<<
>>

2) Відношення між судовим рішенням і застосовуваними загальними правовими нормами

Той акт, яким запроваджується індивідуальна норма судового рішення, є, як уже зазначалося, наперед визначеним загальними нормами формального й матеріального права. У такому випадку в конкретній справі, яку має розглянути суд, відкриваються дві можливості.

Або суд з’ясовує, що відповідач чи підсудний скоїв, за твердженням приватного позивача чи державного обвинувача, визначений у загальній правовій нормі делікт, а отже, порушив своєю поведінкою покладений правовим порядком на нього обов’язок, і тоді суд, ухвалюючи установлену в рамках цієї загальної правової норми санкцію, має взяти до уваги той позов чи те звинувачення. Або ж суд з’ясовує, що відповідач чи підсудний не скоїв делікту й, отже, не порушив своєю поведінкою жодного з покладених на нього правовим порядком обов’язків: чи тому, що з’ясована судом поведінка відповідача або підсудного не відповідає обставинам делікту, які приписує йому приватний позивач чи державний обвинувач, чи тому, що немає поміж чинних загальних правових норм такої, котра б пов’язувала з цими обставинами справи санкцію, — і тоді суд має відхилити позов чи проголосити звинуваченого невинним, себто ухвалити, що проти відповідача чи підсудного не повинна бути ухвалена жодна санкція.
I коли суд бере до уваги позов чи звинувачення, і в тому разі, коли він відхиляє позов чи проголошує звинуваченого невинним, судове рішення приймається на застосування чинного правопорядку, зокрема і в тому випадку, коли суд відхиляє позов чи проголошує звинуваченого невинним, оскільки, на думку суду, немає такої чинної загальної правової норми, яка б пов’язувала з приписуваною позивачем чи обвинувачем відповідачеві чи підсудному поведінкою, навіть якщо така поведінка й справді мала місце, санкцію, себто зобов’язувала б відповідача чи підсудного до протилежної законам поведінки.
Як уже зазначалося раніше в іншому зв’язку[118], правовий порядок реґулює людську поведінку не лише позитивно, даючи людям приписи певної поведінки, себто зобов’язуючи їх до цієї поведінки, а й також неґатив- но, дозволяючи певну поведінку тим, що він її не забороняє. Що не заборонено законом, те законом дозволено. Суд, відхиляючи позов чи проголошуючи звинуваченого невинним, тим самим застосовує правовий порядок, що дозволяє відповідачеві чи підсудному таку поведінку, проти якої спрямовано необгрунтовані в рамках правопорядку позов чи звинувачення.

Як ми вже довели вище, юридично не заборонена і в цьому розумінні дозволена поведінка гарантується правовим порядком індивідові в такий спосіб, що інші індивіди при цьому зобов’язані терпіти цю поведінку, себто повинні не перешкоджати й не заважати йому так поводитися. Ось чому скрізь і всюди існує загальна заборона на застосування фізичного насильства, і це застосування насильства заборонене правовій спільноті. Але цілком може бути, що не забороненій і в цьому розумінні дозволеній поведінці індивіда протистоїть поведінка котрогось іншого індивіда, яка полягає не в застосуванні фізичного насильства, є так само не забороненою і в цьому розумінні дозволеною. Тоді, як уже зазначалося, відбувається конфлікт інтересів, якому правовий порядок не запобігає, та й жоден правопорядок не годен запобігти всім можливим конфліктам інтересів. Тож суд має відхилити позов навіть тоді, коли його спрямовано проти дозволеної (себто не забороненої) поведінки відповідача, яка, без застосування фізичного насильства, заважає чи ще якось перешкоджає дозволеній (себто так само не забороненій) поведінці позивача, й проголосити відповідача невинним навіть тоді, коли його поведінка, що проти неї спрямовано позов, має саме такий характер. I в цьому випадку судове рішення застосовує правовий порядок — воно виступає як правозастосування. Застосування чинного права може в цьому випадку вважатися незадовільним, бо воно не береться захищати певний інтерес, що з якоїсь іншої точки зору розглядається як вартий захисту.

Але оскільки будь- який правовий порядок ніколи не може захищати всі можливі інтереси, завжди захищаючи лише цілком певні інтереси й забороняючи їх порушувати, а отже, полишаючи без захисту завжди наявні супротивні інтереси, годі уникнути конфлікту між дозволеною поведінкою одного індивіда й дозволеною поведінкою іншого, й так завжди буває, коли судам доводиться лиш тому відхиляти позови чи проголошувати звинувачених невинними, що їхня поведінка не заборонена, а отже, порушені їхньою поведінкою інтереси правовий порядок не захищає такою загальною нормою, котра б пов’язувала з протилежною поведінкою певну санкцію.

Але може бути також, що правовий порядок уповноважує суд, навіть коли він не в змозі знайти таку загальну правову норму, котра б покладала на відповідача чи підсудного обов’язок, порушення якого стверджує приватний позивач чи державний обвинувач, не відхиляти позов чи не проголошувати звинуваченого невинним, а навпаки, якщо суд вважає відсутність подібної загальної правової норми за несправедливе, неслушне, себто за незадовільне, взяти позов до уваги чи присудити підсудному покарання. Це означає, що суд є уповноваженим створити для розглядуваної ним справи певну індивідуальну правову норму, зміст якої заздалегідь не визначено котрою-небудь виробленою законодавством чи узвичаєнням загальною нормою матеріального права. У цьому випадку суд не застосовує ніякої подібної норми, удаючись до тієї правової норми, котра уповноважує суд на це ново- творення матеріального права. Тоді воліють казати, що суд уповноважується функціонувати як законодавець. Це не зовсім правильно, коли під законодавством розуміється вироблення загальних правових норм. Але всякий суд уповноважується виробляти лиш одну індивідуальну норму, яка була б чинною тільки для ось цього, одного єдиного розглядуваного ним випадку. Одначе цю індивідуальну норму суд виробляє не просто так, а саме застосовуючи таку загальну правову норму, яку вважає за бажану, за «справедливу», але яку позитивний законодавець не потурбувався прийняти.

I тільки як застосування такої не позитивної загальної норми надається оця запроваджена судом індивідуальна норма до виправдання як справедлива.

Різниця між випадком, коли суд, як то кажуть, уповноважується функціонувати в ролі законодавця, і тим випадком, коли суд, за браком такої позитивної загальної норми матеріального права, котра заздалегідь визначала б зміст судового рішення, мусить відхилити позов чи визнати звинуваченого невинним, не є чітко окресленою. I не лише тому, що і в першому випадку суд застосовує певну загальну, хай і не позитивну, норму матеріального змісту, а зокрема ще й тому, що і в другому випадку функцією суду є створення права, власне створення певної індивідуальної норми. Ото тільки що той власний розсуд суду в цьому останньому випадку набагато обмеженіший, ніж у першому, де він — насправді — настільки мало обмежений, як і той власний розсуд, що його зазвичай надає конституція законодавцеві у процесі створення ним загальних правових норм. Але ж і в тому випадку, де заздалегідь визначено зміст індивідуальної правової норми, яку має виробити суд, має бути залишений певний простір для його власного розсуду. Позитивна правова норма не може заздалегідь визначити всі моменти, які виявляються лише в особливостях конкретної справи. Так, скажімо, суд повинен визначити обсяг збитків, що мають бути відшкодовані коштом відповідача шляхом примусового виконання судового рішення, або ще часовий момент початку й закінчення присудженого позбавлення свободи чи виконання смертного вироку. B ході процесу, під час якого індивідуалізується певна позитивна загальна правова норма, орган, що застосовує ту загальну правову норму, мусить постійно визначати моменти, які ще не визначено в загальній правовій нормі й які навіть не можуть бути визначені. Загальна правова норма — це завжди певні рамки, в межах яких належить виробити індивідуальну правову норму. Проте ці рамки можуть бути вужчими чи ширшими. Найширшими вони бувають тоді, коли позитивна загальна правова норма містить лише уповноваження на створення індивідуальної правової норми, не визначаючи наперед її змісту.

При цьому слід узяти до уваги, що, коли індивідувальна правова норма, яку має виробити суд, не є жодним чином визначеною заздалегідь через позитивну загальну правову норму, то при запровадженні ця індивідуальна правова норма набуває сили зворотної дії. Правова норма набуває сили зворотної дії, коли обставини справи, з якими вона пов’язує наслідок протиправної дії, склалися не після її вступу в силу, а ще до того, а отже, до цього часового моменту ще не було жодної протиправної дії — з’явилася вона вже опісля, створилася через оцю правову норму. Це відповідає істині, коли суд у розглядуваній ним справі уперше застосовує вироблену ним допіру індивідуальну правову норму, зміст якої не є заздалегідь визначеним через жодну позитивну загальну правову норму, якщо ця індивідуальна правова норма пов’язує певний наслідок протиправної дії з поведінкою відповідача або підсудного, яка на той час, коли вона відбувалася, ще не була протиправною дією, ставши такою тільки завдяки індивідуальній правовій нормі судового рішення.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме 2) Відношення між судовим рішенням і застосовуваними загальними правовими нормами:

  1. u) Конфлікт між нормами різних рівнів 1) «Протизаконне» судове рішення
  2. Лекція 2.2. Логічні відношення між поняттями
  3. д) Логічна єдність правового порядку; конфлікти між нормами
  4. є) Судова практика 1) Установчий характер судового рішення
  5. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  6. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  7. Як приймають рішення на загальних зборах акціонерів
  8. Стаття 50. Оскарження рішення загальних зборів
  9. ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ РІШЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ УЧАСНИКІВ
  10. Стаття 42. Порядок прийняття рішень загальними зборами
  11. Поділ згідно з рішенням судового чи компетентного органу
  12. §4. Оскарження та виконання судового рішення
  13. § 6. Постановлення судового рішення про визнання боржника банкрутом
  14. Глава 8. ПРИПИНЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА ЗА СУДОВИМ РІШЕННЯМ ЩОДО ВИЗНАННЯ ЙОГО БАНКРУТОМ
  15. 5.4. Судовий контроль за публічною адміністрацією та його моделі 5.4.1. Загальний огляд систем судового контролю за публічною адміністрацією