>>

Юридичне право

Юридичне право є суб'єктивним остільки, оскільки воно ха­рактеризує такі можливості (свободи), які - за волевиявленням держави - належать саме суб'єкту і здійснення яких залежать на­самперед від його свідомого вибору, від його рішення.

У державно-організованому суспільстві переважну частину своїх основоположних прав суб'єкт взагалі не може реалізува­ти, якщо він не стане носієм суб'єктивного юридичного права. У цьому й розкривається основне соціальне призначення і основна особистісна чи групова цінність такого явища. Наділяючи люди­ну чи іншого суб'єкта суб'єктивним юридичним правом, держава немовби відкриває доступ і до здійснення їхніх загальносоціальних (основоположних) прав.

Юридичне право є об'єктивним у тому сенсі, що державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються та існу­ють незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта, до якого вони звернені (хоча у своєму виникненні вони безпосередньо за­лежать від свідомості самого "автора" цих правил, але вже піс­ля їх встановлення вони "відриваються" й від неї).

Вступаючи у суспільне життя, суб'єкт уже застає "готовими" певні юридичні норми, які виникли незалежно від нього, об'єктивно щодо нього і "доля", яких не залежить безпосередньо від його індивідуальної свідомості.

Ось чому для закріплення і здійснення за посередництвом об'єктивного юридичного права - передусім внутрішньодержав­ного („національного") законодавства - основоположних прав людини та інших суб'єктів набуває неабиякого методологічного значення розв'язання проблеми їх розуміння (осмислювання) відповідними органами держави та іншими учасниками суспіль­ного життя. Вирішення цієї проблеми має досягатися з урахуван­ням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпрета­ції), тобто тієї галузі знань, яка зветься герменевтикою.

Спираючись на цю науку, можливо, зокрема, пояснюва­ти, чому законодавство певної держави, яке фіксує конкретно-історичне розуміння нею загальносоціальних прав людини, до­сить часто не збігається (причому не стільки термінологічно, скільки у соціально-змістовному плані) із закріпленими у міжна­родних нормативних документах "стандартами" таких прав, а ще більшою мірою - із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої, так би мовити, герменевтико-юридичної си­туації стає те, що цінності, які в міжнародних документах дек­ларуються, вважаються загальнолюдськими (зокрема, основопо­ложні, невід'ємні права людини), є такими насамперед лише за їх назвами, за їх термінологічним позначенням. Проте при їх ре­альному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, нерідко неоднозначним, змістом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як окремо-людські. Чого варті загальнолюдські назви прав людини - це фактично виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реаль­них життєвих проблем, для задоволення потреб певних суб'єктів у конкретно-історичних умовах.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляєть­ся тоді, коли в процесі державно-вольового (юридичного) регулю­вання неминуче постає необхідність встановлення меж викорис­тання основоположних прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде й ніколи не було універ­сальним, одноваріантним, незмінним.

Саме законодавство з питань прав людини осмислюється (ін­терпретується, витлумачується) - причому як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, втіленні в життя - у такий спосіб, аби воно могло стати дієвим засобом, інструментом для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (індивідів, соціальних спільнот, об'єднань, їхніх індивіду­альних чи колективних представників), котрі є учасниками від­носин, що регулюються цим законодавством.

Викладене, однак, не означає, що колізії у внутрішньодержав­ному чи міждержавному (міжнародному) юридичному забезпе­ченні таких прав (зокрема, розбіжності в їх законодавчій регла­ментації, а такожу тлумаченні, застосуванні та реалізації відповід­них законів) не піддаються практичному подоланню.

Такі колізії розв'язуються, наприклад, через визнання та здійснення владної юрисдикції певних органів, спеціально уповноважених давати обов'язкові для зацікавлених суб'єктів роз'яснення відповідних приписів об'єктивного юридичного права - чи то внутрішньо­державного законодавства (скажімо, висновки конституційних судів, інших аналогічних органів державного конституційного судочинства чи нагляду), чи то настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення такого органу як Європейський суд з прав людини).

Втім, і акти таких органів неминуче втілюють, ясна річ, конкретно-історичну правосвідомість тих осіб, котрі входять до їх складу (принаймні більшості членів цих органів, якщо питан­ня вирішується за посередництвом голосування, а не на засадах консенсусу). Тому й у такому випадку висловлена ними інтерпре­тація основоположних прав, з якою погодились або якій змушені підпорядкувати свою діяльність відповідні суб'єкти, становити­ме результат узгодження певних соціально зумовлених ідеологій, світоглядних і правових позицій декількох осіб - членів цих ор­ганів.

Необхідною передумовою виникнення у людини суб'єктивного юридичного права або суб'єктивного юридично­го обов'язку є державне визнання її як особи юридично право­здатної та, за певних умов, юридично дієздатної. Хоча держава й не "наділяє" людей та інших суб'єктів загальносоціальними пра­вами, проте такі правоздатність і дієздатність виникають у них лише в результаті державного волевиявлення.

Юридична правоздатність - це закріплена в юридичних нормах і забезпечувана державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки.

Така правоздатність - це мінімально необхідна передумова для того, аби учасник суспільного життя (людина, об'єднання людей, соціальна спільнота) міг вважатися суб'єктом юридичного права.

Суб'єкт права - це носій можливих або реальних юридич­них прав і обов'язків.

Юридична дієздатність - це закріплена в юридичних нор­мах і забезпечувана державою можливість суб'єкта здій­снювати свої юридичні права й обов'язки особистими ді­яннями.

Суб'єктивне юридичне право - це закріплена в юридичних нормах і забезпечувана державою можливість певної по­ведінки суб'єкта, спрямованої на здійснення його відповід­них основоположних прав.

Володіючи суб'єктивним юридичним правом, людина (інший суб'єкт) набуває такі загальні можливості (свободи):

1) чинити певні активні дії (право на свої дії);

2) вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій (право на чужі дії);

3)звертатися до держави за захистом, примусовим забез­печенням свого суб'єктивного юридичного права (право на забезпечувальні дії держави чи уповноважених нею органів).

Загальносоціальні (основоположні) обов'язки людини (Тема 1), тобто її обов'язки перед іншими людьми, перед різними соці­альними спільнотами й об'єднаннями, зрештою перед усім люд­ством, теж повинні забезпечуватися державою. І вона це здій­снює передусім через встановлення певних юридичних норм. Будучи закріпленими у них, такі обов'язки людини відобража­ються поняттям юридичного обов'язку.

Юридичний обов'язок - це закріплена в юридичних нор­мах і забезпечувана державою необхідність певної поведін­ки суб'єкта, спрямованої на здійснення його відповідного основоположного обов'язку.

Поділ суб'єктивних юридичних прав та юридичних обов'язків на певні види має відповідати насамперед тій основній класифі­кації загальносоціальних прав і загальносоціальних обов'язків, яка була викладена у Темі 1. Отож суб'єктивні юридичні права й обов'язки особи поділяються на:

• фізичні;

• особистісні;

• культурні;

• економічні;

• політичні.

Комплекс таких прав і обов'язків, належних тому чи іншому суб'єкту, відображається поняттям юридичного статусу.

4. Юридичний (правовий) статус суб'єкта

Юридичний статус суб'єкта - це комплекс його суб'єктивних юридичних прав та юридичних обов'язків.

Розрізняють юридичний статус:

загальний;

спеціальний;

індивідуальний.

Загальний юридичний статус складається з конституційних прав і обов'язків людини та громадянина. Він характеризує за­гальні й рівні формальні можливості, вихідні соціальні позиції всіх тих людей, які є громадянами даної держави.

Спеціальний юридичний статус складається з особливих (додаткових) прав і обов'язків певної частини суб'єктів одного й того ж виду (наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослуж­бовців). Він характеризує спеціалізовані формальні можливості одновидових суб'єктів.

Індивідуальний юридичний статус складається з прав та обов'язків персоніфікованого суб'єкта, які він має у певному міс­ці в певний час. Цей статус характеризує індивідуалізовані юри­дичні можливості кожного окремого суб'єкта в певний момент його існування і життєдіяльності.

Особливості й тенденції розвитку юридичного стату­су людини і громадянина в державі соціально-демократичної орієнтації:

1) збільшення кількості, а також розширення змісту й обсягу тих основоположних прав людини, які закріплюються в юри­дичних нормах;

2) посилення рівності юридичного статусу всіх громадян, ско­рочення чи відсутність соціально не обґрунтованих юридич­них привілеїв та обмежень;

3) збагачення соціального (зокрема, матеріального) змісту юри­дичних прав людини і громадянина;

4) посилення соціальної та державної захищеності, гарантова-ності юридичного статусу людини і громадянина.

Основним об'єктом піклування та захисту держави стають в першу чергу, зазвичай, ті люди, котрих вона визнає своїми гро­мадянами.

Громадянство - це соціально-юридична властивість люди­ни, що полягає у передбаченому законом її певному зв'язку з державою, який зумовлює їхні взаємні юридичні права й обов'язки.

Саме своїм громадянам держава має у першу чергу надавати захист, піклуватись про забезпечення їхніх загальносоціальних прав. Тому якщо такі права людини розглядаються у "зв'язці" з правами громадянина, це створює найбільш надійну підставу для визначення її легальних (юридичних) можливостей у суспільстві, для оцінки того, наскільки законодавство держави відповідає основоположним правам людини. Вочевидь, невипадково один з перших, прийнятих у Франції ще у XVIII ст., державних актів з цього питання мав назву "Декларація прав людини і громадя­нина".

У кожній державі загальносоціальні права людини закріплю­ються насамперед у її основному законі - конституції. Це спосте­рігається, наприклад, в усіх колишніх та й у чинній конституціях нашої держави - Конституції Української Народної Республіки (1918 р.), Конституціях Української Радянської Соціалістичної Республіки (1919, 1929, 1937, 1978 рр.), Конституції України (1996 р.).

У поточних законах та в інших нормативно-юридичних актах зазвичай передбачаються певні юридичні процедури, "механіз­ми" реалізації, охорони й захисту конституційно закріплених основоположних прав людини.

Тема 10, Об'єктивне юридичне право. Інші регулятори поведінки

Оскільки об'єктивне юридичне право - це не поодинока сис­тема нормативного регулювання у суспільстві, усвідомити по­вною мірою його особливості й цінність можливо лише у порів­нянні з іншими видами соціальних норм. Цьому сприяють поло­ження цієї теми, засвоєння яких, зокрема, допоможе відмежовува­ти юридичні норми від моральних або інших соціальних приписів. Вміння проводити таке розрізнення не тільки полегшує загаль­ну орієнтацію у суспільному житті, а й сприяє правильному та ефективному здійсненню юридичних норм.

1. Загальне поняття й ознаки об'єктивного юридичного права

Об'єктивне юридичне право - це система формально обов'язкових принципів і загальних правил фізичної по­ведінки, які встановлені чи санкціоновані державою, ви­ражають загальносоціальні інтереси, а також інтереси на­самперед домінуючої частини соціально неоднорідного сус­пільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин та забезпечуються організаційною, ідеологічною й, у разі необхідності, примусовою діяльністю держави.

В якому сенсі таке явище є об'єктивним, - раніше було роз'яснено. В якому ж розумінні воно є явищем юридичним - про це вже теж ішлося (Тема 9). Та, крім цього, слід відповісти ще й на таке, дуже важливе, запитання: чому для позначення державних формально обов'язкових принципів і норм протягом усієї істо­рії державно-організованого суспільства використовується саме термін "право", а не якийсь інший?

Цей факт, як видається, пояснюється передовсім зацікавле­ністю будь-якої держави в тому, щоби встановлені нею правила поведінки сприймались всіма як дещо правильне, праведне, правдиве, справедливе. Заради цього й сама етимологія обґрунтову­вання зазначеного слова (терміна) "підключається" державою для ідеологічного забезпечування, підтримки її політики, яка ви­ражається в таких принципах і правилах. Проте зауважимо, що лише реальна соціальна практика може засвідчити, чи є справді такими ці принципи і норми, тобто чи сприяють вони насамперед здійсненню й захисту основоположних прав людини та усіх ін­ших суб'єктів, чи, навпаки, вони сприяють задоволенню інтересів тільки однієї (домінуючої) частини суспільства.

Об'єктивне юридичне право - це лише один із різновидів соці­альних норм, закономірно існуючих і функціонуючих у суспільстві.

Соціальна норма - це зумовлене об'єктивними закономірно­стями правило фізичної поведінки (діяльності) суб'єкта, яке має загальний характер, виражає волю певної частини або всього суспільства і забезпечується різноманітними за­собами соціального впливу.

Загальний характер такого правила полягає в тому, що воно розраховане не на одиничну ситуацію, а на певний вид ситуацій, вид суспільних відносин.

Різновидом соціальних норм є і принципи, які у вельми аб­страктному вираженні формулюють певні засадничі вимоги до фізичної діяльності суб'єктів.

Соціальні норми класифікуються таким чином:

1) за їх джерелом, способом їх утворення і забезпечення -

• моральні,

• юридичні (правові),

• корпоративні (норми громадських об'єднань);

2) за сферою суспільних відносин, що ними регулюються, -

• економічні,

• політичні,

• культурні,

• побутові,

• сімейні.

Для кращого усвідомлення сутності й специфіки соціальних норм, встановлених чи санкціонованих державою (система яких складає об'єктивне юридичне право), їх потрібно співставити з: а) тими нормами, що колись існували у соціально однорідному суспільстві, і б) нормами, що існують у соціально неоднорідному, державно-організованому суспільстві одночасно, "паралельно" з таким правом.

Своєрідною системою соціального регулювання є система таких правил діяльності, які встановлені або санкціоновані де­кількома державними чи міждержавними (міжнародними) органі­заціями, виражають їх узгоджену волю і спрямовані на регулю­вання їхніх відносин між собою, а також з іншими суб'єктами. Для позначення поняття, яке відображає такий феномен, теж використовується термін "право" (міжнародне публічне право, міжнародне приватне право). Специфіка цього феномена дослі­джується наукою міжнародного права, яка спирається на поло­ження загальної теорії права і держави.

Крім соціальних, існують також інші різновиди норм фізич­ної поведінки, зокрема правила технічні (нормативи поводжен­ня з технікою), фізіологічні (біологічні), медичні, екологічні, аг­рономічні тощо. Зачіпаючи у багатьох випадках інтереси людей, їхніх спільнот, об'єднань, вони - внаслідок цього - набувають певного соціального значення, а тому нерідко "озброюються" відповідними засобами соціального контролю й забезпечення і, отже, функціонують як норми соціальні.

Від різноманітних правил фізичної поведінки (вчинків) суб'єктів слід відрізняти правила інтелектуальної (розумової, теоретичної, духовної) діяльності, наприклад, правила уяснення, розуміння, інтерпретації (тлумачення), правила логічних чи математичних операцій, правила аутопсихотренінгу (медита­ції).

Нарешті, не слід забувати, що на поведінку людини, діяль­ність інших суб'єктів суспільного життя впливають не тільки (а зрештою, й не стільки) різноманітні соціальні норми, але й ре­гулятори ненормативні (наприклад, твори мистецтва, художня та публіцистична література), внутрішньопсихічні явища (емо­ції, підсвідомість, інтуїція, сумління, переконання, вірування та ін.), природничі феномени (біоенергетичні фактори, фізіологіч­ні потреби, інстинкти, вроджені рефлекси та ін.).

Одним із таких регуляторів, безпосередньо пов'язаних із об'єктивним юридичним правом, є й правова свідомість.

2. Об'єктивне юридичне право та правосвідомість

Як зазначалось, формально обов'язкові норми держави, сис­тема яких утворює об'єктивне юридичне право, є результатом цілеспрямованої, свідомої діяльності держави, її певних органів. Отже, безпосереднім, найближчим джерелом загальних правил поведінки, встановлюваних державою, є свідомість тих осіб, ко­трі входять до складу ЇЇ відповідних органів, тобто їхні погляди стосовно цілей, змісту і форми таких правил. Тому така свідо­мість якраз і вважається свідомістю юридичною, (правовою).

Вона притаманна, безперечно, не тільки "авторам" юридич­них норм, а й усім людям та їхнім спільнотам і об'єднанням, які так чи інакше обізнані, стикаються або можуть "зконтактувати" з об'єктивним юридичним правом.

Правосвідомість - це система понять, поглядів, уявлень і почуттів з приводу чинного або бажаного юридичного пра­ва, а також пов'язаної з ним діяльності.

Склад правосвідомості

У ньому виділяють такі елементи:

1) за змістом правових поглядів, уявлень -

• інформаційний або когнітивний (знання про зафіксовані в юридичних нормах права, обов'язки, заборони та про юри­дично значиму діяльність);

•оцінний або аксіологічний (психічне ставлення суб'єкта до законодавства, до його складових частин - позитивне, нега­тивне, байдуже);

• регулятивний (психічна установка) стосовно поведінки, врегульованої юридичними нормами (схильність, готов­ність, налаштованість суб'єкта виконувати або ж, навпаки, порушувати приписи юридичних норм);

2) за формою (способом) відображення юридичних явищ -

• поняття про такі явища (наприклад, поняття форми юри­дичної норми);

• погляди (наприклад, на роль законів у системі за­конодавства або щодо причин правопорушень);

• уявлення (скажімо, уявлення про "образ" судді чи іншого представника юридичної професії);

• почуття (наприклад, почуття справедливості чи неспра­ведливості судового рішення, почуття особистої відповідаль­ності за дотримання закону, за виконання вимог договору);

3) за рівнем відображення правових явищ -

•правова психологія (це правосвідомість, яка постає з буден­ної практики суб'єкта, у процесі його зіткнення з конкретни­ми юридичними ситуаціями і тому формується здебільшого стихійно, спорадично, несистематизовано; вона не осмисле­на теоретично, не впорядкована логічно; у ній переважають непоняттєві форми відображення);

• правова ідеологія (логічно систематизована, теоретично осмислена правосвідомість, в якій переважають концептуалізовані, "інтелектуалізовані" форми відображення; вона формується насамперед через спеціалізовану юридичну осві­ту, через юридичні наукові дослідження).

Втім, обидві частини правосвідомості включають як інтелекту­альні, так і емоційні елементи (хоча й у різних "пропорціях"), а також як правильні, істинні, так і помилкові знання про юридичні явища (хоча теж у неоднакових "дозах");

4) за територіальною поширеністю -

• загальна;

• локальна (місцева, регіональна);

5) за суб'єктами (носіями) правосвідомості -

• індивідуальна;

•колективна (загальнонародна, національна, класова, релі­гійна, молодіжна, професійна тощо);

6) за характером діяльності носіїв правосвідомості -

•професійно-юридична (практично-юридична, напри­клад, правосвідомість суддів, юрисконсультів організацій; науково-юридична, наприклад, правосвідомість науковців дослідно-юридичних установ, викладачів юридичних на­вчальних закладів);

•професійно-неюридична (наприклад, правосвідомість ке­рівників підприємств, лікарів, бухгалтерів);

• непрофесійна (наприклад, правосвідомість учнівської мо­лоді).

Взаємодія правосвідомості та юридичного регулювання

Вплив правосвідомості на нього полягає в тому, що вона:

1)слугує найближчим ідейним джерелом норм об'єктивного юридичного права;

2)прогнозує і визначає зміни, вдосконалення, розвиток норм об'єктивного юридичного права, безпосередньо зумовлює юридичну правотворчість;

3)є засобом, «каналом" тлумачення (уяснення смислу) юридич­них норм;

4)є ідеологічною (духовною) гарантією правильного тлума­чення, застосування й реалізації права, додержання закон­ності (проте правосвідомість - за певного її стану - здатна відігравати і протилежну роль);

5)може використовуватись як інструмент подолання прогалин у законодавстві при його застосуванні;

6)є чинником вибору - в межах юридичної норми - доцільно­го, справедливого варіанта рішення, поведінки (наприклад, при визначенні юридичної відповідальності за правопору­шення);

7)виступає фактором виховання поваги (чи - за певного стану правосвідомості - навпаки, неповаги) до об'єктивного юри­дичного права.

Вплив об'єктивного юридичного права та й усього юридич­ного регулювання на правосвідомість полягає у тому, що вони виступають найважливішими джерелами

1) формування,

2) перетворення,

3) розвитку правосвідомості.

Щоправда, зміст, напрямок цього впливу може бути нео­днозначним: він залежить від якості законодавства, від його відповідності реальним потребам та інтересам людей певних со­ціальних груп, від рівня роботи державного апарату, від квалі-фікованості й правової культури юристів, інших осіб, від стану законності в країні, регіоні, певній організації.

| >>
Источник: Рабинович. Теорія держави і права. Ч2.. 0000

Еще по теме Юридичне право:

  1. Тема 11. Об'єктивне юридичне право і суспільство
  2. Юридичне право
  3. в) Суб'єктивне право як юридично захищений інтерес
  4. Тема 13. Юридична правотворчість. Зовнішні форми (джерела) об'єктивного юридичного права
  5. §11. Юридичний факт. Фактичний (юридичний) склад
  6. Розділ 12 ЮРИДИЧНА МОВА. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА НОРМОТВОРЧОСТІ
  7. § 4. Суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок як основний юридичний зміст правовідносин
  8. § 3. Юридичний прецедент
  9. § 4. Юридична відповідальність
  10. ~~| § 4. Юридична відповідальність
  11. § 3. Юриспруденція як система юридичних наук
  12. § 8. Юридична техніка
  13. § 3. Юридична відповідальність
  14. Тема 20. Юридична відповідальність за правопорушення
  15. Вцди юридичного тлумачення