<<
>>

Заперечення повинності. Право як «ідеологія»

Можливість створити нормативне правознавство — себто запровадити право як систему норм — часом беруть під сумнів на тій підставі, що поняття повинності, яке виражається в нормі, є нісенітницею або ж цілковитою ідеологічною ілюзією[71].

Ha основі цього робиться висновок, що взагалі не може існувати нормативного правознавства, себто правознавства, зорієнтованого на пізнання норм, і що правознавство можливе лише як правова соціологія. Правова соціологія співвідносить реєстровані нею факти буття не з чинними нормами, а з іншими фактами буття, що розглядаються як причини та наслідки. Ця соціологія ставить запитання, яким чином економічні процеси, релігійні уявлення реально впливають на діяльність законодавців та суду, з яких причин люди узгоджують свою поведінку з правовим порядком, а з яких — ні. Отже, предмет такого пізнання утворює, власне, не право — в природі існують певні паралелі. Так само й фізіолог, який досліджує хімічні чи фізичні процеси, за умов яких чи в супроводі яких реалізуються певні почуття, вивчає не самі ці почуття.
Оскільки почуття є психологічним феноменом, вони не вивчаються з позицій хімії чи фізіології. Ми вже зауважували, що Чисте Правознавство (як специфічне правознавство) зосереджується на правових нормах — не на фактах буття, себто не на тому, що особа хотіла б бачити у правових нормах, і не на тому, як вона ці норми уявляє, а на правових нормах як на ідеї, яку знають і яку хочуть мати. Чисте Правознавство вміщує лише певні факти буття, оскільки вони є змістом правових норм, себто визначаються правовими нормами. Воно займається проблемою власної законності у сфері ідей.

Якщо поняття повинності заперечувати як беззмістовне, то право- творчі акти можна сприймати лише як засоби визначення того, як спричиняти певну поведінку людини. Саме на цю людину й зорієнтовані такі акти, вони ж є й причиною, що породжує певний наслідок.

Тоді вважається, що правовий порядок можна визначити лише в реґулярній повторюваності людської поведінки. Нормативне ж значення, що його несуть у собі ці акти, свідомо іґнорується, оскільки вважається, що таке значення повинності, яке відмінне від буття, не може бути прийнятним. У цьому випадку значення акту (за допомогою якого правовий авторитет вимагає певної поведінки, видає уповноваження для її здійснення чи позитивно дозволяє її) може бути представлене з наукових позицій як спроба витворити в людині певні уявлення, які можуть слугувати мотиваційною силою, що спонукала б цю людину до певної поведінки. Звідси маємо юридичний висновок: покарання злодія чи розуміння того, що красти «не дозволяється», зводиться до ствердження факту, що одні хочуть змусити інших не красти або ж прагнуть покарати злодія; як правило, люди не здійснюють крадіжок, а коли — як виняток — крадіжка здійснюється, вони карають злодія. У праві (як у стосунках між тими, хто це право запроваджує і хто його виконує) вбачають елемент тієї дії, яка притаманна мисливцеві, що готує приманку для звіра, аби заманити того в пастку. Це порівняння доречне тут не лише тому, що обидві дії містять спільний мотиваційний елемент, а й через те, що (як свідчить аналіз права) у випадку представлення права як норми, встановлюваної законодавчим чи юридичним органом, ми стикаємося з ілюзією. Згідно з цією точкою зору, коли мовиться, що норм взагалі «не існує», то мається на увазі, що не «повинно» бути жодного позитивно правового наповнення, яке відрізнялося б від морального наповнення. 3 цих позицій аналізуються лише природні [72] події, які перебувають у каузальному зв’язку, або реальні правові акти, але не аналізується той специфічний ідейний зміст, що властивий цим актам. Цей зміст (повинність) — якщо перебувати лише на позиціях соціологічного аналізу — не може входити до наукового опису права як ідеологічна ілюзія.

Таку ж саму ілюзію маємо й тоді, коли за допомогою правової повинності стверджується моральна абсолютна цінність.

Про ідеологічну ілюзію не йдеться, якщо повинності в правовому положенні, що описує право, надається значення лише специфічного функціонального зв’язку. Вище ми переконалися, що такий специфічний, відмінний від каузального, функціональний зв’язок: є у приписуванні винагороди за заслугу, покаранні за злочин, спокуті за гріх. Ми довели, що цей зв’язок не має каузального характеру, відіграючи важливу роль у мисленні людини, особливо в мисленні юридичному. Описуваний соціологічним правознавством каузальний зв’язок існує (якщо він взагалі існує) між деякими фактами економічного та політичного життя й актами, що встановлюють право, з одного боку, та між цими актами й людською поведінкою, якої акти стосуються, з другого. B останньому випадку каузальний зв’язок існує лише тоді, коли ця поведінка реально мотивована тим, як вона представлена в актові — що відбувається далеко не завжди, оскільки узгоджувана з правом поведінка часто має іншу мотивацію. Але насамперед слід зазначити, що приписування наслідку формується як єдність завдяки двом іншим обставинам справи — пов’язуються не правотворчий акт і узгоджувана з правом поведінка, а обставина справи, встановлювана правопорядком як умова, і встановлюваний правовим порядком наслідок. Приписування наслідку — так само, як і каузальність — це принцип упорядкування людського мислення, а отже, воно такою ж мірою є ілюзією чи ідеологією, як і ті принципи, що мають ранг категорії або звички мислення (саме такий підхід дозволяє вести рівноправний діалог із Г’юмом чи Кантом).

He можна категорично заперечувати того, що правотворчий акт є повинністю, якщо такі акти за своїм значенням розглядаються як ак- ти-накази, чи імперативи*. Спірним є питання, чи може таке значення актів також тлумачитись як їхнє об’єктивне значення, чи може повинність, яка є суб’єктивним значенням правотворчош акту, розглядатись як об’єктивно чинна норма, котра накладає обов’язки на людей та узаконює поведінку. Питання полягає в тому, чим відрізняються правотворчі акти від інших наказів — наприклад, наказу вуличного грабіжника.

Вище ми навели умову, за якої уможливлюється таке тлумачення — це встановлення засадничої норми.

Якщо заперечувати, що норма, яка вважається об’єктивно чинною і яка уможливлює виникнення зв’язку приписування наслідку, має хоч якийсь сенс; якщо відмовляти у такому сенсі «повинності», що виражає цей зв’язок, — то жодного сенсу не матимуть положення на кшталт «це дозволено з правової точки зору», «те заборонено з правової точки зору», «це належить мені», «те належить тобі», «цій особі надається право», «на іншу особу накладається обов’язок» і т.ін. Сказати б коротко, тисячі висловів, у яких щоденно відображається правове життя, були б позбавленими змісту. Але таку уявну ситуацію спростовує той незаперечний факт, коли кожному без зайвих слів зрозуміло, що, якщо говорять: особа A повинна — згідно з юридичною постановою — сплатити особі Б 1000 шилінгів, то це дещо інше, ніж коли говорять: існує певна можливість того, що A сплатить Б суму в 1000 шилінгів. I ситуація, коли кажуть : «Ця поведінка з правової точки зору — себто з точки зору загальної правової норми — є деліктом і тому повинна каратися законом», зовсім відмінна від ситуації, коли кажуть: «Цілком вірогідно, що того, хто це вчинив, буде покарано». Іманентне значення дії, коли законодавець звертається до органу, що застосовує закон, а цей орган — виконуючи судовий вирок — звертається до суб’єкта права, а суб’єкт права — укладаючи правочин — звертається до іншого суб’єкта права — таке іманентне значення не тлумачиться в рамках вислову про вірогідність перебігу майбутньої поведінки. Вихідний пункт такого вислову міститься поза межами права. Це висловлювання не дає відповіді на специфічно юридичне запитання: «Яка зумовлена правом подія повинна відбутися?» Висловлювання дає відповідь на ме- та-юридичне запитання: «Що фактично відбувається та що, можливо, відбудеться?» Юридичні судження, які говорять про те, що слід поводитися певним чином, не допускають того, щоб їх зводили до сучасних та майбутніх буттєвих фактів, бо вони зовсім не співвідносяться з такими фактами, а також не співвідносяться з тим фактом буття, коли деякі особи хочуть, щоб люди поводились саме так, а не інакше.

Вони співвідносяться із специфічним значенням, що його має факт буття такого вольового акту, а повинність (норма) і є саме цим значенням, яке де в чому відрізняється від значення факту вольового зусилля. Лише коли ідеологію розуміти як протилежність дійсності буттєвих фактів (себто коли ідеологія — це все, що не є каузально обумовленою дійсністю або описом цієї дійсності), право як норма — себто як значення, що відрізняється від значення каузально обумовлених фактів буття, є ідеологією. I тоді правознавство [73] орієнтується на закони, які притаманні власне ідеології. У цьому випадку правознавство описує не акти буття, представлені в їхньому каузально обумовленому зв’язку з фактами буття, а лише норми, які є суттю цих актів. Правознавство здійснює цей опис через правові положення, себто через закони, які, на відміну від природничих законів, фіксують не каузальний зв’язок, а приписування наслідку. У цьому випадку чисте правознавство готує грунт для того, щоб розглядати право як ідеологію саме в цьому розумінні, себто як відмінну від природи систему зв’язків.

Можливість і необхідність такої дисципліни, зорієнтованої на право як нормативну ідею, вже доведена самим фактом тисячолітнього існування правознавства, що (допоки існує право) у ролі догматичної юриспруденції обслуговує інтелектуальні запити тих, хто займається правом. Немає жодних причин не задовольняти цих абсолютно законних потреб і відмовлятися від такого правознавства. Неможливо підмінювати його юридичною соціологією, оскільки вона розв’язує зовсім іншу проблему, ніж правознавство. Так само, як повинна бути догматична теологія, допоки існує релігія (і ця теологія не може бути підмінена релігійною психологією чи соціологією), існуватиме й нормативна правова наука, допоки існує право. Який статус посідатиме така наука в загальній системі наук — то вже не так важливо. Що потрібно робити — так це не скасовувати подібного правознавства разом із категорією повинності чи норми, а обмежити предмет правознавства й критично розглянути його метод.

Якщо під «ідеологією» розуміти не все те, що не є дійсністю природи чи її описом, а вважати, що це — необ’єктивне зображення предмета пізнання і на це зображення впливають суб’єктивні оцінки, і що зображення може маскувати предмет, трансформувати його і навіть спотворювати, або якщо словом «дійсність» позначати не лише природну реальність як предмет правознавства, а кожен предмет пізнання, а поміж них і правознавство та позитивне право, вважаючи їх правовою дійсністю, то тоді показ позитивного права слід відмежовувати від ідеології, яка розглядається в другому своєму значенні. Якщо розглядати позитивне право як нормативний порядок у його відношенні до такої дійсності, як фактична подія, а ця подія — згідно з вимогою позитивного права — повинна відповідати позитивному праву (хоча вона далеко не завжди відповідає йому), то позитивне право можна визначити як «ідеологію» (у першому значенні цього слова). Якщо розглядати позитивне право у його відношенні до «вищого» порядку, який посилює вимоги до цього права (воно повинне бути «ідеальним», «правильним») і також вимагає, щоб позитивне право відповідало порядкові — наприклад, стосовно природного права чи (як це право ще інакше розуміють) справедливості, то в цьому випадку позитивне, себто встановлюване людськими актами, законне, загалом чинне (і таке, якого дотримуються) право, подається як «дійсне» право, і тоді слід відхилити як «ідеологічну» (у другому значенні слова) теорію позитивного права, яка не відрізняє цього права від права природного, або — інакше кажучи — від справедливості, оскільки має на меті виправдати чи заперечити його. У цьому розумінні чисте правознавство має виразно антиідеологічне спрямування. Воно утримує таке спрямування завдяки тому, що у своєму описові позитивного права чітко відмежовує позитивне право від «ідеального», «правильного» права. Витлумачене саме так, Чисте Правознавство є радикальною реалістичною теорією права, себто теорією правового позитивізму. Воно відхиляє ідею оцінювання позитивного права. Чисте Правознавство розглядає себе як науку, яка має лиш одне завдання — пізнати суть позитивного права й зрозуміти його шляхом аналізу його структури. Особливо неприйнятним для Чистого Правознавства є ідея служіння хоч би яким політичним інтересам шляхом обгрунтування для них «ідеологій», за допомогою яких може бути узаконено чи заперечено панівний суспільний порядок. Чисте Правознавство виступає проти того, щоб від імені правознавства позитивному праву приписувалась більша цінність (а це робиться тому, що воно ототожнюється з ідеальним правильним правом), ніж позитивне право має реально. Чисте Правознавство не допускає й того, щоб відмовляти позитивному праву в будь-якій цінності, а отже, й законності існування взагалі. Саме тому Чисте Правознавство діаметрально протистоїть традиційному правознавству, якому — свідомо чи несвідомо, більшою чи меншою мірою — надано «ідеологічного» характеру в повному значенні цього слова. Саме завдяки цьому своєму антиідеологічному спрямуванню Чисте Правознавство демонструє, що воно є справжнім правознавством. Адже наука, виконуючи свою пізнавальну функцію, іманентно прагне розкрити суть предмета свого дослідження. A ідеологія маскує дійсність тим, що, прагнучи законсервувати, захистити, трансформувати її, або ж, маючи намір підірвати, зруйнувати дійсність чи замінити її іншою, вона цю дійсність спотворює. Така ідеологія має свої корені у волевиявленні, а не в пізнанні, вона породжується певними інтересами, точніше — інтересами, що відмінні від інтересів істини. До того ж про цінність чи велич цих інших інтересів говорити, звичайно, нічого не можна. Той, хто створює право і хто прагне Це право зберегти, запитує себе, чи корисним є звільнене від ідеології пізнання продукту його творчості. Також ті сили, які хочуть зруйнувати існуючий порядок, замінивши його іншим устроєм, який вони вважають за кращий, не люблять мати справу з правовим пізнанням. Наука, що вивчає право, не може йти ні тим, ні іншим шляхом. Саме такою наукою про право й хоче стати Чисте Правознавство.

IV.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Заперечення повинності. Право як «ідеологія»:

  1. б) Протиправний акт (делікт) — не заперечення, а умова права
  2. VIII. Праукраїнський монотеїзм i християнство: заперечення чи новий щабель єдиної сутi?
  3. 13. Публичное и частное право. Материальное и процессуальное право. Национальное и международное право.
  4. Лекция 3. Материальное и процессуальное право. Публичное и частное право. Внутригосударственное (национальное) и международное право
  5. 1.3 Цивильное право, преторское право, право народов
  6. 7.4. Право и экономика, право и культура, право и политика
  7. Частное право (гражданское право, коммерческое право).
  8. 3.4. Финансовое право в контексте дихотомии "публичное право – частное право"
  9. 1. Термином "римское право" обозначается право античного Рима, право Римского государства рабовладельческой формации.
  10. Суб’єктивне право: наділення правом та уповноваження а) Право та обов ’язок
  11. КОНСТИТУЦИОННОЕ ПРАВО НАРОДОВ НА САМООПРЕДЕЛЕНИЕ - ПРАВО ИНДИВИДУАЛЬНОЕ ИЛИ КОЛЛЕКТИВНОЕ?
  12. В Великобритании административное право долгое время не признавалось в качестве самостоятельной отрасли право
  13. § 11. Содержание права. Объективное право и субъективное право
  14. РИМСКОЕ ПРАВО КЛАССИЧЕСКОГО ПЕРИОДА. КОДЕКС ЮСТИНИАНА ПРАВО СОБСТВЕННОСТИ: ВИДЫ, СПОСОБЫ ПРАВОВОЙ ЗАЩИТЫ, ОГРАничЕния
  15. §11. Содержание права. Объективное право и субъективное право