<<
>>

Тема 18. Застосування юридичних норм

Практичне значення теорії правозастосування зумов­люється, ясна річ, її безпосередньо прикладним характером. Адже майже всі службові обов'язки професійних юристів зосе­реджуються зазвичай на застосуванні юридичних норм або ж на його підготовці, забезпеченні.

Тому як для майбутніх юристів, так і для тих, які вже працюють, ця тема курсу набуває най­більшої практичної значущості.

Від рівня засвоєння знань, викладених у цій темі, відчутно за­лежатиме й якість виконання юристами своїх професійних функ­цій.

Втім, ці знання є вельми важливими і для всіх посадових осіб - тією мірою, якою останнім доводиться приймати правозас­тосовні рішення, а також і для громадян, оскільки вони, так чи інакше, неминуче залучаються до найрізноманітніших правозас­тосовних ситуацій.

1. Загальна характеристика застосування юридичних норм

Застосування юридичних норм - це організаційно-юридич­на діяльність компетентних державних органів, їх поса­дових осіб, а також уповноважених на це законом органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань та їх по­садових осіб, яка полягає у встановленні піднормативних формально обов'язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необ­хідних для реалізації цими суб'єктами таких норм.

Соціальна сутність правозастосовної діяльності - встанов­лення (або зміна чи припинення) зв'язків між тими суб'єктами права, котрі зможуть або повинні реалізовувати юридичну нор­му.

Основні риси правозастосовної діяльності

Ці риси полягають у тому, що вона:

1) у передбачених законодавством випадках виступає необхід­ною передумовою реалізації юридичних норм, внаслідок чого її соціальним призначенням є організація певних суспільних відносин (юридичних відносин);

2) являє собою діяльність тільки державних органів і уповно­важених на це державою органів місцевого самоврядування чи громадських об'єднань, оскільки повинна мати державно-владний характер;

3) набуває юридичну значущість насамперед тому, що відноси­ни, які виникають, змінюються або припиняються внаслідок такої діяльності, мають вигляд взаємних суб'єктивних юри­дичних прав і обов'язків персоніфікованих суб'єктів;

4) встановлює такі відносини, зв'язки через ухвалення (стосов­но конкретних життєвих ситуацій, передбачених гіпотезами відповідних юридичних норм) індивідуальних формально обов'язкових рішень (велінь, дозволів) щодо персоніфікова­них суб'єктів.

Прийняття таких рішень є визначальним еле­ментом, серцевиною змісту правозастосовної діяльності;

5) являє собою юридично значущу діяльність ще й тому, що вона відбувається тільки на підставі юридичних норм і в по­рядку, передбаченому ними;

6) відбувається як своєрідний процес, який регламентований спеціальними (процедурно-процесуальними) юридичними нормами і складається з певних послідовних стадій;

7) підпорядковується певним загальним вимогам, які за­безпечують її юридичну правомірність, доцільність, справед­ливість та ефективність;

8) виявляє назовні, об'єктивує свої інтелектуально-вольові ре­зультати у певній, встановленій законодавством формі - в актах застосування права (правозастосовних актах).

2. Правозастосовні акти та їх реалізація

Правозастосовний акт - це спосіб зовнішнього вираження формально обов'язкового правила поведінки індивідуаль­ного характеру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує суб'єктивні юридичні права й обов'язки персоніфі­кованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації.

Юридичні властивості правозастосовних актів

Такі властивості полягають у тому, що ці акти:

1) можуть прийматися будь-якими органами держави, а деколи й уповноваженими на це законом органами місцевого само­врядування чи громадськими об'єднаннями або їх органа-

ми;

2) є формально обов'язковими стосовно персонально визначе­них суб'єктів;

3) вміщують індивідуальні приписи (веління, дозволи), роз­раховані на врегулювання лише окремої, конкретної жит­тєвої ситуації, тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією;

4) не мають зворотної дії в часі;

5) свій зовнішний прояв можуть отримувати або у письмовій (документальній), або усній (вербальній), або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

Види правозастосовних актів:

1) за суб'єктами прийняття -

• акти глави держави,

• акти інших органів державної влади: законодавчої, вико­навчої, судової, контрольно-наглядової,

• акти уповноважених законом органів місцевого самовря­дування,

• акти громадських об'єднань;

2) за галузевою приналежністю застосованої норми -

• конституційно-правові,

• цивільно-правові,

• адміністративно-правові,

• кримінально-правові та ін.;

3) за юридичною формою -

• постанови,

• укази,

• розпорядження,

• рішення,

• вироки,

• накази,

• ухвали тощо;

4) за соціальною функцією в юридичному регулюванні -

• регулятивні,

• охоронні;

5) залежно від елемента юридичної норми, який безпосередньо застосовується, -

• акти застосування диспозиції,

• акти застосування санкції;

6) за деонтичним статусом індивідуальних приписів -

• дозволяючі,

• зобов'язуючі,

• забороняючі;

7) за характером юридичних наслідків -

• правоконстатуючі (правопідтверджуючі),

• правовстановлюючі,

• правозмінюючі,

• правоприпиняючі;

8) за формою зовнішнього прояву -

• письмові (документальні),

• усні (вербальні),

• фізично-діяльнісні (конклюдентні).

3. Загальна характеристика правозастосовної діяльності

Вимоги правильного застосування юридичних норм:

1) законність - прийняття правозастосовного рішення тільки:

а) в межах компетенції відповідного органу, тобто його по­вноважень, закріплених у законі;

б) на підставах, передбачених гіпотезою застосовуваної норми;

в) за процедурою, встановленою законом;

г) у цілковитій відповідності зі змістом застосованої норми;

д) у передбаченій законом зовнішній формі;

2 обгрунтованість - прийняття правозастосовного рішення на основі таких знань про передбачені гіпотезою норми юри­дично значущі факти, які (знання) є об'єктивно істинними, правильними;

3) доцільність - якщо застосована норма дає можливість обра­ти (в її межах) одне з припустимих нею рішень, то у право-застосовному акті має бути закріплене саме таке з них, котре дозволить досягнути мету закону найкращим, найефектив­нішим способом;

4) справедливість - забезпечення правозастосовним рішенням збалансованості ("пропорційності") інтересів суб'єктів, яких воно безпосередньо стосується, а також збалансованості цих інтересів з інтересами інших суб'єктів та й, зрештою, усього суспільства.

Основні стадії застосування юридичних норм:

1 встановлення юридично значущих фактів і відшукування та­кої юридичної норми, яку належить застосувати саме до них;

2 перевірка достовірності, правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили відшуканої юридичної норми;

3) з'ясування змісту (смислу) юридичної норми, тобто її тлума­чення (пояснення);

4)прийняття рішення у справі, тобто встановлення формаль­но обов'язкового індивідуального правила поведінки персо­нально визначених суб'єктів стосовно майбутньої реалізації взаємних суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (заборон); 5) оформлення цього рішення в правозастосовному акті.

Перша стадія правозастосовної діяльності має своїм зміс­том формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучас­ні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення. Йдеться про своєрідну, можна сказати, професійно-юридичну пізнавальну діяльність, результатом котрої мусять стати істинні, правильні висновки про існування певних юридично значущих фактів.

Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:

1) його об'єктом (на відміну від об'єкта наукового досліджен­ня) є не закономірності, а лише окремі, ізольовані, конкретні ситуації, факти;

2) його предмет формально обмежений, окреслений гіпотезою (а подекуди й диспозицією) юридичної норми;

3) його порядок, а також засоби, "інструменти" тією чи іншою мірою обмежені, регламентовані процедурно-процесуальним законодавством;

4) знання, що здобуваються в результаті такої діяльності, мають бути, зазвичай, абсолютною (а не відносною) об'єктивною іс­тиною - абсолютною істиною факту, тобто такою, яка ніколи не вимагатиме доповнення, уточнення (а тим більше - спрос­тування);

5) до складу цих знань неодмінно входять і висновки про кон­кретну юридичну значущість встановлених фактів, тобто про їх юридичну кваліфікацію.

Юридична кваліфікація факту - це поширення правозас-тосовним суб'єктом законодавчої (нормативно-юридичної) оцінки певного виду фактів на той конкретний встановле­ний ним факт, який є підставою застосування юридичної норми. Це, так би мовити, юридичний діагноз конкретних дій, осіб, ситуацій.

Оскільки предметом правозастосовного пізнання слугують не будь-які факти, а лише ті, яким саме правова норма надає юри­дичного значення, остільки на цій самій стадії правозастосування і має бути водночас відшукана якраз та норма, що розрахована на факти, котрі встановлюються. Тому як встановлення фактів, так і пошук відповідної юридичної норми - це єдиний пізнавальний процес, який складає цілісну першу стадію правозастосовної ді­яльності.

Відшукання належної юридичної норми здійснюється зазви­чай за такою схемою:

1) визначають, чи знаходяться встановлені факти у межах сфе­ри законодавчого (легального) регулювання суспільних від­носин (зважаючи на відповідну систему об'єктивного юри­дичного права та на його загальні конкретно-історичні прин­ципи);

2) при позитивній відповіді на означене запитання встановлю­ють, до якої саме галузі права має належати відповідна юри­дична норма (зважаючи на предмет і метод юридичного регу­лювання щодо встановлених фактів);

3) визначивши галузь права, з'ясовують, у якому її інституті має міститись відповідна юридична норма (виходячи з галузевих принципів права);

4) встановивши інститут права, відшукують у ньому саме таку юридичну норму, гіпотеза якої точно відповідає встановле­ним фактам.

Розглядувана стадія застосування права може вважатися повністю завершеною, "пройденою" лише тоді, коли будуть під­стави зробити висновок про те, що ознаки фактів, описаних, змодельованих гіпотезою юридичної норми, цілком збігаються з ознаками реальних фактів, встановлених у справі. Такий висно­вок якраз і свідчитиме про те, що відшукано саме ту юридичну норму, яка розрахована на встановлені факти, і навпаки: факти було встановлено саме такі, які передбачені гіпотезою відшуканої юридичної норми.

Друга стадія правозастосування включає такі дії, які мають на меті визначити певні юридичні (формальні) властивості від­найденої юридичної норми. Для цього зокрема:

1) пересвідчуються в правильності тексту юридичної норми, вдаючись саме до офіційного джерела її оприлюднення (опу­блікування);

2) переконуються в тому, що юридична норма є чинною (вдаючись до останнього - з відповідного питання - нормативно-юридичного акта, опублікованого в офіцій­ному виданні);

3) визначають, чи поширюється її чинність на тих осіб, на той простір (територію) і на той час, що ними характеризують­ся встановлені факти (керуючись при цьому закріпленими у законодавстві принципами і правилами стосовно суб'єктної, просторової і часової (темпоральної) дії юридичних норм.

4) у випадку, коли факти одночасно, але неоднозначно регла­ментуються декількома юридичними нормами, встановле­ними різними органами держави, необхідно визначити, "ви­міряти" юридичну силу кожної з них і застосувати саме ту норму, яка має більшу юридичну силу.

Отже, і на цій стадії правозастосування теж відбувається своєрідне пізнання, предметом якого є, однак, вже не фактичні обставини, не життєві ситуації, а юридичні властивості тієї нор­ми, що підлягає застосуванню.

Третя стадія правозастосування. Неможливо правильно за­стосувати юридичну норму, не з'ясувавши точний зміст (смисл) її кожного структурного елемента, усіх її слів і речень, з яких вона складається. Тому ця стадія є завжди обов'язковою: кожен, хто застосовуватиме ту чи іншу норму, неодмінно мусить витлумачи­ти її "для себе", правильно з'ясувати її зміст, смисл.

Правоз'ясувальний процес (його види, способи, форми) - це досить складна інтелектуальна діяльність; а тому більш докладну теоретичну характеристику її подано в окремій (наступній) темі посібника.

Четверта стадія застосування юридичної норми є, можна сказати, резолютивною, підсумковою: вона спирається на резуль­тати усіх попередніх стадій, неначе резюмує їх. Змістом цієї стадії є ухвалення правозастосовуючим суб'єктом рішення про взаємні суб'єктивні юридичні права й обов'язки (тобто про підтверджен­ня, встановлення, зміну або ж припинення прав і обов'язків) тих персоніфікованих суб'єктів, які зможуть або мусять реалізовува­ти юридичну норму.

З погляду формальної логіки таке рішення конструюється, формулюється за логічними правилами силогістичного мислен­ня. У цьому випадку роль великої посилки виконує застосовува­на юридична норма, малої посилки - встановлені у справі юри­дично значущі факти, а умовиводом, висновком якраз і буде саме правозастосовне рішення. Отож кожен правозастосовувач має бути, так би мовити, "логіком".

З державно-регулятивної точки зору таке рішення є владним формально обов'язковим правилом поведінки індивідуально­го характеру, адресованим персонально визначеним суб'єктам і розрахованим на одиничну життєву ситуацію (яка, проте, може тривати протягом досить значного, навіть не визначеного у часі періоду - наприклад, у разі видання наказу про прийняття люди­ни на постійну роботу).

Для того, щоб ухвалене правозастосовне рішення могло бути сприйняте відповідними адресатами, воно має бути пев­ним чином об'єктивоване, тобто виражене назовні. Це завдання розв'язується на останній стадії правозастосовного процесу (яку на практиці, однак, не завжди легко відокремити від стадії по­передньої).

П'ята стадія правозастосування включає дії щодо «матеріа­лізації", зовнішньої фіксації індивідуального правила поведінки, тобто його виразу в правозастосовному акті. Це "оформлення" іноді буває досить нескладним, якщо для цього достатньо ско­ристатись, наприклад, усною або ж діяльнісною (конклюдент-ною) формами (хоча й у цих випадках можуть існувати певні формально-процедурні вимоги, - скажімо, до стилістики усних

наказів військовослужбовців, до конфігурації жестів міліціонера, який "вручну" регулює дорожній рух).

Проте, коли йдеться про письмову, документальну форму правозастосовного рішення (яка і є якраз найбільш поширеною у професійній юридичній діяльності), тоді на стадії, що розгляда­ється, слід дотримуватись певних вимог стосовно його докумен­тування.

Письмовий правозастосовний акт має включати, зазвичай, такі частини й елементи ("реквізити"):

1) вступна частина (назва акта - наказ, розпорядження, ухва­ла, рішення, вирок тощо; повна офіційна назва правозасто­совного органу; місце і дата прийняття акта; коротка вказівка щодо змісту ("теми") питання, яке регламентується цим ак­том);

2) констатуюча частина (опис, характеристика встановлених у справі юридично значущих фактів, а також, у разі потреби, посилання на джерела, докази, які їх підтверджують);

3) мотивувальна частина (посилання на юридичну норму, відповідно до якої факти піддано певній юридичній оцінці, обґрунтування саме такої їх юридичної кваліфікації);

4) резолютивна частина (виклад формально обов'язкового правила поведінки індивідуального характеру, тобто взаєм­них суб'єктивних юридичних прав і обов'язків персоніфіко­ваних суб'єктів, які (суб'єкти) теж мають бути зазначені в цій же частині акта);

5) підпис відповідної посадової особи (або декількох таких осіб) теж є обов'язковим реквізитом письмового правозастосов­ного акта.

4. Застосування юридичних норм за аналогією у разі прогалини у законодавстві

Може статися, що на першій стадії правозастосовної діяль­ності не вдається знайти юридичну норму, розраховану саме на ті обставини, що встановлюються, лише тому, що її ще взагалі не існує в законодавстві (хоча відносини, які правозастосовний ор­ган покликаний врегулювати, знаходяться у сфері дії загальних принципів відповідного національного права). Отож, виникає ситуація, що відображається поняттям прогалини у законодавстві.

Прогалина у законодавстві - це відсутність нормативно-юридичної регламентації певної групи суспільних відносин у сфері легального (законодавчого) юридичного регулюван­ня, окреслюваній загальними або галузевими конкретно-історичними загальними принципами права.

У правозастосовній діяльності така прогалина може бути подолана за посередництвом спеціальних логіко-юридичних операцій, які звуться 1) "аналогія закону" і 2) "аналогія права". Щоправда, за винятком таких випадків, коли їх використан­ня прямо заборонено законом (наприклад, при застосуванні в Україні юридичних норм про кримінальну або про адміністра­тивну відповідальність).

Аналогія закону - це вирішення справи (за наявності про­галини у законодавстві) на основі юридичної норми, яка ре­гулює найбільш подібні ("аналогічні") суспільні відносини.

Аналогія права - це вирішення справи (за наявності про­галини у законодавстві і за відсутності "аналогічної" юридичної норми) на основі загальних або галузевих конкретно-історичних принципів національного права.

<< | >>
Источник: Рабинович. Теорія держави і права. Ч2.. 0000

Еще по теме Тема 18. Застосування юридичних норм:

  1. Тема 19. Тлумачення юридичних норм
  2. Тема 17. Правомірна поведінка і реалізація юридичних норм. Законність та правопорядок
  3. § 3. Основні стадії застосування норм права
  4. Тема 13. Юридична правотворчість. Зовнішні форми (джерела) об'єктивного юридичного права
  5. § 6. Види актів застосування норм права
  6. § 5. Поняття і ознаки акта застосування норм права
  7. Ста,дії застосування норм права
  8. Акти застосування норм права, їх види
  9. § 4. Основні вимоги до правильного застосування норм права
  10. Застосування норм права та його особливості. Ознаки правозастосовної діяльності
  11. § 2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації
  12. § 2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації
  13. Тема 20. Юридична відповідальність за правопорушення
  14. Тема 11. Об'єктивне юридичне право і суспільство
  15. Тема 22. Праводержавознавство (юридична наука): загальнотеоретична характеристика
  16. §11. Юридичний факт. Фактичний (юридичний) склад