Тема 20. Юридична відповідальність за правопорушення

Усі попередні теми третьої частини курсу містять харак­теристику соціально корисних, бажаних для людини, суспільства, держави юридичних явищ і процесів. Проте, як відомо, у таких про­цесах - зокрема, в реалізації та застосуванні юридичних норм - ча­сом трапляються порушення, відхилення.

Значимість знань з цього питання є різнобічною. Насамперед такі знання допомагають чітко відрізняти юридично дозволену, правомірну поведінку від поведінки юридично забороненої; а здат­ність проводити таке розрізнення - одна з неодмінних умов без­конфліктної участі суб'єкта у суспільному житті.

Вони також - і це є не менш важливим - озброюють загаль­ними критеріями правильності та ефективності застосування такої грізної зброї впливу на поведінку людей, інших суб'єктів, як юридична відповідальність; вони сприяють виробленню вмінь, на­вичок її законного й справедливого застосування до правопоруш­ників.

Окрім того, засвоєння матеріалу цієї теми також поклика­не сприяти самовихованню людиною її належної правосвідомості, попередженню, профілактиці вчинення нею юридично протиправ­них діянь.

1. Загальна характеристика юридичних правопорушень

Юридичне правопорушення - це юридично протиправне винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, яке є особистісно або суспільно шкідливим чи небезпечним.

Соціальна сутність правопорушення полягає у завданні шко­ди тим особистим, груповим чи загальносоціальним інтересам, які юридично захищені державою.

Склад (елементи) правопорушення:

1) суб'єкт - деліктоздатна фізична особа (людина) або де-ліктоздатне об'єднання, які вчинили правопорушення. Деліктоздатність - це закріплена законодавством і забез­печувана державою здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за вчинене ним правопорушення;

2) об'єкт - певні блага, цінності, на пошкодження, знищення чи позбавлення яких спрямоване винне юридично проти­правне діяння.

3) об'єктивна сторона - юридично протиправне фізичне діян­ня; його шкідливий або небезпечний результат, а також необ­хідний причинний зв'язок між ними. Протиправність діяння полягає в його невідповідності юридичним приписам або ж загальним чи галузевим принципам права (зокрема між­народного). Таке діяння може полягати як в активних діях (якщо суб'єкт не дотримується забороняючих норм), так і в пасивних діях (якщо він не виконує зобов'язуючі норми);

4) суб'єктивна сторона - певне психічне ставлення суб'єкта до своєї юридично протиправної поведінки та до її наслідків. Таке ставлення відображається поняттям вини.

Види (форми) вини: 1) умисел:

а) прямий умисел - суб'єкт усвідомлює юридичну протиправ­ність свого діяння та передбачає і бажає настання його не­гативних наслідків;

б) непрямий умисел - суб'єкт усвідомлює юридичну проти­правність свого діяння та передбачає його негативні наслід­ки, але байдуже ставиться до можливості їх настання;

2) необережність:

а) протиправна самонадіяність - суб'єкт усвідомлює юри­дичну протиправність свого діяння та передбачає можли­вість настання його негативних наслідків, проте сподіваєть­ся, що вони все ж таки не виникнуть;

б) протиправна недбалість - суб'єкт усвідомлює юридичну протиправність свого діяння, але не передбачає можливість настання його негативних наслідків, хоча, будучи дієздат­ним, відповідно до рівня свого розвитку мусить це перед­бачати.

Порушення припису юридичної норми, вчинене без вини, за­звичай (за окремими винятками) не вважається юридичним пра­вопорушенням і відображається поняттям правової аномалії.

Види правопорушень:

Правопорушення, залежно від їх соціальної чи особистої зна­чимості, поділяються на:

• проступки (шкідливі правопорушення), злочини (небезпечні правопорушення).

Злочин - це вчинене деліктоздатним суб'єктом винне сус­пільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним зако­ном під загрозою покарання за його вчинення.

Види проступків:

1) конституційне правопорушення - завдає шкоду консти­туційним правам людини і громадянина та інших суб'єктів, основам державному ладу. Його об'єктом виступають закрі­плені конституцією права, свободи й обов'язки людини і гро­мадянина та інших осіб, порядок організації та діяльності ор­ганів державної влади, форма правління та устрій держави;

2) цивільне правопорушення - завдає шкоду особистим немай-новим і майновим інтересам суб'єкта. Об'єкт цього правопору­шення - особисті чи групові немайнові або майнові цінності;

3) адміністративне правопорушення - завдає шкоду правам і свободам громадян, громадському або державному порядку, порядку державного управління і тягне передбачену законо­давством адміністративну відповідальність;

4) дисциплінарне правопорушення - завдає шкоду закріпленим у правилах внутрішнього трудового розпорядку інтересам колективу підприємства, установи, організації.

В юридичній науці обговорюються питання про можливість виділення в самостійні різновиди також екологічних, сімейних, процесуальних та деяких інших правопорушень.

2. Причини правопорушень

Причини правопорушень - це ті соціальні явища, які ви­кликають або полегшують вчинення правопорушень.

Причини правопорушень розподіляються:

1) за значущістю в обумовлюванні, детермінації правопору­шень:

• основні - соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цій детермінації (наприклад, невідповід­ність чинного законодавства основоположним правам лю­дини та інших суб'єктів; протиріччя між ним і потребами, інтересами тих чи інших соціальних груп і окремих осіб, чия правова культура відзначається неналежним рівнем; істотні недоліки законодавства),

• неосновні - явища, які лише полегшують вчинення право­порушень, здійснюють такий вплив на тлі головних чинників і, можливо, саме завдяки ним, тобто так звані фонові явища (наприклад, недосконалість обліку й охорони матеріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки, правил дорожнього руху). Цю групу явищ зазвичай відображають іншим, окремим поняттям: обстави­ни (або умови), що сприяють вчиненню правопорушень;

2) за онтичним статусом щодо свідомості певної особи:

• об'єктивні - явища, що не залежать від неї (наприклад, не­доліки в роботі державних органів),

• суб'єктивні - явища, які входять до складу індивідуальної свідомості певного суб'єкта і безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання суб'єктом змісту юридичних пра­вил, його негативне ставлення до таких норм та налаштова-ність на протиправну поведінку).

Правильне встановлення конкретних причин правопору­шень є неодмінною умовою їх успішної профілактики і знижен­ня загального рівня.

3. Юридична відповідальність

Юридична відповідальність - це закріплений у законо­давстві і забезпечуваний державою додатковий юридичний обов'язок правопорушника зазнати позбавлення належних йому певних цінностей.

Соціальною сутністю юридичної відповідальності є здійсню­вана "руками" держави природна реакція суспільства (принай­мні тієї його частини, волю якої виражає держава переважно) на порушення певних соціальних або особистих інтересів, на "по­шкодження" певних соціальних чи особистих благ.

Інші види заходів державного примусу:

1) попереджувальні, превентивні (наприклад, опис майна особи, яка визнана обвинуваченою у кримінальній справі; оголошення карантину в місцевості, де виникла або може ви­никнути епідемія);

2) правореалізаційні (наприклад, примусове, за судовим рішенням, стягнення з людини коштів (аліментів) на утри­мання її дитини);

3) присікальні (наприклад, затримання особи, яка вчиняє хулі­ганські дії);

4) відновлювальні (скажімо, виконання судового рішення, яким керівника підприємства зобов'язано поновити на роботі без­підставно звільненого ним працівника);

5) компенсаційні (наприклад, відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної правопорушенням).

Функції юридичної відповідальності

До таких функцій належать:

• правоохоронна - захист правопорядку від можливих або скоєних (зокрема, триваючих) правопорушень;

• виховна (превентивна) - а) спеціальна превенція (тобто ви­правлення дефектів правосвідомості правопорушника з тим, аби він більше не вчиняв правопорушень); б) загальна пре­венція (тобто вплив на правосвідомість інших схильних до правопорушень осіб, щоб утримати їх від таких вчинків).

Принципи юридичної відповідальності

Вони є різновидом міжгалузевих принципів права (юридич­ного регулювання). Тому вони, як і інші принципи такого виду, субординовані, "підпорядковані" його типологічним і загальним конкретно-історичним принципам.

У праві соціально-демократичної орієнтації - відповідно до його типологічних принципів - юридична відповідальність пе­редбачається у законодавстві тільки за:

1) фізичне діяння (а не за думки, світогляд, соціальні або особистісні властивості людини);

2) юридично заборонене діяння;

3) винне діяння (проте можливі окремі винятки);

4) особисте діяння правопорушника (проте можливі окремі винятки).

Юридична відповідальність застосовується на засадах:

1) законності (щодо підстав і процедури притягнення до від­повідальності, визначення її виду та обсягу);

2 обгрунтованості (щодо висновків про факт вчинення та про суб'єкта правопорушення, а також про інші юридично значущі факти, пов'язані з цими обставинами);

3 доцільності (щодо досягнення цілей юридичної відпові­дальності);

4) невідворотності (жодне правопорушення не повинно за­лишатися без відповідного реагування компетентних органів держави);

5) справедливості або індивідуалізації (щодо відповідності обраного в межах закону заходу відповідальності негативній соціальній характеристиці персоніфікованого правопо­рушника).

Види юридичної відповідальності:

1) конституційна;

2) адміністративна;

3) цивільна;

4) дисциплінарна;

5) матеріальна;

6) кримінальна.

Дискутуються питання про видову самостійність процесу­альної (зокрема, цивільно-, адміністративно-, кримінально-процесуальної), екологічної, сімейної та деяких інших варіантів юридичної відповідальності.

Так чи інакше, критерієм видової класифікації заходів юри­дичної відповідальності мають бути юридична природа відповід­ного правопорушення і характер шкоди, що ним спричинена.

Стадії юридичної відповідальності:

1) виникнення відповідальності (з моменту вчинення право­порушення як юридичного факту, що викликає відповідні правовідносини);

2) встановлення компетентними державними органами суб'єкта (та інших елементів) правопорушення;

3) визначення виду і міри ("дози") відповідальності (в акті за­стосування санкції юридичної норми);

4) реалізація конкретних заходів юридичної відповідальнос­ті, визначених відповідним правозастосовним актом.

Тема 21. Юридичне (правове) регулювання суспільних відносин та його ефективність

Матеріал цієї теми, підсумкової в даному розділі курсу, по­кликаний інтегрувати і піднести на більш високий рівень уза­гальнення ті знання, які були сформовані у процесі вивчення по­передніх тем посібника.

Значення загальнотеоретичних уявлень про юридичне регу­лювання полягає, отож, у тому, що вони відображають цілісність і динаміку юридичної системи через розкриття внутрішніх ди­намічних зв'язків і взаємозалежностей її елементів.

Завдяки цьому, такі знання істотно полегшують практич­ну орієнтацію у складному, багатоаспектному світі юридичних явищ. Ці знання дають можливість обирати з розгалуженого юридичного інструментарію саме ті засоби, регулятивна «енер­гія" котрих здатна забезпечити найповніше задоволення потреб, інтересів людей та їхніх спільнот і об'єднань.

Окремо слід підкреслити прикладну важливість знань про техніку юридичного регулювання (юридичну техніку). Адже від юридично-технічної досконалості праворегулятивної практи­ки, від рівня оволодіння відповідними суб'єктами права прийома­ми та навичками такої техніки залежить ефективність юри­дичного забезпечення, охорони й захисту основоположних прав людини та інших осіб. Досконале володіння юридичною технікою (як інтелектуальне, так і фізичне, "матеріальне") - неодмінний професійний обов'язок кожного юриста, показник його фахового рівня.

1. Загальна характеристика юридичного регулювання

Як зазначалось у Темі 14, усі юридичні явища, утворюючи пев­ну єдність, цілісність, становлять юридичну (правову) систему. її основна частина використовується насамперед органами держави (а подекуди й іншими учасниками суспільного життя) для здійснення специфічного впливу на суспільні відносини. Він відобра­жається поняттям юридичного (правового) регулювання.

Юридичне (правове) регулювання - це здійснюваний дер­жавою за посередництвом усіх юридичних засобів владно-регулятивний вплив на суспільні відносини з метою їх за­кріплення, упорядкування, охорони та розвитку.

Крім такого (власне регулятивного) впливу, юридичне регу­лювання чинить також духовно-ідеологічний вплив на індивіду­альну й суспільну свідомість (як у процесі такого регулювання, так і поза ним). Обидва ці різновиди впливу юридичної системи на особу і на суспільство відображаються поняттям дії (функціо­нування) права (юридичної системи).

У процесі такої "інтегральної" дії права реалізуються всі його функції, однак його спеціально-соціальні функції виконуються тільки через посередництво юридичного регулювання.

У кожному типі держави і права юридичне регулювання підпорядковується певним типологічним принципам. Щодо ре­гулювання, здійснюваного правом соціально-демократичної орієнтації, такі принципи вже розглядалися у Темі 12. Тут лише зауважимо, що "надзавданням" юридичного регулювання згада­ного типу є сприяння здійсненню, охороні й захисту основопо­ложних прав людини та інших суб'єктів.

Види юридичного регулювання:

1) залежно від типу правового регулювання, тобто від співвід­ношення загальних юридичних дозволів та загальних юри­дичних заборон -

• загальнодозволенний (можна чинити все, крім того, що прямо заборонено законом чи іншим джерелом об'єктивного юридичного права)

• спеціально-дозволенний (можна чинити лише те, що прямо дозволено законом чи іншим джерелом об'єктивного юри­дичного права);

2) за територіальним статусом нормотворчого суб'єкта регулю­вання -

• централізоване (якщо таким суб'єктом є вищий або цен­тральний орган держави),

• децентралізоване (якщо таким суб'єктом є регіональний, місцевий чи інший територіальний орган держави або ж не­державний суб'єкт);

3) за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання,-

• загальне, тобто нормативне (якщо такий обсяг є кількісно не визначеним),

• індивідуальне (якщо регулювання розраховане лише на одну конкретну життєву ситуацію). Індивідуальне право­ве регулювання здійснюється, наприклад, при застосуванні відносно визначених за змістом юридичних норм, коли існує можливість обрати за своїм розсудом - проте в межах цих норм - конкретний варіант поведінки (рішення).

Стадії юридичного регулювання

Обов'язкові:

1) моделювання (регламентування) суспільних відносин за по­середництвом загального програмування юридичних прав та обов'язків їх учасників певного виду;

2) виникнення у суб'єктів права взаємних суб'єктивних юри­дичних прав та юридичних обов'язків (виникнення право­відносин);

3) реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. Факультативні:

1) офіційне тлумачення юридичної норми;

2) застосування юридичної норми.

Сфери та межі юридичного регулювання

Сфера юридичного регулювання - це той соціальний про­стір (тобто частина суспільних відносин), на який поширю­ється або може поширюватись правове регулювання.

Види сфер і меж юридичного регулювання:

1) сфера можливого (потенційного) юридичного регулювання - ділянка суспільних відносин, яка у принципі може бути врегульована правом. її межі зумовлюються об'єктивними властивостями: а) таких відносин, б) суб'єктів права, а також в) самих юридичних норм;

2) сфера необхідного юридичного регулювання - ділянка со­ціального простору, на якому (з огляду на дію соціальних за­кономірностей, на потреби індивідів, суспільства і держави) потрібно здійснити вплив права. її межі зумовлюються за-гальносоціальними інтересами, а також інтересами доміну­ючої частини суспільства, які зазвичай обстоює держава;

3) сфера законодавчого (легального) регулювання - ділянка соці­ального простору, фактично регламентована юридичними нор­мами. Межі цієї сфери зумовлюються конкретно-історичними загальними принципами національної правової системи;

4) сфера правореалізуючого (зокрема, правозастосовного) ре­гулювання - ділянка соціального простору, в якій реально здійснюються юридичні норми. її межі визначаються чин­ним законодавством та іншими джерелами національного юридичного права.

2. Предмет і метод юридичного регулювання

Предмет юридичного регулювання - це сукупність суспіль­них відносин, які врегульовані або повинні бути врегульо­вані об'єктивним юридичним правом.

Властивості предмета правового регулювання:

1) попереднє усвідомлення суспільних відносин їх учасниками, тобто вольова ("ідеологічна") природа цих відносин;

2) здатність суспільних відносин бути об'єктом зовнішнього со­ціального контролю;

3) істотне значення суспільних відносин для існування, функці­онування і розвитку всього суспільства і держави (і для тієї частини суспільства, яку вона репрезентує передусім).

Метод юридичного регулювання - це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, котрий (вплив) здійснюється за посередництвом юридичних норм та інших юридичних засобів.

Метод юридичного регулювання характеризується:

1) колом (видами) суб'єктів, яких держава визнає юридично правоздатними і дієздатними;

2) змістом та обсягом юридичного статусу суб'єктів певних від­носин;

3) порядком встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів;

4) співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку - повноважень (дозволів), обов'язків та заборон;

5) ступенем визначеності змісту й обсягу юридичних прав і обов'язків;

6) порядком (процедурою) здійснення юридичних прав та обов'язків;

7) способами примусового забезпечення (гарантування) юри­дичних прав і обов'язків.

Тип юридичного регулювання - це співвідношення за­гальних юридичних дозволів та загальних юридичних за­борон щодо діянь суб'єктів, відносини між якими регулю­ються юридичними нормами.

Типи юридичного регулювання:

загальнодозволенний: можна чинити все, що прямо не заборонено законом чи іншим джерелом об'єктивного юри­дичного права;

2) спеціально-дозволенний: можна чинити лише те, що прямо дозволено законом чи іншим джерелом об'єктивного юри­дичного права.

3. Механізм юридичного регулювання

Механізм юридичного регулювання - це система всіх юри­дичних засобів, за посередництвом яких держава здійснює владний вплив на суспільні відносини.

Цей механізм не збігається повністю з юридичною системою суспільства, є дещо "вужчим" від неї. Адже до складу останньої так чи інакше входять і такі явища, в яких ані держава, ані сус­пільство не зацікавлені (наприклад, правопорушення).

Дія механізму юридичного регулювання супроводжується й впливом інших соціальних явищ, які загалом можна відобразити поняттям загальносоціального механізму такого регулювання.

Елементи механізму юридичного регулювання

Обов'язкові на відповідних стадіях регулювання:

1) юридичні норми (моделюють, регламентують суспільні відносини);

2) нормативно-юридичні акти ("організовують" зміст юри­дичних норм, виражають їх назовні, забезпечують набуття ними формально обов'язкової чинності);

3) юридичні факти (породжують, змінюють або припиняють суб'єктивні юридичні права й обов'язки персоніфікованих суб'єктів);

4) юридичні відносини (конкретизують взаємні суб'єктивні юридичні права й обов'язки персоніфікованих суб'єктів);

5) акти реалізації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Обов'язкові протягом усього регулювання:

1) правосвідомість (ідеологічно, духовно забезпечує процес юридичного регулювання);

2) законність (гарантує реальність здійснення регулятивного процесу).

Факультативні:

1) інтерпретаційно-юридичні акти (забезпечують однакове розуміння змісту юридичних норм);

2) акти застосування юридичних норм (забезпечують владну організацію юридичних відносин між правореалізаторами).

Вивчення стану механізму юридичного регулювання до­зволяє з'ясувати, якою мірою юридично забезпечено здійснен­ність закону чи іншого юридичного акта. Адже без повноцінного механізму реалізації юридичного регулювання воно "зависає у повітрі", перетворюється на обіцянку, декларацію, гасло. Маючи уявлення про належний набір елементів такого механізму, можна встановити, яка його "ланка" відсутня або не спрацьовує через ті чи інші її вади і, отже, вимагає певного "ремонту".

Зазначені засоби юридичного регулювання, система яких утворює його механізм, - це своєрідні юридичні інструменти, що їх використовує держава (через свої органи), а також інші учас­ники суспільного життя - суб'єкти права для досягнення тих чи інших цілей. Досконале володіння такими інструментами - нео­дмінна умова належного професіоналізму юриста.

4. Техніка юридичного регулювання (юридична техніка)

Юридична техніка - це сукупність способів і прийомів, умінь і навичок формування й ефективного використання механізму юридичного регулювання у праворегулятивній практиці.

Види юридичної техніки

Юридична техніка - відповідно до основних стадій юридич­ного регулювання та видів юридичної діяльності - поділяється на правотворчу, правотлумачну, правозастосовну та правореапіза-ційну. До кожного з цих видів юридичної техніки входять специ­фічні способи, прийоми, вміння та навички праворегулятивної діяльності - як загальні, так і особливі.

Усі вони можуть бути розподілені на:

1) власне юридичні (використовуються передусім для фор­мування, структурування і зовнішнього вираження змісту різних юридичних актів та їх окремих складових - юридич­них конструкцій, юридичних понять, термінів тощо);

2) мовні (використовуються при формуванні юридичної термі­нології, специфічного стилю викладу змісту юридичних ак­тів);

3) логічні (використовуються, зокрема, при побудові юридич­них моделей, "конструкцій", при тлумаченні юридичних норм, при систематизації законодавства);

4) дослідницько-соціологічні (використовуються, наприклад, при з'ясуванні волі населення, різних соціальних груп, яка має бути втілена у законодавстві, або ж при визначенні до­цільності, своєчасності, ефективності юридичного регулю­вання);

5) психологічні (використовуються, наприклад, у правозасто-совній діяльності, зокрема при притягненні правопорушни­ків до юридичної відповідальності);

6) педагогічні (використовуються, скажімо, для впливу на пра­восвідомість суб'єктів при застосуванні та реалізації юри­дичних норм);

7) організаційні (використовуються, зокрема, для забезпечен­ня процедури, процесу регулятивної діяльності);

8) економічні (вживаються, наприклад, при визначенні розміру соціальних витрат на певні праворегулятивні дії, при обчис­люванні "собівартості" планованого чи отриманого соціаль­ного результату юридичного регулювання);

9) технологічні (використання в юридичній діяльності сучас­них технічних засобів, зокрема електронно-обчислювальної та, комп'ютерної, інформаційної техніки).

5. Ефективність юридичного регулювання

Якість регулятивного впливу об'єктивного юридичного пра­ва на суспільні відносини відображаються насамперед такими показниками:

1) цінність юридичного регулювання;

2) економність юридичного регулювання;

3) ефективність юридичного регулювання.

Цінність юридичного регулювання характеризується його позитивною значимістю для задоволення потреб існування і роз­витку людини, соціальних спільнот, об'єднань, усього суспіль­ства. За суб'єктним критерієм розрізняють відповідно особистіс-ну, групову й загальносоціальну цінність юридичного регулюван­ня (кожна з яких має свої специфічні показники та критерії).

Економність юридичного регулювання характеризується обся­гом соціальних витрат (предметно-речових, фінансових, кадрових, часових, фізично-людських та ін.), потрібних для досягнення його мети. Йдеться, отже, про "собівартість" досягнення за посередни­цтвом юридичного регулювання потрібних результатів, змін.

Ефективність юридичного регулювання характеризується співвідношенням реальних результатів здійснення цього регулю­вання з його метою. Якщо таку мету (М) і такі результати (Р) ви­разити в однотипних, змістовно співставлюваних показниках, які можуть бути емпірично виявлені, зафіксовані й обраховані, тоді ефективність юридичного регулювання (Е) можна буде ви­значити в кількісній формі за такою формулою:

Мета юридичного регулювання (мета закону) - це передба­чувані і бажані для правотворчого органу результати здійснен­ня закону. Мета закону, залежно від наявності засобів й умов її досягнення, може бути або найближчою (безпосередньою) або ж перспективною. За сферою суспільного життя, якої стосується ця мета, можна розрізняти цілі: економічні, політичні, екологічні, духовні та ін.

У тих випадках, коли зміст мети закону становлять саме юри­дичні наслідки (тобто зміни в юридичному статусі певної групи суб'єктів або у конкретних правах та обов'язках персоніфікова­них осіб), є підстави вирізняти власне юридичну ефективність такого регулювання. В усіх же інших випадках йдеться про за­гальносоціальну ефективність юридичного регулювання (еконо­мічну, політичну, екологічну, духовну та ін.).

Результати здійснення юридичного регулювання - це ті ре­альні зміни у суспільних відносинах, що сталися після впрова­дження його у практику. З-поміж таких результатів розрізняють очікувані та неочікувані, корисні і шкідливі.

Щоб дістати повне уявлення про ефективність юридичного регулювання, треба брати до уваги всі цілі, які переслідувались законодавцем, а також встановити і співставити, "зважити" всі види результатів здійснення закону стосовно кожної з його ці­лей. Це завдання розв'язується за посередництвом спеціальних дослідницьких процедур.

Такі процедури можуть використовуватись для вимірювання ефективності юридичного регулювання, здійснюваного на основі одного або декількох законів. Якщо ж ідеться про ефективність певного інституту права чи галузі права, а тим більше права в ці­лому, то вона узагальнено характеризується змінами у відповід­ній сфері суспільних відносин, що зумовлені саме юридичними факторами і дістають вияв у суспільній практиці.

Загальна (інтегральна) ефективність юридичного регулюван­ня забезпечується:

1) ефективністю самого "матеріального" закону (нормативно-юридичного акта);

2) ефективністю процедурно-процесуального механізму за­стосування закону;

3) ефективністю діяльності з застосування й реалізації закону.

Якщо перші дві позиції стосуються ефективності правотворчості, то остання - ефективності правозастосування (правореалізації). Кожна з цих "ефективностей" має свої передумови - як

загальносоціальні, так і юридичні - й характеризується специ­фічними показниками.

До загальносоціальних передумов ефективності юридичної норми (правотворчості) слід віднести:

1) відповідність норми об'єктивним законам (закономірнос­тям) існування й розвитку людини та суспільства;

2) відповідність норми конкретно-історичним умовам її функ­ціонування, реальним можливостям її здійснення (матері­альним, духовним, часовим, кадровим та ін.), оперативне реагування нормотворців на зміну цих умов і можливостей;

3) відповідність норми реальним потребам та інтересам тих суб'єктів, відносини між якими вона має регулювати;

4) відповідність норми стану правосвідомості і моралі, рівню загальної культури згаданих суб'єктів;

5) відповідність норми висновкам праводержавознавства, а також тих наук (суспільних, природничих, технічних), які «предметно" вивчають об'єкти, що перебувають у сфері юри­дичного регулювання;

6) відповідність норми загальним закономірностям самоорга­нізації системних явищ (їх вивчає наука синергетика) і за­кономірностям цілеспрямованої організації таких явищ (їх вивчає, зокрема, кібернетика).

До юридичних (спеціально-соціальних) передумов ефек­тивності юридичної норми належать:

1) відповідність норми об'єктивним право-державним за­кономірностям юридичного регулювання (наприклад, за­конам системності, яка є несумісною з неузгодженістю, су­перечливістю, прогалинністю структурних елементів кожної юридичної системи або ж із відсутністю обов'язкових струк­турних елементів кожної юридичної норми чи, скажімо, не­обхідним залежностям між процедурно-процесуальними та матеріальними юридичними нормами);

2) наявність у суспільстві режиму законності, неухильне здій­снення принципів юридичної відповідальності (особливо принципу її невідворотності);

3) домінування в суспільній свідомості, у громадській думці шанобливого, поважного ставлення до права, його високий престиж серед державних службовців і більшості населення.

Наявність усіх зазначених передумов дозволяє забезпечити не тільки суто управлінську ефективність юридичного регулю­вання, але й, зазвичай, його цінність та економність, тобто забез­печити його високу якість.