<<
>>

15. Особливості поведінки олігополістів: взаємозалежність фірм. Моделі олігополістичного ціноутворення. Моделі монополістичної конкуренції. Нецінова конкуренція.

Олігополія - це галузь, в якій більша частина продажу здійснюється кількома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати на ринкову ціну власними діями. Олігополія відноситься до реальних ринкових структур і найбільш поширена у сучасних високотехнологічних галузях промисловос­ті.

Олігополія охоплює значний ринковий простір між чистою монополією і монополістичною конкуренцією. Вона існує, коли число фірм в галузі насті­льки мале, що кожна з них у визначенні своєї цінової політики повинна приймати до уваги реакцію з боку конкурентів.

Олігополію відрізняють наступні характерні риси:

• нечисленність фірм в галузі;

• однорідна або диференційована продукція;

• всезагальна взаємозалежність фірм;

• значний контроль над ціною;

• значні перешкоди входження в галузь.

Бар'єри входження в олігополістичну галузь досить високі і становлять одну з причин поширення олігополії. Основним бар'єром входження слугує ефект масштабу. Особливою причиною існування олігополії є ефект злиття.

До злиття фірми спонукають: прагнення досягти більшого ефекту масштабу, зміцнити свою ринкову владу, усунути конкурента, здобути пере­ваги "великого покупця" на ринку ресурсів, тощо.

Складність побудови моделі олігополії зумовлена двома основними при­чинами. По-перше, олігополія має багато проявів. Існує „жорстка олігопо­лія", коли 2-3 фірми панують на всьому ринку, і „розмита", за якої 70-80% ринку поділяють 6-7 фірм. Фірми можуть діяти у таємній змові, а можуть приймати рішення самостійно. Продукція олігополістичної галузі може бути як стандартизованою, так і диференційованою. Бар'єри до входження в рі­зних галузях також різні. По-друге, наявність всезагального взаємозв'язку між фірмами, неможливість передбачити реакцію конкурентів є головним фактором невизначеності.

Проблема стратегічної взаємодії фірм є центральною у дослідженні по­ведінки олігополістів. Стратегічні рішення олігополістичних фірм вивчають­ся за допомогою теорії ігор. Економічні ігри можуть бути кооперативними або некооперативними. Гра є кооперативною, якщо змова гравців можлива, і некооперативною, якщо змова між учасниками неприпустима.

Існують концепції домінуючої і недомінуючої стратегій. Домінуюча тратегія полягає у прийнятті оптимального рішення гравцем, незалежно від дій конкурента. Недомінуюча стратегія полягає у прийнятті оптималь­ного рішення одним гравцем залежно від того, що робить суперник.

Якщо один з гравців діє в умовах недостатньої інформації або має справу з нераціональним суб'єктом, застосовується стратегія максиміну. Вона до­зволяє максимізувати мінімальний прибуток.

В одноразових чи повторюваних іграх обидва гравці приймають рішення одночасно, у послідовних — по черзі, в останньому випадку ініціатор має пе­ревагу. Дія, яка надає фірмі перевагу, називається стратегічним ходом.

У ході гри фірми можуть застосовувати загрози і зобов'язання: вдаватися до закриття або виведення з виробництва деяких потужностей, або оголошу­вати про намір виробляти певний товар. Фірма може загрожувати зниженням ціни, - це означає, що вона розпочинає цінову війну.

На олігополістичному ринку діють дві протилежно спрямовані сили: зацікавленість фірм у максимізації сукупної маси прибутку для всієї галузі, яка породжує тягу до змови і спільних дій, та егоїстична зацікавленість кожної фірми у максимізації своїх власних прибутків шляхом зниження ціни на продукцію, що штовхає фірми до порушення угод. „Дилема олігополістів" відображає вплив цих двох сил на рішення конкурентів.

Головна складність у побудові моделі поведінки олігополії - це обмеження, з якими стикається фірма. Крім загальних обмежень - витрат, виробництва і попиту — олігополіст має специфічне обмеження: дії конкуруючих фірм. Залежність поведінки фірми від реакції конкурентів називається олігополістичним взаємозв'язком.

У мікроекономіці не існує єдиної моделі олігополії. Розроблені часткові моделі рівноваги, — моделі Курно, Штакельберга, Бертрана і ряд їх мо­дифікацій, а також узагальнена модель рівноваги Неша, - з метою визначення рівноважного обсягу випуску і рівноважної ціни олігополістичної фірми.

Рівновага Неша — це набір таких стратегій, коли кожен суб'єкт еко­номіки обирає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші уча­сники дотримуються певної (даної) стратегії. Оскільки кожен гравець не має причин відхилятися від оптимуму, ці стратегії стабільні.

Модель Курно - це модель простої дуополії, - олігополії з двома фір­мами, які виробляють однорідну продукцію. Кожна фірма обирає обсяг випу­ску, котрий максимізує її прибуток, згідно з її уявленнями щодо можливих рішень конкурентів. Кожен дуополіст розглядає обсяг виробництва іншого як фіксований, величина якого не залежить від його власних виробничих рі­шень. Ціна на продукцію залежить від сумарного обсягу виробництва обох фірм. Обидві фірми мають рівну економічну силу, випускають ідентичну продукцію і приймають рішення одночасно згідно відомої їм функції ринко­вого попиту: Р = a — b(Q1 + Q2).

Фірми максимізують прибуток, виробляючи оптимальний обсяг продук­ції, визначений за правилом MR = МС, згідно своїх функцій реакції:

Ql'=Rl(Q2) = (a-bQ2)/2b ;

Функція реакції - це крива, що показує, який обсяг продукції буде ви­робляти один олігополіст за кожного заданого обсягу виробництва іншого.

Кінцевим результатом процесу пристосування фірм є встановлення стабі­льної рівноваги у точці перетину двох кривих реакції. Набір рівнів виробниц­тва двох фірм, що відповідають точці рівноваги, називають рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша.

Модель Бертрана описує ринкову ситуацію, за якої дві фірми, як і в моделі Курно, виробляють однорідну продукцію. Але змінюється стратегіч­ний показник — фірми вибирають ціни, а не обсяги випуску. Цінова конкуре­нція змушує обидві фірми знизити ціну до рівня граничних витрат (Р = МС) , за якої вони отримують нульовий економічний прибуток. Фірми досягають рівноваги Неша, яка у даному випадку є конкурентною рівнова­гою.

Модель Штакельберга (лідерства за обсягами) є модифікацією моделі Курно для випадку, коли одна з фірм є лідером, має більшу економіч­ну силу і незалежну позицію, тому першою визначає свій обсяг виробництва. Інша фірма є аутсайдером, який здійснює стратегію пристосування та кори­гує свою поведінку залежно від вибору, зробленого лідером. У моделі Штакельберга фірма — лідер фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг випуску, котрий максимізує її власний прибуток. Рівновага Штакельбе­рга є окремим випадком рівноваги Неша для домінуючої стратегії.

Модель дуополії з диференційованою продукцією застосо­вується до ситуації, коли олігополістичні фірми випускають диференційова­ну продукцію, і їм більш логічно у конкурентній боротьбі вибирати не обся­ги, а ціни. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її власної ціни і ціни конкурента. Обидві фірми вибирають ціни одночасно, розглядаю­чи ціну конкурента як дану. У точці перетину кривих реакції встановлюється рівновага Неша.

Модель домінуючої фірми (квазімонополії) описує ситуацію, коли у галузі функціонує одна велика фірма і багато дрібних, які здатні з нею кон­курувати.

Ця модель є аналогом моделі Штакельберга, але для випадку ціно­вого лідерства. Попит домінуючої фірми визначається як різниця між сукуп­ним ринковим попитом і обсягом пропонування конкурентного оточення, яке задовольняє цей попит. Домінуюча фірма встановлює обсяг виробництва і ціну за правилом MR = МС, аутсайдери приймають цю ціну і визначають власний обсяг випуску згідно своєї кривої пропонування.

Олігополістичне ціноутворення виявляє дві взаємопов'язані тенденції: з одного боку, ціни олігополістичного ринку негнучкі, вони змінюються рідше, ніж в умовах досконалої конкуренції і навіть чистої монополії; з іншого боку, — найбільш імовірно, що коли ціни змінюються, то одночасно у всіх фірм, — це відображає схильність олігополістів до таємної змови. Розроблені моделі олігополістичного ціноутворення призначені для пояснення його стабільності.

Модель „ламаної кривої попиту" (модель Свізі) ілюструє негнучкість олігополістичних цін. Кожна фірма виходить з того, що на зниження цін конкуренти будуть реагувати відразу таким же зниженням, щоб перешкодити перехопити попит на їх продукцію, а на підвищення цін вони не відреагують, щоб перехопити покупців фірми, яка підвищила ціну. Логіку реакції фірм відображає зламана у точці рівноважної ціни крива попиту. У ситуації зниження ціни крива попиту стрімка і відповідає нееластичному попиту, в ситуації підвищення ціни — полога, а попит більш еластичний. Відповідноламаною з відрізком вертикального розриву є крива MR.

Ламана крива попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних іуалу-зях, де немає таємної змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може пе­редбачити, що будь-яка зміна ціни погіршить її становище. Якщо воня підні­ме ціну, то втратить значну частину своїх покупців, оскільки попит еластич­ний, а якщо вона знизить ціну, то за нееластичного попиту обсяги продажу зростуть незначно. До того ж зниження ціни може викликати цінову війну. Коли фірма виробляє оптимальний обсяг, визначений за правилом MR = МС, то зміна рівня граничних витрат в межах розриву кривої MR ніяк не вплине на обсяг виробництва чи ціну, що є додатковим свідченням негнучкості олігополістичного ціноутворення.

„Дилема олігополістів" — це модель олігополістичного ціноутво­рення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключають співробітництво, самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів. Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низь­кої ціни. Становище обох фірм є гіршим, ніж у випадку змови і призначення обома високих цін.

Для учасників таємних і явних змов характерна тенденція до максимизацїї сукупних прибутків всіх учасників. їх поведінка схожа на поведінку моно­поліста. Найбільш поширеною формою явної змови є картель.

Модель картелю відповідає ситуації, коли фірми офіційно уклада­ють угоду, узгоджують ціну, галузевий обсяг випуску і квоту кожного учас­ника. Картель діє як фірма - монополіст. Рівноважний обсяг випуску картелю визначається за правилом MR = МС. За рівноважною ціною квота кожного учасника визначається так, щоб сума всіх квот дорівнювала сукупному обся­гу виробництва картелю. Спокуса для кожної фірми збільшити власний при­буток за рахунок розширення виробництва вступає в суперечність з картель­ною угодою і загрожує її існуванню, чим пояснюється нестійкість картелю­вання. Дотримання картельної угоди суперечить ефективності виробництва і зменшує суспільний добробут, подібно до монополії. Тому картелювання за­бороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах.

Таємні угоди не оформляються офіційно, їх важко виявити. Проте вони дозволяють досягти згоди відносно цін на продукцію чи ринкової частки ко­жного учасника. В результаті змови олігополія стає подібною до монополії за рівнями виробництва і цін.

Модель „лідерства в цінах" є поширеним засобом координації по­ведінки олігополістів за відсутності змови. З мовчазної згоди учасників рин­ку найбільшій або найефективнішій фірмі галузі відводиться роль цінового лідера, решта встановлюють ціни слідом за ним і не змінюють їх доти, доки лідер не проголосить про нову зміну своєї ціни. Поступово підвищуючи ціни, галузь може досягти такого високого рівня цін, як картель. Ціновий лідер вдається до зміни цін не часто. Він не реагує на незначні зміни у витратах або у попиті на його продукцію. Перегляд цін відбувається лише тоді, коли зміни стосуються всієї галузі і є досить значними.

У короткостроковому періоді ціновий лідер не завжди обирає ціну, яка максимізує прибуток, зокрема з метою перешкодити входженню в галузь но­вих фірм. Олігополісти можуть також вдаватися до „хижацького ціноутво­рення": вони різко знижують ціну, втрачають свої прибутки, але сподівають­ся, що нові конкуренти втратять ще більше і не зможуть довго протриматись в галузі.

Модель ціноутворення „ витрати плюс" - це практичний ме­тод, за яким фірма оцінює свої витрати на деякому плановому рівні і встано­влює процентні накидки на витрати з таким розрахунком, щоб забезпечити середній прибуток у довгостроковому періоді — приблизно 15% на весь вкла­дений капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для пода­льшого коригування її рівня.

Моделі олігополістичного ціноутворення показують, що олігополісти не вдаються до цінової конкуренції, типовою для олігополії є нецінова конкуре­нція, завдяки якій визначається ринкова частка кожної фірми.

Оскільки олігополія є структурою, близькою до монополії, вона має поді­бні економічні наслідки для суспільства: у більшості випадків високі бар'єри вступу в галузь призводять до обмеження випуску і встановлення вищих цін, виникають безповоротні суспільні втрати, не забезпечується ні виробнича ефективність, ні ефективність розподілу ресурсів.

Монополістична конкуренція є недосконало конкурентною реа­льною ринковою структурою. Це ринок, на якому відносно велике число дрі­бних виробників пропонують подібні товари, близькі замінники, які незначно відрізняються один від одного.

Монополістична конкуренція має наступні ознаки:

• відносно велике число невеликих фірм;

• диференційована продукція;

• деякий, проте обмежений контроль над ціною;

• нецінова конкуренція;

• відносно вільний вступ в галузь і вихід з неї.

Оскільки продукція диференційована, кожен виробник певної марки то­вару виступає як монополіст і має спадну криву попиту. Але вхід нових фірм у галузь вільний, отже, фірми конкурують між собою. Незважаючи на моно­польну владу окремої фірми, кожна занадто мала, щоб значно впливати на за­гальну ринкову ситуацію, і це робить ринок схожим на конкурентний. Отже, в умовах монополістичної конкуренції значний розвиток конкуренції поєд­нується з незначною монопольною владою над ринком. Ринок сегментуєть-ся, кожна фірма формує свій мікро - ринок, і на кожному з сегментів продав­ці мають можливість маніпулювати ціною як монополісти, конкуруючи між собою як досконалі конкуренти.

Концентрація виробництва в галузях з монополістичною конкуренцію є невисокою. Значення індексу Лернера для ринку монополістичної конкуренції перебуває у проміжку між нулем і одиницею.

Існує декілька моделей рівноваги монополістичного конкурента.

Модель Чемберліна будується за припущення, що на ринку монопо­лістичної конкуренції фірма, оцінюючи попит на свою продукцію, вважає, що конкуренти ніяк не реагують на її рішення відносно цін і обсягів вироб­ництва.

Основна особливість моделі зумовлена еластичністю попиту і відповід­ною траєкторією кривої попиту. Попит на продукцію монополістичного кон­курента є більш еластичним, ніж для чистого монополіста, але не є абсолютно еластичним, як для досконало конкурентної фірми. Еластичність попиту залежить від числа конкуруючих фірм і ступеня диференціації продукції. Чим більшими є число конкурентів і ширшою диференціація продукту, тим більш еластичним буде попит на продукцію кожного продавця, а крива попиту — більш пологою.

Оскільки крива попиту спадна, монополістичний конкурент сам вибирає комбінацію ціни і обсягу виробництва, яка максимізує прибуток. Інші фірми ніяк не відреагують на його рішення. Проте відсутність бар'єрів входження в галузь не дозволяє монополістичному конкуренту одержувати високі прибут­ки тривалий час. Входження нових фірм в галузь розширює пропонування і зводить економічні прибутки до нуля. Зважаючи на це, рівновага фірми у ко­роткостроковому і довгостроковому періодах має відміну.

У короткостроковому періоді фірма може максимізувати прибуток або мінімізувати збитки, керуючись загальним правилом MR—M.C. Коротко­строкова рівновага монополістичного конкурента подібна до рівноваги чис­тої монополії, коли фірма, залежно від рівня витрат виробництва і попиту на продукцію, може бути як прибутковою, так і збитковою.

У довгостроковому періоді у випадку прибутковості в галузь починають входити нові фірми. В міру появи нових фірм, отже, і нових товарів-замінників, типова фірма втрачає частину свого попиту, крива попиту змішу­ється ліворуч і стає більш пологою. Кожна фірма починає втрачати прибут­ки. І навпаки, у випадку збитковості фірми починають залишати ринок, про­понування скорочується. Зменшення числа фірм призводить до збільшення попиту на товари тих фірм, які залишились на ринку. Криві попиту на їх про­дукцію зміщуються праворуч, збитки зменшуються. Рух фірм триває, доки економічний прибуток досягне нульового значення. Як тільки крива попиту стане дотичною до кривої середніх витрат, економічний прибуток зникає. У

стані довгострокової рівноваги Ртс = АС , всі фірми галузі одержують лише нормальний прибуток.

Короткострокова рівновага монополістичного конкурента нагадує рівно­вагу монополіста, довгострокова подібна до рівноваги конкурентної фірми. Проте довгострокова конкурентна рівновага і рівновага в умовах монополіс­тичної конкуренції мають значні відміни. Конкурентне ціноутворення веде до виникнення в довгостроковому періоді потрійної рівності, що забезпечує ефективність виробництва і розподілу ресурсів: Р = МС = min АС. На ри­нках з монополістичною конкуренцією не досягається ні ефективність розподілу ресурсів, ні мінімізація витрат.

В умовах монополістичної конкуренції фірми виробляють менший об­сяг, ніж найбільш ефективний з точки зору оптимізаціїрозподілу ресур­сів. На рівні оптимального обсягу виробництва ціна рівноваги перевищує граничні витрати (Р > МС) .Монополістичні конкуренти не мінімізують витрат, їх рівень виробни­цтва менший за той, що дозволяє мінімізувати середні витрати. Точка довго­строкової рівноваги монополістичного конкурента знаходиться ліворуч від мінімуму АТС. Якби фірма збільшила обсяг виробництва, вона могла б зни­зити середні витрати. Але монополістичному конкуренту невигідно виробля­ти продукції більше, тому що її прийщлося б продавати за нижчою ціною. Тому галузі часто переповнені фірмами, які функціонують, не досягаючи оп­тимальної потужності. Надлишкові виробничі потужності і водночас вищі порівняно з конкурентними ціни — ще один наслідок монополістичної кон­куренції для суспільства.

Модель Гутtнберга або модель двічі зламаної кривої по­питу будується з припущення, що у короткостроковому періоді окрема фірма виступає як монополіст, отже, має можливість здійснювати автономну цінову політику лише в межах дуже обмеженого інтервалу. Поза ним фірма потрапляє у ситуацію, близьку до досконалої конкуренції. Крива попиту на продукцію фірми має три відрізки: верхній і нижній, які відповідають елас­тичному попиту і середній, який відповідає нееластичному попиту ( "моно­полістичний відрізок"). Останній забезпечується створенням продукту, який має суттєві відмінності від продуктів фірм — конкурентів.

У довгостроковій перспективі фірма може змінити технологію, збільши­ти обсяг виробництва і захопити більшу частку ринку, проте найбільш при­бутковий варіант розвитку буде належати "монополістичному відрізку" кри­вої попиту. Негативним наслідком перебування в межах "монополістичного відрізку" кривої попиту є те, "що заспокоєний" високими прибутками моно­полістичний конкурент втрачає стимул до подальшої диференціації і вдоско­налення продукту.

Сучасна теорія монополістичної конкуренції зосереджена на моделях, які досліджують специфічні характеристики товарів, завдяки яким покупці оби­рають конкретний продукт серед багатьох інших

Просторова модель монополістичної конкуренції пояснює взаємо­зв'язок між кількістю фірм на ринку, обсягами випуску і територіальним розміщенням фірм. У цій моделі крім початкових витрат на відкриття додат­кової фірми враховуються також транспортні витрати. Оптимальна кількість фірм (N ) визначається за формулою: N = (f *Z / FC). Вона зростає зі зростанням транспортних витрат (f) і збільшенням кількості споживачів (Z) і зменшується зі збільшенням початкових витрат на відкриття додаткової фі­рми (FC). Модель може бути застосована практично до будь-якої диферен­ційованої продукції. Оптимальне різноманіття обернено співвідноситься з початковими витратами на забезпечення нових характеристик продукції чи зміну розташування. Видатки додаткового різноманіття і можливостей вибо­ру відносяться на тих споживачів, для яких ці характеристики важливі.

Провідну роль у конкурентній боротьбі в умовах монополістичної конку­ренції відіграє нецінова конкуренція, засобами якої є: подальша дифе­ренціація продукції — підвищення її якості, поліпшення умов продажу; справ­на організація реклами. У фірм з'являється можливість контролювати не тільки пропонування, але і попит на свою продукцію.

Значення будь-якої диференціації полягає в тому, що вона є джере­лом підвищення прибутковості фірми внаслідок здобуття виробниками об­меженого контролю над цінами на свою продукцію. Завдяки постійному вдосконаленню товару кожна фірма може зберегти чи підвищити попит на свою продукцію і, розширюючи виробництво, збільшити прибуток. З іншого боку, менші порівняно з конкурентними обсяги випуску та вищі ціни на про­дукцію, неефективність виробництва і розподілу ресурсів, що виникає в умо­вах монополістичної конкуренції, цілком компенсуються тією вигодою, яку одержують споживачі від розширення можливостей споживчого вибору.

Диференціація пристосовує продукт до споживчого попиту. Реклама, навпаки, пристосовує споживчі смаки до продукту. За допомогою реклами фірми сподіваються збільшити свою ринкову частку і знизити еластичність попиту на свою продукцію.

Позитивний вплив реклами вбачають у тому, що вона поширює інформа­цію про властивості нового продукту, допомагає споживачам зробити розу­мний вибір, стимулює покращення продукту. Вона вимагає додаткових ви­трат, але може сприяти здешевленню продукції для споживачів, якщо фірмі вдається скористатися зростаючим ефектом масштабу; підтримувати кон­куренцію. Критики реклами наводять так само багато контраргументів.

Вплив рекламної діяльності неоднозначний: з одного боку, реклама до­зволяє кожній фірмі посилити її монопольну владу, оскільки переконує спо­живача, що в світі товарів мало гідних замінників товару фірми, через значні видатки слугує бар'єром входження. З іншого боку, реклама надає інформа­цію про існування великої кількості замінників, через що попит на продукцію будь-якої фірми стає більш еластичним, а ціни і прибутки мають тенденцію до зниження, отже, галузь стає більш конкурентною.

Ціноутворення за умов монополістичної конкуренції має подвійний хара­ктер. З одного боку, воно зазнає впливу об'єктивних чинників - витрат виро­бництва і збуту, причому на перший план виходять саме витрати збуту. З іншого боку, на рівень цін впливає суб'єктивний чинник. Ціна відображає якість товару, престиж торговельної марки. Саме суб'єктивний чинник віді­грає більш суттєву роль у можливості маніпулювати цінами, здійснювати політику з формування власного ізольованого мікро - ринку.

На відміну від конкурентної фірми і монополії, для максимізації прибутку фірма - монополістичний конкурент повинна враховувати три фактори: обсяг випуску, ціну та зміну продукту і рекламну діяльність. Передбачити, яка з комбінацій цих факторів дасть оптимальний результат, важко, оскільки певні корективи можуть внести дії конкурентів.

<< | >>
Источник: БУЛГАКОВ А.А.. Лекції з економічної теорії. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ. ОСНОВИ МІКРОЕКОНОМІКИ. 0000

Еще по теме 15. Особливості поведінки олігополістів: взаємозалежність фірм. Моделі олігополістичного ціноутворення. Моделі монополістичної конкуренції. Нецінова конкуренція.:

  1. Ринок монополістичної конкуренції
  2. 2.4.2. Міністерства та їх моделі
  3. Моделі економічних циклів
  4. Двохкомпонентні космологічні моделі.
  5. Однокомпонентні космологічні моделі
  6. Моделі (типи) юридичної аргументації
  7. Тема 7. МОДЕЛІ ЗМІШАНОЇ ЕКОНОМІКИ
  8. § 3. Типи і моделі соціальної ринкової економіки
  9. 24. Моделі економічного зростання екстенсивного та інтенсивного типу. Структурні зміни в економічній системі.
  10. Науково-технічний прогрес як джерело інтенсивного типу економічного зростання у моделі Солоу. Новітні дослідження зростання
  11. 4.2. Процедури діяльності публічної адміністрації 4.2.1. Історичний розвиток правового регулювання адміністративних процедур та кодифікаційні моделі
  12. 5.4. Судовий контроль за публічною адміністрацією та його моделі 5.4.1. Загальний огляд систем судового контролю за публічною адміністрацією
  13. Ринок досконалої конкуренції
  14. § 2. Правомірна поведінка. Причини нестабільності правомірної поведінки
  15. 2. Основні типи фірм
  16. Глава 10. Конкуренція і монополія
  17. § 1. Правова і правомірна поведінка
  18. Теорія поведінки споживача