, станів), з існуванням яких офіційно пов'язувалась чинність акта;

3) скасування акта тим органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;

4) прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормативного акта тим самим органом чи вищим за нього органом;

5) офіційного визнання акта незаконним (а тому й нечинним) за посередництвом встановленої законом судової чи іншої процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність нормативно-юридич­них актів характеризується обсягом того фізичного просто­ру, в межах якого на відповідних суб'єктів права поширюєть­ся формальна обов'язковість таких актів (а точніше кажучи, обов'язковість юридичних норм, що містяться в них).

Така чинність залежить насамперед від того, як розуміти по­няття цього простору (території держави). В Україні інтерпре­тація зазначеного поняття нині значною мірою легалізована, офі­ційно зафіксована у Законі України «Про державний кордон" від 17 листопада 1991 р. У ст. 1 цього Закону передбачено, що дер­жавним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України -суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому самому законі ви­значено, які води належать до територіального моря України та до її внутрішніх вод (ст. 5, 6).

До території держави, на яку поширюється чинність її нормативно-юридичних актів, також звичайно включають тери­торію її закордонних посольств, консульств, представництв, мі­сій, територію ЇЇ літаків, які знаходяться за межами держави, територію її торгових кораблів у відкритому морі (в океані), а також військових кораблів, що перебувають за кордоном.

За міжнародними (у тому числі міждержавними) угодами можуть передбачатись ситуації, коли на території однієї держа­ви застосовуватиметься закон іншої держави. Наприклад, щодо України це встановлено низкою її угод з Російською Федера­цією або ж угод, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав (наприклад, українсько-російські угоди "Про трудову ді­яльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працю­ють за межами кордонів своїх держав", "Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності" (1993 р.);. угода держав-учасниць СНД "Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності" (1992 р.), їхня ж Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (2002 р.).

За іншим критерієм серед нормативно-юридичних актів роз­різняють: такі, чинність яких поширюється на всю територію держави, і такі, що діють лише на частині її території (регіо­нальні чи локальні). Якщо перші можуть прийматись, ясна річ, тільки вищими й центральними органами держави, то останні - як такими органами, так і відповідними регіональними і пев­ними локальними органами, а також органами місцевого само­врядування.

В. Чинність за колом суб'єктів

Вона характеризується тим, на яких саме суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість юридичних норм, за­кріплених у нормативно-юридичних актах. Ця юридична влас­тивість таких актів значною мірою визначається розглянутими вище їх "параметрами" - чинністю у часі та чинністю у просторі: адже будь-який суб'єкт не може не перебувати на якійсь території (де поширюється або ж не поширюється чинність акта) і не діяти у певному часі (на який також поширюється чи не поширюється чинність акта). І все ж чинність нормативно-юридичного акта за колом суб'єктів не збігається повністю, не ототожнюється із дво­ма попередніми проявами його чинності.

За загальним принципом, чинність законодавства держави поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. Це зумовлюється, ясна річ, суверенністю державної влади.

У такий спосіб реалізуються насамперед засади рівності всіх людей перед законом, незалежно від їхніх біологічних і со­ціальних властивостей, особливостей. І це найбільше відповідає концепції основоположних прав кожної людини, засадам верхо­венства права.

Проте зі згаданого принципу є й винятки: наприклад, законо­давство України про кримінальну та адміністративну відпові­дальність не поширюється на відповідальних працівників зару­біжних посольств, консульств, представництв, на глав держав та урядів, що перебувають в Україні з офіційним візитом. Люди, які не мають українського громадянства, не набувають і деяких юридичних прав (скажімо, прав займати посади судді, капітана корабля, обирати й бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування), а також не не­суть окремих обов'язків (наприклад, обов'язку проходити дійсну військову службу).

Законодавство держави звичайно поширює свою чинність і на тих її громадян, які перебувають за кордоном.

Безперечно, не поширюються на всіх суб'єктів так звані спе­ціальні нормативні акти (юридичні норми), тобто такі, які адре­суються лише певним категоріям, групам суб'єктів (скажімо, сту­дентам, пенсіонерам) або лише певним різновидам об'єднань чи соціальних спільнот.

<< | >>
Источник: Рабинович. Теорія держави і права. Ч2.. 0000

Еще по теме Тема 13. Юридична правотворчість. Зовнішні форми (джерела) об'єктивного юридичного права:

  1. Тема 12. Сутнісна типологія об'єктивного юридичного права. Сутність права соціально-демократичної орієнтації
  2. Розділ 13. ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА. ПРАВОТВОРЧІСТЬ
  3. Тема 11. Об'єктивне юридичне право і суспільство
  4. Розділ 13. ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА. ПРАВОТВОРЧІСТЬ
  5. § 4. Суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок як основний юридичний зміст правовідносин
  6. в) Суб'єктивне право як юридично захищений інтерес
  7. § 2. Основні організаційно-правові форми юридичного обслуговування кооперативів
  8. §11. Юридичний факт. Фактичний (юридичний) склад
  9. Розділ 12 ЮРИДИЧНА МОВА. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА НОРМОТВОРЧОСТІ
  10. § 7. Юридичні джерела (форми) права
  11. Тема 19. Тлумачення юридичних норм
  12. Тема 20. Юридична відповідальність за правопорушення