29. Світове господарство. Зовнішня торгівля та торговельна політика.

Світове господарство — це сукупність національних господарств окремих країн та їхніх об'єднань, які взаємопов'язані міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці.

Етапи його розвитку: Перший етап (10—30-ті роки XX ст.), характеризується кризо­вими явищами в розвитку світового господарства, спричинені політич­ним переворотом у 1917 р. в Росії і світовою економічною кризою («Вели­кою депресією») в 1929—1933 рр. Другий етап (кінець 40-х — 80-ті роки XX ст.) — характеризувався інтенсивним зростанням вивезення підприємницького капіталу у світовій капіталістичній економіці, новим зламом структури світового господарства у зв'язку з утворенням світово­го соціалістичного господарства, яке розвивалося на іншій соціально-економічній основі.

Світогосподарські зв'язки — це система міжнародних економічних від­носин між країнами світу. Найпоширенішою формою сучасних світогосподарських зв'язків залишається міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля — це сфера міжнародних товарно-грошових від­носин, сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу. Розрізняють міжнародну торгівлю товарами і послугами.

А.Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» відзначив, що держави мають спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вони мають абсолютну перевагу порівняно з іншими суб'єктами міжнародного економічного співробітництва.

Д.Рікардо в праці «Принципи політичної економії і оподаткування» подає поняття порівняльної переваги. Країна має порівняльну перевагу у виробництві лише певних видів продукції, тоді як іншим країнам краще вдається виробництво чогось іншого. Порівняльна перевага - це здатність країни виробляти товари та послуги з відносно більш низькими альтернативними затратами, ніж будь-яка інша країна. До тих пір, поки за умов відсутності торгівлі будуть зберігатися відмінності в співвідношенні цін між країнами, кожна країна матиме порівняльну перевагу, тобто у неї завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигідним при існуючому співвідношенні затрат, ніж виробництво інших товарів. Саме цей товар вона і повинна експортувати в обмін на інші. Сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожен товар виробля­тиметься тієї країною, яка має нижчі альтернативні затрати.

Слід відзначити, що міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою торгівлею пов'язана з додатковими труднощами, оскільки: вона більшою мірою потрапляє під політичний контроль та втручання;кожна країна використовує свою валюту; ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж в середині країни.

Світовий ринок - це система обміну товарами й послугами на міждержавному рівні. На світовому ринку складається особлива система цін - світові ціни. Світова ціна являє робою грошове вираження інтернаціональної вартості товарів і послуг, що реалізуються на зовнішньому ринку. Тому внутрішня ціна імпортного товару = Світова ціна + величина мита.

Характерною тенденцією розвитку світової торгівлі є підвищення значення міждержавного регулювання зовнішньо­торгових операцій. Таке регулювання розпочиналося ще до другої світової війни. У сучасних умовах діє Світова організація торгівлі (СОТ), яка включає принципи міжнародної торгівлі, угоду про торгівлю послугами, угоду з торговельних аспектів інтелектуальної власності.

Облік міжнародної торгівлі здійснюють через платіжний баланс країни. Платіжний баланс – це співвідношення між платежами, здійсненими економічними суб’єктами даної країни, та надходженнями які отримані ними з інших країн за певний період часу (місяць, квартал, рік). Він оприлюднюється, відображає економічне становище країни, використовується для прогнозування та макроекономічного регулювання.

Міжнародна економічна інтернаціоналізація – це процес встанов­лення таких виробничих зв'язків між підприємствами різних країн, за яких виробництво однієї країни все більше перетворюється на частину сві­тового виробничого процесу. Розпочавшись з міжгалузевої міжнарод­ної спеціалізації, інтернаціоналізація виробництва дедалі більше ґрунтується на різних формах внутрішньогалузевої спеціалізації — предмет­ної, по детальної, технологічної тощо. За умов розвитку науки і техніки інтернаціоналізація виробництва виявляється також у формі інтернаціо­налізації науки.

Процес інтернаціоналізації виробництва і праці пройшов три етапи. На першому переважає прос­та кооперація, яка ґрунтувалася на обміні, що не мав сталого, підкріплено­го виробничою спеціалізацією країн характеру. Цей період (XVI—XVII ст.) збігається з етапом завершення формування світового ринку і в точному значенні становить передісторію інтернаціоналізації, своєрідний ембріо­нальний стан її, коли власне визріли широкі передумови для інтернаціо­налізації виробництва. На другому етапі, що охоплює XVIII, XIX і першу половину XX ст., розпочинається процес безпосередньої інтернаціоналізації виробництва. На відміну від простої розвивається складна кооперація праці, що ґрунтується на міжнародному поділі праці за умов великого машинного вироб­ництва фабрично-заводського, а не мануфактурного типу. Відтворювальні зв'язки у цей період поступово починають охоплювати не лише обмін, а й виробничу сферу.

Вже перший промисловий переворот XVIII ст., другий — XIX ст., а потім науково-технічна революція XX ст. ознаменували поступову інтеграцію науки і виробництва та розвиток міжнародної науково-технічної коо­перації. Третій етап (друга половина XX ст.) характеризується якісно новим рівнем інтернаціоналізації виробництва. Головною її ознакою є те, що міжнародна кооперація набуває комплексного характеру і починає охоп­лювати всі стадії та фази процесу відтворення. Відтворювальні зв'язки відповідно поширюються не лише на виробництво й обіг, а й на сфери розподілу і споживання. Інакше кажучи, поступово формується міжнарод­на відтворювальна система із загальносвітовими пропорціями. Вона по­чинає підпорядковуватися загально цивілізаційним законам і закономір­ностям розвитку з огляду на планетарні ресурси та необхідності досяг­нення світової економічної рівноваги. Пріоритет загальнолюдських ін­тересів і цінностей, проблеми виживання людства стають домінуючими на цьому історичному етапі. Сутність економічних змін полягає у фор­муванні постіндустріальної економіки, головні риси якої — дематеріалізація, інтелектуалізація, інформатизація тощо. Закладаються основи ноосферичного виробництва XXI ст., в якому переважають світові про­дуктивні сили.

Найпростішою формою економічної інтеграції є преференційна торговельна угода ( встановлення нижчих торговельних бар'єрів у відносинах з членами об'єднання, ніж у співробітництві з третіми країнами). Наступною формою інтеграційного об'єднання є зона вільної торгівлі, яка характеризується відсутністю різного роду обмежень торговельного обміну між учасниками зони. Але при цьому кожна країна зберігає такі обмеження та бар'єри по відношенню до не членів об'єднання. Третьою формою інтеграційного об'єднання вважається митний сою (міждержавне об'єднання передбачає не тільки ліквідацію всіх обмежень торгівлі між членами союзу, а й створення спільної системи захисту від імпорту з третіх країн у формі єдиного «зовнішнього» тарифу.

Кожне інтеграційне угруповання являє собою певну єдність двох принципових засад зовнішньоекономічної політики, а саме: протекціонізму (коли мова йде про співробітництво з третіми країнами) та вільної торгівлі (у відносинах між членами об'єднання). Практична реалізація цих принципів веде до зміни структури зовнішньоторговельного обороту кожної країни - члена інтеграційного згрупування, причому сукупний результат участі у конкретному об'єднанні може суттєво відрізнятися від країни до країни.

На розвиток міжнародної торгівлі чинить суттєвий вплив державна політика. Залежно від масштабів втручання держави розрізняють:

§ політику свободи торгівлі (фритредства) – політику мінімального державного втручання у зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі вільних ринкових сил попиту та пропонування;

§ політику протекціонізму – політику захисту внутрішнього ринку та вітчизняного виробника від іноземної конкуренції шляхом застосування тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики.

Основним тарифним інструментом є мито – непрямий податок, який виконує дві основні функції – фіскальну та захисну.

До нетарифних інструментів відносяться:

٠ квоти – кількісні обмеження експорту або імпорту;

٠ ліцензування – регулювання зовнішньої торгівлі шляхом надання державними органами дозволу (ліцензії) на експорт або імпорт визначеної кількості товару за певний період часу й заборони неліцензова­ної торгівлі;

٠ “добровільні експортні обмеження” – кількісне обмеження експорту, що ґрунтується на зобов'язанні одного з торгівельних партнерів обмежити або принаймні не розширювати обсягу експорту; це квота, яка встановлюється не країною-імпортером, а країною-експортером;

٠ субсидії – державні грошові виплати, спрямовані на підтримку національних виробників і побічну дискримінацію імпорту (податок навпаки).

٠ демпінг – штучне зниження цін на товари на зовнішніх ринках для їх завоювання, усунення конкурентів; міжнародна дискримінація в цінах внаслідок продажу фірмою-експортером товарів на зарубіжних ринках за значно нижчими цінами, ніж на внутрішньому, які нерідко не покривають навіть витрат виробництва.

ембарго – заборона державою або групою держав ввезення або вивезення товарів, послуг, цінних паперів, валюти, а також затримання суден, вантажів та іншого майна, які належать іноземній державі; засіб економічного або політичного впливу одних країн на інші.