<<
>>

27. Банківська система і пропонування грошей. Операційний та спекулятивний попит на гроші. Грошовий мультиплікатор.

Банки є фінансовими установами, що акумулюють кошти і нагромадження, надають кредит, здійснюють гро­шові розрахунки, обмін векселів, емісію грошей, цінних паперів, операції із золотом, іноземною валютою та інші функції.

У деяких країнах за бан­ками закріплені основні функції держави. Вони обслуговують грошовий обіг і кредитні відносини, здійснюють емісію грошей, контролюють гос­подарську і фінансову діяльність підприємств, виконують роль загально­го апарату обміну і обліку в економіці.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» розглядає банки як установи, функціями яких є кредитування суб'єктів господарської діяль­ності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, ор­ганізацій, населення й інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування суб'єктів господарювання, виконання валютних та інших банківських операцій. Вони є посередниками руху позикового капіталу, який часто зростається з промисловим, утворюючи фінансовий капітал.

За функціями і характером виконуваних операцій банки поділяються на емісійні, комерційні, депозитні, експортні, іпотечні, ощадні.

У ринко­вій системі банки — це комерційні підприємства, які надають своїм клієн­там (вкладникам чи позичальникам) фінансові послуги і отримують від них у певній формі оплату. При будь-якій економічній системі банк вико­нує дві головні функції. Сутність першої полягає у збиранні та видаванні грошових ресурсів у вигляді внесків (депозитів) і оплаті виписаних на банк чеків, платіжних доручень вкладника. У цій функції банк виступає в ролі боржника, що виконує свої зобов'язання. Значною мірою вона є пасив­ною: банк не може примусити вкладників збільшити внески, водночас, як правило, не відмовляючи нікому з них. Приймаючи внесок чи депозит, банк зобов'язується повернути його за вимогою вкладника.
При цьому внески можуть бути на пред'явника або іменні, вільні чи пов'язані з вико­нанням певних умов. Вільні внески повертаються на вимогу вкладника, а договірні — після закінчення строку внеску, а також після попереднього повідомлення.

Внесені в банк кошти ніколи не вилучаються вкладниками одночасно. На рахунках завжди зберігається перехідний залишок грошей. Інакше кажучи, кошти, що вилучаються з банку, становлять лише частину загаль­ної суми внесків. При цьому вилучення, як правило, компенсується над­ходженням нових вкладень. Виходячи з цього емпіричного висновку про поведінку вкладників, банки здійснюють свою другу функцію: надають кредити підприємствам і населенню. На відміну від першої вона є активною, оскільки банки ретельно аналізують доцільність надання грошей позичальникам і гарантії, що даються під позику. Для короткострокових позик гарантією можуть бути різні цінні папери, які переходять у порт­фель банку. Довгострокові позики видаються переважно під заставу не­рухомого майна.

Банк визначає надійність боржника, тобто чи буде оплачено вексель після закінчення зазначеного строку, і лише після цього купує його. Крім векселів, банк може купувати і враховувати інші цінні папери, наприклад, зобов'язання державного казначейства, папери акціонерних товариств, складські зобов'язання.

З початком переходу до ри нку розвиток комерційних банків пожвавив­ся. Перші з них зароджувались на кооперативних чи акціонерних засадах при підприємствах та інших структурах, відомствах, галузях народного господарства. Водночас організовувалися регіональні комерційні банки багато- і вузькогалузевого профілю. Під тиском вимог ринку змушені були реформуватися провідні банки-монополісти на грошовому ринку. Йдеть­ся, наприклад, про Житлосоцбанк, Промбудбанк. Вони змінили свій ста­тус з державних на акціонерні та перейшли на комерційні засади обслуго­вування. У зв'язку зі змінами в статусі та методах роботи їх було перейме­новано відповідно на акціонерно-комерційний Соцбанк і акціонерно-ко­мерційний Укрінвестпромбанк.

В Україні налічується до 200 комерцій­них банків.

Комерційні банки, створюючись на акціонерних і пайових засадах, реєструються у Національному банку України. Вони можуть здійснюва­ти різноманітні операції з кредитного, розрахунково-касового та іншого обслуговування юридичних і фізичних осіб. Усі операції виконуються ними на договірних умовах, що сприяє створенню партнерських стосунків з клієнтами. Комерційні банки кредитують підприємства у межах власних чи залучених коштів і можуть брати їх у Національному банку, або в та­ких самих комерційних фінансово-кредитних структурах. Вони практич-и но контролюють 2/3 грошового обігу в країні. За останні роки провідні акціонерні комерційні банки накопичили величезні грошові ресурси.

Ринок грошей

Грошовий ринок постає частиною фінансового ринку й відображає попит та пропозицію грошей, а також формування рівноважної «ціни» грошей.

Пропонування грошей

Пропонування грошей (Ms) — це сукупність платіжних засобів, що обертаються в економіці в даний момент. До складу таких платіжних за­собів відносяться: готівка поза банківською системою (С), депозити до за­питання, чекові депозити та поточні рахунки, які суб'єкти господарювання можуть використовувати для укладання угод (D): Ms = C+D

У загальному вигляді є вірною тотожність: Ms =C+D=M3

Пропозиція грошей контролюється Центральним банком країни (ЦБ), який прагне підтримувати її на фіксованому рівні. Тому припуска­ють, що пропозиція грошей не залежить від величини ставки відсотка, і графічно зображають у вигляді вертикальної лінії.

Оскільки сучасна банківська система функціонує на умовах част­кового резервного покриття, лише частину своїх депозитів банки зберіга­ють у вигляді резервів, а інші використовують для видачі позик, що обу­мовлює спроможність банківської системи до генерування додаткової грошової маси:

Ms= D / r

де r— норма банківських резервів.

Норма банківських резервів визначається за формулою:

г=R/D де R — обов'язкові резерви (резерви, що зберігаються згідно з нормою ре­зервування, встановленою ЦБ).

Коефіцієнт 1/r = m називається банківським, або депозитним мультиплікатором. Він показує, у скільки разів комерційні банки збільшують розмір грошової маси в обігу. Так, якщо норма резервування складає 20 %, то банківський мультиплікатор дорівнює 5. Це означає, що початковий кредит в 1000 гр. од. може збільшити пропозицію грошей на 5000 гр. од. Чим вища норма обов'язкового резервування, тим менша спроможність банківської системи щодо утворення кредитних грошей.

Модель пропозиції грошей стає більш повною з урахуванням пове­дінки не лише комерційних банків, а й населення, яке може частину гро­шей з депозитів банківської системи переводити в готівку. Під даним ку­том зору ускладнюється дія мультиплікаційного механізму та визначення мультиплікатора, який буде розраховуватися за формулою:

m* = (cr + 1) / (cr + rr)

де m* — грошовий мультиплікатор. Він показує, у скільки разів зміниться обсяг грошової маси (Ms) у випадку зміни грошової бази (MB); сг = C / D — коефіцієнт депонування. Він характеризує переваги населення щодо розподілу грошей між готівкою (С) і коштами на поточних рахунках (D);

rr = TR / D— норма резервування депозитів (коштів на поточних рахунках):

де TR — загальні (фактичні) резерви комерційного банку. Вони включа­ють обов'язкові резерви (R) і надлишкові резерви (Е).

Виходячи з цього, пропозицію грошей можна представити як добу­ток грошового мультиплікатора (m*) та грошової бази (MB): Ms=m*MB

Грошова база включає готівку поза банківською системою С та за­гальні резерви комерційних банків (TR): MB=C+TR

Таким чином, пропозицію грошей можна визначити як функцію від чотирьох змінних:

Ms= f(MB, rr, E, cr)

Пропозиція грошей пропорційна величині грошової бази (MB). її збільшення за рахунок готівки призведе до безпосереднього збільшення гро­шової маси в обігу. Збільшення ж грошової бази внаслідок нарощування ба­нківських резервів при незмінній нормі обов'язкового резервування забез­печить підвищення обсягів грошової маси опосередковано через механізм кредитної мультиплікації в системі комерційних банків.

Пропозиція грошей має зворотну залежність від норми резервуван­ня депозитів (rr) та коефіцієнту депонування (сг).

Попит на гроші

Існують різні теоретичні підходи до аналізу попиту на гроші, один з них базується на кількісній теорії грошей. Вихідним моментом для визна­чення функції попиту на гроші, згідно з даним підходом, є вже відоме з глави 4 рівняння обміну, запропоноване І. Фішером (MV=PQ).

Це ж рівняння можна подати у такому вигляді: М= Y / V = k Y, (1)

де k = 1/ V величина, обернена швидкості обертання грошей.

Згідно з рівнянням (1), обсяг грошової маси має бути пропор­ційний номінальному ВВП (Y), оскільки передбачається, що швидкість обертання грошей (V) та реальний обсяг виробництва (Q) у короткостро­ковому періоді є постійними величинами. Так, незмінність швидкості обер­тання грошей (V) є наслідком сталості структури угод в межах національ­ної економіки. Реальний ВВП змінюється лише у разі істотної модернізації технології виробництва та нарощування необхідних економічних ресурсів, що можливе протягом тривалого періоду часу.

У відповідності з поглядами монетаристів темпи росту грошової маси мають бути адекватними темпам зростання реального ВВП, що за­безпечує стабільність рівня цін в економіці. З цього випливає, що величина попиту на реальні грошові запаси ( M / P) постає функцією доходу, тобто ре­альний попит на гроші пропорційний доходу:

( M / P)d = k Y

теорія переваги ліквідності

Попит на гроші відрізняється від попиту на ринку товарів тим, що фактично це попит на капітал у грошовій формі. Саме такий підхід є хара­ктерним для кейнсіанської теорії попиту на гроші. Дж. М. Кейнс поясню вав прагнення людей зберігати частину власного багатства у вигляді гро­шей тим, що останні володіють властивістю абсолютної ліквідності. Вихо­дячи з цього, попит на гроші, на його думку, є похідною від того, як ці­ниться на даний момент властивість ліквідності. На цій підставі даний під­хід до аналізу попиту на гроші отримав назву теорії переваги ліквідності.

Кейнсіанська теорія розглядає попит на гроші як наслідок системи мотивів економічного суб'єкта, що спонукає його зберігати частину свого багатства у формі ліквідних грошових активів. Так, виділяються трансак-ційний та спекулятивний мотиви, а також мотив перестороги.

Трансакційний мотив — збереження грошей внаслідок необхідності укладання певних угод (використання грошей як засобу платежу).

Спекулятивний мотив — збереження грошей, виходячи з невизна­ченості майбутньої вартості інших фінансових активів з метою уникнути можливих витрат.

Мотив перестороги — збереження грошей для здійснення незапла-нованих купівельних операцій у відповідності з майбутніми непередбачу-ваними обставинами.

Мотиви трансакційний та перестороги обумовлюють виникнення попиту на гроші для укладання угод (попит на гроші як засіб обертання або операційний попит). Спекулятивний мотив забезпечує виникнення по­питу на гроші з боку активів (попит на гроші як засіб збереження вартос­ті або спекулятивний попит). Інтенсивність того або іншого мотиву і від­повідно обсяги операційного або спекулятивного попиту на гроші визна­чаються низкою факторів, перш за все рівнем доходу, швидкістю обер­тання, ставкою відсотка.

Провідним фактором попиту на гроші з боку угод є рівень доходу. Чим вищий доход у суспільстві, чим більше відбувається угод, чим вищий рівень цін, тим більшою є потреба у грошах для обслуговування економіч­них угод в межах національної економіки. На відміну від монетаристів, кейнсіанці вважають швидкість обертання грошей мінливою та непередбачуваною, що позначається на рухливості операційного попиту на гроші. У відповідності з теорією переваги ліквідності вона знаходиться у прямій за­лежності від ставки відсотка і зворотній залежності від обсягу пропозиції грошей. Проте, розглядаючи спрощену модель попиту на гроші з боку угод, можна припустити, що обсяг попиту не залежить від ставки відсотка та швидкості обертання. Тоді крива операційного попиту на гроші буде мати такий вигляд (рис. 18.2):

Згідно з кейнсіанською теорією, попит на гроші з боку активів за­лежить від номінальної ставки відсотка. Економічні агенти утримують час­тину багатства у ліквідній формі, якщо вони вважають, що інша форма ба­гатства може бути пов'язана з високим ризиком втрат.

Разом з тим, готівка не приносить того доходу, який суб'єкти гос­подарювання отримують від зберігання багатства у вигляді банківських депозитів або акцій. Тому розподіл багатства, наприклад на готівку і облі­гації, залежить від ставки відсотка: чим вона вища, тим нижчий обсяг по­питу на готівку. Ставка відсотка в даному випадку виступає альтернатив­ними витратами збереження багатства у вигляді готівки, що обумовлює зворотну залежність між обсягом спекулятивного попиту на гроші і став­кою відсотка (рис. 18.3).

Таким чином, загальний попит на гроші можна представити як фу­нкцію від номінального ВВП та ставки відсотка:

( M / P)d = ƒ(r,Y)

Загальний попит на гроші є сумою спекулятивного та операційно­го попиту.

( M / P)dt = Y / V попит з боку угод (операційний),

( M / P)da = L(r) — попит з боку активів (спекулятивний)

( M / P)d = ( M / P)dt + ( M / P)da — загальний попит на гроші

Крива загального попиту на гроші буде виглядати наступним чином (рис. 18.4):

Рух уздовж кривої загального попиту на гроші виражає залежність зміни обсягу попиту від зміни процентної ставки, коли інші фактори є не­змінними. При високих величинах ставки відсотка крива загального попиту на гроші стає вертикальною. Це означає, що всі заощадження вклада­ються у цінні папери, тобто загальний попит на гроші обмежується лише операційним попитом і не зменшується далі при подальшому збільшенні ставки відсотка. За умов зміни величини номінального ВВП відбувається зсув кривої загального попиту, у разі збільшення — праворуч (у положення Md1), у разі зменшення — ліворуч (у положення Md2).

Портфельна теорія попиту на гроші

Згідно з портфельною теорією попиту, гроші розглядаються як од­на із форм активів, а потреба в грошах визначається відносною привабли­вістю різноманітних видів активів. Вона залежить від ступеня ризику і рів­ня доходу, що несе з собою накопичення того або іншого активу, а також від загальної суми активів. Виходячи з цього, функція попиту на гроші має такий вигляд:

Wd = L(rsrb)πe,W),

де rs, — реальні очікувані доходи по акціях; гь — реальні очікувані доходи по облігаціях; πе — очікуваний темп інфляції; W — матеріальні активи.

За умов зростання rs, або гь попит на гроші скорочується, оскільки інші активи стають більш привабливими. Те ж саме відбувається і за умов зростання очікуваного темпу інфляції. Внаслідок нарощування W потреба в грошах зростає на тій підставі, що збільшується загальна сума активів і, відповідно, абсолютна величина накопичення кожного з них.

Рівновага на грошовому ринку

При розгляді стану рівноваги на грошовому ринку виходимо з при­пущень, що пропозиція грошей є фіксованою, рівень цін стабільним, а но­мінальна ставка відсотка дорівнює реальній. Такі передумови є близькими до економічних реалій у короткостроковому періоді, водночас їх введення дозволяє уникнути багатьох складнощів. Тоді графічна модель ринку гро­шей має наступний вигляд:

На рис. 18.5 точка Е знаходиться на перетині кривих попиту та про­позиції грошей і визначає «ціну» грошей — ставку відсотка ге, яка віддер-калює альтернативну вартість збереження грошей у готівці. Стан рівноваги постійно змінюється під впливом різноманітних факторів.

Якщо уявити, що пропозиція грошей збільшилася, то відбувається зсув кривої пропозиції праворуч (рис. 18.6).

За умов нарощування пропозиції грошей в економіці утворюється їх тимчасовий надлишок, що відбивається у намаганнях населення позбутися своїх грошових запасів шляхом придбання різноманітних цінних паперів. Такі дії населення обумовлюють збільшення обсягу попиту на цінні папери та підвищення ціни на них, з одного боку, і відповідне зниження ставки відсотка як альтернативної вартості збереження готівки — з іншого. Таким чином, ліквідність на грошовому ринку падає у ціні, відбувається поступо­ве встановлення нової рівноваги при меншій ставці відсотка г\. За умов зменшення пропозиції грошей відбуваються зворотні тенденції.

У разі збільшення номінального ВВП зростає попит на гроші, що ві­дображається на графічній моделі грошового ринку у вигляді зсуву кривої попиту праворуч—вгору (рис. 18.7). У такому випадку переваги населення та фірм схиляються на користь утримання активів у грошовій формі. За умов незмінності пропозиції грошей реалізація таких схильностей відбува­ється внаслідок зростання ціни грошей — номінальної ставки відсотка.

28. Центральний банк та його функції. Інструменти монетарної політики. Стратегічні і тактичні цілі монетарної політики. Політика „дешевих“ і „дорогих грошей “

Банківська система України є дворівневою і складається з Національ­ного банку України та комерційних банків. Така організація забезпечує чітке відокремлення емісійної функції кредитної системи від функції кре­дитного і розрахункового касового обслуговування юридичних та фізич­них осіб. Першу з цих функцій закріплено за Національним банком Украї­ни, який є найвищим рівнем банківської системи, а решта функцій — за мережею комерційних банків, що становлять її другий рівень.

На Національний банк України покладено виключну функцію емісій­ного центру, кредитне і розрахунково-касове обслуговування комерцій­них банків. Йому доручено нагромаджувати і зберігати золото-валютні резерви держави, здійснювати єдину державну грошово-кредитну полі­тику, координувати діяльність усіх ланок кредитної системи, визначати курс національної валюти, обслуговувати разом з комерційними банка­ми державний борг, регулювати рівень відсоткових ставок.

Монетарна політика

У загальному визначенні грошово-кредитна політика являє собою систему державних заходів у сфері грошового обігу і кредитних відносин.

Цільовою функцією грошово-кредитної політики є досягнення оп­тимальної рівноваги ринку грошей з метою забезпечення стабільності грошового обігу. Дана функція підпорядкована стратегічним цілям дер­жави, в тому числі збалансуванню економічного розвитку, забезпеченню повної зайнятості, стримуванню інфляції тощо.

Виконання цільової функції грошово-кредитної політики держави забезпечується шляхом досягнення таких тактичних цілей, як підтримання а) необхідного обсягу грошової маси, б) певного рівня ставки відсотка та в) обмінного курсу.

Цілі грошово-кредитної політики перебувають в ієрархічній взаємообумовленості. Найвищу сходинку в ній займають стратегічні цілі, для досягнення яких і орієнтована загальна функція грошово-кредитної полі­тики, що, в свою чергу, реалізується опосередковано через досягнення так­тичних цілей. Грошово-кредитна політика є складовою загальнонаціональ­ної економічної політики, тому вона стає найбільш результативною, якщо відповідним чином кореспондується з фіскальним, валютним, зовнішньо­торговим, структурним та іншими видами державного регулювання.

Розробка та безпосередня реалізація грошово-кредитної політики здійснюється її провідними суб'єктами:

• банківська система — Центральний банк і комерційні банки;

• урядові структури — міністерство фінансів чи казначейство, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, інші установи.

Дані суб'єкти застосовують низку інструментів, що поділяються на прямі, опосередковані та додаткові.

До інструментів прямого регулювання відносяться встановлення лі­мітів кредитування Центральним банком комерційних банків; безпосереднє (пряме) регулювання ставки відсотка; встановлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; встановлення обмежень чи заборона щодо кредитування Центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінан­сування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

До інструментів опосередкованого регулювання належать:

• зміна норми обов'язкових резервів;

• зміна облікової ставки (ставки рефінансування);

• операції на відкритому ринку.

Додатковими інструментами грошово-кредитної політики вважа­ються: проведення грошової реформи; лібералізація цін; регулювання опе­рацій комерційних банків на фондовому ринку; обмеження споживчого кредиту; зміна умов державної реєстрації банків тощо.

Ефективність тих або інших інструментів є похідною від рівня роз­витку грошового ринку. Для економічних систем з низьким рівнем розвит­ку грошового ринку (економічні системи, що розвиваються; перехідні еко­номічні системи) є характерним застосування і прямих, і опосередкованих інструментів. Із вдосконаленням грошово-кредитних відносин, стабілізації грошового обігу, розвитку ринку цінних паперів відбувається поступовий зсув у бік залучення переважно опосередкованих інструментів. Зупинимо­ся більш докладно на розгляді опосередкованих інструментах.

Операції на відкритому ринку — це купівля—продаж державних цінних паперів (облігацій і казначейських векселів). Припустимо, що в країні почали з'являтися умови для виникнення інфляції. Тоді з метою її запобігання уряд дає вказівку Центральному банку почати продаж держав­них цінних паперів. У результаті відбувається безпосереднє скорочення грошової маси за рахунок вилучення грошей у комерційних банків та насе­лення в обмін на державні цінні папери. За умов спаду виробництва коме­рційні банки відчувають гостру нестачу грошових ресурсів, і держава че­рез Центральний банк починає скуповувати у них цінні папери, що при­зводить до збільшення грошової маси, фінансових можливостей банків і стимулює ділову активність.

Резервна норма. При підвищенні резервної норми можливості ко­мерційних банків кредитувати економіку зменшуються, пропозиція грошей скорочується, що призводить до зменшення інвестицій й уповільнення економічного зростання.

Коли ж треба «підігріти» економіку, перебороти кризові явища, Центральний банк зменшує резервну норму, внаслідок чого кредитні мож­ливості комерційних банків зростають.

Облікова ставка. Реагуючи на зміну економічної кон'юнктури, Центральний банк може як збільшувати, так і зменшувати облікову ставку, а, отже, зменшувати або збільшувати грошову пропозицію. Зміна Центра­льним банком облікової ставки, її збільшення або зменшення в теорії і практиці ринкової економіки називається політикою «дорогих» і «деше­вих» грошей.

Політика «дорогих» грошей, або рестриктивна грошово-кредитна політика, проводиться урядом у тому випадку, коли необхідно зменшити рівень інфляції. Зростання облікової ставки знижує бажання ко­мерційних банків одержувати кредити і таким чином зменшує грошову пропозицію в країні. В результаті багато фірм, позбавлених можливості одержати кредит, скорочують виробництво. Проводячи політику «дорогих грошей», уряд ціною падіння виробництва і зростання безробіття намага­ється знизити темпи інфляції.

Політика «дешевих» грошей або експансіоністська грошово-кредитна політика (облікова ставка зменшується) проводиться урядом у тому випадку, якщо необхідно уповільнити спад виробництва, підтримати підприємства, особливо в період структурної перебудови. В результаті від­бувається «накачка» економіки грошима, що може викликати зростання інфляції. Тому політику «дешевих» грошей ще називають «політикою ін­фляційного кредитування».

Центральний банк не в змозі одночасно регулювати рівень грошової маси та ставки відсотка. У зв'язку з цим рішення щодо спрямованості гро­шово-кредитного регулювання приймається виходячи з конкретних при­чин і характеру динаміки попиту на гроші. Як правило, оптимальною є гнучка грошово-кредитна політика, що полягає у встановленні необхід­ного рівня ставки відсотка. В цьому випадку крива пропозиції грошей буде дуже еластичною, а наслідком реалізації державної політики стане значне збільшення грошової маси у порівнянні зі зміною ставки відсотка (рис. 18.8).

У разі підвищення попиту на гроші внаслідок інфляційних процесів найбільш доцільною є жорстка грошово-кредитна політика, що полягає у підтриманні фіксованого обсягу грошової маси. За умов, що пропозиція залишається майже незмінною і представлена лінією, наближеною до вер­тикалі, відбудеться підвищення ставки відсотка, що обмежить кредитний потенціал комерційних банків.

Передатний механізм грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика має визначений передатний механізм. Як правило, виділяють три головних його ланки:

а) зміна обсягу реальної пропозиції грошей або ставки відсотка;

б) реакція сукупних видатків на динаміку ставки відсотка або грошової маси;

в) зміна реальних обсягів виробництва у відповідь на зміну сукуп­ного попиту.

Припустимо, що Центральний банк зменшив норму резервування. Це призведе до зсуву кривої пропозиції грошей праворуч і зменшення рів­новажної ставки відсотка, що означає збільшення обсягів грошової маси (рис. 18.9, а). Відповідно збільшиться обсяг інвестиційного попиту (рис. 18.9,6).

Нарощування інвестиційних видатків призводить до зсуву кривої сукупного попиту AD1 праворуч—вгору в положення AD2 і зростання обся­гів виробництва з Y1 до Y2 (рис. 18.9, в).

<< | >>
Источник: БУЛГАКОВ А.А.. Лекції з економічної теорії. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ. ОСНОВИ МІКРОЕКОНОМІКИ. 0000

Еще по теме 27. Банківська система і пропонування грошей. Операційний та спекулятивний попит на гроші. Грошовий мультиплікатор.:

  1. 5. Сучасна кредитно-банківська система. Створення грошей банківською системою
  2. 3. Розвиток обміну та виникнення грошей. Суть і функції грошей. Закони грошового обігу.
  3. 3. Грошова маса і рівновага на ринку грошей
  4. Глава 16. Гроші та грошово-кредитна політика
  5. 7. Еластичність попиту і пропонування: види, показники, чинники. Практичне значення теорії еластичності.
  6. 25. Ринок праці: зайнятість і безробіття. Класифікація населення за системою МОП. Попит і пропонування на ринку праці. Рівноважне безробіття.
  7. 6. Ринок і ринкові структури. Аналіз попиту і пропонування, їх чинників. Ринкова рівновага та зміни у стані рівноваги.
  8. 3.2. Банківська система України в інвестиційній діяльності
  9. Попит і пропозиція. Детермінанти попиту і пропозиції
  10. 2. Суть, функції та види грошей
  11. 6. Грошово-кредитна політика