<<
>>

з) Теорія засадничої норми та вчення про природне право

Коли спрямувати питання про основу дієвості позитивного права, себто питання, чому норми дієвого примусового порядку повинні бути застосовуваними й дотримуваними, на етико-політичне виправдання цього примусового порядку, себто на якесь надійне мірило, згідно з котрим можна було б судити про позитивний правовий порядок як про справедливий, а отже, й чинний, або як про несправедливий, а отже, й нечинний, тоді визначена Чистим Правознавством засаднича норма такого виправдання не надає й таким мірилом нас не забезпечує.

Тоді позитивне право дістає своє виправдання, як уже зазначалося*, тільки через таку норму чи такий нормативний порядок, що їм позитивне право може не тільки відповідати своїм змістом, але й не відповідати, а отже, бути і справедливим, і несправедливим водночас. A от визначена Чистим Правознавством засаднича норма як умова об’єктивної правочин- ності обґрунтовує чинність усякого позитивного правового порядку, себто всякого запровадженого через людські акти й дієвого загалом примусового порядку.
Чисте Правознавство, бувши позитивістською теорією права, не може розглядати жодного позитивістського правопорядку як такого, що не відповідає власній засадничій нормі, а отже, як

такого, що не може вважатися чинним. Зміст хоч би якого позитивного правового порядку є цілковито незалежним від його засадничої норми. Адже — як слід особливо наголосити — із засадничої норми можна вивести тільки чинність, а не зміст правового порядку. Кожний дієвий загалом примусовий порядок надається до витлумачення як об’єктивно чинний нормативний порядок. Жодному позитивному правопорядкові не можна відмовити в чинності на підставі змісту його норм. Це істотно важливий елемент правового позитивізму — і саме в своїй теорії засадничої норми й засвідчує Чисте Правознавство себе як позитивістське вчення про право.

Воно описує позитивне право, себто кожний дієвий загалом примусовий порядок, як об’єктивно чинний нормативний лад, визначаючи, що це витлумачення можливе тільки за умови припускання певної засадничої норми, завдяки якій суб’єктивний сенс правовстановчих актів виступає також об’єктивним їх змістом. Таким чином воно характеризує це витлумачення як можливе, але не як неодмінне, подаючи об’єктивну чинність позитивного права тільки як обумовлену, а саме: обумовлену припусканням засадничої норми. Te, що припускання засадничої норми є можливістю, але не неодмінністю, свідчить, що можна, але не обов’язково, тлумачити розглядувані міжлюдські стосунки нормативно, себто як конституйовані об’єктивно чинними правовими нормами обов’язки, уповноваження, права, компетенції й таке інше; що їх можна тлумачити без припущень, себто не виходячи з припускання засадничої норми, як владні стосунки, як взаємини між людьми, що наказують і слухаються чи не слухаються, себто соціологічно, а не юридично[110]. A що доведено: засаднича норма є, як норма, згадана в обґрунтуванні чинності позитивного права, лише трансцендентально-логічною умовою цього нормативного витлумачення, то вона не виконує жодної етико-політичної функції, слугуючи тільки пізнавально-теоретичній меті[111].

Послідовне вчення про природне право відрізняється від позитивістського правознавства тим, що воно шукає основи чинності позитивного права — чи то дієвого загалом примусового порядку — у відмінному від позитивного права природному праві, а отже, в такій нормі чи в такому нормативному порядку, яким позитивне право може відповідати своїм змістом, але може й не відповідати, так що навіть, у випадку невідповідності позитивного права їм, цій нормі чи нормативному порядкові, його слід, мовляв, визнати за нечинне. Як на щире вчення про природне право, то’ на відміну від Чистого Правознавства як позитивістської теорії права, саме через це й не випадає тлумачити всякий дієвий загалом примусовий порядок як об’єктивно чинний нормативний порядок.

Можливість конфлікту між природним правом і правом позитивним, себто дієвим примусовим порядком, містить і можливість розгляду такого примусового порядку як нечинного. Лише тому, що позитивне право, себто дієвий загалом примусовий порядок, може своїм змістом не тільки відповідати, але й не відповідати природному праву, а отже, бути не тільки справедливим, але й несправедливим, а тому й нечинним, — природне право може слугувати етико- політичним мірилом цінності позитивного права, а тому ще й можливим етико-політичним виправданням позитивного права. Однак це якраз і є істотно важлива функція природного права. Коли правова теорія, котра характеризує себе як вчення про природне право, так формулює норму чи нормативний порядок, які репрезентують основу чинності позитивного права, нібито конфлікт між ними й позитивним правом виключений, стверджуючи при цьому, наприклад, що природа велить підпорядковуватися всякому позитивному правовому порядкові, хоч би які приписи для поведінки він видавав, то цим самим вона сама себе скасувала б як вчення про природне право — себто як науку про справедливість. Цим самим вона відмовилася б від істотно важливої функції етико-політичного мірила цінності, а отже, й можливого виправдання для позитивного права.

У тому, що, згідно з позитивістським правознавством, чинність позитивного права засновується на такій засадничій нормі, що є не встановленою, а припущеною нормою, а отже, не є нормою позитивного права, чию об’єктивну чинність обґрунтовує, і що, згідно з ученням про природне право, чинність позитивного права спирається на таку норму, котра не є нормою позитивного права, функціонуючи якміри- ло його цінності, можна розгледіти певні межі, накинуті принципові правового позитивізму. Отже, можна означити відмінність між позитивістським правознавством і доктриною про природне право як відмінність суто відносну, а не абсолютну. Однак різниця між ними двома досить значна, аби відкинути думку, яка, нехтуючи цією різницею, стверджує, буцім представлена Чистим Правознавством позитивістська теорія засадничої норми є таким собі вченням про природне право[112].

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме з) Теорія засадничої норми та вчення про природне право:

  1. г) Християнська церква перейняла від стоїцизму вчення про дві природи людини та про двояке природне право
  2. II. ВЧЕННЯ ПРО ПРИРОДНЕ ПРАВО
  3. Так зване вчення про природне право є ідеалістично-дуалістичним правознавством
  4. Глава 13 ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
  5. Розділ XII ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
  6. Розділ XII ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
  7. БЛОК 3. ЗАБОВ ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО Модуль 1. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
  8. БУРЯК В.В.. Основи вчення про ноосферу. 2010, 2010
  9. § 1. Загальне вчення про метоли теорії держави і права
  10. § 3. Вчення про криміналістичну версію
  11. Вчення про каузальність і норму