<<
>>

Тотожність держави та права а) Держава як правовий порядок

He заідеологізованій і, отже, звільненій від будь-якої метафізики та містики науці про державу не опанувати її сутності інакше, як тільки осягаючи цю соціальну картину як певний лад людської поведінки.

A ми у наших дотеперішніх дослідженнях саме так і намагалися чинити. Зазвичай державу визначають як таку собі політичну організацію. Але цим висловлюють тільки й тієї ідеї, що держава — це примусовий порядок. Адже специфічно «політичний» складник цієї організації полягає у примусові, що здійснюється від людини до людини й регулюється цим порядком, — полягає у примусових актах, які встановлює цей порядок. Це ж саме ті примусові акти, які правовий порядок пов’язує з визначеними ним умовами. Держава як політична організація — це правовий порядок. Одначе не будь-який примусовий порядок є державою. Hi додержавний правовий порядок первісного суспільства, ні наддержавний (чи міждержавний) міжнародний правовий порядок не являють собою держави. Аби бути державою, правовий порядок мусить мати характер організації у вужчому й специфічному розумінні слова — себто він повинен запровадити органи, що, функціонуючи відповідно до ідеї розподілу праці, виробляли б і застосовували норми, які й становили б правопорядок, а ще він мусить досягти певного ступеня централізації. Держава є відносно централізованим правовим порядком.

Саме цією централізацією й відрізняється державний правовий порядок від первісно-додержавного й наддержавного (чи міждержавного) порядку загального міжнародного права. За цих двох останніх загальні правові норми виробляються не центральним законодавчим органом, а шляхом узвичаєння, а це означає, що процедура загального правотворення там децентралізована. Hi додержавний, ні наддержавний (чи міждержавний) правовий порядок не запроваджує судів, до чиєї компетенції входило б застосовувати загальні норми у конкретних випадках, натомість уповноважуючи підпорядкованих правовому порядкові суб’єктів самим виконувати цю функцію та, зокрема, здійснювати установлені правовим порядком санкції шляхом самооборони.

Саме члени родини вбитого здійснюють, за первісним правом, криваву помсту вбивці та членам його родини, себто вони уповноважуються виконати первісне покарання. I саме позикодавцеві випадає «потрусити» забарного боржника й задовольнитися бодай заставою — здійснити цю примітивну форму накладення арешту на майно. Саме уряд окремішньої держави уповноважується, згідно із загальним міжнародним правом, перейти щодо держави-правопорушниці — себто щодо суб’єктів тієї держави, уряд якої порушив право, — до війни чи репресалій, цих санкцій міжнародного права. Хоча у випадках і до- державного, й наддержавного (чи міждержавного) права ті індивіди, що шляхом узвичаєння виробляють і застосовують право, а також виконують установлені тим правом санкції, виступають правовими органами й, як такі, є органами правової спільноти, але вони зовсім не є центральними органами, що функціонують відповідно до ідеї розподілу праці, на взір запроваджених правовим порядком уряду, законодавчого органу, судів. Правовий порядок первісного суспільства, як і загальний міжнародний правопорядок, є повністю децентралізованими примусовими порядками — і саме тому й не є державами.

Коли ж розуміти державу як певну соціальну спільноту, то ця спільнота, як уже зазначалося раніше[126], може бути конституйована тільки через певний нормативний порядок. A що спільнота може бути конституйована тільки через один такий порядок (ба навіть ототожнюється із цим порядком), то нормативний порядок, який конституює державу, може бути лише відносно централізованим примусовим порядком, що ми його визнаємо як державний правовий порядок.

Держава як соціальна спільнота складається — згідно з традиційним державознавством — із трьох складників: державного населення, державної території й так званої державної влади, що її здійснює незалежний уряд держави. I всі три складники визначаються тільки в юридичних термінах — себто їх можна осягнути лиш як чинність і сфери чинності правового порядку.

Державне населення — це люди, що належать до держави.

Коли поставити запитання, чому котра-небудь людина належить до певної держави, то тут годі знайти інший критерій, крім того, що вона, разом з іншими людьми, підпорядковується певному відносно централізованому примусовому порядку. Bci спроби знайти якийсь інший зв’язок, котрий тримав би разом, єднав би в спільноту людей, що можуть різнитися мовою, расовим походженням, релігією та світоглядом, а ще можуть бути розділені класовими протиріччями й різноманітними іншими конфліктами інтересів, приречені на невдачу. Зокрема, неможливо вказати на хоч би який різновид духовної взаємодії, що, незалежно від будь-котрої правової пов’язаності, настільки єднав би людей, які належать до однієї держави, аж їх можна б відрізняти від інших людей, що, поєднані схожою взаємодією, належать до іншої держави,

— відрізняти як дві відрубні групи. Годі заперечити відсутність хоч би якої подібної взаємодії, котра б одна, і тільки одна, пов’язувала людей, що належать до однієї держави. Адже, коли розглянути реальну взаємодію, то люди, що належать до різних держав, можуть бути пов’язані куди дужчими зв’язками, ніж люди, які належать до однієї й тієї самої держави. Бо ж до ось цієї держави вони належать лиш у правовому розумінні. Звісно, вони можуть — як на це залюбки вказують

— і прив’язуватися до своєї держави душею, можуть її любити, ба навіть обожнювати, можуть бути ладні від дати за неї життя. Але ж вони не перестають належати до неї навіть тоді, коли її ненавидять, ба навіть зраджУють — чи коли їм абсолютно байдуже до неї. Питання належності людини до держави — це не психологічне, а правове питання. Єдність людей, що утворюють державне населення, не пояснити нічим іншим, як тільки фактом, що для цих людей є чинним один і той самий правовий порядок, що їхня поведінка регулюється одним і тим самим правопорядком. Державне населення — це особова сфера чинності державного правового порядку.

Державна територія є конкретним відмежованим простором. I це не просто конкретна відмежована частина земної поверхні, а тривимірний простір, куди належать і підземні глибини внизу, й повітряний океан угорі тієї території, яку замикають так звані державні кордони. Te, що єдність цього простору не є природно-географічною, — для всіх очевидна річ. До однієї й тієї самої державної території можуть належати терени, відділені морем (що не є територією держави) або територією якоїсь іншої держави. He природниче, а тільки правове знання може дати відповідь на запитання, за якими ознаками визначаються кордони державної території та що конституює її єдність. Так звана державна територія може бути визначена тільки як просторова сфера чинності певного державного правового порядку[127].

Особливим випадком у рамках питання просторової сфери чинності норм, що утворюють державний правовий порядок, — природи тієї правової побудови, що вимальовується з територіального членування держави, — є проблеми централізації й децентралізації[128], під яким кутом зору можна осягнути адміністративну децентралізацію, зони самоуправління, краї, частини держави тощо — але особливо всі державні зв’язки. A втім, традиційне вчення про державу випускає з уваги той факт, що держава має не саме тільки просторове, а й також часове існування, що, коли вже вважати простір за складник держави, то таким самим складником її має бути й час, що, отже, існування держави є обмеженим і в просторі, й в часі, оскільки держави можуть виникати й гинути. I достоту, як існування держави в просторі є просторовою сферою чинності, так і існування держави в часі є часовою сферою чинності державного правового порядку. I так само, як питання просторових кордонів держави є правовою проблемою, так і питання її часових меж, себто питання, коли та чи та держава починає й перестає існувати, є правовим питанням, а не таким, що на нього могла б відповісти наука, спрямована на вивчення дійсності природи. Насправді, як ми в тому ще переконаємось, саме загальне міжнародне право визначає просторову й часову сфери чинності правових порядків окремих держав, відділяє їх одну від одної кордонами, уможливлюючи таким чином юридичне співіснування держав у просторі й наступність їх у часі.

Само собою зрозуміло, що так звана державна влада, яку уряд держави здійснює над державним населенням у межах державної території, є не просто будь-якою владою, яку тільки одна людина має фактично над іншою людиною і яка зводиться до спроможності першої людини накинути другій бажану тій першій поведінку. Подібних фактичних владних стосунків існує багато, але без того, щоб така влада когось над кимось розглядалась як держава чи державний орган. Відносини, означувані як державна влада, відрізняються від інших владних стосунків тією обставиною, що вони реґулюються юридично, а це означає: людей, котрі в ролі державного уряду здійснюють владу (насильство), уповноважено правовим порядком здійснювати владу (насильство) шляхом вироблення й застосування правових норм, себто державна влада має нормативний характер. Так звана державна влада є чинністю дієвого державного правового порядку. Необхідність у незалежності державного уряду, який здійснює державну владу, означає, що він не може бути зв’язаний юридично жодним іншим державним правовим порядком, що державний правопорядок може підпорядковуватися хіба що міжнародному правопорядкові.

У цьому здійсненні державної влади стараються добачити якесь вираження сили (Macht), такий собі нібито істотно важливий атрибут держави, так що й державу навіть характеризують як «силу», мовлячи про держави як про «сили» (Machte) й «великі сили» («Grossmachte») навіть там, де про жодну наддержаву і не йдеться. «Сила» держави може виражатися лише в особливих силових засобах, які уряд має у своєму розпорядженні: у фортецях і в’язницях, у гарматах і шибеницях, у людях, вбраних в однострої поліцейських та солдатів. Однак ці фортеці й в’язниці, ці гармати й шибениці є неживими предметами, що стають знаряддями державної сили тільки тоді, коли вона маніпулює людьми відповідно до звернених до них наказів уряду, оскільки поліцейські й солдати дотримуються норм, які регулюють їхню поведінку. Сила держави — це ніяка не містична енергія чи інстанція, що нібито криється за державою чи за її правом; вона не що інше, як дієвість державного правового порядку.

Ось чому держава, чиїми істотно важливими складниками є державне населення, державна територія й державна влада, визначається як правовий порядок — відносно централізований, обмежений просторовою та часовою сферами чинності, суверенний чи безпосередньо підпорядкований міжнародному праву й загалом дієвий правопорядок.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Тотожність держави та права а) Держава як правовий порядок:

  1. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  2. в) Так зване самозобов ’язання держави; правова держава
  3. § 2. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави
  4. Розділ 1 МЕТАТЕОРіЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА Предмет теорії держави і права
  5. 22.1. Верховенство права і правова держава
  6. Тема 3. Верховенство права і правова держава - гуманістичні ідеали розвитку суспільства
  7. Органи держави як основний елемент механізму держави
  8. § 2. Типологія держави Поняття та підходи до типології держави.
  9. 1. Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь)
  10. І § 3. Основні закономірності виникнення держави. Особливості формування держави в різних країнах світу
  11. І § 3. Основні закономірності виникнення держави. Особливості формування держави в різних країнах світу
  12. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА, ПРАВОВА I СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА: СПІВВІДНОШЕННЯ