<<
>>

4.2. Взаємодія вітчизняного процесуального права з міжнародним правом

На сьогодні процесуальне право України не ізольоване від проце­суального права зарубіжних країн, воно взаємодіє з ним, зазнає його впливу і, в свою чергу, впливає на нього. Ефективне та повноцінне правове регулювання відносин міжнародного економічного співро­бітництва в умовах глобалізації та регіональної інтеграції не можна уявити поза процесами гармонізації національного законодавства з міжнародно-правовими нормами.

Відповідно, дослідження питань гармонізації, в основному прикладного характеру, стали надзвичай­но актуальними з початку 90-х років минулого століття, але пов’язані з гармонізацією окремі теоретичні аспекти розглядалися ще раніше в контексті загальних проблем реалізації міжнародного права і його співвідношення з правом внутрішньодержавним.

Сьогодні важко обійтися без обміну досвідом, тим більше, що правові системи різних країн виявляють дедалі більшу схильність до зближення (конвергенції), певної уніфікації, що, зокрема, спрощує міжнародні відносини, дає можливість гармонізувати національні галузі права.

Уніфікація - це частина гармонізації, що полягає у встановленні однакової норми, яка діє щонайменше у двох державах. Джерелом уніфікованих норм є завжди двосторонній чи багатосто­ронній міжнародно-правовий акт універсального або регіонального характеру: конвенція, угода або типовий закон. Уніфіковані норми, що містяться в таких законах, скеровані на їх однакове застосування в державах-учасницях. Регламенти не вимагають їх ратифікації в державах-членах. Л. Луць висловлює думку, що в міжнародно- правовій літературі немає чіткого визначення змісту поняття «гар­монізація». Тому звичним стало його ототожнення з поняттям «уні­фікація». У разі застосування терміна «гармонізація» до законодав­ства уточнення потребує саме це поняття: у вітчизняній юридичній науці та практиці поряд з цим терміном часто використовують тер­міни «адаптація», «імплементація», «апроксимація», «наближення», «рецепція права» та ін [215, с.
19].

Н. М. Пархоменко надає таке розмежування вищезазначених те­рмінів:

> Адаптація (лат. adapto - пристосовую) - процес пристосування до умов, які змінюються; у міжнародному праві адаптація є процесом приведення національного законодавства до норм і стандартів міжнародного права шляхом удосконалення націо­нального законодавства (внесення змін і доповнень, прийняття нових нормативно-правових актів), укладання або приєднання до міжнародних договорів.

Адаптація національного законодавства до законодавства міжна­родних організацій здійснюється уповноваженими органами держа­вної влади за шляхом правотворчості, планування, координації та контролю. Адаптація є складовою інтеграційних процесів, переду­мовою гармонізації національного законодавства із законодавством міжнародних організацій. Це планомірний процес, що включає декі­лька послідовних етапів, на кожному з яких має досягатися певний ступінь відповідності національного законодавства міжнародно- правовим нормам і стандартам.

> Стандартизація - це діяльність, що полягає у встановленні по­ложень для загального і багаторазового застосування щодо на­явних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є під­вищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усунення бар’єрів у торгівлі і сприяння науково-технічному співробітництву. В результаті впровадження стандартизації створюється стандарт. Тобто до­кумент, що встановлює для загального і багаторазового засто­сування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розро­блений у встановленому порядку на основі консенсусу (маєть-

ся на увазі згода всіх зацікавлених сторін з урахуванням біль­шості їх вимог). В якості об’єкта стандартизації можуть висту­пати продукція, процеси та послуги. Зокрема: матеріали, скла­дники, обладнання, системи, їх сумісність, правила, процеду­ри, функції, методи чи діяльність .

> Уніфікація права (франц. unification, від лат. unus - один і facere - робити) - процес приведення чинного права до єдиної системи, усунення розбіжностей і надання одноманітності пра­вовому регулюванню подібних або близьких видів суспільних відносин. Зумовлена ускладненням суспільного життя і розви­тком суспільних відносин. Стосується як правотворчості, так і правозастосування. Необхідність уніфікації в праві виникає при: утворенні нових держав, на території яких діють складові різних правових систем; формуванні єдиної правової системи союзних держав; у процесі зближення правових систем дер­жав, які утворюють різні міждержавні об’єднання тощо. В іс­торичній ретроспективі характерним прикладом уніфікації в праві була систематизація радянського законодавства в 1950-60-х рр. на засадах галузевих Основ законодавства Сою­зу РСР і союзних республік. У сучасний період уніфікаційні процеси здійснюються країнами в рамках СНД, ЄС тощо. Ска­ндинавські країни (Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Шве­ція) уніфікували морське, торго вельне, договірне, вексельне, сімейне, спадкове, зобов’язальне законодавство; законодавство про інтелек туальну власність. Це сприяє інтеграції правового регулювання у міжнародних відносинах, зближенню націона­льного і міжнародного права, забезпеченню гармонізації пра­вових систем. Головними методами уніфікації в праві є систе­матизація національного законодавства, імплементація норм міжнародного права у національне законодавство, його адап­тація до вимог міжнародного права тощо .

> Імплементація (англ, implementation - «здійснення», «виконан­ня») - процес транспонування актів законодавства, включаючи створення порядку та процедур їхнього впровадження (імпле­ментація у вузькому розумінні); цей процес також включає тлумачення, практику застосування, забезпечення дотримання та виконання норм права, органами державної влади (імплеме-

нтація в широкому сенсі). В міжнародному праві - це фактич­на реалізація міжнародних зобов’язань на національному рівні, а також один із способів включення міжнародно-правових норм у національну правову систему за умови дотримання ме­ти і міжнародних норм .

Способами імплементації є інкорпорація (міжнародно-правові норми без змін відтворюються у нормативно-правових актах держа­ви що імплементує міжнародні норми), трансформація (відбувається переробка міжнародних норм при перенесенні у національне законо­давство з метою урахування національних особливостей, в т.ч. юри­дичної техніки), а також загальна, приватна або конкретна відсилка (міжнародно-правові норми безпосередньо не включаються в текст закону, в якому міститься інформація про нього. Таким чином, при імплементації шляхом відсилання застосування національної право­вої норми є неможливим без звернення до тексту міжнародного до­говору).

В якості способу імплементації окремі дослідники називають та­кож рецепцію, яка передбачає сприйняття національним правом приписів міжнародного права через механізм ратифікації або схва­лення міжнародних договорів, а також передачу (трансмісію) прав і обов’язків, покладених договором на державу, компетентним держа­вним органам з метою їх безпосередньої реалізації. При цьому сама норма міжнародного права, як регулятор міждержавних відносин, залишається незмінною та обов’язковою для суб’єктів, що її створи­ли [216, с. 338-339].

Основний засіб гармонізації вітчизняного процесуального права - взаємне корегування змісту і форм національних термінів з метою встановлення між ними точних відповідностей, що часто супрово­джується взаємним запозиченням термінів, які збагачують націона­льні термінології. Прикладними результатами міжнародної гармоні­зації терміносистем можуть слугувати міжнародні термінологічні словники і стандарти, багатомовні інформаційно-пошукові тезауру­си, зокрема словник-тезаурус Європарламенту EUROVOC. Слід під­креслити, що гармонізація нормативної правової термінології спря­мована не на забезпечення використання абсолютно однакових тер­мінів, а лише на досягнення максимально можливої їх відповідності. Отже, від уніфікації права слід відрізняти гармонізацію права, прин­ципово інший механізм зближення правових систем, коли держави за взаємною згодою включають в своє законодавство ідентичні або схожі правові норми.

Гармонізація права - процес, спрямований на зближення права різних держав, на усунення або зменшення відмін­ностей.

Термін «уніфікація» виник у праві у кінці XIX - на початку XX ст., його застосовували для позначення діяльності держав із створення одноманітного регулювання певних суспільних відносин за допомогою укладення міжнародних договорів. Надалі становило­ся очевидним, що уніфікація може здійснюватися не тільки шляхом укладення міжнародних договорів, та й ступінь одноманітності норм, що вводяться в національне право, може бути різною від пов­ної єдності до схожості у загальних рисах. Потреба в уніфікації у праві виникає тоді, коли будь-які дії, починають багатократно по­вторюватися. Розроблення єдиних правових норм дає змогу після ухвалення їх зацікавленими державами замінити різнпланові поло­ження національного права і тим самим усунути необхідність вико­ристання колізійно-правового методу. Ці однакові норми у зарубіж­ній та вітчизняній літературі дістали назву «уніфіковані», а процес їх випрацювання - уніфікація законодавства. Р. Дав ід писав, що під уніфікацією права ми зазвичай розуміємо не тільки процеси, які ма­ють на меті вплив на окремі норми, а ті процеси, які впливають на цілі правової системи щодо спрямованості їх зближення між со­бою [217, с. 52].

Майже подібного розуміння уніфікації дотримуються й деякі ін­ші автори. Зокрема, зазначається, що уніфікація права - це не що ін­ше, як процес зближення двох або більше правових систем, процес, спрямований на «заміну двох або більше правових систем однією єдиною правовою системою». Водночас «гармонізація права» розу­міється у вигляді процесу координації або зближення окремих пра­вових положень різних правових систем, що досягаються шляхом усунення основних суперечностей або відмінностей, а також форму­вання хоч би мінімальних загальних вимог та стандартів. Останнє слугує відправною точкою здійснення стандартизації норм права, що також виступає способом уніфікації. Уніфікація у праві - це процес приведення чинного права до єдиної системи, усунення розбіжнос­тей і надання одноманітності правовому регулюванню подібних або

близьких видів суспільних відносин.

Уніфікація правових норм по­лягає у введенні до правових систем держав нових, абсолютно одна­кових норм і правових актів. Уніфікація у праві зумовлена усклад­ненням суспільного життя і розвитком суспільних відносин. Вона також стосується як правотворчості, так і правозастосування. Необ­хідність уніфікації у праві виникає при: утворенні нових держав, на території яких діють складові різних правових систем; формуванні єдиної правової системи союзних держав; у процесі зближення пра­вових систем держав, які утворюють різні міждержавні об’єднання.

Ю.С. Шемшученко, вважає проблему уніфікації юридичної тер­мінології передусім проблемою науковою і висловлює думку про доцільність створення в системі Академії правових наук України спеціального Центру правової термінології, підключивши до його роботи фахівців-мовознавців і юристів, а також про необхідність приділяти серйозну увагу підготовці фахівців у галузі юридичної те­рмінології. Він зазначає, що уніфікація термінології є вихідним пун­ктом гармонізації законодавства України з європейським правом, без чого важко досягти взаєморозуміння в правовій сфері і вважає, що процес адаптації законодавства слід розпочинати саме з юридичної термінології. Взагалі, що стосується гармонізації термінології на на­ціональному і міжнародному рівнях як одного з видів уніфікації, то в останні роки вона набуває все ширшого застосування і зараз це пи­тання стоїть особливо гостро [218, с. 215].

О. Будильова вважає уніфікацію результатом об’єднання оптимі- заційної та нормативної функцій термінологічної діяльності, а про­дуктами уніфікації - нормативні та ненормативні регулюючі словни­ки [219]. Правознавці І. Казьмін, Е. Прянішников і О. Сморгунова застосовують терміни «уніфікація юридичних термінів» і «стандар­тизація юридичної термінології». Результатом уніфікації може й по­винна бути система впорядкованої, одноманітної, належним чином оформленої юридичної термінології. Стандартизація розглядається як один із різновидів уніфікації термінів і розуміється як санкціону­вання в установленому порядку переліку уніфікованих термінів, що допускаються до вживання в нормативних та в інших юридичних ак­тах [220, с. 133].

Водночас, на думку О. В. Кушнарьової, уніфікація призначена не лише для оптимізації, упорядкування, стандартизації різних сфер су- 154

спільного життя, а й покликана вдосконалювати нормативні тексти шляхом використання й упорядкування вживаної в них термінології. Крім того, уніфікація термінології нормативно-правових актів - це не лише прагнення до досягнення єдиного значення терміна або сло­ва й адекватне співвідношення його з терміном, який міститься в ін­ших нормативних актах відповідної галузі, - це насамперед однозна­чна відповідність, однакове сприйняття й однакове тлумачення юри­дичної термінології, яка використовується під час оформлення і за­стосування нормативно-правових актів [221, с. 58-61].

Розроблення єдиних правових норм дає змогу після їх прийняття державами замінити різнопорядкові положення національного права на уніфіковані матеріальні норми прямого застосування і тим самим усунути необхідність використання колізійного методу регулювання. «Колізія» - слово, яке походить від латинського collisio, що означає «зіткнення». Колізія права полягає у різниці змісту приватноправових законів країни суду та тієї держави, до якої належить іноземний еле­мент в даному правовідношенні. Іншими словами, правова колізія обумовлена двома причинами: наявністю іноземного елемента в при­ватноправовому відношенні та різним змістом права різних держав, з якими це відношення пов’язане. У сфері процесуально-правового ре­гулювання найчастіше, проблема «вибору закону» виникає перед су­довими органами та вирішується за допомогою відповідної колізійної норми. Однак колізійна норма сама по собі не дає відповіді на питання про те, які права та обов’язки сторін виникають з даного правовідно- шення, не передбачає порядок їх добрвільної чи примусової реалізації, вона лише вказує компетентний закон, що підлягає застосуванню до правовідношення. Саме в цьому полягає її особливість. Однак необ­хідно враховувати ще й те, що у випадку відносин з іноземним елемен­том колізують не окремі норми різних держав, а їх процесуально- правові системи. В іншому випадку норма відривається від процесуа­льно-правової системи, до якої вона належить і «інкорпорується» пра­вовою системою держави, за місцезнахдженням суду що розглядає справу, а далі отримує тлумачення в аспекті відповідної системи права. Правові системи окремих держав можуть колізувати у питаннях, які пов’язанні як з колізіями матеріального права (його вибору, кваліфіка­ції, тлумачення), так і з колізіями процесуального права (тобто, право якої держави повинно застосовуватись до процесуальних відносин, що пов’язані із здійсненням судочинства). Уніфікація процесуально- правових та колізійних норм відбувається у формі кодифікації, основ­ним принципом якої є гармонізація законодавства різних держав.

На переконання Е. М. Грамацького, результатом уніфікації ви­ступають єдині правові норми, а результатом гармонізації однопоря- дкові, але не тотожні правові норми [222, с. 126-129]. При цьому можна виокремити два типи уніфікації, що здійснюється в міжнаро­дному приватному праві: уніфікація колізійних норм і уніфікація ма­теріально-правових норм у різних сферах регулювання приватнопра­вових відносин з іноземним елементом. Як правило, уніфікація ма­теріально-правових норм найчастіше передбачає необхідність участі України у конвенціях Ради Європи та багатосторонніх міжнародних договорах за участю держав членів ЄС, в той час як уніфікація про­цесуально-правових норм здійснюється у двосторонніх міжнародних угодах, зокрема, міжнародних договорах України про правову допо­могу. Процес формування правового регулювання суспільних відно­син спрямовується в русло уніфікації матеріально-правових, проце­суально-правових та колізійних норм. Створенню уніфікованих актів передує ретельна підготовча робота, порівняльні дослідження відпо­відного нормативного матеріалу багатьох країн з метою встановлен­ня як схожих положень, так і відмінностей, щодо яких необхідно до­сягти єдності. Так, А. В. Смітюх вважає за необхідне зазначити, що іноземні фізичні та юридичні особи відповідно до ст. 410 ЦПК Укра­їни мають право звертатись до судів і користуватись цивільними процесуальними правами для захисту своїх прав та інтересів нарівні з громадянами України [182, с. 77]. Не є винятком з цього правила й право іноземців брати участь у процесі за допомогою процесуальних представників або через них, серед яких особливе місце займають консули та інші посадові особи, які виконують консульські функції. Особливістю процесуального представництва консулами іноземців є те, що правовідносини між консулом та судом регулюються, крім норм, закріплених у ЦПК України, також нормами міжнародних до­говорів, які згідно зі ст. 413 ЦПК застосовуються у цивільному про­цесі у разі, якщо норми, що містить законодавство України, відмінні від них [166]. Таким чином уніфікація процесуальних норм права може зменшити виникнення колізій і тим самим сприяти одноманіт­ному врегулюванню багатьох питань здійснення судочинства.

Можна виділити такі ознаки уніфікації процесуально-правових норм: 1) така уніфікація стосуються незначної кількості суб’єктів; 2) уніфікація процесуально-правових норм є більш простим проце­сом, ніж уніфікація матеріально-правових норм, і при цьому одна га­лузь може бути врегульована порівняно невеликою кількістю припи­сів; 3) уніфіковані процесуально-правові норми сприяють передба­чуваності, оскільки їх наявність полегшує сторонам завдання, закон якої країни може бути застосовуваний при поданні позову в суд. Слабке місце уніфікації процесуально-правових норм, що регулюють процеси здійснення судочинства, полягає у проблемі встановлення судом змісту іноземного права. Особлива складність цього процесу дається взнаки тоді, коли справа є достатньо складною, коли суд зо­бов’язаний застосовувати право країн іншої «правової сім’ї».

Міжнародна правоохоронна уніфікація також потребує вивчення зарубіжного процесуального права. Ми вважаємо, що більшість ос­новних, вихідних положень процесуального права - як міжнародно­го, так і національного права України - співпадають, хоча в деяких випадках зміст конкретних принципів міжнародного процесуального права є ширшим, ніж відповідних принципів процесуального права України. Це обумовлено культурними та переважно економічними відмінностями між Україною та іншими світовими державами. Та­кож необхідно відмітити неминучі ускладнення при імплементації міжнародно-правових актів, що ратифіковані Верховною Радою України, в національне законодавство України, що пов’язано з від­мінностями між англо-саксонською (на якій в основному базується міжнародне процесуальне право і безпосередньо юридичний процес) та романо-германською (що притаманна Україні) правовими систе­мами (сім’ями). Зазначений аспект відображення принципів проце­суального права у національному праві України набуває особливої актуальності для діяльності у сфері співробітництва з міжнародними правоохоронними органами і правоохоронними органами інших держав у боротьбі з міждержавною і транснаціональною злочинніс­тю та розслідування справ, пов’язаних з нею.

У зв’язку з прийняттям України до Міжнародної організації кри­мінальної поліції - Інтерполу, 25 березня 1993 року Кабінет Мініст­рів України видав постанову [177], якою визначено, що взаємодія правоохоронних органів України з компетентними органами зарубі- жних держав щодо вирішення питань боротьби зі злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни, здійс­нюється лише через Національне центральне бюро Інтерполу (НЦБ Інтерполу), яке визначається центром координації такої взаємодії. Взаємодія між НЦБ Інтерполу в Україні і Державною митною служ­бою, Службою безпеки, Держкомкордоном, Державною податковою адміністрацією України здійснюється на підставі міжвідомчого нака­зу МВС України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Держкомкордону України, Державної митної служби Укра­їни, Державної податкової адміністрації України № 3/1/2/5/2/2 від 09.01.1997 р., яким затверджена Інструкція про порядок використан­ня правоохоронними органами можливостей Національного центра­льного бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розс­лідуванні злочинів. Відповідно до Інструкції НЦБ Інтерполу в Укра­їні забезпечує співробітництво правоохоронних органів України та зарубіжних країн і надає можливості для обміну оперативно- розшуковою, оперативно-довідковою та криміналістичною інформа­цією про підготовку і вчинення злочинів та причетних до них осіб, а також архівною та в окремих випадках процесуальною інформацією, обміном досвідом роботи, законодавчими та іншими нормативними актами, навчально-методичною та іншою інформацією з питань дія­льності правоохоронних органів [178].

Світовий досвід показує, що будь-яка доцільна правова реформа, запроваджена в одній країні, обов’язково повторювалася з деякими модифікаціями в інших. Законодавча практика України активно пе­реймає практичний міжнародний досвід зі сфер боротьби та запобі­гання злочинності, зарубіжні правові доктрини, ефективні законода­вчі механізми. Так процесуально-провові норми КПК України (що набрав чинності 19.11.2012 р.) з регулювання питань міжнародного співробітництва розроблялись з урахуванням зарубіжного криміна­льно-процесуального законодавства. Розділом IX КПК України вре­гульовані такі питання, як загальні засади міжнародного співробіт­ництва, міжнародна правова допомога при проведенні процесуаль­них дій, видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екс­традиція), кримінальне провадження у порядку перейняття, визнання та виконання вироків судів іноземних держав і передача засуджених осіб [179]. Розкриваючи тему щодо приведення кримінально- процесуальних норм до міжнародних стандартів, необхідно відзна­чити положення статті 336 КПК України щодо застосування відео- конференції при проведенні слідчої дії в рамках надання правової допомоги у кримінальних справах, що має забезпечити відповідність кримінально-процесуальної форми вимогам сьогодення та поліпши­ти надання міжнародної правової допомоги.

Таким чином, можемо зробити висновок, що уніфікація процесу­ально-правових норм проводиться внаслідок узгодження волевияв­лень держав як суб’єктів міжнародного права, що спершу самостійно беруть участь у створенні цих норм, а потім наділяють їх обов’язковою силою та інкорпорують або трансформують до власно­го правопорядку. Підсумовуючи викладене вище, констатуємо, що уніфікацію процесуального права можна назвати основним інстру­ментом глобалізаційного процесу. Міжнародна уніфікація є однією з найважливіших завдань сучасності. Під правовою уніфікацією слід розуміти процес розроблення однакових (уніфікованих) процесуаль­но-правових норм та викладення їх у нормативно-правових актах, зокрема кодифікованих законах. У сфері міжнародного процесуаль­ного права гармонізація та уніфікація мають здійснюватись, з одного боку, в напрямі узгодження процесуально-правових колізійних норм, а з іншого - в напрямі розширення прямого уніфікованого регулю­вання відносин з іноземним елементом шляхом укладення відповід­них дво- та багатосторонніх міжнародних договорів за участю Укра­їни та країн-членів ЄС, а також приєднання України до конвенцій Ради Європи. Результат цих процесів залишається одним із ключо­вих і визначальних факторів для органічної адаптації правової сис­теми України до права ЄС, що є необхідною передумовою для успі­шної євроінтеграції.

<< | >>
Источник: Калюжний Р. А., Атаманчук І. В.. Розвиток процесуального права України. - К. : «МП Леся», 2015.- 188 с.. 2015

Еще по теме 4.2. Взаємодія вітчизняного процесуального права з міжнародним правом:

  1. Взаємодія міжнародних і національних правових систем
  2. § 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом
  3. § 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом
  4. 1.1.2. Теорія публічної адміністрації та її взаємодія з адміністративним правом
  5. б) Жодних конфліктів між державним і міжнародним правом
  6. г) Повністю опосередковані зобов ’язання та наділення правом через міжнародне право
  7. Сутність міжнародного права а) Правова природа міжнародного права
  8. Міжнародне й державне право а) Єдність міжнародного й державного права
  9. § 5. Галузі вітчизняного права
  10. § 5. Галузі вітчизняного права
  11. § 12. Співвідношення національного і міжнародного права
  12. 4.1. Вплив інтеграційних процесів на розвиток процесуального права
  13. Система процесуального права України
  14. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  15. § 9. Співвідношення між нормами міжнародного і національного права
  16. Соціально-теоретичний аспект процесуального права України
  17. в) Багаторівнева будова міжнародного права
  18. Історико-правові засади виникнення процесуального права на українських землях