Тема 18. Застосування юридичних норм
Практичне значення теорії правозастосування зумовлюється, ясна річ, її безпосередньо прикладним характером. Адже майже всі службові обов'язки професійних юристів зосереджуються зазвичай на застосуванні юридичних норм або ж на його підготовці, забезпеченні.
Тому як для майбутніх юристів, так і для тих, які вже працюють, ця тема курсу набуває найбільшої практичної значущості.Від рівня засвоєння знань, викладених у цій темі, відчутно залежатиме й якість виконання юристами своїх професійних функцій.
Втім, ці знання є вельми важливими і для всіх посадових осіб - тією мірою, якою останнім доводиться приймати правозастосовні рішення, а також і для громадян, оскільки вони, так чи інакше, неминуче залучаються до найрізноманітніших правозастосовних ситуацій.
1. Загальна характеристика застосування юридичних норм
Застосування юридичних норм - це організаційно-юридична діяльність компетентних державних органів, їх посадових осіб, а також уповноважених на це законом органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань та їх посадових осіб, яка полягає у встановленні піднормативних формально обов'язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації цими суб'єктами таких норм.
Соціальна сутність правозастосовної діяльності - встановлення (або зміна чи припинення) зв'язків між тими суб'єктами права, котрі зможуть або повинні реалізовувати юридичну норму.
Основні риси правозастосовної діяльності
Ці риси полягають у тому, що вона:
1) у передбачених законодавством випадках виступає необхідною передумовою реалізації юридичних норм, внаслідок чого її соціальним призначенням є організація певних суспільних відносин (юридичних відносин);
2) являє собою діяльність тільки державних органів і уповноважених на це державою органів місцевого самоврядування чи громадських об'єднань, оскільки повинна мати державно-владний характер;
3) набуває юридичну значущість насамперед тому, що відносини, які виникають, змінюються або припиняються внаслідок такої діяльності, мають вигляд взаємних суб'єктивних юридичних прав і обов'язків персоніфікованих суб'єктів;
4) встановлює такі відносини, зв'язки через ухвалення (стосовно конкретних життєвих ситуацій, передбачених гіпотезами відповідних юридичних норм) індивідуальних формально обов'язкових рішень (велінь, дозволів) щодо персоніфікованих суб'єктів.
Прийняття таких рішень є визначальним елементом, серцевиною змісту правозастосовної діяльності;5) являє собою юридично значущу діяльність ще й тому, що вона відбувається тільки на підставі юридичних норм і в порядку, передбаченому ними;
6) відбувається як своєрідний процес, який регламентований спеціальними (процедурно-процесуальними) юридичними нормами і складається з певних послідовних стадій;
7) підпорядковується певним загальним вимогам, які забезпечують її юридичну правомірність, доцільність, справедливість та ефективність;
8) виявляє назовні, об'єктивує свої інтелектуально-вольові результати у певній, встановленій законодавством формі - в актах застосування права (правозастосовних актах).
2. Правозастосовні акти та їх реалізація
Правозастосовний акт - це спосіб зовнішнього вираження формально обов'язкового правила поведінки індивідуального характеру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує суб'єктивні юридичні права й обов'язки персоніфікованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації.
Юридичні властивості правозастосовних актів
Такі властивості полягають у тому, що ці акти:
1) можуть прийматися будь-якими органами держави, а деколи й уповноваженими на це законом органами місцевого самоврядування чи громадськими об'єднаннями або їх органа-
ми;
2) є формально обов'язковими стосовно персонально визначених суб'єктів;
3) вміщують індивідуальні приписи (веління, дозволи), розраховані на врегулювання лише окремої, конкретної життєвої ситуації, тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією;
4) не мають зворотної дії в часі;
5) свій зовнішний прояв можуть отримувати або у письмовій (документальній), або усній (вербальній), або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
Види правозастосовних актів:
1) за суб'єктами прийняття -
• акти глави держави,
• акти інших органів державної влади: законодавчої, виконавчої, судової, контрольно-наглядової,
• акти уповноважених законом органів місцевого самоврядування,
• акти громадських об'єднань;
2) за галузевою приналежністю застосованої норми -
• конституційно-правові,
• цивільно-правові,
• адміністративно-правові,
• кримінально-правові та ін.;
3) за юридичною формою -
• постанови,
• укази,
• розпорядження,
• рішення,
• вироки,
• накази,
• ухвали тощо;
4) за соціальною функцією в юридичному регулюванні -
• регулятивні,
• охоронні;
5) залежно від елемента юридичної норми, який безпосередньо застосовується, -
• акти застосування диспозиції,
• акти застосування санкції;
6) за деонтичним статусом індивідуальних приписів -
• дозволяючі,
• зобов'язуючі,
• забороняючі;
7) за характером юридичних наслідків -
• правоконстатуючі (правопідтверджуючі),
• правовстановлюючі,
• правозмінюючі,
• правоприпиняючі;
8) за формою зовнішнього прояву -
• письмові (документальні),
• усні (вербальні),
• фізично-діяльнісні (конклюдентні).
3. Загальна характеристика правозастосовної діяльності
Вимоги правильного застосування юридичних норм:
1) законність - прийняття правозастосовного рішення тільки:
а) в межах компетенції відповідного органу, тобто його повноважень, закріплених у законі;
б) на підставах, передбачених гіпотезою застосовуваної норми;
в) за процедурою, встановленою законом;
г) у цілковитій відповідності зі змістом застосованої норми;
д) у передбаченій законом зовнішній формі;
2 обгрунтованість - прийняття правозастосовного рішення на основі таких знань про передбачені гіпотезою норми юридично значущі факти, які (знання) є об'єктивно істинними, правильними;
3) доцільність - якщо застосована норма дає можливість обрати (в її межах) одне з припустимих нею рішень, то у право-застосовному акті має бути закріплене саме таке з них, котре дозволить досягнути мету закону найкращим, найефективнішим способом;
4) справедливість - забезпечення правозастосовним рішенням збалансованості ("пропорційності") інтересів суб'єктів, яких воно безпосередньо стосується, а також збалансованості цих інтересів з інтересами інших суб'єктів та й, зрештою, усього суспільства.
Основні стадії застосування юридичних норм:
1 встановлення юридично значущих фактів і відшукування такої юридичної норми, яку належить застосувати саме до них;
2 перевірка достовірності, правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили відшуканої юридичної норми;
3) з'ясування змісту (смислу) юридичної норми, тобто її тлумачення (пояснення);
4)прийняття рішення у справі, тобто встановлення формально обов'язкового індивідуального правила поведінки персонально визначених суб'єктів стосовно майбутньої реалізації взаємних суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (заборон); 5) оформлення цього рішення в правозастосовному акті.
Перша стадія правозастосовної діяльності має своїм змістом формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення.
Йдеться про своєрідну, можна сказати, професійно-юридичну пізнавальну діяльність, результатом котрої мусять стати істинні, правильні висновки про існування певних юридично значущих фактів.Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:
1) його об'єктом (на відміну від об'єкта наукового дослідження) є не закономірності, а лише окремі, ізольовані, конкретні ситуації, факти;
2) його предмет формально обмежений, окреслений гіпотезою (а подекуди й диспозицією) юридичної норми;
3) його порядок, а також засоби, "інструменти" тією чи іншою мірою обмежені, регламентовані процедурно-процесуальним законодавством;
4) знання, що здобуваються в результаті такої діяльності, мають бути, зазвичай, абсолютною (а не відносною) об'єктивною істиною - абсолютною істиною факту, тобто такою, яка ніколи не вимагатиме доповнення, уточнення (а тим більше - спростування);
5) до складу цих знань неодмінно входять і висновки про конкретну юридичну значущість встановлених фактів, тобто про їх юридичну кваліфікацію.
Юридична кваліфікація факту - це поширення правозас-тосовним суб'єктом законодавчої (нормативно-юридичної) оцінки певного виду фактів на той конкретний встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми. Це, так би мовити, юридичний діагноз конкретних дій, осіб, ситуацій.
Оскільки предметом правозастосовного пізнання слугують не будь-які факти, а лише ті, яким саме правова норма надає юридичного значення, остільки на цій самій стадії правозастосування і має бути водночас відшукана якраз та норма, що розрахована на факти, котрі встановлюються. Тому як встановлення фактів, так і пошук відповідної юридичної норми - це єдиний пізнавальний процес, який складає цілісну першу стадію правозастосовної діяльності.
Відшукання належної юридичної норми здійснюється зазвичай за такою схемою:
1) визначають, чи знаходяться встановлені факти у межах сфери законодавчого (легального) регулювання суспільних відносин (зважаючи на відповідну систему об'єктивного юридичного права та на його загальні конкретно-історичні принципи);
2) при позитивній відповіді на означене запитання встановлюють, до якої саме галузі права має належати відповідна юридична норма (зважаючи на предмет і метод юридичного регулювання щодо встановлених фактів);
3) визначивши галузь права, з'ясовують, у якому її інституті має міститись відповідна юридична норма (виходячи з галузевих принципів права);
4) встановивши інститут права, відшукують у ньому саме таку юридичну норму, гіпотеза якої точно відповідає встановленим фактам.
Розглядувана стадія застосування права може вважатися повністю завершеною, "пройденою" лише тоді, коли будуть підстави зробити висновок про те, що ознаки фактів, описаних, змодельованих гіпотезою юридичної норми, цілком збігаються з ознаками реальних фактів, встановлених у справі. Такий висновок якраз і свідчитиме про те, що відшукано саме ту юридичну норму, яка розрахована на встановлені факти, і навпаки: факти було встановлено саме такі, які передбачені гіпотезою відшуканої юридичної норми.
Друга стадія правозастосування включає такі дії, які мають на меті визначити певні юридичні (формальні) властивості віднайденої юридичної норми. Для цього зокрема:
1) пересвідчуються в правильності тексту юридичної норми, вдаючись саме до офіційного джерела її оприлюднення (опублікування);
2) переконуються в тому, що юридична норма є чинною (вдаючись до останнього - з відповідного питання - нормативно-юридичного акта, опублікованого в офіційному виданні);
3) визначають, чи поширюється її чинність на тих осіб, на той простір (територію) і на той час, що ними характеризуються встановлені факти (керуючись при цьому закріпленими у законодавстві принципами і правилами стосовно суб'єктної, просторової і часової (темпоральної) дії юридичних норм.
4) у випадку, коли факти одночасно, але неоднозначно регламентуються декількома юридичними нормами, встановленими різними органами держави, необхідно визначити, "виміряти" юридичну силу кожної з них і застосувати саме ту норму, яка має більшу юридичну силу.
Отже, і на цій стадії правозастосування теж відбувається своєрідне пізнання, предметом якого є, однак, вже не фактичні обставини, не життєві ситуації, а юридичні властивості тієї норми, що підлягає застосуванню.
Третя стадія правозастосування. Неможливо правильно застосувати юридичну норму, не з'ясувавши точний зміст (смисл) її кожного структурного елемента, усіх її слів і речень, з яких вона складається. Тому ця стадія є завжди обов'язковою: кожен, хто застосовуватиме ту чи іншу норму, неодмінно мусить витлумачити її "для себе", правильно з'ясувати її зміст, смисл.
Правоз'ясувальний процес (його види, способи, форми) - це досить складна інтелектуальна діяльність; а тому більш докладну теоретичну характеристику її подано в окремій (наступній) темі посібника.
Четверта стадія застосування юридичної норми є, можна сказати, резолютивною, підсумковою: вона спирається на результати усіх попередніх стадій, неначе резюмує їх. Змістом цієї стадії є ухвалення правозастосовуючим суб'єктом рішення про взаємні суб'єктивні юридичні права й обов'язки (тобто про підтвердження, встановлення, зміну або ж припинення прав і обов'язків) тих персоніфікованих суб'єктів, які зможуть або мусять реалізовувати юридичну норму.
З погляду формальної логіки таке рішення конструюється, формулюється за логічними правилами силогістичного мислення. У цьому випадку роль великої посилки виконує застосовувана юридична норма, малої посилки - встановлені у справі юридично значущі факти, а умовиводом, висновком якраз і буде саме правозастосовне рішення. Отож кожен правозастосовувач має бути, так би мовити, "логіком".
З державно-регулятивної точки зору таке рішення є владним формально обов'язковим правилом поведінки індивідуального характеру, адресованим персонально визначеним суб'єктам і розрахованим на одиничну життєву ситуацію (яка, проте, може тривати протягом досить значного, навіть не визначеного у часі періоду - наприклад, у разі видання наказу про прийняття людини на постійну роботу).
Для того, щоб ухвалене правозастосовне рішення могло бути сприйняте відповідними адресатами, воно має бути певним чином об'єктивоване, тобто виражене назовні. Це завдання розв'язується на останній стадії правозастосовного процесу (яку на практиці, однак, не завжди легко відокремити від стадії попередньої).
П'ята стадія правозастосування включає дії щодо «матеріалізації", зовнішньої фіксації індивідуального правила поведінки, тобто його виразу в правозастосовному акті. Це "оформлення" іноді буває досить нескладним, якщо для цього достатньо скористатись, наприклад, усною або ж діяльнісною (конклюдент-ною) формами (хоча й у цих випадках можуть існувати певні формально-процедурні вимоги, - скажімо, до стилістики усних
наказів військовослужбовців, до конфігурації жестів міліціонера, який "вручну" регулює дорожній рух).
Проте, коли йдеться про письмову, документальну форму правозастосовного рішення (яка і є якраз найбільш поширеною у професійній юридичній діяльності), тоді на стадії, що розглядається, слід дотримуватись певних вимог стосовно його документування.
Письмовий правозастосовний акт має включати, зазвичай, такі частини й елементи ("реквізити"):
1) вступна частина (назва акта - наказ, розпорядження, ухвала, рішення, вирок тощо; повна офіційна назва правозастосовного органу; місце і дата прийняття акта; коротка вказівка щодо змісту ("теми") питання, яке регламентується цим актом);
2) констатуюча частина (опис, характеристика встановлених у справі юридично значущих фактів, а також, у разі потреби, посилання на джерела, докази, які їх підтверджують);
3) мотивувальна частина (посилання на юридичну норму, відповідно до якої факти піддано певній юридичній оцінці, обґрунтування саме такої їх юридичної кваліфікації);
4) резолютивна частина (виклад формально обов'язкового правила поведінки індивідуального характеру, тобто взаємних суб'єктивних юридичних прав і обов'язків персоніфікованих суб'єктів, які (суб'єкти) теж мають бути зазначені в цій же частині акта);
5) підпис відповідної посадової особи (або декількох таких осіб) теж є обов'язковим реквізитом письмового правозастосовного акта.
4. Застосування юридичних норм за аналогією у разі прогалини у законодавстві
Може статися, що на першій стадії правозастосовної діяльності не вдається знайти юридичну норму, розраховану саме на ті обставини, що встановлюються, лише тому, що її ще взагалі не існує в законодавстві (хоча відносини, які правозастосовний орган покликаний врегулювати, знаходяться у сфері дії загальних принципів відповідного національного права). Отож, виникає ситуація, що відображається поняттям прогалини у законодавстві.
Прогалина у законодавстві - це відсутність нормативно-юридичної регламентації певної групи суспільних відносин у сфері легального (законодавчого) юридичного регулювання, окреслюваній загальними або галузевими конкретно-історичними загальними принципами права.
У правозастосовній діяльності така прогалина може бути подолана за посередництвом спеціальних логіко-юридичних операцій, які звуться 1) "аналогія закону" і 2) "аналогія права". Щоправда, за винятком таких випадків, коли їх використання прямо заборонено законом (наприклад, при застосуванні в Україні юридичних норм про кримінальну або про адміністративну відповідальність).
Аналогія закону - це вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві) на основі юридичної норми, яка регулює найбільш подібні ("аналогічні") суспільні відносини.
Аналогія права - це вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві і за відсутності "аналогічної" юридичної норми) на основі загальних або галузевих конкретно-історичних принципів національного права.
Еще по теме Тема 18. Застосування юридичних норм:
- Тема 19. Тлумачення юридичних норм
- Тема 17. Правомірна поведінка і реалізація юридичних норм. Законність та правопорядок
- § 3. Основні стадії застосування норм права
- Тема 13. Юридична правотворчість. Зовнішні форми (джерела) об'єктивного юридичного права
- § 6. Види актів застосування норм права
- § 5. Поняття і ознаки акта застосування норм права
- Ста,дії застосування норм права
- Акти застосування норм права, їх види
- § 4. Основні вимоги до правильного застосування норм права
- Застосування норм права та його особливості. Ознаки правозастосовної діяльності
- § 2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації
- § 2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації
- Тема 20. Юридична відповідальність за правопорушення
- Тема 11. Об'єктивне юридичне право і суспільство
- Тема 22. Праводержавознавство (юридична наука): загальнотеоретична характеристика
- §11. Юридичний факт. Фактичний (юридичний) склад