4.1. Вплив інтеграційних процесів на розвиток процесуального права

Право як сукупність юридичних норм постійно розвивається, змінююється, удосконалюється, постійно прагне до правового ідеа­лу, якого загалом важко досягти. Процесуальне право переживає сьогодні етап особливо бурхливого розвитку, тому природно, що в центрі правотворчої уваги опинилися питання розвитку норм права. Досліджуючи чинники впливу на формування процесуального права, неможливо залишити поза увагою вплив на формування вітчизняних процесуальних норм інтеграційних процесів, оскільки розширення міжнародного співробітництва України тягнуть за собою процеси ін­теграції процесуального права України у європейські правовідноси­ни.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄЄ, визнача­ється Програмою, як пріоритетна складова процесу інтеграції Украї­ни до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напря­мом української зовнішньої політики.

Ми поділяємо думку С. В. Гринько, що для здійснення успішної адаптації національного законодавства до законодавства ЄЄ недо­статньо лише перекласти і ухвалити на законодавчому рівні відпові­дні правові акти, оскільки європейське право, будучи генетично пов’язаним із правовими системами держав-членів (звідси воно бере юридичну техніку, термінологію та принципи), базується на консти­туційній доктрині і правовій традиції країн європейської демократії, якце чітко простежується у практиці Європейського Суду.

Сьогодні правова інтеграція проявляється в усуванні виокрем­лення національного права країн-членів ЄЄ, що відбувається в рам­ках процесів гармонізації, узгодження аж до уніфікації права цих єв­ропейських країн. Істотним сигналом до таких процесів є створення та розвиток структур Європейського Союзу. У зазначеному контекс­ті, враховуючи сучасний період розвитку ЄЄ, його динамічність та перехідний характер, особливої актуальності набувають питання по­глиблення правової інтеграції, уніфікації правового простору, фор­мальне визначення механізму впорядкування інтеграційних процесів та інститутів. У ст. 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зо­внішньої політики» від 1 липня 2010 року зазначається: «Україна як європейська позаблокова держава здійснюватиме відкриту зовнішню політику та прагнутиме співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від держав, груп держав чи між­народних структур» [176]. Однією з основних засад зовнішньої полі­тики визначено забезпечення інтеграції нашої держави до європей­ського політичного, економічного, правового простору з метою на­буття членства в Європейському Союзі. Завдяки первинному членс­тву України в ООН і подальшій участі в деяких універсальних та ре­гіональних організаціях після здобуття незалежності всі зусилля на­шої держави були спрямовані на набуття членства в міжнародних організаціях. Уже тоді українська зовнішньополітична доктрина привертала увагу до того, що проголошенню курсу на набуття член­ства в міжнародних організаціях має передувати усвідомлення того, яким критеріям треба відповідати, а також який обсяг зобов’язань у сфері права слід на себе взяти, аби стати повноправним членом сві­тової та європейської спільнот. 16 вересня 2014 року був прийнятий Закон України «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Украї­ною, з однієї сторони та Європейським Союзом, Європейським спів­товариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони», якою визначається порядок виконання зобов’язань Украї­ни, які випливають із статті 8 Угоди, щодо ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року. Для України, котра проголосила свою незалежність і стала на шлях демократич­них перетворень та побудови правового суспільства, членство в Ор­ганізації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Інтерполі, Ор­ганізації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) та інших, подальша співпраця з Європейським Союзом має стратегічне зна­чення, позаяк європейський вектор зовнішньої політики України, особливо співробітництво з різними, зокрема правозахисними, орга­нізаціями є одним із пріоритетних, адже саме правоохоронна систе­ма покликана захищати права людини та надбання демократії цивілі­зованої держави. Так, закріплення в Конституції України [181] пере­ліку прав, свобод та обов’язків людини і громадянина розширено за рахунок включення в нього міжнародно-правових стандартів з прав людини. Необхідність створити дієвий механізм реалізації передба- чених у Конституції прав людини тягне за собою потребу в розроб­ленні відповідного процесуально-правового інституту, адже одним із головних індикаторів демократичного розвитку будь-якої держави є не тільки нормативне закріплення прав і свобод людини та громадя­нина, а наявність чіткої процесуально-правової системи їх практич­ної реалізації та відповідних гарантій з боку держави.

З метою гармонізації вітчизняного законодавства, за минулі ро­ки були прийняті численні закони спрямовані на вдосконалення процесуально-правового регулювання різних сфер життєдіяльності суспільства, так Господарський процесуальний кодекс України бу­ло доповнено розділом V-1 «Запобіжні заходи» (згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності» від 22 травня 2003 року), у якому визначено перелік запобіжних заходів у право­відносинах, пов’язаних із захистом прав на об’єкти інтелектуаль­ної власності. Також було внесено зміни до ч. 4 ст. 151 «Підстави забезпечення позову» Цивільно-процесуального кодексу України (відповідно до Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року). 08 квітня 2014 року прийнято Закон України «Про вне­сення змін до Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, се­лищних, міських голів» та деяких інших законів України щодо те- хніко-юридичного вдосконалення виборчого процесу». Зазначений Закон визначає широкий перелік змін організації та проведення виборчого процесу та зачіпає насамперед регулювання процедури голосування, формування та діяльність виборчих комісій, участь міжнародних спостерігачів, нові обов’язки та повноваження дер­жавних органів. 13 травня 2014 року Верховна Рада Украї­ни прийняла Закон «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприє­мців» щодо спрощення реєстрації осіб як платників податків». Зміни спрямовані на спрощення процедури припинення юридичної особи. З цією метою, зокрема, скасовується заборона на проведен­ня державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої прийнято рішення щодо припинення; внесення змін до відомостей, які містяться в ЄДР, щодо місцезнаходження юридичної особи, щодо якої прийнято рішення про припинення і

т.д. Як наголошувалося в пояснювальній записці до проекту при­йнятого закону, прийняття змін забезпечить скасування необгрун­тованих і шкідливих перешкод в процедурах реорганізації та лікві­дації юридичних осіб, які, зокрема, заважають реорганізації центральних органів виконавчої влади, що знаходяться на стадії припинення.

Аналіз процесу наближення українського процесуального зако­нодавства до правової системи ЄС дає змогу виявити проблеми, що потребують нагального розв’язання, і запропонувати підходи до під­вищення ефективності цього процесу. Адаптація українського зако­нодавства до законодавства ЄС відбувається одночасно з правовою реформою в Україні. Держава має оновити законодавство, відповід­но до міжнародних принципів і стандартів, оскільки до цього часу в її правовій базі зазначених принципів і стандартів не було.

Чинна законодавча база України є суперечливою, нестабільною, а тому недосконалою. Однак ЄС особливого значення надають саме якості правових актів. Рада ЄС прийняла спеціальне рішення з при­воду правил їх підготовки, за якими правовий акт має бути: чітким, не двозначним, без надмірного застосування скорочень, не містити жаргонних висловів, надто довгих фраз, незрозумілих посилань на інші тексти, ускладнень, що ускладнюють його читання. Україні та­кож потрібно враховувати економічні, політичні та соціальні наслід­ки прийняття відповідних актів законодавства, адаптованих до вимог законодавства ЄС.

Аналізуючи розвиток вітчизняної та зарубіжної правової думки, можна виокремити кілька цілей адаптації права України до права ЄС: набуття членства в ЄС; проведення адміністративної, якісної су­дової реформи, утвердження верховенства права та демократизації суспільних процесів; сприяння доступу українських підприємств на ринок ЄС; залучення іноземних інвестицій; усунення небажаних на­слідків розширення ЄС тощо. Актуальною проблемою є недоскона­лість, а подеколи й суперечливість процесуальних нормативно- правових актів, що негативно впливає на процес реалізації прав і ви­конання обов’язків усіма суб’єктами суспільних відносин, сповіль­нює розвиток України як правової держави.

Одним із шляхів розв’язання зазначеної проблеми в Україні є за­конодавче врегулювання процесу прийняття нормативно-правових 148

актів суб’єктами нормотворення та врахування положення, що необ­хідною умовою й головним принципом нормотворчого процесу є за­конність як об’єктивна властивість права загалом.

Отже, створюючи національну державну правову систему відпо­відно до норм ЄС, необхідно одночасно з адаптацією вже наявних законів приймати нові, узгоджені з правовим полем ЄС, законодавчі акти. Важливо зважити на те, що процес адаптації законодавства України вимагає злагодженої співпраці всіх гілок влади.