<<

Верховенство права і соціальна держава

Становлення концепції соціальної держави, як і правової, пов'язане передусім з Німеччиною. Вважається, що термін Sozialstaat - «соціальна держава» вперше увів у науковий обіг німецький вчений-соціолог Л.

фон Штайн ще в середині ХІХ століття. Німецькому державознавцю Х. Хеллеру належить також перше формулювання поняття «соціальна держава» (1929 рік). Сама ж концепція соціальної держави остаточно оформилася ближче до середини ХХ століття, знову-таки зусиллями переважно німецьких філософів, соціологів і державознавців. Німеччина стала першою державою, в Основному Законі якої, прийнятому у 1949 році, було зафіксоване положення про соціальну державу. Нині соціальною, або такою, що прагне стати соціальною державою проголошують себе в своїх конституціях ряд європейських (та й не тільки європейських) держав, у тому числі Україна (стаття 1 Конституції України).

На відміну від концепцій верховенства права і правової держави, які, як зазначалося раніше, зароджувалися і формувалися як невід'ємні складові ліберальної доктрини з її ідеалами свободи, юридичної рівності людей, демократії, обмеження влади держави над людиною, забезпечення автономії особистості від довільного втручання держави та її органів у певні, найбільш важливі для людини сфери її життєдіяльності, концепція соціальної держави формувалася під визначальним впливом соціал-демократичних ідеалів - соціальної справедливості, соціальної солідарності, соціальних зобов'язань тощо. Звідси - основна мета соціальної держави (незалежно від моделей і назв - «соціальна держава», «держава соціальної безпеки», «держава соціального добробуту» тощо) вбачалася у проведенні такої соціальної політики, яка орієнтована на зміцнення соціальної справедливості у суспільстві, забезпечення не тільки юридичної, а й матеріальної рівності його членів або ж, у всякому разі, зведення до мінімуму майнового розшарування населення.

До визначальних ознак соціальної держави зазвичай належить також:

• гарантування економічних, соціальних і культурних прав людини;

• надання державної соціальної допомоги, хоч би на рівні прожиткового мінімуму, людям, неспроможним з незалежних від них причин заробити собі на життя працею - дітям, людям похилого віку, хворим, інвалідам тощо;

• наявність розвинутого соціального законодавства і неухильне його виконання та деякі інші.

Все це, на думку творців концепції, здатне убезпечити суспільство від соціальних конфліктів і потрясінь, сприяти стабілізації соціальної і економічної системи та їх прогресивному розвитку - необхідної умови утвердження у суспільстві соціальної злагоди.

Здавалося б, ідеали вельми привабливі і благородні; вони цілком узгоджуються з людиноцентристською спрямованістю сучасних права і держави. Проте вже на початку соціалізації держав виникли питання: чи можливо поєднати принцип верховенства права з орієнтирами і принципами соціальної держави; чи не завадять вони реалізації однієї з визначальних засад концепцій верховенства права і правової держави - ідеалу людської свободи?

Не знаходячи шляхів вирішення цих питань, чимало західних правознавців, включно з основоположником концепції верховенства права А. Дайсі, заговорили про послаблення позицій верховенства права на Заході, а подекуди й про його повний занепад. «Формальна рівність перед законом, - писав, наприклад, один з послідовників А. Дайсі, англійський правознавець Ф. Гайєк, - суперечить, а насправді є несумісною з будь-якою діяльністю влади, спрямованою на забезпечення матеріальної чи реальної рівності різних людей, ...будь-яка політика, спрямована безпосередньо на реальне досягнення ідеалу справедливості в розподілі, має вести до руйнування верховенства права»[167].

Ці слова сказані ще в першій половині ХХ століття. Проте повної гармонії між принципом верховенства права і принципом правової державності (а вони є майже ідентичними, про що йшлося раніше), з одного боку, і принципами соціальної держави - з іншого, не досягнуто до цього часу попри активізацію пошуків зняття суперечностей між ними.

Дискусія з цього приводу триває. Причому, якщо ще у 60-80 роках ХХ століття прихильники концепції верховенства права з тривогою констатували, що «держава загального добробуту перемагає», у зв'язку з чим «ключові складові верховенства права руйнуються»[168], то в кінці ХХ - на початку ХХІ століття пролунали протилежні думки: неможливо вирішити соціальні проблеми (буквально «нагодувати людей») за рахунок свободи[169], неминучим наслідком забезпечення якої є істотне розшарування людей, їх матеріальна нерівність. Звідси заклики до скорочення суспільних видатків, повернення до традиційних ліберальних цінностей, які означають захист фундаментальних прав «природного походження» - життя, свободи, власності, а нерідко й висновки про банкрутство моделей соціальної держави[170].

Не можна сказати, що подібні погляди позбавлені раціонального зерна. Справді, важко не помічати, що надмірний оптимізм щодо майбутнього соціальної держави, характерний для часів формування її концепції та активного національного визнання, виправдався далеко не повністю. Незважаючи на значні зусилля і кошти, які вкладалися в соціальну сферу розвиненими країнами, особливо у другій половині ХХ століття, багато найважливіших соціальних проблем залишилося невирішеними. Понад те, суттєве подорожчання послуг та допомог, які мають надаватися соціальною державою, разом із усвідомленням небезмежного зростання ресурсів для їх забезпечення, похитнули саму віру в можливість вирішення цих проблем. Це тим більше стало очевидним в умовах економічної кризи, яка охопила більшість країн світу, у тому числі Україну.

Однак чи дає це підстави для тверджень про крах самої ідеї соціальної держави та більшості її складових? Чи можливо, наприклад, у справді непростих кризових умовах, в яких опинилася економіка багатьох європейських та інших країн, відмовитися від визнання соціально-економічних прав людини під приводом браку коштів для їх забезпечення, що інколи пропонується борцями з «соціалістичними винаходами», у тому числі в Україні? Як це узгоджуватиметься з тенденцією до універсалізації прав людини, визнання всіх їх видів невід'ємними, взаємообумовленими і рівнозначними, про що йшлося у другому розділі підручника?

Відповіді на ці питання, очевидно, мають бути негативними.

Проте це не означає, що концепція соціальної держави та її моделі (варіанти) не потребують суттєвих змін, які б враховували ті виклики, з якими зіткнувся сучасний цивілізований світ (а саме з ним насамперед пов'язана подальша доля соціалізації держав), та наближали її до реалій ХХІ століття.

Ще 1975 року під егідою Тристоронньої комісії, до якої входили представники академічної і політичної еліт США, Західної Європи і Японії, було опубліковано фундаментальний аналітичний огляд «Криза демократії», основною тезою якого було незадоволення еліт цих трьох центрів макроекономічною і макросоціальною моделлю західного суспільства - значним перерозподілом соціального багатства з приватного до суспільного сектора, а також зі сфери виробництва до сфери споживання, провина за які покладалася на державу «загального добробуту та соціальної відповідальності» (Welfare State). За висновками Комісії, активне втручання держави у сферу ринкової економіки за допомогою регуляторних механізмів призвело до сковування її різного роду бюрократичними правилами, а необґрунтовано завищене інвестування у соціальну сферу - до інфляції.

Для виправлення таких «перекосів і ексцесів демократії» у США була сформована «неоамериканська» модель ринкових відносин, що ґрунтується на максимально вільній від втручання держави свободі капіталу, економічній свободі та автономії індивіда, соціальній мобільності і динамізмі. У цій моделі практично немає місця принципам соціальної держави.

Інший шлях обрали країни континентальної Європи, насамперед Німеччина і Франція. їхні представники сформулювали так звану «рейнську» модель держави, яка базується на визнанні її поміркованої патерналістської ролі, розумного державного регулювання, порівняно високому оподаткуванні бізнесу, особливо крупного, тощо[171], з одночасним захистом людини від надмірного державного втручання у сферу її життєдіяльності. Тобто країни континентальної Європи пішли шляхом пошуку компромісу між принципами соціальної і правової держави, кінцевим результатом якого має стати утвердження «справедливого соціального порядку, що випливає з потреб сучасного індустріального суспільства»[172]. Чи не найбільшого успіху на шляху гармонізації принципів соціальної держави з принципами правової державності і верховенства права досягла Федеративна Республіка Німеччини. її досвід може бути корисним також для України.

Серед засобів і способів такої гармонізації слід виокремити такі.

По-перше, найефективнішим і найперспективнішим способом поєднання надбань концепцій верховенства права, правової і соціальної держави та досягнення гармонізації відносин між ними є послідовне і неухильне дотримання вимог людської гідності. Вона є основою всіх інших прав і свобод людини, що прямо випливає з Преамбули Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. Людська гідність знаходиться на вершині ціннісного порядку, встановленого конституціями та законами будь-якої сучасної держави, заснованої на верховенстві права. Це в черговий раз переконливо підтверджено Хартією основних прав Європейського Союзу, яка починається саме з визнання недоторканності людської гідності (стаття 1).

Без забезпечення необхідного (достатнього) рівня матеріального добробуту для себе і членів своєї сім'ї, якого б вистачало на харчування, одяг, житло, здобуття належної освіти, медичне обслуговування тощо, людська гідність виявиться декларативною, а принципи верховенства права і правової державності здатні перетворитися на непрацюючу доктринальну абстракцію.

По-друге, за всієї важливості набагато чіткішого законодавчого врегулювання позитивних зобов'язань держави у забезпеченні соціально-економічних прав - персоніфікації таких зобов'язань стосовно компетенції певних державних органів та їх посадових осіб, передбачення відповідних заходів юридичної відповідальності за їх невиконання тощо - ці права можуть стати реально дієвими лише за умови поширення на них, як і на права першого покоління, інституту судового захисту та неухильного виконання судових рішень. Без цього будь-яке соціально-економічне право залишатиметься декларацією або ж у кращому разі виявом державного патерналізму і залежатиме від можновладців.

Для забезпечення їх можливістю судового захисту соціально-економічні права, як зазначалося у розділі 2, мають набувати предметної визначеності, тобто бути конкретизованими у відповідних законах до такого рівня, який дозволяв би особі (індивіду) у разі порушення права звертатися до суду. Такий досвід в Європі існує. Наприклад, у ФРН діє Соціальний кодекс, а спори соціального характеру розглядаються спеціалізованими соціальними судами.

По-третє, проблеми соціальної держави, зокрема з гарантування соціально-економічних прав, не слід зводити до соціального захисту - соціального забезпечення, допомог, виплат, компенсацій тощо. Це хоч і важлива, проте лише частина вирішення проблеми. Одне з визначальних місць у забезпеченні названих прав має бути відведене розширенню економічних свобод людини, що цілком узгоджується з вимогами верховенства права. Адже саме право на самореалізацію в економічній сфері - один із основних шляхів підвищення матеріального добробуту населення. На жаль, Україна поки що за рівнем економічних свобод знаходиться далеко позаду інших, навіть пострадянських держав. Для позитивних зрушень у цій сфері необхідна кардинальна зміна акцентів у соціальній політиці. Як зазначають економісти, основними її складовими повинні стати розвиток трудового потенціалу, інтелектуалізація процесів праці, забезпечення гідних умов і гідної оплати праці, розвиток соціальної сфери та створення гідних умов життєдіяльності для тих, хто вже чи ще не може себе захистити[173]. Саме при поєднанні названих засобів і способів можна очікувати успіхів у вирішенні проблеми гармонізації відносин між принципами верховенства права і правової державності та складовими соціальної держави в умовах сучасного постіндустріального суспільства.

Свідченням руху міжнародного співтовариства у цьому напрямі є стратегічна доповідь Генерального секретаря ООН 2012 року «Забезпечення правосуддя: Програма дій для зміцнення верховенства права на національному та міжнародному рівні» (Delivering Justice: A Programme of Action to Strengthen the Rule of Law at the National and International Levels). У доповіді верховенство права в черговий раз тісно пов'язується з правами людини і демократією, але в той же час акцентується увага на тому, що воно є невід'ємним компонентом економічного розвитку і зниження бідності, що у свою чергу є запорукою миру та безпеки. Таким чином, можна дійти висновку не про протиставлення, а про взаємопроникнення надбань концепцій верховенства права і соціальної держави, що цілком відповідає сучасним тенденціям гуманізації суспільного життя, людиноцентристського спрямування, «олюднення» права і держави.

<< |
Источник: М.І. Козюбра та інші. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. - К.,2015. - 392 с.. 2015

Еще по теме Верховенство права і соціальна держава:

  1. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА, ПРАВОВА I СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА: СПІВВІДНОШЕННЯ
  2. 22.1. Верховенство права і правова держава
  3. ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРАВА. ІДЕАЛИ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА І ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
  4. Тема 3. Верховенство права і правова держава - гуманістичні ідеали розвитку суспільства
  5. § 2. Теорія держави і права в системі соціальних наук
  6. § 3. Методи соціальних наук, що використовуються в теорії держави і права
  7. 20. Нарощування дефектів ринкової системи в процесі її еволюції. Функції держави у змішаній економіці. Нерівність доходів та державні заходи щодо їх вирівнювання. Крива Лоренця. Соціальна політика держави.
  8. § 1. Історія ідеї про правову і соціальну державу
  9. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  10. Глава 9 СОЦІАЛЬНА ПРАВОВА ДЕРЖАВА
  11. ОРГАНІЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ ТА СОЦІАЛЬНИЙ ДАРВІНІЗМ ГЕРБЕРТА СПЕНЦЕРА
  12. 21.1. Поняття верховенства права