<<
>>

Теорія принципів державного ладу України

На сучасному етапі розвитку суспільства виникла необхідність перегляду значної кількості уявлень про правові категорії, що існували до останнього часу. Актуалізація цієї тези обумовлена курсом на по­дальшу розбудову демократичної, соціальної та правової держави, який потребує критичного конструктивного аналізу досягнень і прорахунків загальнотеоретичної юридичної науки в минулому та її побудови на зовсім іншій, якісно досконалішій, методологічній основі.

Нині в Українській державі відбувається поступова переоцінка багатьох ідейних, у тому числі правових, цінностей, їх нове переосмис­лення у світлі історичного досвіду XX ст., особливо глибоких протиріч теорії і практики радянського соціалізму [1, с. 22]. І суспільна свідо­мість, як завжди, опиняючись у кризовому стані, інтенсивно спрямовує свої прагнення на формування нових ціннісних ідеалів. Це повного мірою стосується і принципів державного ладу.

Слід зауважити, що без глибокого усвідомлення процесів, які від­буваються у світі, сьогодні неможливо зрозуміти закономірності й основ­ні засади власного національного державного розвитку та неможливе перш за все наукове прогнозування цього розвитку.

Для осмислення багатоаспектності і багатомірності принципів дер­жавного ладу вітчизняними науковцями може бути використаний за­рубіжний політичний і юридичний досвід, зокрема, у порівняльних дослідженнях.

Варто наголосити, що в сучасних умовах принципи державного ладу як самостійний об'єкт наукового пізнання стають перспективними з точки зору соціальної філософії, політології, соціології, що значною мірою обумовлено необхідністю подальшого розвитку методології та загальної теорії юридичної науки.

Актуальність дослідження принципів державного ладу пояснюєть­ся ще й тим, що побудувати громадянське суспільство і таку, що йому відповідає, демократичну, соціальну, правову державу можливо лише за умови комплексного, системного реформування всіх сфер держав­ного і суспільного життя.

Складовою частиною такого вдосконалення є правова реформа, яка має охопити більшість правових явищ. Заува­жимо, що значну кількість заходів у межах правової реформи слід по­чинати з вдосконалення саме основоположних засад, вихідних ідей державного ладу.

За нинішніх умов ця проблематика має важливе значення, адже результати відповідних наукових досліджень сприятимуть послідовно­му, комплексному і системному реформуванню сучасного державного ладу України як з огляду на позитивний досвід зарубіжних країн, так і з врахуванням вітчизняного досвіду. Адже принципи державного ладу - це фундаментальні засади, що не тільки пов'язують право з по­літикою, економікою, духовним життям, а й забезпечують єдність різних власне правових процесів, форм, теорій, ідей і концепцій, понятійно- категоріальних рядів.

Отже, проблема наукового розуміння змісту та сутності принципів державного ладу має сьогодні актуальне теоретичне і практичне зна­чення. Вона концентрує політико-правові аспекти науки теорії держави і права, конститу ційного права, інших галузевих юридичних і неюри- дичних наук. Розглянути принципи державного ладу на сучасному етапі в контексті формування демократичної, соціальної, правової дер­жави в Україні - актуальне завдання юридичної науки [234, с. 11-15].

Принципи державного ладу - неодноманітне явище, до його до­слідження можна і необхідно підходити з різних сторін. Бажано внести у визначення поняття принципів державного ладу, їх ознак, переліку, логічної послідовності та змісту певну одноманітність тією мірою, яка взагалі можлива в юридичній науці.

Гармонізація наукової термінології - це важлива передумова розви­тку політичних і юридичних відносин.

З точки зору гносеології важливо наголосити, що категорія «прин­цип» тісно пов'язана з категоріями «закономірність» і «сутність», а та­кож з категорією «ідея» у тому випадку, коли останню у філософії ро­зуміють як внутрішню логіку, закон існування об'єкта, те, що складає його внутрішню сутність. У теорії пізнання принцип може виступати як абстрактне визнання ідеї, а точніше, як певна сукупність (сума) принципів, що дорівнюють ідеї: наприклад, «правова», «соціальна», «демократична» держава тощо.

Звернемось до етимологічного походження терміна. Принцип похо­дить від латинськогоргіпсіріит, що в перекладі означає основа, начало.

У Словнику української мови 1976 р. видання категорія «принцип» визначається як: «1) основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, основний закон якої-небудь точної науки; 2) особли­вість, покладена в основу створення або здійснення чогось; 3) переко­нання, норма, правило, яким керується хто-небудь в житті, поведінці» [235, с. 693-694]. У Новому тлумачному словнику української мови 2006 р. видання зміст цього поняття пояснюється в такому ж контексті [236, с. 899].

У філософських джерелах принцип розглядається як: «1) першо­основа, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки; 2) внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керується в житті, в різноманітних сферах діяльнос­ті» [237, с. 340], або як «1) вихідний пункт, першооснова; 2) основопо­ложне теоретичне знання, яке не є таким, що доводиться, ані таким, що потребує доведення; 3) основоположна етична норма, яка скеровує волю» [238, с. 362].

В юридичній енциклопедії під принципами розуміються основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи внутрішнього і міжнародного права, по­літичної, державної чи громадської організації (гуманізм, законність, справедливість, рівність громадян перед законом тощо) [239, с. 110-111]. Принципам притаманна властивість абстрактного відображення зако­номірностей соціальної дійсності, що обумовлює їх особливу роль у структурі широкого кола явищ, у тому числі державного ладу. Прин­цип є джерелом багатьох явищ або висновків, що відносяться до нього, як дія до причини або як наслідки до підстави.

Принцип - вихідний пункт теорії, те, що становить основу певної сукупності знань [240, с. 7, 208]. О. Оболенський визначає принципи як основні, вихідні положення теорії, основні правила діяльності; вста­новлені, загальноприйняті поширені правила господарських дій і влас­тивостей економічних та соціальних процесів [31, с.

303].

Отже, можна зробити висновок, що категорія «принцип» викорис­товується у всіх випадках, коли йдеться про відправні ідеї, положення і концептуальні засади. Принципи - важливіші вихідні засади, що охоп­люють положення, які вирішують головні питання змісту будь-чого, визначають його сутність. Термін «принципи» може лише уточнюватись і деталізуватись залежно від сфери його існування та функціональної спрямованості. У цьому розумінні виділяють загальносоціальні та юридичні принципи. Останні диференціюють на принципи системи і принципи структури.

Отже, у найбільш загальному вигляді (на основі аналогічних чи близьких за змістом визначень) принцип - це, по-перше (в об'єктивному розумінні), певна фундаментальна, домінуюча ідея, яка відображає зміст і основні риси явища природи чи людської діяльності; по-друге, щодо складних соціальних систем принципи розглядають як умови їх нор­мальної життєдіяльності. Якщо певні принципи, які об'єктивно при­таманні тій чи іншій системі, не закладені в неї в момент створення або порушуються у процесі її діяльності, то нормальне функціонування такої системи унеможливлюється або ускладнюється.

Попередній історичний досвід розвитку державного ладу свідчить, що заідеологізованість теоретичного підґрунтя державної діяльності; нехтування об'єктивними потребами та інтересами людини, суспільства в цілому; відповідність функцій держави, державної політики приват­ним потребам й інтересам владарюючих на той час певних соціальних сил і обумовлювали критерії оцінки ефективності державної діяльнос­ті та юридичний зміст принципів державного ладу.

Життєвий досвід доводить, що держава та її чинне право, які не відображають ідеї соціальної справедливості, не можуть бути ефектив­ними. Саме справедливість надає державі і чинному праву людського виміру, об'єктивно орієнтуючись на певний реальний баланс людських потреб та інтересів. Це положення поширюється і на принципи держав­ного ладу, через що вони мають позбавлятися абстрактного характеру, забезпечувати рівновагу між конфліктуючими інтересами, правами і свободами людини. Тим самим принципи державного ладу спрямо­вують діяльність держави на створення умов дотримання як своїх пов­новажень, так і законних інтересів, прав та свобод інших суб'єктів, а отже, законності у країні.

Водночас слід зауважити, що визначення поняття принципів дер­жавного ладу як фундаментальної основи пізнання його сутності і зміс­ту з метою подальшого реформування і вдосконалення самого держав­ного ладу має виводитись з об'єктивно існуючих державних відносин, що обумовлені як об'єктивною потребою забезпечення публічних інтере­сів, загального блага соціуму, передусім збереження його цілісності, так і суб'єктивними цілями організації й функціонування держави.

Конституція України 1996 р. підбила певний підсумок розвитку нашої держави і водночас створила необхідні передумови для її по­дальшого поступу, розбудови й утвердження (на той час) якісно нових рис Української держави, насамперед суверенної, демократичної, со­ціальної, правової, і відповідно якісно нового державного ладу та його принципів.

Основи державного ладу - це конституційно-правовий інститут. Цей термін має суб’єктивний характер, оскільки встановлюється законодавцем і може бути адекватним чи не в повному обсязі адекват­ним об'єктивним відносинам. Прихильниками думки, що основи дер­жавного ладу - найбільш загальні його принципи, є російські науковці Б. Страшун та В. Кікоть. У свою чергу О. Рум’янцев вважає, що термін «основи» - поняття більш широке, і розрізняє дві його сторони. По-перше, реальні суспільні відносини, які існують об'єктивно і на які накладається конституційний лад. І по-друге, - це особливий конституційно-правовий інститут. «Основи» в широкому плані О. Рум'янцев пропонує поділяти на три рівні: 1) головні цінності; 2) влас­не основи конституційного ладу (у вузькому їх розумінні), тобто основ­ні принципи, які визначають його сутність; 3) конституційно-правові інститути і норми, за допомогою яких вищезазначені положення отри­мують безпосереднє обгрунтування, закріплення та юридичне значення. Усі ці рівні утворюють систему: цінності лежать в основі принципів, а останні конкретизуються в інститутах і нормах, що надає в підсумку всій цій системі правову значущість [241]. Інші конституціоналісти (В. Лучин, Б. Страшун та ін.) також підтримують позицію щодо вивчення інституту основ державного ладу як самостійного конституційно- правового інституту [242].

Особливістю сучасного стану національної юридичної науки з гносе­ологічної точки зору, на думку В. Селіванова. є певна невизначеність її методологічних і теоретичних підвалин та установок [1, с. 23]. Така про­блема виникла внаслідок того, що традиційні дослідницькі підходи до наукового аналізу державно-правових явищ і процесів ґрунтувались ви­ключно на принципах марксистсько-ленінської філософії, які за умов су­часної кризової політичної та соціально-економічної ситуації в Україні виявляють певну наукову обмеженість. Окремі з них за рівнем своєї піз­навальної здатності не встигають за динамікою радикальних державних і суспільних перетворень, інші стають інструментом, за допомогою якого видається за дійсне те, що існує тільки потенційно або до чого є лише прагнення (наприклад, ст. 1 Конституції України: «Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою») [49].

Принципи державного ладу обумовлені суспільними відносинами і можуть істотно демократизуватись і гуманізуватись разом із ними. Проте цю тезу не можна сприймати настільки спрощено. Принципи відносно самостійні, спрямовані в майбутнє, є орієнтирами, перспективами розвитку держави, опосередковують її сутність, тип, місце і роль в суспільстві.

У радянський період принципи в цьому аспекті досліджували такі науковці, як: С. Алексеев, О. Васильєв, Р. Лівшиц, О. Лукашева, В. Ні- кітінський, Ю. Тихомиров, Л. Явич та ін. Зокрема, О. Васильєв звернув увагу на те, що правові принципи носять характер інструментів, оскіль­ки вони специфічно конкретизують загальні ідеали, виражають уявлен­ня про належне відповідно до призначення і використання правових засобів з метою організації суспільних відносин та досягнення конкрет­них цілей [243, с. 13].

У цьому контексті російські науковці Л. Мамут та В. Савіцький підкреслюють, що конституція повинна ясно і чітко окреслювати за­гальні цілі держави. Вони наводять думку відомого німецького право­знавця Р. Херцога, який вважає недоліком Основного Закону ФРН те, що в ньому не записані державні цілі і державні прагнення [244, с. 123]. Але, як слушно зазначає О. Рум'янцев, окремі принципи певний час можуть бути далекими від дійсності [47, с. 9]. Слід погодитись, що не відразу складається система демократичних державно-правових установ та інститутів й досягається їх реальний вплив на життя.

Неможливо забезпечити цілісність принципів державного ладу без достатньої повноти їх викладення з чіткою деталізацією. Викладення окремих принципів з достатньою деталізацією є абсолютно необхідним. Але скільки б детальним не було державно-правове регулювання основ­них принципів, воно, на думку О. Рум янцева, не може бути вичерпним і не повинно ставити під сумнів фундаментальність документа (Кон­ституції) [47].

Конституція кожної країни визначає, рептпоє, закріплює й охороняє насамперед основи державного ладу, його основні засади. На думку В. Погорілка, ці основи є системою основних принципів організації і діяльності держави та її основних інститутів: органів державної влади, основних функцій держави, інших елементів (атрибутів) держави [219, с. 156]. Такий підхід підтримують й інші науковці [80, с. 13-14; 245, с. 50].

Сутність державного ладу знаходить свій вияв у його принципах. Основними принципами державного ладу України є:

1. Принцип суверенності і незалежності держави.

2. Принцип демократизму держави.

3. Принцип правової держави.

4. Принцип соціальної держави.

5. Принцип унітарності Української держави.

6. Принцип республіканської форми правління.

Принципи державного ладу відображено в основних рисах нашої держави, якими наділяє її чинна Конституція України. Важлива осо­бливість принципів державного ладу - спосіб їх матеріалізації. Загаль­новідомо, що розрізняють два способи вираження принципів: безпо­середнє формулювання їх у нормах права (текстуальне закріплення) і виведення принципів зі змісту нормативно-правових актів (змістовне закріплення).

Регламентація принципів державного ладу в конститу ціях зарубіж­них країн відрізняється як за змістом, так і за формою. Іноді принципи державного ладу є лише доктринальною категорією.

Оскільки конституційна регламентація принципів державного ладу має узагальнюючий характер, важливо, щоб на базі таких вихідних по­ложень визначались сутність держави, її тип, місце і роль у суспільстві.

Унаслідок того, що предметом регулювання конституції є перш за все основи державного ладу, то норми, у яких містяться зазначені принципи, є тією групою норм, що визначають конституційну природ}7 державного ладу, є керівними засадами організації та діяльності дер­жави і її основних інститутів.

Викладене вище дає підстави науковцям стверджувати, що норми, які регламентують основи державного ладу, повинні міститись на по­чатку Конституції, принципово важливим є їх закріплення в самостій­ному розділі (наприклад, Конститу ції Росії, ФРН, Іспанії, Італії, Греції, Японії та ін.). Такий підхід знаходиться в руслі сучасної тенденції соціалізації конституційного права, змістом якої є більш цілісне закріплення основ державного і суспільного ладу. О. Міцкевич вважає, що традиція поєднання в Конституції положень про основи суспільно­го і державного ладу є правильною, тому що вона - логічне завершен­ня певного етапу світового досвіду демократизації конституційного розвитку [60, с. 14].

Чітке нормативне закріплення на конституційному рівні принципів державного ладу має значну роль у реалізації стратегічних цілей роз­витку української політичної системи, державності і конституціоналіз­му. Виходячи з цього, необхідно створити такий державно-правовий механізм, який дійсно спрямований на реальне забезпечення проголо­шеного Конституцією України положення про людину як найвищу соціальну цінність. Це завдання є глобальним, довготривалим і від його вирішення залежать темпи становлення в Україні демократичних під­валин функціонування держави і суспільства [246, с. 341-344].

Текстуальне закріплення принципів державного ладу можна знайти в Конституції України (статті 1,2, 3, 5,6, 8, 15, 19 та ін.), яка проголошує принципи суверенності і незалежності, демократичної і соціальної держави, її правову спрямованість, визнання людини найвищою соці­альною цінністю, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову тощо [49]. Так, згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою. Вона також проголошується унітарною державою (ст. 2) із республіканською формою державного правління (ст. 5). Крім того, Україна визнається національною і світською державою тощо. Отже, конституціоналізація принципів державного ладу має повний, логічний та послідовний ха­рактер.

Виходячи з вищезазначеного, загальна специфіка принципів держав­ного ладу визначається такими суттєвими рисами (ознаками): осново­положне. фундаментальне, узагальнююче значення', політико-правовий та програмний характер; нормативність і загальнообое ’язковість; визна­ченість і категоричність; юридичне верховенство щодо інших положень Конституції і всіх інших нормативних актів держави; постійний характер дії; загальновизнаність (на відміну від інших ідеологічних настанов); ці­лісність; стислий і сконцентрований характер викладення; стійкість і відповідно особливий порядок зміни.

Найважливіший критерій зрілості системи принципів державного ладу - цілісність. Якщо на основі ключових принципів одиничне поєдну­ється в ціле, то виникає стійка система, формування та закріплення якої стає умовою внутрішньої єдності і стабільності держави й суспільства.

Основними вимогами до цілісності системи принципів держав­ного ладу повинні бути: 1) внутрішня єдність і системність законо­давчих положень, що регламентують відносини елементів державного ладу; 2) забезпечення стійких різноманітних взаємозв ’язків у відповідних правовідносинах між суб 'єктами; 3) повнота охоплення ключових якос­тей, що складають принципи державного ладу; 4) наявність правових механізмів, що забезпечують функціонування елементів державного ладу як цілісної системи; 5) неприпустимість абсолютизації одного з прин­ципів; 6) логічно і формально-юридично обгрунтований порядок розмі­щення принципів державного ладу в тексті Конституції України.

У ході дослідження доцільно звернути увагу не тільки на єдність, але й на інтегративні якості принципів державного ладу. Вони об'єктивно взаємопов'язані і не існують ізольовано один від одного. Принципи державного ладу - це не проста сукупність, а органічна єдність, цілісна система, що виражає якісну визначеність її змісту.

Отже, принципи державного ладу - це фундаментальні, відправні ідеї, які виражають найважливіші закономірності розвитку державного ладу, мають політико-правовий, програмний, імперативний характер, юридичне верховенство щодо інших нормативних положень і відповіда­ють об'єктивній необхідності розбудови демократичної держави.

Принципи державного ладу як сутнісні політико-правові установки визначають головні риси державного ладу, його сутність і зміст, харак­тер відносин влади, форми правління і політичного режиму, важливіші сторони правової регламентації відповідних суспільних відносин, а та­кож порядок функціонування (політичної, соціальної та економічної) систем і являють собою одночасно базові концепції їх організації і функ­ціонування.

Вищезазначене обумовлює важливість проведення ґрунтовного аналізу основних принципів державного ладу, які властиві всім або більшості його інститутів.

Принцип суверенності і незалежності держави.

В останні роки в юридичній науці питання теорії та практики держав­ного суверенітету отримали особливе значення. Це пов'язано з розгортан­ням у другій половині XX ст. інтеграційних процесів, які охопили не тільки економічну, але й політичну сферу. У науковій літературі досліджу­ють правову природу державного, народного, національного суверенітету. Ці поняття тісно взаємопов’язані та функціонують в єдиній системі.

У правовій доктрині не існує єдності у визначенні категорії «суве­ренітет». Проведений аналіз дозволяє виділити такі підходи: «сувере­нітет як одна з обов'язкових, невід’ємних ознак держави» [247, с. 57; 248, с. 120; 249, с. 31; 250, с. 10; 251, с. 58]; «суверенітет як певний принцип суспільно-політичного життя» [252, с. 14; 253, с. 463]; «суве­ренітет як верховенство держави у вирішенні питань внутрішньої і зо­внішньої політики» [99, с. 68-69; 254, с. 130]; «суверенітет як моно­полія держави на використання державної влади в межах своєї юрис­дикції» [255, с. 304]; «суверенітет як стан держави» [256, с. 9, 71]; «суверенітет як політико-правова якість держави» [257, с. 17]; «суве­ренітет як обмежений авторитет» [258, с. 222]; «суверенітетяк соціально- політична функція моно- і поліетнічних держав» [259, с. 990] тощо.

Вищезазначене дозволяє зауважити, що на сучасному етапі розбу­дови України як суверенної, правової, демократичної держави важливо не допускати помилок у розумінні суверенітету, оскільки в теоретич­ному плані є багато підходів у визначенні поняття суверенітету в кон­тексті різних концепцій: «абсолютного суверенітету», «множинності суб’єктів суверенітету», «розділеного суверенітету» тощо. Саме тому особливо важливим є правильне наукове трактування державного су­веренітету і визначення його співвідношення з іншими суміжними поняттями.

Незважаючи на свою актуальність, проблеми державного суверені­тету належать до недостатньо розроблених у сучасній юридичній на­уці. Ця проблематика актуалізується також у контексті інтеграції Укра­їни у світове співтовариство, необхідності забезпечення державного суверенітету в умовах соціально-економічної глобалізації. Слід зазна­чити, що в умовах глобалізації обгрунтовуються теоретичні конструкції, які визнають необхідність суттєвого обмеження можливостей держави як у внутрішній сфері, так і (особливо) поза її межами та доцільність обмеження суверенітету держави [260. с. 24; 261; 262].

Виходячи з вищезазначеного, далеко не всі аспекти цієї проблеми можна вважати вичерпаними. Загальносвітові процеси глобалізації, вхо­дження України до складу багатьох міжнародних об'єднань, формування транснаціональних корпорацій, утворення міждержавних співтовариств, активізація діяльності міждержавних урядових і неурядових організацій й інститутів потребують нового аналізу концепції суверенітету.

Питання про вибір стратегії розвитку країни має основоположне значення, оскільки в умовах глобалізації - це питання збереження су­веренітету держави. Відстоювання національних інтересів, своїх прин­ципових позицій у міжнародних відносинах та збереження сувереніте­ту вимагають сьогодні суттєвих зусиль від держави [263, с. 112]. У цьо­му контексті є такі проблеми: розбалансованість органів державної влади; незавершеність політичної, адміністративної, територіальної реформ; посилення правового нігілізму; неузгодженість важливих з точки зору національних інтересів економічних рішень, які негативно впливають на економічну, у тому числі й на енергетичну, безпеку дер­жави.

Важливим є також дослідження механізму забезпечення державно­го суверенітету як комплексної системи, що включає в себе засоби, процедури і принципи, за допомогою яких забезпечується верховенство і незалежність державної влади. Особливо актуальним є аналіз про­блеми суверенності держави як основоположного принципу державно­го ладу.

Окреслене коло питань визначає необхідність історичного та теоретико-правового дослідження такого принципу державного ладу, як суверенність і незалежність. Слід наголосити, що суверенність - невід'ємна властивість держави, а суверенітет - практична реалізація суверенності в конкретних правових формах.

Питання суверенітету досліджено в роботах таких науковців XIX - початку XX ст.: І. Андреєвського, В. Гессена. А. Градовського, Ф. Ко- кошкіна, М. Коркунова, М. Палієнка, Г. Шершеневича, А. Ященка та ін., а також зарубіжних вчених: Ж. Бодена, Г. Гроція, Л. Дюгі, Г. Єллі- нека, Г. Кельзена, П. Лабанда, Дж. Локка, Н. Макіавеллі, Ж. Маритена, Т. Маунца, М. Оріу, В. Острома, Ж.-Ж. Руссо. А. де Токвиля, К. Хессе та ін.

У радянській юридичній літературі питанням державного суверені­тету приділялася значна увага. Найбільш вагомі теоретичні дослідження були проведені Е. Коровіним, Г. Тункіним, І. Левіним, В. Шевцовим.

З метою повного і системного розгляду принципу незалежності і суверенності держави проаналізовано сучасні підходи до висвітлення питань державного суверенітету в роботах таких російських науковців, як: С. Авак'ян, С. Алексеев, М. Аржанов, М. Баглай, С. Бахін, Б. Ебзє- єв, Л. Карапетян, В. Карташкін, Д. Ковалев. Б. Крилов, К. Курашвілі, Ю. Лейбо, О. Лукашева, М. Матузов, Н. Михалева, А. Мішин, Т. Хабрі- єва, В. Чиркін та ін., а також сучасних вітчизняних вчених: М. Козюбри, О. Мурашина, Н. Оніщенко, О. Петришина. В. Погорілка, П. Рабіновича, О. Скакун, В. Сухоноса, Ю. Тодики, М. Цвіка, В. Шаповала та ін.

Досвід підтверджує, що вирішення конкретних проблем досягає своєї мети в повній мірі лише за умови попереднього аналізу їх історико- теоретичних закономірностей становлення та розвитку.

Ідеї державного суверенітету передувало поняття автаркії (autarkia). Аристотель використовував цей термін з метою виокремлення держави від інших суспільних форм об’єднання людей. Зміст автаркії як ознаки держави полягав у наступному: держава за своєю суттю є такою, що не має над собою іншої подібної їй влади і може самостійно реалізовува­ти свої повноваження [264, с. 446]. Поняття автаркії склалося у кон­кретних історичних умовах, коли у Стародавній Греції, а потім у Старо­давньому Римі виникла особлива форма організації суспільства - міста- держави (поліси).

Концептуальне оформлення уявлень про сутність і зміст державно­го суверенітету пов'язується з епохою пізнього Середньовіччя. Держав­ний інтерес проголошувався як вищий політичний інтерес і фокусувався на фігурі верховного володаря - правителя. Поява в науці й політиці категорії «державний суверенітет» (але не самого явища) датується XV-XVI ст. і пов’язується з нагальною тоді потребою ідеологічного і правового обґрунтування фактичного верховенства й незалежності державної влади, що виникла в період становлення національних дер­жав. У різні історичні періоди розуміння суверенітету мало різну соціально-економічну і політичну основу, обумовлену історичним ти­пом державного устрою, але завжди сутність суверенітету означала верховну, самостійну і незалежну державну владу.

За своєю етимологією термін «суверенітет» походить від старола- тинського «supevanus», «supevani», що перейшов у старофранцузьке слово «sovreins» і означає «абсолютний», «необмежений», «найвищий».

В енциклопедичній літературі термін «суверенітет» трактується по- різному: як «теорія, згідно з якою в кожній системі управління має іс­нувати абсолютна влада особи чи органу, що покликана вирішувати і бути здатною виконувати рішення» [265, с. 77], як «верховенство, сукупність верховних прав, що належать державі чи її главі» [266, с. 892-893].

Першим термін «суверенітет» (лат. summapotestas - найвища влада) вжив у XVI ст. Ж. Боден. Він визначив суверенітет як абсолютну і до­вічну владу (majestas), що належала монархові та поширювалась на всіх підданих. У роботі «Шість книг про республіку» («Six livres de la Republique», 1579 p.) Ж. Боден виключав наявність будь-якої іншої влади в державі або поза нею, яка могла бути вищою від влади монар­ха [267, с. 304]. Обмеження суверенітету Ж. Боден пов’язував з при­родним і божественним правом.

Г. Гроцій у роботі «Про право війни та миру» («De Jure Belli ас Pacis», 1652 р.) дослідив державну владу і суверенітет як її властивість [268, с. 128]. З іменем Т. Гоббса і його працею «Левіафан» (1651 р.) зміст суверенітету набуває абсолютного характеру.

Ж.-Ж. Руссо підтримував ідею неподільності суверенітету і, крім того, стверджував, що суверенність влади обмежена суспільним дого­вором, який має форму позитивного законодавства. Таким чином, джерелом влади і носієм суверенітету виступає народ, суверенітет є не- відчужуваним і неподільним [269. с. З, 17, 22]. Згідно з концепцією Гегеля, суверенітет є перш за все верховенством держави.

У XVIII ст. Е. Ваттель виділяв дві ознаки держави, яку він називав суверенною, - «самостійність управління» та «незалежність».

У ХІХ-ХХ ст. формується ряд концепцій обмеження державного суверенітету. Вони знайшли відображення в роботах таких видатних вчених, як Г. Кельзен. Ж. Маритен, Г. Шершеневич, А. Ященко та ін.

Унаслідок багатовікового застосування й вивчення у вітчизняній та зарубіжній літературі склалося безліч різних визначень терміна «дер­жавний суверенітет» і різноманітних уявлень про його зміст. Г. Єллінек. наприклад, розглядав державний суверенітет як здатність держави до «виключного правового самовизначення». Він писав, що тільки су­веренна держава може у межах усталених та гарантованих нею право­вих кордонів вільно нормувати зміст своєї компетенції [147. с. 363]. Л. Дюгі в роботі «Конституційне право. Загальна теорія держави» за­значав: «Суверенітет один. Це означає, що на одній і тій самій терито­рії може існувати лише один суверенітет і, що одна й та сама особа може підкорятися тільки одному суверенітету. Суверенітет є неподільним» [146, с. 168]. Л. Оппенгейм пояснював суверенітет як «повну незалеж­ність у межах країни, так і за її межами» [254, с. 130].

Радянська юридична наука приділяла значну увагу проблемі необ­меженості державного суверенітету. Вважалася необгрунтованою кон­цепція можливого обмеження державного суверенітету міжнародно- правовим регулюванням. Заперечувалися буржуазні теорії примату міжнародного права, а також теорія самообмеження влади (внутріш­ньодержавний закон є актом самозобов'язання держави, оскільки дер­жава взяла на себе зобов’язання підкорити свою подальшу поведінку приписам правової норми). Сьогодні питання самообмеження влади в іншому аспекті досліджуються як вітчизняними, так і зарубіжними вченими [270, с. 57-62; 271, с. 351; 272, с. 35; 27, с. 152-153].

Суверенність державної влади пов’язана з її похідним характером, який знайшов своє законодавче закріплення в ч. 2 ст. 5 Конститу ції України 1996 р.: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Укра­їні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування» [49]. Суверенітет Української держави виходить із суверенітету народу, оскільки народ є творцем і носієм суверенітету держави, волевиявлення народу поро­джує державну владу. У той же час народ виступає як гарант держав­ного суверенітету, тому що будь-яке обмеження незалежності держави, верховенства влади означає порушення інтересів народу, створює дже­рела внутрішніх чи міжнародних конфліктів.

Отже, влада народу є первинною щодо державної влади, державна влада похідною від влади народу. В. Шаповал зазначає, що суверенітет є абсолютним лише в тому, що ніхто не може юридично (легально) перешкодити державі у встановленні внутрішнього правопорядку від­повідно до інтересів носія влади - народу [273, с. 75]. У такому контек­сті державний суверенітет - це верховна влада, що самостійно здійснює функції держави в межах національного і міжнародного права, джере­лом якої є народ [263, с. 110]. Державний і народний суверенітет пов'язані між собою в державному і суспільному житті, і це співісну­вання можна визначити як здатність держави самостійно визначати свою внутрішню і зовнішню політику за умови дотримання прав лю­дини та громадянина, захисту прав національних меншин й дотриман­ня норм міжнародного права. Крім того, поняття державного суверені­тету органічно пов'язане з поняттям території. Кожна держава має те­риторію, на якій реалізує свій суверенітет. У межах своїх територіаль­них кордонів суверенна держава виступає як єдиний офіційний пред­ставник всього суспільства, всього населення, яке об'єднане за ознакою громадянства [274, с. 15-16].

Таким чином, у державознавстві суверенітет у найзагальнішому вигляді інтерпретується як специфічна властивість держави, що визна­чає її верховенство і здатність самостійно, без втручання ззовні визна­чати внутрішню і зовнішню політику.

З точки зору дослідницьких завдань суверенітет держави може бути розглянутий з конкретно визначених позицій.

Ю. Тодика, О. Зайчук та інші вітчизняні дослідники визначили суверенітет держави як властивість самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати функції на своїй території та поза її межами, у міжнародному спілкуванні [17, с. 47—48; 275, с. 64-65]. У такому кон­тексті суверенітет проявляється у верховенстві державної влади, її єд­ності і незалежності. Такий підхід підтримується і в російській юри­дичній науці [276, с. 216; 277, с. 69-70; 278, с. 55].

Державний суверенітет означає верховенство, незалежність, повно­ту, загальність і виключність влади держави, тобто державно-організованої публічно-політичної влади.

Суверенітет і держава, зазначали В. Цветков, В. Сіренко, В. Авер’янов, - це реально й об’єктивно існуючі явища суспільного жит­тя, які є нерозривними і взаємообумовленими. Суверенітет автори ро­зуміють як суспільну і необхідну ознаку будь-якої держави, обумовле­ну самою природою останньої як особливої політичної ([юрми держав­ної влади [279, с. 107-108]. Було запропоновано виділення різних ас­пектів державного суверенітету - економічного, політичного, юридич­ного та інших, які можуть виступати як відносно самостійні предмети наукового пізнання. Так, наприклад, юридичний аспект суверенітету виражається у верховенстві державної влади, яка легалізована в законі та здійснюється у правових формах у процесі функціонування органів держави. Сутність економічного аспекту суверенітету виражається в матеріальній основі державної влади. Важливим є розуміння того, що в реальності всі ці аспекти й сторони взаємопов’язані, взаємообумов- лені і тільки у своїй взаємодії створюють цілісний об'єкт соціального буття і відповідно - об’єкт наукового пізнання.

Незважаючи на деякі відмінності в розумінні сутності державного суверенітету, можна виділити такі загальні його ознаки, як повновладдя та верховенство держави на своїй території; незалежність держави в між­народних відносинах; єдність суверенітету держави (державної влади).

Юридичний зміст державного суверенітету визначений сучасною вітчизняною теорією.

Повновладдя означає, що державі в межах її території належить вся повнота влади. Верховенство полягає у правовій підлеглості державі всіх суб'єктів у межах її території. Будь-які застереження щодо такої підлеглості (наприклад, дипломатичні привілеї та імунітети) можливі виключно за умов згоди на це самої держави. Державне владарювання здійснюється в межах території, відповідно організованої самою дер­жавою, і держава встановлює повноваження всіх органів та посадових осіб, що здійснюють її функції. Принциповим є те, що виключається можливість існування в межах держави іншої, аніж її власна, державної влади [273, с. 75]. Незалежність дістає вияв у тому, що держава здійснює внутрішні та зовнішні функції поза владою інших держав. Незалежність у внутрішніх справах означає самостійність держави у вирішенні ключових питань суспільно-політичного та економічного розвитку. У Декларації про принципи міжнародного права, прийнятій Генераль- ною Асамблеєю ООН 1970 р., йдеться про те, що кожна держава має невід'ємне право обирати політичну; економічну, соціальну і культурну системи без втручання з боку інших держав [280]. Крім того, кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших держав і діяти у ви­рішенні зовнішніх справ не на шкоду їх незалежності. Єдність сувере­нітету означає його неподільність серед різних суб’єктів - носіїв влади, і належить державі в цілому, а не окремим її частинам чи органам. Це твердження виходить із характеристики суверенітету як основної влас­тивості держави.

Синтезуючи результати проведеного аналізу, зазначимо, що держав­ний суверенітет характеризують такі положення: 1) суверенітет - це історично обумовлена політико-юридична властивість держави; 2) су­веренітет є не тільки історичною категорією, а й необхідним критерієм, який дає можливість розпізнати державу серед інших публічно-правових об'єднань; 3) суверенітет виступає як реальна правова категорія, зовнішня форма вираження державно-правових явищ та процесів; 4) не можна зводити суверенітет до переліку прав, якими наділена державна влада, хоча лише в сукупності цих прав він отримує свій прояв. Тобто суверенітет реалізується шляхом використання уповноваженими державними органами своїх повноважень.

Таким чином, суверенітет є єдиним і неподільним та проявляється у двох напрямах - внутрішньому й зовнішньому, які є нероздільними і тільки в єдності характеризують його сутність. У свою чергу, розме­жування та дослідження «внутрішнього суверенітету» та «зовнішнього суверенітету» як окремих категорій є некоректним і впливає на розу­міння структури та природи цього явища.

Суверенітет знаходить своє втілення в державній владі, яка стоїть на варті інтересів суспільства і тому проголошується верховною владою, але не всесильною, наголошує В. Четверній [281, с. 107]. Суверенна влада зв’язана правовими нормами, що складають принципи цивілізо­ваного суспільства, до того ж це не тільки норми внутрішньодержав­ного права, але і норми міжнародного права.

Верховенство державної влади означає, що народ самостійно, у пов­ному обсязі здійснює державну владу, яка йому належить, а також через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Ви­щою безпосередньою формою народовладдя є референдум і вільні демократичні вибори. Верховенство передбачає підпорядкування дер­жавній владі всіх громадян та їх об’єднань, посадових осіб, органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

Єдність державної влади - це визначення загальних принципів організації і функціонування органів державної влади та забезпечення їх реалізації [276, с. 216-218].

Конституційно-правова регламентація принципу суверенності Укра­їнської держави здійснена насамперед в Декларації про державний су­веренітет України від 16 липня 1990 р. Виражаючи волю народу України, вона проголосила державний суверенітет України на всій її території і заявила про рішучість створити демократичну правову державу [175]. Метою прийняття Декларації було утвердження суверенітету України, який проголошувався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в межах всієї території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Це базове поняття стало вихідним для самовизначення укра­їнської нації, забезпечення оптимального функціонування державного механізму, визначення основних векторів внутрішньої і зовнішньої політики України.

Верховенство держави та її незалежність як взаємопов’язані сто­рони суверенітету знайшли відображення і в Конституції України. В Основному Законі Україна характеризується передусім як суверенна і незалежна держава, що з погляду на важливість цих ознак для самого існування і повноцінного функціонування держави є цілком закономір­ним. Створення Української держави як незалежної і суверенної стало вираженням волі Українського народу, реалізацією ним свого права на самовизначення. У демократичній державі саме народ визнається носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, яку він може здійснювати безпо­середньо або через органи державної влади. Тому наявність суверенітету для державної влади є необхідною передумовою реалізації органами державної влади покладених на них завдань і функцій.

Нормативна реалізація змісту положень про державний суверенітет здійснена в ряді статей Конституції. Так, ст. 2 закріплює, що суверені­тет України поширюється на всю її територію; ст. 5 визнає народ носі­єм суверенітету і єдиним джерелом влади; ст. 9 вказує, що міжнародні договори можуть вважатись частиною національного законодавства лише після їх ратифікації Верховною Радою України; ст. 17, ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 79, п. 23 ст. 85, ч. 2 ст. 102, ч. З ст. 104, п. 1 ст. 116 визначають роль й обов’язки народу і вищих органів державної влади України в за­безпеченні її суверенітету та незалежності, і нарешті, ч. 1 ст. 157 за­бороняє внесення змін до Конституції, якщо вони спрямовані на лікві­дацію незалежності України.

Сучасне розуміння суверенітету не можна вважати повним без врахування, з одного боку, складного комплексу історичних, соціальних та культурних факторів; з іншого - воно неможливе поза контекстом сучасної теорії міжнародного права.

Незалежність держави в зовнішніх справах означає свободу зовніш­ньополітичної діяльності за межами її кордонів з дотриманням норм міжнародного права. Активна участь у міжнародних відносинах за­свідчує незалежність держави, її самодостатність як суб’єкта міжна­родного права. Поняття державного суверенітету для міжнародного права є не тільки загальновизнаним, а й одним із базових. Воно покла­дене в основу таких його загальних принципів, як суверенна рівність держав, взаємна повага державного суверенітету: невтручання держав у внутрішні справи одна одної, територіальна цілісність держав та ін. [263, с. 112].

Найбільш чітко взаємозв’язки поняття суверенітету і міжнародного права розкрив І. Левін, який стверджував, що «суверенітет здійснюєть­ся в межах міжнародного права, а поняття суверенітету і міжнародного права - поняття корелятивні, які припускають одне одного» [256, с. 141]. Слід наголосити, що міжнародне право не наділяє державу суверенітетом і тим самим внутрішньою компетенцією, але базується на визнанні суверенітету і відповідно основі суверенітету - внутрішній компетенції.

Розкриваючи зміст принципу суверенності і незалежності держави, доцільно розглянути міжнародно-правову концепцію державного суве­ренітету. Поняття державного суверенітету визначається в міжнародно- правових документах через такі характеристики: 1. «Суверенна рів­ність» всіх держав. У Декларації про принципи міжнародного права зазначено, що суверенна рівність включає такі елементи: а) юридична рівність держав; б) кожна держава користується правами, які властиві повному суверенітету; в) кожна держава повинна поважати правосуб’єктність інших держав; г) територіальна цілісність та полі­тична незалежність держав - недоторканні; ґ) кожна держава має право вільно обирати та розвивати свої політичні, економічні, соціальні, куль­турні системи, повинна виконувати повністю свої міжнародні зобов'язання [280, с. 6]. 2. Невтручання. Жодна зовнішня сила не має права втручатися у внутрішні справи держави. 3. Верховенство держав­ної влади над усіма особами та їх діями. 4. Повнота державної влади. 5. Імунітет держави [282, с. 144].

Слід зазначити, що в сучасному міжнародному праві не існує єди­ного, повного та універсального визначення суверенітету. Однак аналіз міжнародно-правових концепцій суверенітету дозволяє зробити висно­вок про те, що суверенітет у міжнародному праві - це юридична і по­літична категорія, яка пов'язана з державою та здійсненням її функцій і має два виміри: внутрішній і зовнішній. Разом із тим незалежність держави в її зв'язках з іншими державами не має абсолютного харак­теру, оскільки вона є елементом міжнародної системи, членом світо­вого співтовариства і не може бути незалежною від нього. Усе це свід­чить про те, що державний суверенітет має не абсолютний, а відносний характер і сам зміст цього поняття модифікується, змінюється у про­цесі історичного розвитку відповідно до потреб національних і між­народних систем.

Виходячи з вищезазначеного, незалежність України в зовнішніх зв'язках знаходить прояв в її самостійності при здійсненні зовнішніх функцій, визначенні зовнішньої політики.

Отже, державний суверенітет є верховною владою, яка виходить від народу та знаходить своє відображення в самостійному здійсненні державою своїх функцій у межах національного та міжнародного пра­ва. Державна влада, у свою чергу, має сувору залежність від свого джерела та носія - Українського народу, який визначає межі її повно­важень, обов'язки держави перед народом, різними соціальними струк­турами та особою. Отже, суверенітет держави обмежений суверенітетом народу, якому належить вище право - визначати економічну, соціальну, політичну системи країни.

Конкретними результатами проведеного наукового аналізу є на­ступні.

1. Державний суверенітет є історично обумовленою політико- юридичною властивістю держави, що виражається в її здатності бути незалежною при здійсненні як зовнішніх, так і внутрішніх функцій.

У процесі генези ліберальної політико-правової думки абсолютист­ська концепція суверенітету зазнала ідеологічних змін за двома напря­мами: «зміна суб’єктів»; «обмеження суверенітету». Перший напрям формування ідеї обмеження сутності абсолютної державної влади пов'язаний зі зміною суб'єкта суверенної влади. Основною ідеєю цих революційних за своєю суттю поглядів було перенесення суверенітету на такого суб'єкта політичної системи, як народ. Відповідно ідея дер­жавного суверенітету в його абсолютистській інтерпретації трансфор­мується у вчення про народний суверенітет. Другий напрям розвитку ідеї щодо обмеження абсолютного суверенітету пов’язаний з форму­ванням концепції «стримувань та противаг», у межах якої моделювались різні механізми контролю за державною владою і розмежування влад­них повноважень.

2. Необхідно зберегти термінологічну чистоту поняття «суверені­тет» у науці і практиці його застосування для характеристики верховної влади держави, оскільки використання цього терміна в іншому сенсі (економічний, політичний, фінансовий, законодавчий суверенітет тощо) призводить до його розмиття, девальвації та спричиняє втрат} політико- правової цінності цієї категорії.

3. Державний суверенітет потребує забезпечення і захисту, що, у свою чергу, визначає необхідність наявності специфічного механізму його забезпечення, який слід розглядати як комплекси}' систему засобів, процедур і принципів, за допомогою якої гарантується верховенство і незалежність державної влади. Правові засоби забезпечення держав­ного суверенітету - це юридичний інструментар (структурно-функціо­нальні інститути й технології), за допомогою якого гарантується і під­тримується стан верховенства державної влади, незалежність та інди­відуальність держави.

4. У сучасних умовах суверенітет держави в його зовнішньополітич­ному аспекті обмежений системою міжнародно-правових відносин, а у внутрішньому - демократичним правом народу виступати єдиним дже­релом державної влади. Реалії сучасної геополітичної ситуації визначають подвійність положення України на світовій арені. Ця ситуація обумовле­на, з одного боку, об’єктивною необхідністю інтеграції у світові процеси, а з іншого - необхідністю збереження і забезпечення державного суве­ренітету. Держава не втрачає свого суверенітету в умовах сучасних гло- балізаційних процесів. Важливо наголосити, що нові реалії світової по­літики, безумовно, впливають на геополітичні процеси як міжнародні, так і регіональні. Адже геополітика як засіб досягнення національних інтересів є однією з найважливіших складових при забезпеченні держав­ного суверенітету в умовах світової глобалізації. Стратегією розвитку держави в умовах глобалізації є необхідність укріплення державності.

Проблемою є відсутність чітких стратегічних пріоритетів, які вра­хували б розумне поєднання участі України в міжнародних процесах, з одного боку, і додержання інтересів країни - з іншого [283, с. 134]. В умовах глобалізаційних процесів посилюється значущість питань, пов'язаних з гарантованістю і забезпеченням зовнішнього суверенітету держави, який є квінтесенцією соціально-економічних і політико- правових інтересів, що відстоюються державою на міжнародній арені. У цьому сенсі поняття державного суверенітету за своїм змістом є близь­ким до поняття міжнародної правосуб'єктності (втрата суверенітету як невід’ємної властивості державності є по суті його анулюванням як суб'єкта політико-правових відносин). Вищезазначене є свідченням того, що повинна бути розроблена довгострокова стратегія розвитку України як суверенної держави у глобалізованому світі.

5. Наявність такої властивості, як суверенітет, є підставою виник­нення суверенних (виключних, переважних) прав, через які він юри­дично реалізується.

Державний суверенітет - це історично обумовлена, визначальна і невід'ємна політико-юридична властивість держави, яка виражає її верховенство в межах своєї території та незалежність у міжнародних відносинах. Діяльність будь-якої держави, у тому числі й України, де­термінована реальними внутрішніми і зовнішніми умовами; економіч­ним, політичним і соціальним середовищем; рівнем розвитку суспіль­ства; міжнародним розподілом праці та іншими факторами.

Суверенність держави - це така її властивість, внаслідок якої дер­жава є самостійною і незалежною від будь-якої іншої влади у здійснен­ні своїх функцій як у межах країни, так і у взаємовідносинах з іншими державами.

Суверенність - це невід’ємна властивість держави, а державний суверенітет - практична її реалізація в чітко визначених правових фор­мах. Отже, принцип суверенності, незалежності держави є іманентною її якістю, визначальною і невід’ємною ознакою верховенства її влади всередині країни і незалежності в міжнародних відносинах.

Принцип демократизму держави.

В юридичній літературі принцип демократизму держави опосеред­ковує передусім взаємовідносини держави і суспільства, держави й особи. Цей принцип відповідає традиціям українського державотво­рення і знаходить своє виявлення в сучасних принципах формування органів державної влади, в їх системі, структурі, складі та основних засадах функціонування.

Україна, як і інші держави на пострадянському просторі, зробила свій демократичний вибір розвитку. Показником якості демократії в Україні, свідченням її дієвості має стати політична та економічна стабільність суспільства. Крім того, слід враховувати, що основополож­ним критерієм прогресивності реформістських перетворень, які здій­снюються державою в перехідний період, є їх сприятливий вплив на подальший розвиток науки, культури, гарантування прав і свобод гро­мадян, оскільки реальна, а не уявна демократія - це не тільки формаль­на рівність правових можливостей, але й насамперед їх всебічне за­безпечення. Демократична держава заснована на здійсненні реального народовлад дя, гарантуванні прав і свобод людини і громадянина, на їх активній участі у формуванні державних органів та здійсненні конт­ролю за діяльністю державного апарату через вибори і представницькі установи. У випадку, якщо ці положення не реалізуються, різко падає довіра до інститутів влади.

Стаття 1 Конституції проголошує Україну демократичною держа­вою. Джерелом влади такої держави є народ. Термін «демократія» (грец. demokratia) означає народовладдя або владу народу. Таке визна­чення демократії дається практично у всіх вітчизняних підручниках, навчальних посібниках і науково-популярній літературі. В окремих випадках це поняття пов'язують із свободою і рівноправ'ям (рівністю) громадян [284, с. 331; 251, с. 225-226]. У філософському словнику ра­дянських часів демократія визначалась як форма політичної організації суспільства і суспільних груп, що визнавалася більшістю населення джерелом влади. В юридичній енциклопедії Г. Мурашин визначає де­мократію як форму організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідов­ному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства [285, с. 61-62].

Намагаючись визначити термін «демократія», західні дослідники стверджу ють, що демократія - це: а) пряме чи непряме (через обраних представників) управління країною, що здійснюється самими людьми; б) держава, країна, співтовариство, що мають демократичний уряд; в) правління більшості; г) сприйняття та реалізація принципу рівності прав і свобод громадян, а також їх можливостей [286. с. 483].

В юридичній науці демократію досліджують як: «форму організації суспільства», «форму організації і здійснення політичної влади народу», «політичну організацію влади народу», «форму організації та функці­онування політичної системи», «форму державного устрою», «різновид політичного режиму» тощо. Так, М. Кельман, О. Мурашин, Н. Хома характеризують демократію як форму організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства; її зміст становлять права та свободи людини, рівність, справедливість [251, с. 225]. О. Скакун трак­тує демократію як політичну організацію влади народу, при якій забез-

печуються: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і сус­пільними справами; виборність основних органів держави; законність у функціонуванні суб'єктів політичної системи суспільства; забезпе­чення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів [106, с. 148]. В. Сухонос дає таке визначення: демократія - це форма організації і здійснення належної народу політичної влади, заснованої на рівноправній участі громадян у формуванні органів держави і контролі над їхньою діяльністю [99, с. 240]. О. Філонов. В. Субботін, В. Пашутін визначають демократію як форму державного устрою, яка ґрунтується на визнанні таких принципів, як верховенство конституції та законів, народовладдя і політичний плюралізм, свобода та рівність громадян, невідчужуваність прав людини [287, с. 28]. М. Цвік вважає, що демократія - це форма такої держави, яка заснована на здійсненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод громадян та їх участі у формуванні і функціонуванні апарату політичної влади й контролю за його діяльністю [288, с. 99].

Демократію часто ототожнюють з народовладдям. Але ж насправді демократія є лише способом формування і здійснення волі народу, з яким вона тісно пов'язана. Народовладдя є суттю послідовно демо­кратичної держави, а демократія - його внутрішньою формою, на від­міну від форм правління і державного устрою, які характеризують форму держави ззовні. Тому М. Цвік пропонує розглядати демократію у трьох аспектах: як форму держави, як принципи організації державної влади і як різновид політичного режиму [288, с. 99]. У цьому контексті В. Котюк також вважає, що демократія - це певна форма держави, яку можна розглядати як форму державного правління, форму адміністративно-територіального устрою і форму державно-політичного режиму [284, с. 333]. Науковець досліджує кожен із цих трьох елемен­тів за ступенем демократичності і використовує такий термін, як «право­ва демократія», що заснована на праві та на правовому законі, а не на свавіллі державної влади і посадових осіб.

Ю. Тодика демократичною визначив державу, устрій і діяльність якої відповідає волі народу, загальновизнаним правам і свободам лю­дини та громадянина [17, с. 39]. Між характеристикою держави як де­мократичної і політичним режимом автор визначає чітку кореляційну залежність, оскільки поняттям «політичний режим» охоплюються спосо­би здійснення державної влади відносно громадян, їх об'єднань та форми і способи участі населення у справах суспільства. Якщо полі­тична влада здійснюється методами законності, узгодження, парламен- 112

таризму, якщо застосовується тільки правовий примус - це демокра­тичний режим. Ю. Шемшученко демократичною вважає державу, яка постійно, всебічно і повно виражає волю народу [80, с. 13]. Мається на увазі як загальна воля народу, так і воля окремих соціальних груп, спільностей та воля кожної окремої особи - людини і громадянина. Іншими словами, демократичною є держава, яка здійснює владу на­роду з його волі та відповідно до його волі.

У цілому слід наголосити, що у всіх без винятку визначеннях де­мократії присутнє посилання на те, що ця форма врядування має у сво­їй основі процес легітимації держави і державної влади народом. Усе вищезазначене не тільки не заперечує, але й всіляко передбачає вико­ристання як традиційних, так і новітніх науково обґрунтованих тракту­вань терміна «демократія».

Визначення змісту теоретичної конструкції і терміна «принцип демократизму держави» безпосередньо пов’язане з таким її аспектом, як демократична практика (в її інституційному та процесуальному ви­мірах) та демократична ідеологія (як нормативний вимір демократії). Інститути демократії можуть бути офіційно схваленими, узаконеними - формальними та такими, що функціонують на основі інших норм, - неформальними. Демократичну практику можна пов’язати з такими двома формами: політичною (як способом організації та здійснення державної влади) та соціальною (як залученістю громадян до вирі­шення суспільних справ, їхнім самоврядуванням та впливом на дер­жавну політику) [289].

В аспекті зазначеного одним із найбільш поширених способів ана­лізу демократії, зазначає О. Скрипнюк, є те, що можна описати понят­тям «процесуальна матриця», коли сама демократія характеризується не стільки як певний результат суспільного і державного розвитку, скільки як процес [290, с. 17]. У цьому контексті під демократичним процесом розуміється сукупність дій соціальних акторів у політичній та соціальній сферах, спрямована на здобуття і втримання влади й вті­лення курсу демократичної політики [291, с. ЗО]. Крім того, на думку О. Скрипнюка, «процесуальне тлумачення» демократії передбачає апеляцію до принципу верховенства права. Вчений підкреслює, що взаємозумовленість процесів утвердження демократії в Україні та за­безпечення принципу верховенства права пояснюється тим, що цей принцип може бути забезпечений і реалізований лише в умовах демо­кратії, тоді як сама демократія стає реальністю лише за умов гаранту­вання й дотримання принципу верховенства права [290, с. 23].

Вихідним моментом принципу демократизму держави є його нор­мативний аспект, проголошення на найвищому конституційному рівні, що здійснюється Основним Законом і пов'язано з конституційним ви­знанням державою статусу народу як єдиного джерела влади, його права реалізовувати свою владу як через органи державної влади й органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо), та закріпленням за народом виключного права визначати й змінювати конституційний лад України [292, с. 157-158].

Нормативний вимір демократії, як зазначалося раніше, можна ви­значити як демократичну ідеологію - впорядковану систему демокра­тичних цінностей, згідно з якою люди можуть і повинні розв'язувати суспільні справи через посередництво власної участі, залучення до суспільного життя, обізнаності й поінформованості щодо суспільних справ і проблем.

Але, виходячи зі змісту демократичної практики, головне в демо­кратизмі держави - це забезпечення його реальності. Демократизм досягається як конституційно визначеним порядком формування орга­нів державної влади й інших інститутів держави, так і характером ор­ганізації та функціонування держави.

Отже, сьогодні першочерговою передумовою ефективної діяльнос­ті владних органів є визначення стратегії демократичного облаштуван­ня [293].

Пов'язуючи становлення демократії з таким процесом, як розбудо­ва демократичної системи державної влади, В. Медведчук вважає, що ми тим самим стикаємося з проблемою поєднання державотворчого процесу та тих цінностей, які мають бути закладені в основу цієї нової держави [294, с. 174]. Сутність проблеми полягає у практичній реалі­зації в життя принципу демократизму держави. Мова йде про владу народу, владу, здійснювану народом, і владу в інтересах народу. Змістом вищезазначеного є те, що органи влади мають бути під реальним, а не уявним контролем народу і спиратись у своїй діяльності на його довіру і підтримку. Владні інституції обираються не для того, щоб їм підкоря­тись (підкорятись необхідно праву і закону), а для того щоб вони слу­жили громадянам.

Демократія як суспільне явище пройшла складний і тривалий шлях багатовікового розвитку. Історично демократія має багато типів, форм, особливостей вияву. Але існуюче вчення про демократію свідчить, що, набуваючи різних форм, вона завжди залишається одним із методів організації і здійснення влади, знаряддям певних суспільних сил для проведення своєї політики.

Немає і не може бути демократії «взагалі», «чистої» демократії. Однаковий режим може бути за різних форм правління та організації влади [285, с. 62; 295, с. 156]. Сьогодні в Україні триває пошук опти­мальної моделі демократичного розвитку, у тому числі концепції роз­витку держави і її ролі у становленні демократичних інститутів, здій­снюється процес реформування в різних сферах суспільного життя. Дискусійним є питання про роль держави у формуванні перспектив становлення української державності, визначенні пріоритетів подаль­шого розвитку (у тому числі народовладдя), розробці стратегії соціально- економічного реформування [283, с. 163-165; 296]. Зокрема, О. Тодика зазначає, що ідея сталого розвитку є об’єктивною вимогою часу. Ви­ходячи з положень стратегії сталого розвитку, саме держава є найбільш стабільним центром управління соціальними процесами. Зниження ролі держави може призвести, на думку дослідників, до скорочення держав­них видатків на соціальні програми, до таких негативних тенденцій, як: посилення економічної і соціальної нерівності, зниження якості послуг у сфері державної охорони здоров'я, освіти, культури тощо. Але сучас­ний перехідний етап розвитку державного ладу ставить нові питання перед юридичною наукою стосовно використання стратегії сталого розвитку. Вважаємо, що найбільш важливою проблемою є конструю­вання такої моделі сучасної держави, яка була б сумісною з концепцією громадянського суспільства.

Викладене вище дає підстави стверджувати, що актуальним питан­ням у науковій літературі є розробка оптимальної моделі демократичної держави в перехідний період чи ідеального типу переходу до демокра­тії [297, с. 36-69]. На думку науковців, ця модель повинна поєднувати в собі на різних стадіях її реалізації одночасно риси і лібералізму, і соціал-демократизму. Автори, які є прихильниками вищезазначеної позиції, вважають, що на сучасному етапі розвитку Української держа­ви це найбільш виважений підхід [283, с. 162]. Виділяють чотири стадії такої моделі: 1) лібералізація політичного життя; 2) демонтаж старих інститутів - складових політичної системи, що існувала раніше; 3) демократизація суспільно-політичного життя країни; 4) здійснення заходів з «ресоціалізації» громадян, тобто з позитивного сприйняття ними нових цінностей і нової політичної системи [297, с. 40]. Відомо, що демократія не є однорідною, і, як доводить практика, слід говорити про різні типи демократичної організації влади (наприклад, плюраліс­тична демократія, корпоративна, елітарна, соціалістична, партисіпатор- на тощо) [137, с. 215-221], аніж про єдину універсальну модель.

Вважаємо, що ідеальної універсальної моделі не може бути, важли­вим є демократичний вектор розвитку держави і суспільства. Демокра­тія не є набором уніфікованих формул і рецептів. Кожна держава, ке­руючись загальновизнаними принципами, долає шлях до демократії, базуючись на власному історичному досвіді, особливостях духовного життя нації тощо. Така модель має бути зорієнтованою перш за все на новелізацію політичної і правової систем суспільства, на її перехід від авторитарного до демократичного стану. С. Кириченко наголошує, що суть стратегії може бути зведена до необхідності переходу від залишків пострадянського тимчасового авторитаризму центральної (особливо виконавчої) влади до постійної демократії [298, с. 50]. Таким чином, лише послідовне запровадження демократичних інститутів здатне створити необхідне соціальне, політичне і правове середовище для успішного формування в Україні громадянського суспільства.

Як свідчить аналіз, демократія має своєю опорою й успішно функ­ціонує в умовах розвинутого громадянського суспільства і таких його інститутів, як ринкова економіка, політичні партії, громадські органі­зації, незалежні засоби масової інформації тощо [274, с. 11]. Відповід­но до вищезазначених вимог Українська держава повинна створювати умови для ефективного функціонування структур громадянського сус­пільства.

Але серед фахівців досить поширеною є думка, що розбудовувати в Україні демократичну, правову державу і громадянське суспільство необхідно окремо, після чого вони почнуть ефективно взаємодіяти. При цьому не враховується те, що лише демократична держава може забезпечити необхідні умови для існування громадянського суспільства і лише громадянське суспільство здатне підтримати демократичну державу. Лише в демократичній державі з розвиненим громадянським суспільством досягається баланс у взаємовідносинах держави і суспіль­ства.

Аналіз зв’язку між демократичною державою та громадянським суспільством здійснив у своїх працях Р. Даль [299, с. 56; 300, с. 49]. Незважаючи на критику окремих сторін демократії, Р. Даль наводить перелік «переваг демократії», які дають можливість розглядати її як найоптимальнішу форму політичного режиму для розвитку громадян­ського суспільства. На його думку, демократія - це реально встановле­ний тип врядування, який передбачає ефективну участь всіх громадян, розуміння, засноване на поінформованості, наявність контролю та включеність у життя суспільства [ЗОЇ, с. 42, 47].

Не викликає жодного сумніву той факт, що істинна демократія сприяє розвитку економіки та соціальної сфери, а розвинена економіка та соціальний добробут, у свою чергу, створюють умови для постійного вдосконалення демократії і громадянського суспільства. При цьому демократія повинна сприйматися як результат тривалого процесу само­розвитку суспільства, держави, нації. Інакше ми отримуємо лише зо­внішню форму демократії (псевдодемократію), перманентну економіч­ну та соціальну кризу, а все це разом унеможливлює розвиток грома­дянського суспільства [302, с. 12-13]. В Україні створилася така ситу­ація, коли внаслідок розбіжності темпів політичних та соціально- економічних перетворень, уповільнення багатьох демократичних про­цесів, неефективного функціонування інститутів громадянського сус­пільства утворилася «штучна структура неіснуючого громадянського суспільства» [303]. Причини подібного феном єну потребують подаль­шого змістовного політико-правового дослідження.

Варто зауважити, що, аналізуючи взаємозв'язок між демократією та громадянським суспільством, її не слід повністю ототожнювати виключно з поняттям «демократичне врядування» [302. с. 15-18]. Більшість науковців залишають поза увагою цілий ряд проблем (співвідношення формальних та реальних прав громадян; поєднання принципу незалежності та авто­ритету влади з її обов'язком постійно враховувати інтереси окремих со­ціальних груп; діяльність політичних партій щодо подолання можливих розривів між правовою, соціальною державою та громадянським суспіль­ством тощо), зосереджуючи свої дослідження переважно на проблемах демократичного управління. Хоча взаємозв’язок між демократією (демо­кратичною владою та демократичними інститутами) і громадянським суспільством ще вимагає науково-методологічної розробки (на відміну від проблеми взаємодії громадянського суспільства з правовою соціальною державою, яка досліджена в роботах таких фахівців, як В. Бабаев, В. Бабкін, С. Боботов, І. Кресіна. В. Лазарев, О. Лукашева. О. Міцкевич, В. Нерсесянц, О. Петришин. В. Сіренко. О. Скрипнюк, В. Тацій. В. Тимошенко. Ю. Шем­шученко та ін.), можна стверджу вати, що це не лише система демократич­ного врядування, але й форми демократичної участі громадян в управлін­ні державою, форми демократичного контролю та форми ефективної взаємодії держави і громадянського суспільства.

Досліджуючи взаємозв'язок між демократією та громадянським суспільством, варто звернути увагу на те, що закріплення на рівні Основ­ного Закону принципу демократизму держави є базою для виникнення концепції «відкритої держави» [65, с. 43-51]. Відкритість держави, гласність функціонування владних структур, розвиток народовладдя - це основа перетворення держави з інституту, що контролює суспіль­ство, у потужний інститут розвинутого громадянського суспільства. Концепція «відкритої держави» потребує подальшої наукової розробки з метою реалізації її положень на практиці, забезпечення існування не номінальної, а реальної демократичної держави. Концепція «відкритої держави» пов'язана з концепцією «відкритого суспільства» [304; 305]. Концепція відкритого суспільства є спробою нового підходу до проблем державного ладу, що поєднує в собі елементи як традиційного норма­тивізму та інституціоналізму, так і поведінкового, політико-соціо- логічного підходів. У свою чергу, відкрите суспільство є перед­умовою відкритої держави. Взаємозв'язок полягає в наступному: грома­дянське суспільство - це активність та ініціативність громадян, грома­дянських формувань, наявність механізмів, способів реалізації своїх завдань, а відкрита держава - це інформаційна відкритість і можливість реалізації зусиль громадянського суспільства через державні структури [304, с. 64-65]. Відкрита держава передбачає прозорість функціонуван­ня державних структур, можливість суспільства контролювати прий­няття та виконання важливих державних рішень.

Проведений аналіз свідчить, що в науковій літературі демократич­ною вважається та держава, якій властиві такі ознаки, як: 1) гарантова- ність основних прав і свобод громадян, рівність прав всіх громадян на участь в управлінні державою; 2) широкі асоціативні зв'язки на всіх рівнях суспільного життя, виборність представницьких органів держа­ви та окремих посадових осіб; 3) юридично визначені терміни повно­важень представницьких органів; 4) реалізація принципу поділу влади за її функціональними формами; 5) підконгрольність і відповідальність органів держави; 6) політичний та інституційний плюралізми; 7) прий­няття рішення більшістю голосів із урахуванням прав меншості, ви­користовуючи метод погодження рішень під час їх вироблення і прий­няття тощо [301; 306-312].

Отже, погляди на демократію останнім часом значно змінилися і пов'язано це перш за все з радикальними зрушеннями в самому сус­пільстві (постіндустріальному, інформаційному, плюралістичному, гетерогенному). У цьому контексті в деяких наукових розробках ви­користовують термін «сучасна демократія» [302, с. 168-169].

Ці трансформаційні процеси вплинули на сучасні концепції демо­кратії. їх змістовну частину можна викласти в таких новаціях, які є змістом принципу демократизму держави.

1. Багатоманітність форм демократії, які базуються на багатовіко­вому історичному досвіді, національних, культурних традиціях, осо­бливостях менталітету з урахуванням перехідного етапу суспільних трансформацій. Як наслідок, можливість розробки не універсальної, а оптимальної моделі демократичної держави в перехідний період.

2. Концепція відкритої держави орієнтована на пошук політико- юридичних складових відкритої, прозорої, публічної й ефективної орга­нізації влади, яка тісно пов'язана з громадянським суспільством. Рух до відкритої держави - це шлях до перетворення держави з інституту, що підкоряє та контролює суспільство, в потужний інститут громадянського суспільства. Концепція відкритої держави може бути корисною саме для оцінки реально функціонуючої влади, з'ясування тієї міри, у якій влада на практиці обмежена правом, наскільки держава служить суспільству.

3. Демократія не тільки ідея, результат, але й процес суспільної трансформації, що постійно розвивається і має на меті національну єдність, суспільну злагоду як основну передумову демократії за умови існування толерантності та механізмів мирного розв'язання супереч­ностей. Реальний демократичний процес - це поєднання двох базових функцій: реалізації влади та обмеження (самообмеження) влади.

4. Політична активність широких верств населення як ключовий елемент політичної демократії. Передумовою цього процесу є подо­лання відчуженості громадян та недовіри їх до влади.

5. Забезпечення процедури мирної ротації політичних еліт, ефек­тивного врядування.

6. Політична демократія повинна базуватися на демократії культур­ній - системі цінностей, що об'єднують все суспільство, є способом життя народу.

Уніфікованої, єдиної, ідеальної демократії не існує, вона не є на­бором універсальних правил. Україна, керуючись загальновизнаними прийомами демократії, базуючись на власному історичному досвіді, здійснює новелізацію державного ладу, перехід до демократичної його форми.

Принцип правової держави.

Демократія тісно пов’язана з характеристикою держави як правової і соціальної. Демократія сприяла шляхом поступового визнання соціально- економічних прав, розвитку соціального законодавства перетворенню ліберальної правової держави на соціальну і правову. Поняття правової держави було і залишається однією з центральних категорій теорії дер­жави і права, історії держави і права, філософії права, науки конститу ­ційного права, ряду інших правових дисциплін. Крім того, значний внесок у дослідження правової держави зроблено представниками таких наук, як філософія, історія, політологія, соціологія тощо.

Найбільш ранній етап формування правової думки з досліджуваної проблематики пов'язаний з такими мислителями, як Платон, Аристо­тель, Цицерон, М. Падуанський, Ф. Аквінський, Т. Гоббс, Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш. Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін.

Поняття правової держави обґрунтовано в роботах таких німецьких мислителів, як І. Кант, Р. Моль, К. Велькер. Ф. фон Аретин, Гегель, а також деяких політичних мислителів XIX ст., у тому числі Б. Констана, А. де Токвиля, Г. Єллінека. Кращі традиції прогресивної політико-правової думки знайшли продовження у працях вітчизняних політичних мислителів та правників XIX - початку XX ст., насамперед М. Драгоманова. Б. Кістяківського, С. Дністрянського, М. Палієнка. С. Котляревського, Ф. Тарановського, М. Ковалевського та ін.

Спираючись на ці та інші напрацювання, у роботах сучасних укра­їнських науковців: О. Банду рки, Р. Гринюка, В. Денисова, О. Зайчука, М. Козюбри, В. Копєйчикова, Н. Крестовської, О. Мнроненка, В. По­горілка, Ю. Римаренка, А. Селіванова, В. Сіренка, В. Тимошенка, І. Усенка, В. Цветкова, Ю. Шемшученка та інших досліджено історич­ний розвиток ідей правової держави.

Тематика сучасної правової держави в тих чи інших аспектах стала предметом наукового аналізу в роботах вітчизняних нау ковців-правників: Ю. Битяка, С. Бобровник. О. Ганзенка, Р. Гринюка. В. Гршцука, О. Даш- ковської, В. Євдокимова. В. Журавського, А. Зайця, С. Кнриченка, А. Ко- лодія, О. Крупчан, О. Лавриновича. Ю. Левенець. В. Медведчука, Г. Му­рашина, Н. Оніщенко. В. Опришка. П. Пацурківського, О. Петришина, П. Рабіновича, О. Святоцького, О. Скакун, В. Скрипнюка, В. Стичинсько- го, В. Тація, С. Тимченка. В. Тихого. Г. Федоренка, О. Лрмиша та ін.

Політологічний аналіз поняття, сутності, механізмів формування правової держави, порівняльний аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду зроблено в роботах таких сучасних українських політологів, як В. Бабкін, О. Бабкіна, Д. Видрін. Ф. Кирилюк, А. Кудряченко, І. Курас, М. Михальченко, Ю. Римаренко, Ф. Рудич, С. Рябов. Л. Шкляр, В. Якушик та ін.

Концептуальні проблеми становлення та функціонування правової держави в сучасних умовах посідають чільне місце у працях російських вчених С. Алексеева, Т. Архипової, М. Баглая, Н. Бобрової. А. Глебова, Б. Ебзєєва, Л. Ентіна, Б. Замбровського, В. Корельського. В. Кудрявце­ва. Б. Лазарева, Р. Лівшиця, В. Нерсесянца. В. Перевалова. А. Піголкіна,

O. Рум'янцева, В. Смірнова, Л. Спірідонова. Б. Топорніна. В. Туманова,

P. Халфіної, В. Четверніна та ін.

Серед західних політологів та правознавців, які досліджують фено­мен правової держави, слід назвати таких науковців, як В. Браун,

O. Бруггеманн, Ч. Вайз, А. Гроссер, Р. Давид, У. Карпен, Г. Кляйнер,

P. Марчик, В. Мікель, Г. Обер. Д. Роуз, Д. Себайн. Т. Торсон, X. Харт, К. Хессе, Г. Шамбек, У. Шнайдер, К. Шонберг та ін.

У вітчизняній літературі проблематика правової держави як прин­ципу державного ладу є майже недослідженою. Тематична актуалізація на сучасному етапі розвитку державного ладу пов'язана з вирішенням наступних питань: вплив правосвідомості і правової культури (як син­тезуючих факторів) на формування правової держави; визначення ко- еволюційного, синергетичного розвитку правової держави та дієздатно­го громадянського суспільства і посилення його впливу на державні інституції; співвідношення формальної та матеріальної концепцій пра­вової держави на сучасному етапі розвитку державного ладу; специфі­ка взаємозв'язку держави та особи в понятійних конструкціях та прак­тичній реалізації принципу правової держави.

Виходячи з вищезазначеного, проблема розбудови правової держа­ви в Україні набуває як науково-теоретичної, так і суспільно-практичної вагомості. З одного боку, акцентується увага на реальному ступені при­сутності праворегулюючої функції держави і суспільства, а з іншого - на реальному стані і перспективах розбудови в Україні правової держави, механізмах, процесах і тенденціях, які визначають та оптимізують шляхи її розвитку.

Як відомо, Україна не лише проголосила про свій намір стати пра­вовою державою, а й закріпила положення про свій правовий статус у формі конституційної норми.

Принцип правової держави як принцип державного ладу виявля­ється насамперед у передбаченому Конституцією України верховенстві права (ст. 8), здійсненні державної влади на засадах її поділу на зако­нодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), взаємній відповідальності держави та особи (ст. 3), гарантуванні прав і свобод людини та громадянина (ст. 22) тощо [49]. Ці та інші положення Конституції визначали і визнача­тимуть загальний розвиток державного ладу України.

Становлення правової держави в Україні почалося на тлі руйнуван­ня тоталітарної системи цінностей, психології й менталітету. Це, без­умовно, накладає відбиток на процеси формування правосвідомості та правової культури суспільства в цілому. Тому з метою розвитку право­свідомості громадян, подолання правового нігілізму і задоволення по­треб громадян в отриманні знань про правову державу була прийнята Національна програма правової освіти населення, затверджена Указом Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992/2001 [313]. Безумовно, що без чіткого розуміння того, що являє собою правова держава, унеможливлюється розв’язання основних завдань на шляху до її роз­будови. Таким чином, критично низький рівень поваги до права та за­кону актуалізує дослідження тематики правової держави.

Крім того, лише за умови розвиненої політичної й правової культу­ри демократичного громадянського суспільства, яке на правовій осно­ві контролює державну владу, державно-організоване суспільство в змо­зі як обмежувати, так і самообмежувати державні імперативні адміні­стративно-командні прагнення, стримувати владні поривання [187, с. 254-255]. З цією метою в державі виробляються й впроваджуються в суспільну життєдіяльність певні політико-правові принципи й інсти­тути, які перешкоджають концентрації публічної влади, перетворенню її на самостійний чинник суспільства і стають основою формування правової держави.

Отже, визначені в Конституції України завдання із створення право­вої держави не можуть бути вирішені без відповідного рівня правової культури особи та суспільства.

У цьому контексті заслуговує на увагу думка В. Тація про те, що синтезуючим фактором формування правової держави є правова куль­тура. Саме належний рівень правової культури є найважливішим чин­ником, який сприяє становленню правової системи та демократичних підвалин суспільства, впливає на формування всього спектра соціальних відносин, підтримує цілісність суспільства і держави, забезпечує ста­більність та правопорядок. Йдеться про такі основні елементи правової культури суспільства: рівень якісного стану юридичної охорони й за­хисту основних прав і свобод людини і громадянина; ступінь практич­ного впровадження в суспільне і державне життя принципу верховен­ства права; рівень правосвідомості громадян та посадових осіб; наяв­ність несуперечливої системи законодавства; стан законності в суспіль­стві; ефективність роботи правоохоронних органів; стан розвитку юридичної науки тощо [314, с. 8-9].

Сьогодні привертає увагу факт наявності таких форм деформації свідомості громадян, як правовий нігілізм, правовий інфантилізм, право­ва недосвідченість тощо. З метою подолання зазначених проблем, підви­щення рівня правової культури потрібно виробити чітку державну по­літику в цій сфері, забезпечити системний, науковий підхід до проведен­ня відповідних заходів, скоординувати зусилля державних органів.

Становлення механізмів та інститутів правової держави в контексті демократизації системи державної влади, демократичної модернізації політичної системи (де «модернізація» трактується як процес системних змін, що поєднує спонтанні та цілеспрямовані дії, як спосіб підвищен­ня ефективності влади, раціоналізації політичної системи суспільства і забезпечення прав та свобод людини) [315; 316] досліджено в роботах таких відомих західних науковців, як Г. Алмонд, Е. Гідценс, А. Етціоні, С. Ліпсет, У. Ростру, С. Хантінгтонта ін., взаємозв’язок демократичної соціальної і правової держави змістовно проаналізували Ю. Битяк, Ф. Бурчак, В. Горбатенко, Р. Гринюк, Є. Додін, В. Журавський, С. Ківа- лов. В. Копєйчиков, Л. Кривенко, Н. Нижник, О. Петришин, О. Скрип­нюк, В. Тацій, О. Фрицький, В. Шаповал, В. Шишкін та ін.

Підтримуючи вищезазначений підхід, А. Георгіца та Н. Шукліна на­голошують, що об'єктивний розвиток теорії демократії мав своїм наслідком те, що до ознак демократії сьогодні відносять принципи, які є основопо­ложними для будь-якої правової держави (пріоритет прав людини і грома­дянина, конституційне обмеження державної влади, верховенство права тощо) [308, с. 50]. О. Скрипнюк також зазначає, що диференційоване ви­вчення правової та соціальної держави виправдане лише із суто методоло­гічних міркувань, коли необхідно розкрити прецизійний зміст цих двох термінів [6, с. 16]. Р. Гринюк у цьому контексті наголошує, що ми маємо на увазі зближення та інтерференцію теорії соціальної держави з теорією правової держави [317, с. 13]. Отже, теорія правової держави дедалі актив­ніше застосовується для того, щоб вирішити конкретні питання, які по­стають у межах теорії демократії та теорії соціальної держави.

Вищезазначене свідчить, що на сьогоднішній день серед вітчизня­них дослідників існують різні підходи щодо співвідношення понять «правова», «демократична» та «соціальна держава». Основною про­блемою є правомірність віднесення до сутнісних ознак одного поняття властивостей (ознак) іншого. Зокрема, взаємозв'язок цих понять до­сліджено в роботах О. Скрипнюка, В. Бабкіна, В. Сухоноса, Р. Гринюка,

Ф. Рудича та ін. [318, с. 169-294; 319; 320; 321; 317; 293, с. 47-75]. У загальному вигляді ця дискусія набула свого оформлення як пробле­ма співвідношення формальної та матеріальної інтерпретацій правової держави [317, с. 184-195], оскільки одним із головних аргументів при­хильників формального підходу була теза про необхідність встановлен­ня конкретного переліку ознак, які властиві саме правовій державі, а не є запозиченими з теорії соціальної держави, теорії демократії чи будь-яких інших державно-правових теорій.

Історичний досвід свідчить, що спроба теоретичного відокремлен­ня правової держави, абсолютизація позитивістських аспектів в її ро­зумінні та відкрите нехтування матеріальними аспектами функціону­вання правової держави може призвести до заперечення самої ідеї правової держави. На підтримку цієї тези М. Савенко зауважує, що для правової держави вирішальне значення має не стільки факт встанов­лення права та фіксації його в законі, скільки факт його забезпечення. Автор констатує, що встановлення прав і свобод людини і громадянина навіть у нормативно-правовому акті найвищої юридичної сили не є по­казником їх реальності [322, с. 3].

Сьогодні навіть прихильники правового позитивізму визнають необхідність виходу за межі суто формальних аспектів правової держа­ви [323, с. 9]. Такий підхід виражається в поєднанні формального та матеріального аспектів функціонування правової держави.

Традиційно вважається, що відмова від абсолютизації формальної концепції правової держави відбулася у другій половині XX ст., але це твердження є недостатньо точним, тому що наголошення на важливос­ті матеріального аспекту правової держави зроблено ще в роботах віт­чизняних та зарубіжних дореволюційних юристів [324, с. 9-11].

Досліджуючи співвідношення матеріальної та формальної концеп­цій правової держави, слід зазначити, що із середини XX ст. в наукових роботах з цієї проблеми все активніше наголошується на забезпеченні взаємного розвитку і синхронізації в реалізації як формальних, так і матеріальних вимог.

У цьому сенсі зміни в законодавстві повинні супроводжуватись відповідними змінами в діяльності всієї системи державної влади, що мають своїми основними цілями забезпечення верховенства та реаль­ності права, а також пріоритету прав людини і громадянина.

Як свідчить аналіз, домінування формального підходу в розумінні правової держави як принципу державного ладу є особливо небезпеч­ним в умовах реформування, оскільки під проголошеними загальними

гаслами розбудови правової держави може здійснюватися спроба вста­новити антидемократичний за своєю суттю політичний режим, який заперечує основні цінності демократичного і правового розвитку.

Принцип правової держави виявляється в поєднанні формального і матеріального аспектів її функціонування на сучасному етапі розвиті^. Такий підхід є найбільш виваженим і прийнятним у сучасних умовах формування державного ладу.

Характеризуючи принцип правової держави як принцип державно­го ладу, також важливим для розуміння його змісту є аналіз методоло­гічних підходів до визначення сутності правової держави. Перший підхід базується на розумінні правової держави як правової форми організації та реалізації політичної влади, що забезпечує захист прав і свобод людини та громадянина, взаємну відповідальність людини та громадянина, верховенство права. Умовно такий спосіб тлумачення Р. Гринюк пропонує називати «правовим» [317, с. 291-292]. Але абсо­лютизація правової основи цього підходу була піддана критиці, оскіль­ки держава є політичною формою суспільства, а не правовою формою реалізації влади. На думку прибічників іншого - «державницького» підходу, правова держава є суверенною політичною організацією, що об'єднує суспільство та здійснює управління на основі принципу верхо­венства права, забезпечує правопорядок, права і свободи громадян [325, с. 49-53]. Твердження про необхідність протиставляння цих методоло­гічних підходів є нічим не обґрунтованими. Формування правової держави не можна зводити лише до інституційного аспекту - верхо­венства права, поділу влади та нормативного закріплення системи прав людини і громадянина. Видається, що синтез цих двох аспектів розу­міння правової держави («правовий» підхід не заперечує існування держави, а «державницький» відтворює всі ті принципи правової держави, які висуваються і досліджуються в межах «правового» підходу) [317, с. 292] є найбільш обґрунтованим, логічним і таким, що базується на системі принципів правової держави, які визнаються прихильниками обох підходів. Усі ці принципи є однопорядковими в системі, без них неможливо дослідити теоретичну модель правової держави, визначити її зміст та сутність.

Для аргументації вищезазначених положень розглянемо зміст прин­ципу верховенства права (інші принципи є предметним полем дослі­дження в наступних розділах роботи).

Теоретико-правовий аналіз феномену правової держави як принци­пу державного ладу пов'язаний з принципом верховенства права як 125

однією з умов становлення і розвитку правової держави [326, с. 117- 122]. Зокрема, у цьому контексті його досліджено в роботах таких на­уковців, як Д. Вовк, В. Гайворонський, С. Головатий, А. Заєць. М. Ко- зюбра, С. Погребняк, П. Рабінович, В. Селіванов, О. Скрипнюк, Б. Та- манага, М. Цвіктаін. [327, с. 110-130; 328; 329, с. 26; 330; 331, с. 1627; 332, с. 3; 333; 334; 335; 311; 290; 336; 337; 338; 339; 325]. Сьогодні в на­уці можна виокремити два основних методологічних підходи щодо тлумачення принципу верховенства права: по-перше, через акцентування проблематики забезпечення й захисту прав людини і громадянина та верховенства закону [325, с. 51; 187, с. 261-263; 327; 331, с. 1627; 339; 334; 340, с. 148-219]; по-друге, через процес функціонування державної влади [341, с. 28; 342; 343, с. 33].

У наукових дослідженнях, присвячених проблемі правової держави, існує велика різноманітність визначень, але майже у всіх дефініціях містяться посилання на основоположний характер принципу верхо­венства права як основної умови формування та функціонування право­вої держави.

У підходах до розуміння принципу верховенства права продовжу є спостерігатися досить широкий спектр думок - від ототожнення його з традиційним для вітчизняної (та й не тільки) теорії і практики прин­ципом верховенства закону (щоправда, часто з уточненням - «закону, що виражає волю більшості або всього населення» [344, с. 16], «право­вого закону» [345, с. 69]) до зведення верховенства права до верховенства розуму і справедливості [346, с. 37]. Не подолане як серед юристів- пракгиків, так і науковців, зазначає М. Козюбра, скептичне ставлення до самого принципу верховенства права [347, с. 150]. Так, О. Скрипнюк наголошує, що верховенство права - це такий основоположний принцип правової держави, без якого неможливе здійснення прав і свобод особи, а також гарантій, що надаються їй з боку державної влади [348, с. 139- 140]. С. Головатий у монографії «Верховенство права: український до­свід» зауважує, що без визнання та забезпечення верховенства права саме лише бажання захистити права людини неодмінно лишається недосяж­ним, а захист - неефективним. Зокрема, вченим обґрунтована нова концепція принципу верховенства права, згідно з якою право розумієть­ся як самостійний, унікальний і самобутній феномен, який має передусім власне призначення і не зводиться до категорій держави [331, с. 1627]. С. Погребняк підкреслює, що принцип верховенства права (англ. - rule of law) є одним із провідних елементів засад конституційного ладу будь-якої сучасної демократичної, правової держави [335, с. 41]. В. Гайворонський акцентує увагу на тому, що принцип верховенства права має сенс лише в разі, якщо право розуміється не просто як сукупність норм, встановлених державою, а як сукупність правил належної поведінки (масштабу, міри), як корпус правил, які легітимовані суспільством, базуються на історично досягнутому рівні соціальної етики [328. с. 115]. Таке розуміння права, на думку автора, не дає підстав для його ототожнення із законом і унемож­ливлює ідеалізацію приписів держави. Ця позиція була обґрунтована ще раніше в роботі А. Зайця [332, с. 3]. На думку Н. Оніщенко. в умовах правової держави презюмуєгься те, що праву належить пріоритет перед державою, а також визнається, що кожна окрема особа має невід'ємні і невідчужувані права, що передують самій державі [349, с. 228]. Вищезаз­начений підхід обгрунтовується і В. Шаповалом [350, с. 7]. На думку П. Рабіновича, принцип верховенства права у правовій державі означає, що держава спеціальними юридичними засобами реально забезпечує максимальне здійснення, охорону і захист прав людини [311, с. 39]. Прихильниками такого підходу в розумінні сутності принцип}7 верховен­ства права є С. Гусарєв, В. Копєйчиков, М. Цвік та ін.

Отже, можна стверджувати, що в сучасній доктрині існує багато різних за змістом визначень верховенства права. Але всі вони умовно можуть бути зведені до двох основних груп: «формальної» та «матері­альної» (органічної) концепцій. Такий поділ є певною мірою традицій­ним у теорії права [339]. Формальний аспект верховенства права по­лягає в тому, що в суспільстві мають існувати правові норми, яких до­тримуються всі суб'єкти, у тому числі держава. З точки зору матеріаль­ного аспект}7 верховенство права полягає в паю ванні права певного змісту7 (тобто мають існувати досить чіткі змістовні вимоги, що визна­чають зміст позитивного права). Такий підхід обґрунтовується О. Пе- тришиним при дослідженні верховенства права як принципу дії права [351. с. 49].

Незважаючи на вищенаведені розмежування, йдеться не стільки про теоретичну неузгодженість позицій авторів, як зазначається в на­уковій літерату рі, скільки про відмінність методологічних підходів.

Підсумовуючи, слід зазначити, що зміст принципу правової держа­ви як принципу державного ладу України складають такі положення.

1. Принцип правової держави є поняттям програмним, яке втілюєть­ся в понятійних конструкціях з історично мінливим змістом. Як наслі­док, зміст феномену правової держави піддається певним трансформа­ціям залежно від того, які чинники визнаються найбільш значущими в той чи інший період історичного розвитку.

2. Дослідження цього принципу державного ладу дозволяє заува­жити, що становлення України як правової держави пов'язане з функ­ціонуванням демократичного та дієздатного громадянського суспільства і посиленням його контролю та впливу на державні інституції. У свою чергу, демократичне і правове суспільство не може бути антагоністич­ним за своєю соціальною сутністю. Однак громадянське суспільство не спроможне самостійно усунути причини, що породжують його ан­тагоністичний характер, у тому числі соціальну нерівність. Тому воно санкціонує перехід від ліберальної до соціальної моделі правової дер­жави і покладає на останню цей обов'язок, чим і визначає правомірність її існування.

Правова держава і громадянське суспільство складаються коеволю- ційно, синергетично. Тому конституційна характеристика Української держави як правової є повністю виправданою, але в тому сенсі, якщо така держава знаходиться на етапі становлення, так само як і грома­дянське суспільство (стан упорядкування суспільства з огляду на по­треби кожної людини). А високий рівень розвитку громадянського суспільства, у свою чергу, забезпечує ефективність реалізації принципу демократичності держави. Тому ці інститути виступають як рівноправ­ні партнери. Викладене вище дозволяє розглядати поступ правової держави і громадянського суспільства як близькі й тісно взаємопов'язані та взаємообумовлені процеси.

3. Принцип правової держави як принцип державного ладу виявля­ється в поєднанні формального і матеріального аспектів її функціону­вання на сучасному етапі його розвитку. Переміщення центру ваги з формально-юридичних моментів на змістовно-соціальні - головна тенденція розвитку правової держави.

4. Вирішальним моментом у формуванні правової держави є пере­осмислення специфіки взаємозв'язку між державою та особою.

Важливим є розуміння того, що в українському суспільстві ідея правової держави ще не стала елементом суспільної свідомості, з цієї причини ті інститути громадянського суспільства, які діють у напрямі контролю за здійсненням закону, не сприймаються владою як такі.

Принцип соціальної держави.

Цей принцип закріплено у ст. 1 Конституції України як один із основ­них принципів державного ладу поряд із принципами суверенної, незалежної, демократичної і правової держави.

Незважаючи на прогностичний характер ст. 1 Конституції України, слід наголосити, що вона означає не що інше, як конституційний обов'язок держави підпорядковувати свою діяльність принцип}7 соці­альної спрямованості функціонування державної влади.

Принцип соціальної держави полягає в тому, що держава є і має бути виразником, представником та захисником інтересів як усього суспільства, усього народу, тобто публічних, загальних інтересів, так і інтересів кожної людини та громадянина.

Соціальна держава може розглядатися як теорія, ідея, як практика і процес, що спирається на конституційне проголошення країни соці­альною. Оскільки Конституція, визнавши Україну соціальною держа­вою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави, то аналізу здебільшого піддається переважно її теоретична конструкція [352, с. 61-62].

Усвідомлення суспільством необхідності, поряд із обстоюванням основних прав і свобод, вживати дійових заходів, які були б спрямова­ні на вирішення соціальних проблем, сприяло постановці питання про необхідність доповнення основних засад державного ладу України принципом соціальної держави.

У сучасній науковій літературі існують різні методологічні концеп­ції щодо тлумачення змісту поняття «соціальна держава». Соціальну державу досліджують як «принцип конституційного устрою», «консти­туційну характеристику держави» [17, с. 14-15, 42]; як «сучасний тип демократичної державності» [353, с. 552-553; 17, с. 205,206]; як «прин­цип державного ладу» [80, с. 13; 292, с. 160-161]; як «тип організації державного життя» [354, с. 179]; як «результат діалектичного розвитку правової держави» [187, с. 266]; як «державу, що виконує соціальну функцію» [355, с. 374]; як «характеристику правової держави» [356, с. 17, 32]; як «владній орган суспільства» [293, с. 67] тощо. Аналіз на­ведених методологічних підходів дає підстави стверджувати, що різні визначення поняття «соціальна держава», відображені в літературі, базуються на єдиних концепту альних положеннях.

Зародження ідеї соціальної держави пов’язане з природно-правовими традиціями античного періоду (Сократ, Аристотель, Платон), поглядами доби Відродження (Н. Макіавеллі, Ш. Л. Монтеск’є, Г. Гроцій, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Гегель, Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.) та наступним розвитком у роботах Т. Пейна, Т. Джефферсона, Дж. Медісона, А. Гамільтона. Вважається, що поняття соціальної держави в сучасному його розумінні застосував у XIX ст. німецький юрист і державознавець Л. фон Штейн. Він трактував призначення соціальної державну здійснен­ні прогресу в інтересах усіх членів суспільства, забезпеченні рівності

й свободи громадян, підтримці малозабезпечених прошарків населення, за­хисті панівних верств, які свідомо мають служити інтересам всього народу.

Концепція соціальної держави протягом подальшого розвитку за­знала значної трансформації, поступово позбулася політико-ідеологічної риторики і у 80-90-х рр. XX ст. увійшла до апарату державно-правової теорії. Ця концепція стала конституційним принципом й отримала ви­значення держави нового типу [353, с. 553].

Принцип соціальної держави вперше було закріплено у Веймарській Конституції 1919 р., він отримав своє подальше конституювання після Другої світової війни [17, с. 42]. Так, наприклад, принцип соціальної держави було відображено у ст. 20 Конституції ФРН 1949 р., ст. 1 Кон­ституції Франції 1958 р. У 60-80-хрр. XX ст. - у більшості розвинених західних країн, а у 90-х рр. - майже у всіх конституціях постсоціаліс- тичних держав.

Цей принцип включено до Конституції України. Так, ст. 1 Консти­туції встановлює, що Україна є не тільки суверенною і незалежною, демократичною, правовою, а й соціальною державою. Крім того, від­повідно до ст. З Основного Закону людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [49]. Характеристика України як соціальної дер­жави знаходить своє закріплення також у статтях 13, 16, 41,42 та інших Конституції України, а також системі законів, що регламентують право­відносини в соціальній сфері («Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», «Про загально­обов'язкове державне пенсійне страхування», «Про недержавне пен­сійне страхування», «Про прожитковий мінімум», «Про зайнятість населення», «Про основи соціального захисту інвалідів», «Про охорону праці» та ін.).

Відповідно права й свободи та їх гарантії визначають зміст і спря­мованість діяльності держави. Найбільш повно принцип соціальної держави виявляється в системі соціальних прав і свобод людини і гро­мадянина, передбачених й закріплених Конституцією України (статті 43-49), та в системі їх конституційних гарантій. Зокрема, Конституцією України регламентовано такі соціальні права, як право на працю (ст. 43), страйк (ст. 44), відпочинок (ст. 45), соціальний захист (ст. 46), житло (ст. 47), достатній життєвий рівень (ст. 48), охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) тощо [49].

Пряме визначення держави соціальною дозволяє ствердло, вати, що державний лад України формується на основі принципу соціальної дер­жави, через що він набуває вищої імперативної сили і стає загальнозна- чущим, у тому числі щодо соціальної спрямованості законодавства.

Безумовно, вищенаведене конституційне положення необхідно роз­глядати як програмну настанову [187, с. 265]. Така оцінка соціального характеру Української держави міститься майже в усіх наукових роз­робках. Дійсно, в історичних умовах сьогодення лише утверджується соціальна державність України, її спрямування на правові засади від­родження соціально спрямованої економіки, формулювання і реалізацію соціальної політики тощо, без чого неможлива соціальна держава, яка несе певні соціальні обов'язки і відповідальність перед суспільством за життєвий рівень кожної людини. Виходячи з цих конституційних положень, розвиток соціальної державності має бути пріоритетною умовою прогресивного руху України.

У цьому контексті важливим є з'ясування визначення терміна «со­ціальна держава». Конкретизації поняття «соціальна держава» сприяла наукова розробка визначеної категорії на початку 90-х рр. XX ст. у ро­ботах М. Козюбри, В. Копєйчикова, П. Рабіновича. Головною тезою цього етапу слід вважати визначення основних напрямів розбудови со­ціальної держави в Україні. Згодом висловлені ідеї були розвинуті в інших наукових дослідженнях вітчизняних правознавців. Зокрема, два підходи щодо назви такої держави: 1) «демократична, соціальна, правова держава», «соціально-правова держава» - континентальна модель (В. Копєйчиков, М. Козюбра); 2) «держава соціально- демократичної орієнтації» на шляху до «держави соціальної демократії» (П. Рабінович) - така формула визначала перехідний етап розвитку Української держави.

У законодавстві України немає визначення терміна «соціальна дер­жава». У науковій літературі визначення поняття «соціальна держава» трактується по-різному.

Отже, хоча Конституція і створила правові передумови для розбу­дови України як соціальної держави, поняття «соціальна держава» є загальною правовою категорією, яка потребує подальшого визначен­ня її змісту, в тому числі як принципу державного ладу України. З метою розуміння і тлумачення цього поняття науковці звертаються до норм чинного законодавства, судової практики та аналізу існуючих у суспіль­стві традицій [274, с. 13].

Для аргументації цієї позиції розглянемо деякі визначення дефініції «соціальна держава». В. Тацій соціальною вважає таку державу, яка визнає людину найвищою соціальною цінністю і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві, надає на субсидіарних засадах соціальну допомогу інвалідам та іншим громадянам, які перебувають у скрутній життєвій ситуації, з метою за­безпечення кожному гідного рівня життя [274, с. 13]. О. Скрипнюк під соціальною державою розуміє сучасний тип демократичної державнос­ті, який формується і розвивається в умовах відносно стабільної та розвиненої економіки і демократичної політичної системи [353, с. 552- 553]. Л. Павловська, І. Яковюк соціальною вважають державу, яка ви­знає людину найвищою соціальною цінністю, що надає соціальну до­помогу індивідам, які потрапили у скрутну життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призна­чення вбачає в забезпеченні громадянського миру й злагоди в суспіль­стві [357, с. 159-160]. В. Шаповал визначає соціальною державу, ді­яльність якої спрямована на створення реальних стандартів матеріаль­ного добробуту, освіти, охорони здоров’я тощо і забезпечення таких стандартів для всіх громадян (індивідів), а також на мінімізацію фак­тичної соціальної нерівності з її економічними наслідками та створен­ня системи соціальної підтримки (захисту) тих, хто цього потребує [358, с. 67-68]. Ю. Тодика соціальною визначив державу, яка бере на себе обов'язок піклуватися про соціальну справедливість, добробут грома­дян, їх соціальну захищеність, її головним завданням є досягнення суспільного прогресу, що базується на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної солідарності і взаємній відповідальності [17, с. 42]. В. Погорілко, В. Федоренко соціальною вважають державу, яка бере на себе обов’язок піклуватися про соціальну справедливість, добробут громадян, їх соціальну захищеність [48, с. 106]. В. Кравченко виокремлює три підходи до розкриття змісту поняття «соціальна дер­жава». Перший пов'язаний із розумінням соціального в найзагальнішо- му вигляді, тобто як тотожного суспільному. Термін «соціальна держа­ва» у цьому розумінні означає, що держава несе відповідальність за суспільство. Другий підхід автор пов’язує із трактуванням соціального як показника соціального статусу людини, її зв’язку із суспільством. Згідно з третім, що підтримується більшістю вчених, соціальна держа­ва - це держава, яка надає підтримку незахшценим верствам населення, намагається впливати на розподіл матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справедливості, щоб забезпечити кожній людині гідне існування [23, с. 94]. О. Скакун використовує термін «соціальна правова держава» і вважає, що це політична організація суспільства, у якому право пов’язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом [106, с. 140]. На думку В. Сухоноса, соціальна держава - це тіш держави, який здійснює активний вплив на соціальну сферу життєдіяльності суспіль­ства і здатний здійснювати ефективну соціальну політику в інтересах найширших верств населення [99, с. 139]. Не претендуючи на повноту визначення, П. Шляхтун пропонує соціальною вважати таку державу, яка проводить соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств на­селення [359, с. 127-128]. М. Кельман, О. Мурашин, Н. Хома соціальною називають державу, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлін­ні виробництвом, а в ідеалі - приблизно однакових життєвих шансів, можливостей самореалізації особистості [251, с. 177]. І. Яковюк «со­ціальну правову державу» визначає як сукупність політичних (демо­кратія, права і свободи людини і громадянина, поділ влади тощо), еко­номічних (соціальна ринкова економіка), соціальних (діяльність інсти­туцій громадянського суспільства, таких як церква, правозахисні, проф­спілкові, благодійні та інші організації, які поряд із державою викону­ють ряд важливих соціальних функцій), національно-культурних (влас­ний досвід державного будівництва, напрацьовані механізми вирішен­ня соціальних питань, які грунтуються на ментальності Українського народу), історичних (наступність окремих рис радянського ладу і в той же час активне запозичення західноєвропейського досвіду розбудови держави) і правових (розвиток галузей соціального і трудового права та відповідних їм галузей законодавства) компонентів суспільної сис­теми, пов’язаних з функціонуванням держави на сучасному етапі роз­витку суспільства [ 113, с. 57-58]. При цьому автор погоджується з Л. Мо­розовою і Ю. Тодикою, що кожен із компонентів, взятий окремо, не містить критерію розвитку всієї державності, оскільки він взаємопов'я­заний з усіма іншими компонентами.

Аналіз різноманітних точок зору дозволяє стверджувати, що у всіх без винятку визначеннях дефініції «соціальна держава» (їх можна наво­дити й далі, але в цьому, судячи з усього, немає нагальної потреби) при­сутнє посилання на соціальну спрямованість функціонування держави. Урахування вищезазначених позицій та методологічних підходів щодо дослідження поняття «соціальна держава» дозволяє найбільш повно роз­крити зміст терміна «принцип соціальної держави». Сьогодні в літерату­рі активно обговорюються традиції формування соціальної держави в західних та постсоціалістичннх країнах.

Необхідно виходити із розмежувань та відмінностей їх концепту­альних засад, а також історичних умов виникнення соціально орієнто­ваної державності. За таких обставин у науці використовується теза про відсутність єдиної концепції соціальної держави. Так, І. Яковюк зазна­чає. що у країнах Заходу соціальна держава традиційно виникала як характеристика правової, що знаменує собою початок якісно нового етапу у процесі розвитку останньої, а в постсоціалістичннх країнах становлення демократичної, правової державності відбувається в умо­вах. коли соціальні засади вже набули сталого характеру, однак потре­бують істотного оновлення [360].

З точки зору методології така постановка питання виходить ще з того аспекту, що, як і будь-який складний феномен, соціальна право­ва держава досліджується фахівцями різних галузей знань: філософії, юриспруденції, політології, теорії систем та ін. Як наслідок, існу вання розмаїття міждисциплінарних концепцій з цієї проблематики.

З метою узагальнення і всебічного розуміння змісту принципу со­ціальної держави як принципу державного ладу доцільним є виходити з двох характеристик: по-перше, концепції соціальної правової держа­ви, що має західноєвропейське походження (комплексний аналіз якої є малорепрезентованим на рівні монографічних робіт); по-друге, кон­цепції соціальної правової держави в постсоціалістичних країнах, що базується на історичних, національних, політичних, культурних та релігійних традиціях.

Демократичні процеси в Україні стали поштовхом для розбудови моделі соціальної правової держави, концептуального перегляду радян­ської доктрини держави і створення сучасної концепції соціальної правової держави, яка б відповідала реальним процесам становлення і розвитку громадянського суспільства.

Застосування поняття соціальної держави з правовою підкреслює єдність формальних і матеріальних елементів, що стосуються органі­зації та діяльності держави. Усе це є підставою для визнання особли­вого характеру відносин між правовою і соціальною державою. Тема­тична актуалізація пов’язана із розумінням соціальної державності як якісної характеристики, матеріального змісту правової держави.

У цьому контексті необхідно виходити з того, що соціальна держава - це не антитеза державі правовій, а певний результат діалектичного роз­витку останньої. На обґрунтування цієї позиції В. Бабкін, В. Селіванов,

О. Скрипнюк наголошують, що головним висновком, який можна зро­бити на основі аналізу діяльності сучасних соціальних держав, є той, що не може бути соціальної держави в суспільстві, якщо в ньому не була створена держава з ознаками і властивостями правової держави, тобто такої, для якої право є основою її функціонування [320, с. 273; 361, с. 17; 187, с. 264-266]. Як наслідок, держави, що отримують сьогодні назву «соціальні», поряд із адміністративно-політичними методами, насампе­ред юридичними, все повніше використовують методи економічного, духовно-культурного, інформаційного, інтелектуального стимулювання своїх громадян до правомірної поведінки, гідної життєдіяльності, вихо­дячи зі своїх пріоритетів справедливого перерозподілу суспільних благ.

У деяких дослідженнях узагалі містяться категоричні формули: «соціальна держава в чистому вигляді існувати не може, вона може бути тільки соціально-правовою, де на основі права регулюються соціальні відносини в межах конкретних критеріїв соціальної справедливості, які відбивають реальний економічний, політичний, моральний стан суспільства» [293, с. 59].

У цілому слід зазначити, що аналіз наукових досліджень ідеї со­ціальної держави і практики її реалізації в Україні дозволяє зробити висновок, що проблема розбудови соціальної держави залишається недостатньо розробленою, особливо у визначенні її правової природи і шляхів втілення в Україні. Основою концепції розбудови соціальної держави в Україні має бути принципово нове ставлення до особи, її інтересів, визнання її пріоритетом серед соціальних цінностей. Від­повідно важливим чинником становлення в Україні соціальної дер­жави є реалізація власне соціальних гарантій (як загальних, так і спе­ціальних) прав людини, які. безумовно, мають базуватися на еконо­мічному розвитку держави.

Нагальною потребою подальшої розбудови соціальної держави в Україні є визначення та ґрунтовний аналіз функцій і змісту ді­яльності такої держави [362, с. 77]. Цей аспект проблематики є предметом дослідження в наступному розділі роботи. Сьогодні головна увага держави зосереджується лише на окремих соціальних питаннях, а соціальній політиці держави бракує комплексних, сис­темних дій.

Як свідчить аналіз, практика сучасного державотворення ще далека до конституційного ідеалу. Наслідком є те, що соціальна правова дер­жавність як правовий напрям перехідного періоду в Україні ще не стала домінантою суспільного розвитку.

С. Бобровник зазначає, що завдання формування соціальної держа­ви не підкріплене сьогодні самим правом та відповідною системою прав людини. Виникає ситуація, коли соціальна держава розглядається не як новий стан розвитку правової держави, а як спосіб організації суспіль­ства в умовах правової зарегламентованості і нестабільності, право­вого нігілізму та неповаги до прав людини [363, с. 113-114].

Іншими словами, вчені одностайні в тому, що соціальна держава є закономірним продуктом еволюції людської спільноти в напрямі гро­мадянського суспільства соціальної демократії. Соціальна держава є якісним елементом правової держави і передбачає конституційні га­рантії забезпечення і захисту соціальних прав людини [362, с. 72].

Формування соціальної правової держави в Україні потребує по­дальшого наукового забезпечення і супроводу, які пов'язані з вирішен­ням таких першочергових завдань: проведення ґрунтовного аналізу й експертизи соціального законодавства з метою його систематизації та з'ясування відповідності міжнародним стандартам для забезпечення ефективної реалізації прав людини; розбудова конкретної моделі со­ціальної правової державності з урахуванням об'єктивних умов життє­діяльності суспільства, історичних, політичних, культурних та інших традицій задля розробки методології досліджень у цій галузі і форму­вання нової концепції взаємодії держави та людини, основу якої складає їх взаємна відповідальність.

Отже, принцип соціальної держави як конституційний принцип державного ладу має лише відносну самостійність, його зміст не може бути усвідомленим поза системою інших конституційних засад. Тому сучасна теорія і практика конституціоналізму вимагають аргументова­ного узагальнення та аналізу принципу соціальної держави як елемен­ту єдиної концепції демократичної, соціальної правової держави.

Зміст принципу соціальної правової держави як принципу держав­ного ладу полягає в наступному: 1) це ідея та процес, що базуються на конституційній регламентації, історичних, політичних, культурних та інших традиціях, менталітеті нації; соціальна правова держава форму­ється у правових формах, на основі й відповідно до законів України, юридичною першоосновою яких є Конституція; 2) соціальна держава є якісною характеристикою, матеріальним змістом правової держави (заснований правовою державою лад має бути ладом соціальної право­вої державності); 3) соціальна правова держава має служити громадян­ському суспільству, сприяти його функціонуванню; принцип соціальної правової держави реалізується через компромісні, узгоджені рішення, координацію діяльності громадян на користь суспільства в цілому для забезпечення рівноваги між приватними і загальногромадянськими інтересами, цілісності суспільства, його матеріального і духовного прогресу; 4) соціальна правова держава проявляється через принципи соціальної справедливості, людської гідності, солідарності, автономії суспільних відносин і процесів субсидіарності та соціальних зобов'язань; 5) принцип соціальної держави є важливою конституційною гарантією ефективної реалізації та захисту системи соціальних прав і свобод людини.

Конституювання принципу соціальної держави є закономірністю, викликаною якісними змінами в суспільному бутті, які супроводжують­ся уточненням функцій держави.

У цьому контексті В. Шаповал зауважує, що конституційне закрі­плення принципу соціальної держави, що є досягненням розвиненого громадянського суспільства, сприймається як орієнтир там, де таке суспільство поки що існує [263, с. 88].

Принцип унітарності Української держави.

Наступним принципом є принцип унітарності (єдності, соборності) держави, що означає її єдність, соборність з політичного, економічного, соціального, культурного (духовного) та інших поглядів.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі вивченню унітар­ної форми держави приділяється значна увага. Серед авторів, які спе­ціалізуються на дослідженні форм державного устрою, не існує прин­ципових розбіжностей з приводу того, що являє собою унітарна дер­жава і якими є її основні ознаки.

Прагнення до об'єднання всіх етнічних українських земель, тобто до соборності, було основою наукових вчень про державний устрій України. Сьогодні воно трансформувалося у підтримку більшістю те­оретиків української державності побудови в Україні унітарної держа­ви, тому термін «унітарність» став більш широко використовуватися у наукових розробках.

Проблемам сучасного державного устрою України присвячували свої роботи такі вчені, як С. Бостан. Ф. Бурчак, І. Бутко, С. Гусарєв,

A. Заєць, А. Колодій, В. Копєйчиков, О. Копиленко, М. Корнієнко,

B. Кравченко, Н. Нижник, М. Орзіх, В. Погорілко, М. Пухтинський, Ю. Римаренко, С. Телешун, Ю. Тодика, В. Цветков, В. Шаповал та ін.

Вихідною в єдності держави є територіальна цілісність [168, с. 32; 364, с. 67; 80, с. 14; 219]. Відповідно у Конституції зазначається, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторкан­ною (ст. 2) [49].

Принцип єдності та цілісності державної території закріплено в Конституції, Декларації про державний суверенітет, Акті проголо­шення незалежності України, які передбачають здійснення Україною верховенства на всій своїй території.

Державний устрій України визначений на конституційному рівні. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 2 Конституції Україна є унітарною держа­вою. Така характеристика підтверджується іншими нормами Основного Закону, всією правовою системою та державним механізмом України.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена без її згоди. Україна самостійно визначає правовий режим своєї території, встановлює та змінює адміністративно-територіальний устрій республіки, порядок утворення адміністративно-територіальних одиниць, їх правовий статус тощо [365, с. 50]. Тобто територія України становить єдине ціле, складові її частини перебувають у нерозривному взаємозв'язку, визначаються внутрішньою єдністю в межах державно­го кордону України. Територія є матеріальною базою держави, без якої вона не може існувати. Території унітарної держави притаманна вну­трішня єдність. Це означає, що її виокремлені частини мають статус адміністративно-територіальних одиниць або автономних утворень, є територіальною базою для реалізації функції держави, матеріальною основою організації влади у відповідних частинах єдиної державної території, але воші не мають політичної значущості.

Характерно, що в Основних Законах нерідко йдеться про єдність і неподільність саме державної території у зв'язку з можливостями та умовами зміни державних кордонів, зазначає В. Шаповал [205, с. 79; 263, с. 137-139].

Існуючий поділ України не має політичного характеру, він є адміністративно-територіальним. На території України немає інших суверенних державних утворень, але окремі адміністративно-територіальні одиниці України мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст (міста Київ та Севастополь), все це не впливає і не може вплинути на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.

Унітарна держава (від фр. unitaire - унітарний, єдиний, від лат. unitas - єдність, єднання, один (єдине ціле)) - держава, адміністративно- територіальні одиниці якої не мають статусу державних утворень [366, с. 213-214; 367, с. 36-38; 368, с. 3-5; 369]."

Інші автори під унітарною розуміють єдину централізовану держа­ву з територією, що розподілена на звичайні адміністративно- територіальні або національно-територіальні одиниці, до складу яких не належать державні утворення [370, с. 79-80; 141, с. 50]. Отже, у на­уковій літературі не існує принципових розбіжностей щодо визначення поняття «унітарна держава».

Для з'ясування форми державного устрою необхідно проаналізува­ти конституційні положення, за змістом яких визначено організацію державної території та статус її складових частин, а також встановлено і розмежовано повноваження центральних органів і органів, локалізо­ваних у межах таких частин.

Термін «форма державного устрою» має доктринальний характер і майже не використовується в текстах конституцій, винятком є Основні Закони деяких пострадянських країн (наприклад, у Консти­туції Естонії - «державний устрій», Конституції Грузії — «державно- територіальний устрій»). Водночас слід зазначити, що в Основних За­конах широко вживані такі терміни, як «унітарна держава» і «феде­ративна держава», які об'єктивно слугують класифікації форми дер­жавного устрою. Очевидно, що відносно вузьке поширення терміна «форма державного устрою» та його модифікацій у практиці конститу­ціоналізму зумовлене тим, що він почав активно досліджуватися юри­дичною наукою лише у другій половині XX ст.

Тематична актуалізація досліджень терміна «форма державного устрою» пов’язана з непорозумінням та плутаниною щодо визначення ряду інших нетотожних за змістом понять, наприклад «державний лад», «територіальний устрій», «адміністративно-територіальний устрій (по­діл)», «національно-державний устрій».

Уже багато років проблемним є питання дефініції різних систем поділу влади. Пошуки визначення цього співвідношення тривають і сьогодні.

Проте термін «форма державного устрою» відіграє важливу роль у категоріальному апараті наукових досліджень організації державної те­риторії і відповідній їй організації влади. Потреба концептуального аналі­зу співвідношення між вищезазначеними поняттями обумовлена необхід­ністю розробки загальної концепції державотворення, зокрема концепції подальшого формування державного ладу, а також розуміння і застосуван­ня його принципів у практиці розбудови Української держави.

У правовій літературі існують такі теоретичні погляди щодо зазна­ченої проблематики. В. Кравченко, використовуючи термін «державний устрій», акцентує увагу на паралельному застосуванні в новітній юри­дичній літературі термінів «територіальна організація публічної влади», «територіально-політичний устрій», «державно-територіальний устрій» тощо [23, с. 86; 371, с. 80]. Територіальний поділ держави - це система територіальних складових частин, які становлять географічну основу територіального устрою. У свою чергу, територіальний устрій, як за­значає С. Телешун, - це територіальна організація держави, система взаємовідносин між державою в цілому (центральною владою) і тери­торіальними складовими частинами (їх населенням і діючими органами) [13, с. 99]. На думку В. Кравченка, Л. Морозової, державний устрій - це політико-територіальна організація держави, яка характеризується статусом її територіальних одиниць, формою їх правових відносин між собою та з державою в цілому [23, с. 86; 371, с. 80]. В. Ріяка, В. Семенов, М. Цвік під політико-теригоріальним устроєм розуміють національно- територіальну організацію держави, що обіймає правове становище складових частин держави і порядок взаємовідносин між центральни­ми і місцевими державними органами влади [370, с. 79]. В. Шаповал визначає форму державного устрою як відображені в Основному За­коні організацію території держави і відповідний спосіб організації влади [372, с. 219].

Інші науковці також висловили думку про те, що в поняття держав­ного устрою повинно включатись не тільки поняття територіального устрою держави, а й організація державного механізму, у зміст якого входить структура центральних державних органів, тому територіаль­ний устрій держави - це видове поняття родового поняття державного устрою [373, с. 164].

Найбільш змістовним є визначення територіального устрою як внутрішньої територіальної організації держави з поділом її на складо­ві частини (адміністративно-територіальні одиниці), що ґрунтується на засадах єдності та цілісності території держави, поєднанні централіза­ції та децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх особливос­тей і традицій [219, с. 610].

Узагальнюючи, можемо зазначити, що в основі державного устрою лежить територіальний устрій держави, а адміністративно-тери­торіальний устрій є його невід'ємною складовою частиною.

У свою чергу, термін «національно-державний устрій» С. Телешун визначив як форму державної організації нації, а також як форму дер­жавного, політичного існування нації, її самовизначення [374, с. 60]. Відповідно державний устрій України - це внутрішня побудова (тери­торіальна організація) держави, обумовлена історичними, географічни­ми, соціальними, економічними, культурними та іншими чинниками; спосіб організації влади, що визначається принципами взаємодії дер­жави та її територіальних складових.

Аналіз положень Конституції дозволяє характеризувати Україну як відносно централізовану складну унітарну державу. Це пояснюється тим, що: по-перше, до складу України входить автономне територіаль­не утворення; по-друге, децентралізацію управління в Україні здійсне­но лише на низовому територіальному рівні - село, селище, місто, а на регіональному (область) та субрегіональному (район) рівнях збережено централізоване державне управління.

Сьогодні український унітаризм потребує подальшого конституцій­ного реформування та вдосконалення відповідно до світових, у тому числі європейських моделей децентралізації й демократизації управ­ління. У цьому аспекті В. Шаповал зазначає, що, хоча унітарній державі об'єктивно притаманна централізація влади, загальні процеси розвитку сучасного суспільства і держави в розвинутих країнах зумовили появу тенденції до децентралізації без відмови від унітарної форми держав­ного устрою [205, с. 79].

У свою чергу С. Телешун зауважує, що невизначеність практичної організації державного устрою є однією із найважливіших проблем, що постали в України в умовах незалежності [374, с. ЗО].

Новацією стало розв'язання цієї проблематики через усвідомлення місця державного устрою в державному ладі України як системі орга­нізації держави, державної влади та їх діяльності.

Ця теза набуває свого практичного значення за умови ґрунтовного аналізу відповідних конституційних положень.

Конституція України 1996 р., на відміну від попередніх українських Конституцій (1919 р., 1929 р., 1938 р. і 1978 р.), визначила в окремій статті основні засади організації територіального устрою в Україні. Положення ст. 132 фактично стали конституційною новелою. До того вважалось, що система адміністративно-територіального поділу побу­дована на принципах, встановлених Постановою ВУЦВК від 12 квітня 1923 р. «Про новий адміністративно-територіальний поділ України» [375, с. 219].

Конституція України не лише визначила систему адміністративно- територіального устрою України (ст. 133), а й закріпила засади терито­ріального устрою України: єдність і цілісність державної території, по­єднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади; збалансованість соціально-економічного розвиті^ регіонів з урахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографіч­них особливостей, етнічних і культурних традицій (ст. 132) [49].

Разом із тим у літературі зазначається, що окремі важливі положен­ня не отримали чіткого визначення в Конституції України [376, с. 58]. Зокрема, акцентується увага на наступному: не визначене питання про­цедури встановлення і зміни меж АРК, областей і районів у містах, утворення і ліквідації районів у містах; не вирішене питання щодо об'єднання в одну громаду жителів населених пунктів різних категорій згідно зі ст. 140 Конституції України - це право надано жителям сіл; не вирішене питання щодо статусу адміністративно-територіальних оди­ниць (населених пунктів, що перебувають під юрисдикцією органів інших адміністративно-територіальних одиниць (населених пунктів), тощо). Тому нагальною потребою залишається прийняття відповідно до п. 13 ст. 92 Конституції України Закону «Про адміністративно- територіальний устрій України».

На сучасному етапі державного будівництва необхідним є наукове забезпечення і супровід прагнення України до європейських стандартів життя, ефективності державної влади та місцевого самоврядування, яке вимагає вдосконалення існуючого адміністративно-територіального устрою шляхом його реформування та трансформації. Ця трансформа­ція стосується і зміни деяких принципів адміністративно-територіальної організації. Зокрема, встановлення в Україні європейського місцевого самоврядування вимагає розширення повноважень органів місцевого самоврядування, надання їм більшої самостійності при вирішенні пи­тань місцевого значення. Також пропонується врахувати й інші прин­ципи, розроблені у процесі підготовки до реформи адміністративно- територіального устрою, а саме: принцип рівності адміністративно- територіальних одиниць; принцип пропорційності території і населен­ня; принцип компактності [377, с. 60]; принцип повсюдності території та місцевого самоврядування, згідно з якими значні території поза межа­ми адміністративно-територіальних одиниць водночас не належать до жодної з них, а мають обов'язково належати і місцеве самоврядування повинно здійснюватись на всій території України; принципи гнучкості та адаптивності - адміністративно-територіальний устрій повинен по­рівняно легко пристосовуватись до територіальних змін у суспільстві - змін у соціальних та управлінських технологіях, економіці тощо; прин­цип спадкоємності - основні характеристики адміністративно- територіального поділу мають враховувати історичні, соціально- економічні, національно-культурні особливості території, повинні зберігати наявні межі інфраструктур та комунікацій тощо [365, с. 54]. Система принципів адміністративно-територіального устрою України потребує подальшого дослідження та законодавчого закріплення з ме­тою забезпечення стабільності діяльності держави та її органів, а також органів місцевого самоврядування.

Підсумовуючи, зазначимо, що тривалий час перед Україною стояла проблема вибору форми держави за характером державного устрою (особливо в період розробки проекту Конституції України 1996 р.). Але ж прийнята у 1996 р. Конституція України остаточно вирішила цю про­блему, і тому певні пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі шляхом об'єднання ряду областей були відкинуті. Це, як зазначив В. Погорілко, цілком закономірно [168, с. 33]. На порядку денному ви­могливіше постає питання розробки і проведення не тільки адміні­стративно-правової реформи адміністративно-територіального устрою, що має відбуватися у межах удосконалення державного устрою Украї­ни, але й сприяти подальшій консолідації регіонів України для форму­вання єдиної політичної нації і збереження унітарності держави [378, с. 19]. Адже в нинішній ситуації, коли держава і суспільство, економіч­на, політична, культурна та інші сфери переживають кризу, особливо необхідне об’єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і зу­силь, у тому числі формування єдиного політичного і правового про­стору за умови збереження унітарності державного устрою.

Не можна ігнорувати й сучасні тенденції сепаратизму та іредентиз­му з боку окремих етнічних груп всередині України і держав, які опо­середковано прагнуть повернення до себе начебто їхніх територій або надання допомоги в їх виокремленні з подальшим приєднанням до себе [379]. За таких умов жодні недержавні структури або окремі громадяни не в змозі забезпечити недоторканність і територіальну цілісність нашої держави як складової частини національної безпеки [380]. За цього випадку лише держава у змозі вирішити завдання щодо ліквідації се­паратистських, іредентських та інших проявів.

Україна - соборна держава, тому ідея федералізації не є фактором консолідації Українського народу. Федералізація в сьогоднішніх умовах не сприяє розвитку демократії, злагоди в суспільстві, утвердженню суверенітету. На сучасному етапі розвитку державності ця ідея тільки посилює конфронтацію між східними і західними частинами України. Як зауважив Ю. Тодика, спроба як внутрішніх, так і зовнішніх сил ви­вести будь-яку частину території України з-під її суверенітету має роз­цінюватися як загроза цілісності нашої держави, конституційному ладу [17, с. 62]. В. Ліпкан зауважує, що проблема сепаратизму є очевидною і вона потребує застосування багатьох альтернативних стратегій. Голов­не - це використання системного синергетичного підходу при вирішен­ні цієї проблеми [381, с. 21]. Єдність підходів до вирішення цього пи­тання є важливим чинником забезпечення цілісності держави за регіо­нальною, мовною, релігійною, економічною, політичною та іншими ознаками. У нинішніх умовах для Української держави цей напрям ді­яльності має бути одним із визначальних. Усе це, як зазначає С. Телешун, сприятиме формуванню в Україні єдиної політичної нації, оптимізації відносин між центром і регіонами, розвитку місцевого самоврядування, становленню інститутів громадянського суспільства [382, с. 34].

Доцільність федералізації унітарної держави є виправданою лише тоді, коли вичерпані можливості місцевого самоврядування та інших регіональних інститутів. Сьогодні в Україні лише триває становлення системи місцевого самоврядування та регіональних інститутів державних адміністрацій (утво­рення різних асоціацій та державних і самоврядних органів адміністративно- територіальних одиниць, спеціальних, вільних економічних зон, прийняття статутів міст та інших адміністративно-територіальних одиниць).

Принцип унітаризму Української держави проявляється в наступ­ному: 1) територіальна цілісність і недоторканність у межах кордону; 2) існуючий поділ в Україні є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру (адміністративно-територіальні одини­ці не мають основних ознак державності, у тому числі політичної само­стійності); 3) єдина конституція і єдина система законодавства на всій території України; 4) єдине громадянство, єдина державна символіка, державна мова; 5) функціонує єдина система органів державної влади, її юрисдикція поширюється на всю територію країни; 6) правосуддя здійснюється в межах централізованої системи на підставі єдиних норм матеріального і процесуального права; 7) конституційне правосуддя здійснюється єдиним органом конституційної юрисдикції - Конститу­ційним Судом України; 8) Українська держава виступає єдиним цілим у міжнародних зносинах.

Головними чинниками, які несуть загрозу інтересам України в цій сфері, є: посилення політичного протистояння; міжрегіональні диспро­порції в економічному розвитку; відсутність виваженої регіональної політики; недосконалість структури виконавчої влади; диспропорції в життєвому рівні населення тощо.

Сучасна практика українського державотворення свідчить, що кон­ституційний принцип унітарності держави потребує збереження, по­дальшого вдосконалення існуючого державного устрою і конкретизації перспектив його розвитку з урахуванням процесів глобалізації та гар­монізації міжетнічних і міжконфесійних відносин, вдосконалення функціонування всіх гілок державної влади і в цілому механізму дер­жави як організаційної основи державного устрою України.

Викладене вище дає підстави стверджувати, що правильне вирішен­ня питання державного устрою має суттєве значення для стабільності конституційного ладу, забезпечення прав і свобод людини і громадяни­на, цілісності держави.

Принцип республіканської форми правління.

Важливим принципом державного ладу України є принцип респу­бліканської форми правління. Вибір Україною республіканської форми правління, формування влади через вибори відповідає історичним тра­диціям Українського народу, розвитку його державотворення.

Використання латиномовного словосполучення res publica засвід­чило зміни в організації державного владарювання у Стародавньому Римі в так званий період республіки (V-I ст. до н. е.) порівняно з попе­реднім періодом, визначеним істориками як період царів.

В юридичній літературі зауважується, що одними із перших «класи­фікаторів» форм правління є Піфагор (580-500 рр. до н. е.) та Геракліт (540-580 рр. до н. е.), які поділяли їх на аристократію й демократію [200, с. 86]. В. Шаповал наголошує, що для позначення держави, яка за своєю організацією видається своєрідною антитезою єдиновладдю, тер­мін «республіка» вперше вжив у XVI ст. Н. Макіавеллі. якого можна вважати ідеологом класифікації держави на монархію і республіку [372, с. 166].

Республіка як форма державного правління стала результатом кар­динальних перетворень, які відбулися у суспільстві й державі на рубе­жі Нового часу під впливом пов’язаних між собою соціально- економічних, політичних та ідеологічних процесів.

Значний внесок у розвиток класифікаційних схем форм державно­го правління зроблено Ш. Л. Монтеск'є, Ж. Боденом, Дж. Локком, Т. Гоббсом, Ж. Ж. Руссо, І. Кантом, Т. Пейном, Т. Джефферсоном та ін­шими видатними вченими. У XX ст. різні формально-юридичні позиції інтерпретації форм державного правління отримали свій розвиток у роботах Л. Гумпловича, Г. Єллінека, Б. Кістяківського, М. Коркунова, Т. Кокошкіна, С. Котляревського, Г. Шершеневича та ін. [383-385; 145; 386; 324; 387].

У зарубіжних країнах проблеми форми держави досліджено в ро­ботах Ф. Ардана. Р. Даля. М. Дюверже. Ж. Жакке, Т. Маунца, М. Прело, Д. Сарторі, К. Хессе та ін. [388-395].

Теоретичне осмислення тих чи інших аспектів сучасної форми правління міститься в роботах таких російських та вітчизняних науков­ців, як: В. Авер'янов, В. Бабкін, А. Венгеров, А. Георгіца, Е. Григоніс, В. Журавський, А. Заєць, А. Коваленко, А. Колодій, В. Лазарев, В. Ле­мак, М. Марченко, Л. Морозова, Р. Мухаєв, В. Нерсесянц, Н. Оніщенко, О. Петришин. В. Погорілко, П. Рабінович, В. Ріяка, О. Скакун, Б. Стра­шун. С. Телешун, Ю. Тодика, М. Цвік, В. Шаповал та ін.

Існують такі підходи щодо визначення терміна «республіка».

Так, Н. Пархоменко вважає, що республіка (лат. respublica, від res publica - суспільна справа) - це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламен­том, президентом), що обираються населенням на певний термін [158]. Республіка - найбільш демократична форма правління, оскільки перед­бачає, що повноваження будь-якої гілки влади, будь-якого її органу, у тому числі глави держави, базуються на мандаті народу. Однак, як зазначає Б. Страшун, цей висновок є правильним лише за інших рівних умов [46, с. 346-347]. Саме походження терміна «республіка» пов'язане з народом. «Respublica est res populi», - підкреслював Цицерон, вважа­ючи державу справою народу. У республіці, зауважує В. Лазарев, влада здійснюється обраними народом на певний термін представницькими органами [396, с. 257]. Такий підхід є досить поширеним і розкрива­ється в роботах інших вітчизняних і зарубіжних науковців [397, с. 88; 370, с. 116; 284, с. 149; 371, с. 77]. О. Скакун зазначає, що республіка - це форма державного правління, при якій вища державна влада здій­снюється представницьким загальнонаціональним органом влади (пар­ламентом), обраним населенням на певний строк [106, с. 73]. В. Сухо­нос акцентує увагу на тому, що республікою є така форма правління, де глава держави формально обирається на певний термін і звітує перед своїми виборцями [99, с. 220]. Отже, серед авторів, які спеціалізуються на дослідженні республіканської форми правління, немає принципових розбіжностей у визначеннях поняття, акцент зроблено на суб'єктах, які обираються громадянами на основі загального, рівного і прямого ви­борчого права на певний термін.

У контексті розгляду принципу республіканської форми правління можна виділити певні новації в сучасній юридичній науці щодо визна­чення терміна «республіка» і його назви. Так, на думку С. Бостана, який використовує термін «поліархія» замість «республіка», це спосіб ви­раження сутності держави епохи громадянського суспільства, який відображається у правово-політичній системі вищих законодавчих та виконавчих органів влади, організація й функціонування якої ґрунтуєть­ся на принципі поділу влади та відповідній системі стримувань і проти­ваг [200, с. 133,460]. Таким чином, замість традиційного терміна «рес­публіка» для позначення форми правління сучасної держави С. Бостан пропонує використовувати термін «поліархія». Серед аргументів на користь цього науковець наводить те, що використання терміна «поліархія» усуває дисбаланс у мовно-термінологічному («грецько-латинському») критерії класифікації типів форм правління, оскільки термін povap/ia - грецького походження, a res publica - латинського. Тому С. Бостан пропонує взяти за основу одну мову - грецьку, яка є загальновизнаним термінологічним джерелом державознавства (povap/ia - po’/.iapyia). на відміну від латинської, яка умовно вважається мовою правознавства. У такий спосіб, на думку вченого, критерій типологізації форм прав­ління зводиться до одного знаменника. За таких умов, зазначає С. Бостан, усувається дисбаланс між первинним змістом цих понять. Зокрема, якщо монархія - влада, яка є похідною від одного суб'єкта, а правління є результатом дії також одного державного органу - монар­ха, то поліархія - влада, що є похідною від багатьох суб'єктів (народу), а правління є результатом колективних дій також багатьох (більше одно­го) державних органів. Тоді як термін res publica - публічна (загальна) справа - безпосереднього уявлення про це не дає, констатує С. Бостан [200, с. 123-133, 458-459].

Отже, постійна увага до форм правління держави, прагнення ці форми раціоналізувати притаманне правовій науці і юридичній прак­тиці з глибокої давнини. Однак волюнтаристське поєднання тих чи інших класичних конституційних форм (особливо, якщо це здійсню­ється для конкретної особи, чинної посадової особи) навряд чи прине­се тривалі позитивні результати. Крім того, удавання до змішаної фор­ми правління часто пояснюється прагненням правлячих кіл одночасно використати у своїх цілях різні строки як президентської, так і парла­ментської форми правління.

До основних сучасних форм державного правління віднесена змішана республіканська. Її визначають як напівпрезидентську або як парла­ментсько-президентську чи президентсько-парламентську республіку.

Класичні форми правління на рубежі ХХ-ХХІ ст. все більш рельєф­но виявляли недоліки, які випливали з їх конституційно-правової при­роди: тенденцію до авторитаризму, монополізму влади у президент­ських республіках та зростаючу урядову нестабільність у парламентар­них республіках.

У роботах прихильників змішаних форм правління обґрунтовуєть­ся ідея зміцнення державності шляхом подолання урядових криз, уник­нення частої зміни урядів з міркувань політичної кон’юнктури, опти- мізації способів організації і взаємовідносин вищих органів державної влади, центральної і місцевої влад. Як правило, ці проблеми особливо гостро стоять для новостворених держав.

В Україні термін «змішана республіканська форма державного правління» набув офіційного значення, коли, представляючи 20 березня 1996 р. у Верховній Раді України проект нової Конституції України, Президент України у своїй доповіді для позначення пропонованої за проектом форми правління використав саме цей термін. Однак аналіз конституцій зарубіжних країн дозволяє зробити висновок, що ці або інші терміни в їх текстах не вживаються [205, с. 65; 46].

Стаття 5 Конституції України закріплює республіканську форму правління, не конкретизуючи її. Особливості сучасної України як рес­публіки обумовлюються передусім характером поділу повноважень між Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів України. Така система поділу влади заснована на уособленні взаємовпливів, взаємо- стримуванні і співпраці державних органів, що урівноважують один одного, об'єднуючись у групи за ознакою однакової функціональної спрямованості і наявності відповідних повноважень.

Аналіз розділів Конституції, у яких визначається статус вищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок, що Україна після внесення змін до Конституції Законом України від 8 грудня 2004 р. [178] отримала нову форму державного правління - парламентсько- президентську республіку, яка на цьому етапі розвитку є найбільш прийнятною та оптимальною для нашої держави. Відповідно до 1 січня 2006 р. Україна була президентсько-парламентською респуб­лікою.

Це підтверджу ється такими конституційними положеннями.

1. Президент України обирається громадянами України (ст. 103).

2. Відповідальність уряду перед парламентом та Президентом Укра­їни, підконтрольність і підзвітність уряду перед парламентом (статті 113, 115).

3. Призначення членів Кабінету Міністрів України парламентом за участю Президента України та Прем'єр-міністра України (ст. 114):

- участь Президента України у формуванні Кабінету Міністрів України (за пропозицією парламентської більшості вносить до Верхов­ної Ради України кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр- міністра та вносить кандидатури для призначення на посади Міністра оборони України і Міністра закордонних справ - ст. 114);

- за поданням Прем'єр-міністра України - інших членів Кабінету Міністрів України, а також Голову Антимонопольного комітету Украї­ни, Голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України і Голову Фонду державного майна (ст. 114).

4. Право Президента України достроково припинити повноваження Верховної Ради України (ст. 90) у разі, якщо: протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фрак­цій; протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів Укра­їни; протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись [49].

5. Передбачено не тільки колективну політичну відповідальність Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України, механізм якої визначений у ст. 87 Конституції України, а й індивідуальну відпо­відальність членів Кабінету7 Міністрів України (п. 12 ч. 1 ст. 85 Консти­туції України) [49].

6. Право Президента України накладати вето на закони, прийняті Верховною Радою України (ст. 94) [230, с. 30-37].

Після проведення конституційної реформи статус президента й уря­ду було істотно скориговано. Останнім часом в юридичній літературі з'явились перші розробки в цьому напрямі [398].

Однією з найважливіших проблем розвитку змішаної форми прав­ління в сучасній Україні, зазначає Р. Мартишок, є не питання застосу­вання формальних конституційних механізмів, а політична воля різних гілок влади до співробітництва [399, с. 32]. При цьому науковець, кон­кретизуючи це положення, зазначає, що практика функціонування іс­нуючої системи організації влади, зокрема особливості взаємовідносин між вищими органами державної влади, не дають підстав вважати, що в найближчій перспективі розвиток форми правління в Україні набуде конструктивного змісту і відповідатиме загальносуспільним потребам. Подібна ситуація обумовлюється тим, що на поточний момент процес конституційного реформування в Україні залишається скоріше справою політичної еліти, а не суспільства в цілому.

З 1 січня 2006 р. в Україні встановлено форму правління, яка і нада­лі наділяє Президента значними конституційними повноваженнями, а Уряд, який спирається на парламентську більшість, не володіє консти­туційними важелями, притаманними урядам європейських держав зі змішаною формою республіки. Відтак, на думку В. Лемака, немає підстав для твердження, що функціонуюча форма правління в Україні «більше подібна до форми правління в таких країнах з цією формою правління, як Польща, Литва, Франція» [400, с. 215; 398, с. 9]. Гостра конституційна криза навесні 2007 р. виявила цілий ряд дефектів у функціонуванні такої моделі влади [400, с. 204]. Потреба в оновленні Конститу ції України вже набула консенсусу вітчизняної політичної еліти. Технологія конституцій­ної реформи має бути спрямована на сприйняття та підтримку її як політикумом, так і суспільством, а також забезпечення зростання між­народного авторитету держави.

Слід зазначити, що характеристикою змішаної республіканської форми правління є не проста сума ознак президентської та парламент­ської республік, а таке їх поєднання, на основі якого виникає нова якість, її наслідком є наявність у республік зі змішаною формою правління певних власних ознак. Але ж за умов конкретних країн зі змішаною республіканською формою державного правління деякі з відповідних ознак сприйняті альтернативно, зокрема по-різному побудований дер­жавний механізм.

Підсумовуючи аналіз змісту принципу республіканської форми правління, зазначимо наступне: 1) конституювання принципу республі­канської форми правління вказує на прихильність України до демокра­тичних ідеалів і відповідність її розвитку- загальноєвропейській тенден­ції державно-політичного процесу; 2) вибір форми держави залежить від багатьох факторів: історії, традицій, ментальності народу, рівня розвитку’ демократії, суспільства і держави, економічних, політичних, ідеологічних, соціальних та інших внутрішніх, а також зовнішніх чин­ників; проблематика змішаної республіканської форми правління за­лишається вкрай актуальною; 3) запроваджена конституційною рефор­мою конструкція влади (парламентсько-президентська республіка) обумовлює нагальну потребу перегляду існуючого формату розподілу повноважень між вищими органами державної влади України, виро­блення адекватних потребам державотворення механізмів взаємодії між ними, а також аналіз інституційних умов та ціннісного середовища, у яких відбувається розвиток парламентсько-президентської форми правління в Україні. Подолання суперечностей існуючої моделі поділу влади має здійснюватись у контексті подальшого розвитку парламентсько- президентської форми правління.

Синтезуючи результати дослідження, можна відзначити, що роль і місце принципів державного ладу надзвичайно істотні в діяльності держави. Адже саме принципи консолідують правотворчість, право- застосування і правосуддя, слугують зміцненню законності і правопо­рядку, гарантують реалізацію інтересів та прав громадян. Принципи державного ладу забезпечують організацію і діяльність держави, її органів, а також є основою її вдосконалення і оцінки рівня й ефектив­ності реалізації завдань та функцій держави.

Принципи державного ладу є критерієм оцінки діяльності держави, її органів, методологічною основою її подальшого вдосконалення, оскільки саме на основі принципів оцінюють рівень й ефективність реалізації завдань та функцій держави.

Проблема наукового розуміння сутності, ознак і змісту принципів державного ладу має сьогодні теоретичне і практичне значення й кон­центрує сучасні соціально-політичні аспекти юридичної науки. Крім того, важливо розуміти місце і роль принципів державного ладу в по­літичній. економічній, духовній, правовій системах українського сус­пільства в контексті подальшого формування громадянського суспіль­ства і демократичної, соціальної, правової держави.

Результати дослідження мають сприяти формуванню нового право- розуміння у процесі розвитку і функціонування державного механізму, демократизації практики сучасного державотворення, вдосконалення державних і недержавних інституцій, підвищення рівня правової й по­літичної культури посадових і службових осіб державного апарату, населення, а також схваленню державної стратегії розвитку, зокрема, політичної, економічної і правової систем України.

Проведений аналіз принципів державного ладу України дозволяє зробити такі висновки:

- принципи державного ладу відносно самостійні, спрямовані в майбутнє, вони є орієнтирами, перспективами розвитку держави, опосередковують її сутність, тип, місце і роль у суспільстві;

- основними принципами державного ладу України є: принцип су­веренності і незалежності держави; принцип демократизму державного ладу; принцип правової держави; принцип соціальної держави; принцип унітарності держави; принцип республіканської форми правління;

- принципи державного ладу - це фундаментальні, відправні ідеї, які виражають найважливіші закономірності розвитку державного ладу, мають політико-правовий, програмний, імперативний характер, юри­дичне верховенство щодо інших нормативних положень і відповідають об'єктивній необхідності розбудови демократичної держави.

Запропонована теоретична модель основних принципів державно­го ладу є важливою для наукового забезпечення практики здійснення державних перетворень в Україні, зокрема в контексті процесу оптимі- зації інституціональних, організаційних та структурно-функціональних взаємозв'язків органів державної влади.

Результати проведеного дослідження сприятимуть послідовному, комплексному і системному реформуванню сучасного державного ладу України.

1.4.

<< | >>
Источник: Наливайко Л. Р.. Державний лад України: теоретико-правова модель : монографія / Л. Р. Наливайко. - X. 2009. - 598 с. . 2009

Еще по теме Теорія принципів державного ладу України:

  1. Основні етапи становлення та розвитку сучасного державного ладу України
  2. РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ
  3. Поняття державного ладу як загальнотеоретичної категорії
  4. Гарантії державного ладу: поняття, ознаки, функції та класифікація
  5. Наливайко Л. Р.. Державний лад України: теоретико-правова модель. 2009, 2009
  6. 3.1. Механізм Української держави як інституціональний елемент державного ладу
  7. Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”
  8. 2. Реформи Солона. Реформи Клісфена. Їх оцінка, демократизація державного ладу
  9. МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ. ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ З ПИТАНЬ АДАПТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА.. ПРАВО КОМПАНІЙ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ВІДПОВІДНОСТІ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ACQUIS COMMUNAUTAIRE ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. © Державний департамент з питань адаптації законодавства., 2009
  10. 8. Кардиналістська теорія корисності та ординалістська теорія поведінки споживача.
  11. § 4. Державний апарат Поняття, ознаки і класифікація державних органів.
  12. § 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа
  13. § 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа