<<
>>

2.3. Бінарна опозиція «негативна свобода/ позитивна свобода».

«Свобода» – це абстрактне поняття, оскільки не можливо дати вичерпне та точне її визначення. В даному підпункті ми розглянемо різні підходи розуміння свободи як з точки зору лібералізму та комунітаризму, так і з точки зору того, що свобода у лібералізмі пов’язана з індивідуалізмом, досягненням індивідуального блага, а в комунітаризмі – з колективізмом, досягненням загального блага.

Перш ніж перейти до аналізу свободи через призму лібералізму та комунітаризму, варто з'ясувати поняття свободи. «Історія свідчить, що свобода має безкінечність різноманітних видів і відтінків, від простої фізичної незалежності, від зовнішнього впливу до надзвичайно складних і витончених її форм, шлях до яких займає ціле життя. Питання про те, чи пов’язана свобода тільки з людиною, чи вона є універсальною властивістю всіх речей у світі, по суті, залишається відкритим. Відповідь на нього залежить від того, який зміст буде вкладатись у це поняття».[260]

Історія виникнення свободи має витоки в Античності.

Підвалини розуміння свободи, закладені в Давній Греції та Римі, не втрачають цінності і в наш час. Вважається, що людина замислилась над ідеєю свободи тоді, коли вперше усвідомила себе окремішньою частиною навколишнього світу, вперше відділила себе від решти буття. Соціальні інститути та політичний устрій, що сформувались у Давній Греції, надавали великої ваги так званим вільним громадянам полісів і це зумовлювало особливості суспільного життя та способу його впорядкування.[261]

Незважаючи на те, що Середньовіччя було зосереджене суто на теологічному питанні (оскільки проблематика людської душі мала більше значення за свободу взагалі), однак, англійське поняття свободи є результатом середньовічних традицій, які під час Великої англійської революції з’єдналися з індивідуалізмом пуританського благочестя і вільної церковності.

Середнє помісне дворянство за підтримки капіталу сформувало і парламентарно забезпечило почуття незалежності, особисту ініціативу і відповідальність, які вважалися основними засадами англійської свободи.[262]

Відродження спровокувало принципові зрушення в суспільній свідомості, надаючи людській індивідуальності великого значення. Мислителі показали світові нерозривність волі з особистісним існуванням. Вперше свобода стала в один ряд зі щастям, гідністю, чеснотою, істиною, справедливістю. Відроджуючи античну традицію любові до людини поняття людської свободи знайшло самостійність.[263]

Новий час можна представити як період, в якому панують свобода (яка є предметом роздумів всіх мислителів), автономія і природні потреби окремого індивіда, якого розглядають як самобутній та незалежний атом суспільства. Ідея індивідуалізму, що була покладена в основу цих міркувань, розвивалася паралельно з гуманізмом та ідеєю людської свободи.[264]Новий час був представлений поглядами таких класиків на свободу:

- Р. Декарт (визнавав свободу волі, певним чином раціоналізуючи її, тобто сприймаючи як складову мислення);

- Т. Гоббс (вважав, що людина у відповідному сенсі цього слова не має свободи через наслідково-причинові зв’язки, які зумовлюють неможливість випадковостей);

- Б. Спіноза (на його думку, свобода для людини є пізнаною необхідністю, тобто прийняттям загальної каузальної детермінації в якості власних рішень, інтерналізуванням зовнішньої зумовленості);

- Г. Ляйбніц (для нього свобода волі була дуже важливим поняттям, вважав, що збільшення свободи можливе разом зі збільшенням самосвідомості монад);

- І. Кант (в системі якого дослідники виділяють кілька різних розумінь поняття свободи);

- Й. Фіхте (для нього поняття свободи є одним з визначальних, адже тільки вільна людина по-справжньому моральна, а весь розвиток історії є демократичним рухом до свободи);

- К. Маркс (дотримувався діяльнісно-практичного підходу до поняття свободи і думки якого були суттєво спотворені ідеологією Радянського Союзу).[265]

У філософії просвітників був зроблений дуже важливий крок до розмежування свободи і сваволі – усвідомлення того, що необхідною умовою дійсно вільного самовизначення особистості є вміння керувати власними пристрастями і відмовлятися від проявів надмірного егоїзму, погоджувати власні інтереси з інтересами інших.

У межах доби Просвітництва уявлення про особистість корелює вже не просто з визнанням природних прав людини, а з пошуками шляхів її включення до системи чинного права, умов гармонізації приватного і суспільного. При цьому переважна частина філософів даного часу стає на позиції утилітаризму, за яким приватний інтерес суверенного індивіда, його прагнення жити відповідно до власного вибору розглядається як головний засіб досягнення суспільного блага.[266]

Сьогодні можна зрозуміти безліч підходів до розуміння свободи:

1) представником першої є британський філософ і математик, лауреат Нобелівської премії Бертран Рассел. Суть його визначення наступна: «Свобода – це здатність досягати того, чого ти хочеш». Основне в цьому визначені – «я хочу». Якщо я хочу, але не можу, то, які б причини не існували, я не вільний;

2) друга група визначень свободи асоціюється з ім’ям ще одного Нобелівського лауреата, Джорджа Стиглера. Він спростив складні міркування про свободу і звів їх до простої максими: «Свобода – це багатство», оскільки чим більше у тебе багатства, тим більше у тебе свободи дій;

3) третя група визначення свободи асоціюється з ім’ям теж Нобелівського лауреата, австрійського економіста Фрідріха фон Хаєка. Його визначення свободи є негативістським, тобто визначається через явище, в якому свободи немає. Свобода, на думку автора, визначається тим, наскільки інша людина нав’язує тобі свою волю, а тому свобода припиняється там, де твої дії визначаються волею іншої людини чи інституту.[267]

У. Кимліка пропонує дати визначення свободи через два різні критерії, за якими можна визначити, чи збільшує та або інша свобода чию-небудь свободу в цілому. Перша, «нейтральна», точка зору пропонує чисто кількісний вимір свободи, заснований на простому підрахунку можливих дій або варіантів вибору. Друга, «цільова», дає якісніший вимір свободи, заснований на деякій оцінці важливості або цінності цих різних варіантів вибору. Почнемо з «нейтральної» точки зору, згідно з якою ми вільні настільки, наскільки ніхто не перешкоджає нам діяти відповідно до наших (реальних або потенційних) бажань.

Проблеми з нейтральною свободою полягають у тому, що не можливо говорити про більшу або меншу свободу, адже неможливо її оцінити, оскільки немає шкали, за якою можна вимірювати кількість нейтральної свободи. В рамках «цільового» визначення кількості свободи залежить від того, наскільки важлива для нас ця свобода, враховуючи наші інтереси і цілі. Цільове визначення свободи вимагає якогось стандарту оцінки важливості свободи, для того, щоб вимірювати кількість свободи, що міститься в ній. Є два основні стандарти: згідно з «суб’єктивним» стандартом цінність конкретної свободи залежить від того, наскільки індивід бажає її; згідно з «об’єктивним» деякі цінності важливі незалежно від того, чи бажає їх та або інша людина.[268]

Як стверджує Гвідо Де Руджеро слід відрізняти поняття «свобода» і «свободи». Адже обидві розкривають суть різних політико-правових систем: перша з цих систем відноситься до свободи як до абстракції, де «свобода» – це поняття, покликане висловити сутність людської особистості; інша ж система відносить до поняття «свободи» сукупність окремих прав, пільг, які не залежні від обставин та усіляких концептуальних формулювань.[269]Ми ж у даному пункті будемо розглядати перше поняття свободи, а саме свободи як сутності людської особистості чи як досягнення суспільства загалом.

Невід’ємною частиною свободи є три групи об’єктивно наявних обмежень:

1) закони природи (до прикладу, закони тяжіння і сили струму, швидкість світла, хімічні реакції і генетичні взаємозв’язки діють незалежно від бажань людини). Нерозумна людина намагається ігнорувати або скасувати закони природи, а вільна людина вивчає їх і підкоряється їм;

2) анатомічні обмеження людини (кожен з нас є унікальною біогенетичною системою, тому ми відрізняємося з ростом, вагою, метаболізмом, по інтенсивності роботи органів почуттів і головного мозку і, відповідно, ми маємо різні можливості). Нерозумна людина вважає такий стан природи несправедливим і вимагає рівності, намагаючись ігнорувати анатомічні особливості, натомість вільна людина уважно вивчає свій організм, виявляє його особливості, сильні і слабкі сторони і відповідно до даної інформації ставить свої життєві цілі і вибирає засоби для їх досягнення;

3) пов’язана із самою природою людської діяльності.

Вони називаються праксеологічними та означають неможливість одночасно досягти двох взаємовиключних цілей. Не можна, наприклад, ставити мету бути здоровим і отримувати задоволення від регулярного споживання героїну.[270]

Отже, до ознак розуміння свободи, що є спільними для обох філософсько-правових течій, як лібералізму, так і комунітаризму, слід віднести:

- свобода – це одна із фундаментальних цінностей суспільства і права;

- початкове розуміння свободи ототожнювалось зі «звільненням від чогось» (чи то від матеріальної незалежності, чи від примусу і гноблення, чи від свавілля влади тощо);

- слід розрізняти свободу фізичну, психологічну та самосвободу;

- поняття «свободи» і «свобода» не є тотожними, оскільки останнє значно ширше і охоплює можливість вибору, самоконтроль, самообмеження, відповідальність тощо;

- свобода завжди пов’язана з обмеженнями, які поділяються на: закони природи, анатомічні обмеження, обмеження, пов’язані із самою природою людської діяльності;

- свободу поділяють на негативну («свободу від», несоціальну, індивідуальну, зовнішню) та позитивну («свободу для», соціальну, колективну, внутрішню).

Тому свобода – це фундаментальна цінність, принцип, який визначається як мірою допустимого через можливість вибору, так і мірою об’єктивно можливого через усвідомлення пізнаної необхідності та усвідомлення обов’язку відповідальності. Саме таке визначення є поєднанням розуміння свободи в обох філософсько-правових течіях.

Свобода у нашому дослідженні – не тільки основна цінність, але і системоутворюючий принцип. Теорія лібералізму будувалася таким чином, щоб ясно позначити і пов’язати між собою всі основні відносини, в яких залучена свобода: і побутові, і ціннісні, і політичні, і моральні. Але оскільки ні саме уявлення про свободу, ні її реальне втілення не виникли лише з появою ідей лібералізму чи комунітаризму, то теорія свободи виявилася продовженням цілої низки історичних традицій. Частина з них лібералізмом та комунітаризмом розвивається, частина видозмінюється, частина опинилася відкинутою.

[271]

Свободу слід аналізувати, з одного боку, на підставі індивідуальності та понять індивідуалізму, приватності, поняття автономії, а з другого, – на підставі соціальності і понять публічного простору та його зв’язку з приватним, поняття спільноти та комунітарності.[272]

У межах філософії класичного лібералізму станом на середину ХІХ ст. варіативність розуміння індивідуальної свободи знайшла відображення у низці категорій:

1) природна свобода людини (протиставляється свободі громадянина держави (Локк), що поділяється на політичну (Локк, Сміт) і соціальну (Мілль). Усі ці різновиди індивідуальної свободи по суті вкладаються в рамки свободи «від», тобто негативної свободи);

2) негативна свобода громадянина (позначає певну сферу у просторі активності дієздатної людини, в яку не має права втручатися ані держава, ані суспільство, ані інші індивіди (Кант, Мілль)).[273]

На відміну від античного розуміння свободи класичний лібералізм робить ставку на ідею свободи «від», на особисту незалежність, на право окремого індивіда бути захищеним від втручання в його власне життя з боку держави та інших людей. Політичним ідеалом лібералізму є не демократія, а свобода і влада закону. Наприкінці ХVІІІ століття зразком такого ідеалу вважалася Великобританія. Ця ліберальна держава не була демократичною – через високий майновий ценз для чоловіків і політичної дискримінації жінок, оскільки тільки 2% населення мали виборчі права, – однак індивідуальним виборі і свободі тут надавалося більше простору, ніж де б то не було ще.[274]

У лібералізмі поняття «свобода» індивіда прямо пропорційно пов’язане з поняттям «індивідуалізм»: наскільки індивід вільний у суспільстві, наскільки він має прав і свобод у ньому, наскільки він не відчуває контролю з боку держави, настільки він має можливість на прояв власних можливостей та здібностей, власного або групового індивідуалізму. Однак свобода може асоціюватися й з повним свавіллям, з найтоншим мотивуванням людських вчинків, з усвідомленою необхідністю тощо. Свобода – це здатність приймати рішення та діяти відповідно до власних цінностей та ідеалів, що формуються в процесі пізнання закономірностей реального світу; здатність людини оволодівати умовами власного буття, долати залежність від природних та матеріальних сил, зберігати можливість для самовизначення, вибору власних дій та вчинків.[275]

Часто під свободою розуміють свободу вибору, принципову можливість віддавати перевагу, надати можливості подіям, розвиватись саме у бажаному напрямі та ін. Однак таке розуміння свободи є недостатнім, неповним, ілюзорним, тому що свобода вибору може проявити себе у ситуації, коли людину примушують здійснювати вибір, коли вона бажала б його уникнути взагалі, або ставлять у ситуацію, в якій вона повинна вибирати між неприйнятними альтернативами. Хоч вибір – це один з можливих проявів свободи, але не її сутність, оскільки свобода – багатомірна. Сучасне розуміння свободи вміщує в себе відсутність перешкод, доступність вибору, ефективну владу, свободу як статус, свободу як самовизначення, свободу робити те, що хочеться, і, нарешті, свободу володіння собою. Особистісний аспект свободи проявляється як усвідомлена можливість самостійно визначеного і скерованого розвитку, спонтанної, довільної активності, як можливість вести такий спосіб життя, який подобається. Свобода, яка розуміється таким чином, є простором приватного життя, який характеризується автономією волі (одна з ключових категорій соціальної філософії лібералізму), розвинутим самоусвідомленням і почуттям гідності.[276]

Сучасний лібералізм, на жаль, найчастіше під свободою розуміє якраз можливість вибору, що передбачає розвинуте і диференційоване уявлення про неї. На даному етапі розвитку в поле зору лібералізму потрапляють усі різновиди свободи, кожний з яких відповідає певній сфері діяльності (наприклад, світоглядна, політична свобода, соціальна, економічна, творча, свобода любові тощо).[277]

Дж. Мілль вважав, що людська свобода повинна включати:

1) свободу совісті у найповнішому сенсі; свободу мислення і чуття; абсолютну свободу думки і ставлення до будь-яких предметів, практичних або теоретичних, наукових, етичних або релігійних (внутрішній світ свідомості);

2) до сфери людської свободи входить свобода смаків і занять; свобода формувати план життя, котрий відповідає нашому характеру; свобода робити те, що ми любимо без будь-яких перепон з боку нам подібних за умови, що ми не шкодимо їм, хоча б вони і вважали нашу поведінку безглуздою, розбещеною чи хибною;

3) свободу індивідів створювати різні союзи; свободу об’єднуватися задля будь-яких цілей, що не несуть шкоди іншим; при цьому передбачається, що особи, котрі створюють союз, є повнолітніми і не були примушені чи обдурені.[278]

Свобода, яка трактується в суто ліберальному розумінні, затверджується в реалізації певних невідчужуваних прав, які утворюють простір, в якому людина може діяти вільно, сама визначаючи себе і напрями своєї реалізації. У перелік таких фундаментальних прав слід включити такі базисні людські права і свободи: право на життя, свободу вільно обирати заняття, свободу слова і совісті, свободу самовираження в усіх сферах соціального і приватного буття, свободу асоціацій і контактів, право власності і розпорядження нею. До фундаментальних прав також додаються певні політичні права, які репрезентують загальновизнані принципи демократичного громадянства: конституціоналізм, право обирати представників влади і контролювати їх, право висувати свою кандидатуру на виборах в усі органи і структури влади, право на гарантований захист закону, право на вираження протесту законним шляхом та інші.[279]

Проте усі ці види свободи і відношення між індивідами мають силу тільки у суспільстві з ідеологією класичного лібералізму, яке вважається вищим за всі інші. Ці інші можуть бути позбавленими свободи не тільки в силу своєї внутрішньої природи, а й через ставлення ззовні – з боку «вищої» культури, яка виконує у цьому випадку суто патерналістську місію «удосконалення» «нижчих».[280]

Ідеї свободи, індивідуальності і розкріпаченого розуму мають велику цінність, потреба в якій велика як ніколи. І завдання лібералізму полягає в тому, щоб зробити ці цінності інтелектуально й практично відповідними сучасним потребам. Скориставшись поняттям історичної відносності, стане зрозуміло, що поняття свободи існує завжди. Конкретна свобода означає звільнення від впливу певних гнітючих сил, емансипацію від чогось, що колись розглядалося як нормальна частина людського життя, але тепер відчувається як щось обтяжливе. Так, в свій час свобода означала звільнення від рабської праці; в інший час вона означала позбавлення певного класу від кріпосної залежності; наприкінці XVII – початку XVIII століття вона означала звільнення від деспотичного династичного правління; у XIX-XX столітті означала звільнення промисловців від успадкованих з минулого правових звичаїв, що стримують розвиток нових продуктивних сил. Сьогодні вона означає звільнення від матеріальної незабезпеченості, від примусу і гноблення, що заважають більшості долучатися до величезних культурних ресурсів. Отже, вплив свободи завжди направлено на якийсь клас або групу, які страждають від певного типу обмеження, причиною якого є наявний в сучасному їм суспільстві розподіл влади. Якщо коли-небудь виникне безкласове суспільство, формальне поняття свободи втратить свій сенс.[281]

Проблема лібералізму у тому, що здебільшого свободу вони розуміють якраз у такому сенсі. З одного боку, завдяки такій свободі відбулись важливі історичні реформи, без яких сучасне суспільство не могло б існувати, а з іншого боку, на сьогодні поняття свободи значно ширше від просто звільнення певного класу суспільства від обмежень їх прав.

Свобода особистості – це одна з основоположних цінностей лібералізму, яка поряд з рівністю, справедливістю є визначальною цінністю. Прихильність принципу індивідуальної свободи прямо випливає з принципу індивідуалізму і прагнення забезпечити кожному індивіду можливість діяти на власний розсуд, задовольняючи власні інтереси. Проте насправді ліберали воліють говорити про «свободу в рамках закону», ясно усвідомлюючи, що свобода однієї людини може обернутися загрозою для свободи інших людей і взагалі перетворитися у вседозволеність.[282]

У підґрунті особистої свободи лежить свобода думки, але вона небагато варта без свободи обміну думками. Водночас особиста свобода на рівні розуму і думки є найвищим проявом свободи як такої, оскільки вона є необмеженою, адже ніхто і ніщо не в силах її обмежити, вона не підлягає зовнішньому контролю і регулюванню, що здійснюються проти волі самого індивіда. «Свобода думки» і «свобода висловлювати думки» – це дві різні константи. Особливість свободи думки полягає в тому, що вона залежить лише від індивіда і від його здібностей сприймати, оцінювати світ і порівнювати себе з ним. Свобода думки являє собою внутрішній духовний ареал людини і не потребує свого обов’язкового оголошення, нікого не можна примусити до цього або відмовитися від своїх думок і переконань.[283]

Яскравий представник лібералізму Дж. Локк вважає, що основним «базовим» правом, що має визначальний характер взаємовідносин індивіда та соціуму є право на свободу. Підставою природної свободи людини, під якою Локк розумів відсутність підпорядкування людини людині, йому уявляється природний закон, який є гарантією такої свободи. Розум (тобто природний закон) вчить всіх людей, що всі люди рівні і незалежні, і жоден з них не повинен завдавати шкоди життю, здоров’ю, свободі або власності іншого. Одночасно Локк обґрунтовує невідчужуваність природної свободи. Той же розум вчить, що свобода від абсолютно деспотичної влади – найважливіша гарантія безпеки людини, і коли він з нею розлучається, він ставить тим самим під загрозу своє життя. Але цього людина не має права робити, бо вона не має влади над власним життям, не може позбавити себе життя, а отже, не може за допомогою договору або власної згоди віддати себе комусь в рабство, під абсолютну деспотичну владу. Справедливість відкидає саму думку про те, що втрата свободи для одних може бути виправдана великим благом для інших, вважає Локк, вона не дозволяє, щоб принесення в жертву меншості компенсувалося зростанням благоденства для більшості. Свободу людини Локк трактує як відсутність заборони.[284]

Локк вважає: «Природна свобода людини полягає у тому, що вона є вільною від будь-якої вищої за неї влади на землі і не підкоряється волі чи законодавчій владі іншої людини, а керується тільки законами природи. Свобода людини у суспільстві полягає в тому, що вона не підкоряється жодній іншій законодавчій владі, окрім тієї, котра встановлена за згодою у державі, і не знаходиться у підпорядкуванні чиєї-небудь волі та не обмежена жодним законом, виключаючи ті, що будуть встановлені певним законодавчим органом відповідно до висловленої йому довіри».[285]

Отже, суттєвим внеском Локка у розробці розуміння свободи є:

1) розмежування свободи члена суспільства від свободи природної;

2) виявлення нерозривного зв’язку належної у рівній мірі кожній дорослій людині свободи з законом. Хоча закон, з одного боку, обмежує свободу, з іншого боку він, а через нього – держава, гарантує певний простір свободи кожному із громадян.

Локкову свободу можна ідентифікувати як свободу від незаконного зовнішнього втручання, тобто як «негативну свободу».[286]

Однак справжня свобода особистості полягає не у сваволі, а в тому, щоб мати над собою владу і не давати волі пристрастям, керуватися власним розумом і нести повну відповідальність за свої рішення і вчинки.[287]

«Свобода та відповідальність – це нерозривні єдності одного начала, бо без свободи не можлива відповідальність, а без відповідальності не можлива свобода. Так, без свободи особистості не можливо говорити про її відповідальність, бо якщо людина не володіла свободою, то питання про відповідальність за свою поведінку втрачає сенс. Зрозуміло, що цілком закономірно: чим більше людина має свободи вибору, тим більша у неї відповідальність, а межі свободи – це інтереси інших та суспільства загалом. Адже людина як член суспільства має діяти лише в межах, які відповідають вимогам моралі та закону, тобто його ціннісно-нормативним правилам. Проте свобода вибору буде легкою, якщо потреби особи тотожні її внутрішньому переконанню, що збігається зі загальнолюдськими нормами поведінки. А збігатимуться вони лише тоді, коли особа осмислила та пізнала дійсне право та зрозуміла, яка його роль в суспільстві».[288]

Стосовно поглядів лібералів на свободу, комунітаристи спираються на соціологічні спостереження, згідно з якими розширення індивідуальних свобод, у тому числі й свободи вибору, в певний момент стає обтяжливим для особи і підриває соціальний порядок, на якому, кінець кінцем, і ґрунтуються ці свободи. Комунітаризм висуває тезу про соціальну зумовленість індивідуальної свободи і про ком’юніті як середовище, що забезпечує цю свободу. На їхню думку, саме ком’юніті є тим саморегульованим механізмом захисту автономії людини, яке покликане здійснити належне правове регулювання дотримання конституційних норм. Відсутність таких механізмів неминуче призводить до зростання контролю з боку держави та інших бюрократичних структур і, як наслідок, до утиску індивідуальної свободи. Ком’юніті є тією необхідною проміжною структурою, яка здійснює посередництво між особою і макросоціумом, забезпечує захист її прав і свобод. З огляду на вищезазначене, вільна людина потребує спільноти; збереження автономії особи вимагає нової інтеграції; реалізація людського капіталу залежить від здібності людей до спілкування – такі постулати сучасних комунітаристів.[289]

Отож, з одного боку, звичайно, свобода є вивільненням від чогось чи когось; з іншого, свобода має розумітися як спроможність самостійно обрати і виконати обрану дію задля «чогось вартого», свободою «до» (іноді кажуть, свободою «для»). Як видно, такий підхід до осягнення свободи зводить розуміння свободи як сваволі чи панування над кимось, тобто тільки до свободи негативної.[290]

Одні із перших, хто запропонував поділ свободи на негативну та позитивну, були ліберали І. Берлін та Дж. Ст. Мілль. Поняття негативної свободи визначає існування певної особистої сфери, в межах якої людина робить те, що обирає й хоче, та куди не має права втручатися ніхто сторонній. Таким чином, ідеться про особисту, недоторканну свободу кожної людини, кожного громадянина. Так би мовити, про її приватну сферу, яку так відстоюють ліберали. У свою чергу позитивна свобода – це невід’ємне право на самовизначення кожної особи, тобто йдеться про так зване володіння собою. Деякі дослідники порівнюють та тісно пов’язують позитивну свободу з автономією.[291]

«Негативне» значення слова «свобода» – це невтручання з боку інших. На думку І. Берліна, чим ширший простір, де нема втручання, то ширша моя свобода. «Позитивне» значення слова «свобода» – це бажання особи бути володарем самої себе. «Я хочу бути знаряддям своєї волі, а не волі будь-якої іншої людини. Я хочу бути суб’єктом, а не об’єктом; хочу діяти, керуючись власними міркуваннями, досягаючи усвідомлених мною цілей, а не під впливом якихось зовнішніх чинників. Я хочу бути кимось, а не ніким; хочу сам вирішувати, а не щоб вирішували за мене, керувати сам собою, а не бути керованим чимось зовнішнім або іншими людьми, так, наче я річ, тварина чи раб, неспроможний виконувати роль людини, тобто складати собі власні мету та лінію поведінки і дотримуватися їх. Це принаймні та роль, яку я мав на увазі, кажучи, що я розумний і що саме мій розум вирізняє мене як людину з решти світу. Я хочу, насамперед, усвідомлювати себе як мислячу, активну істоту, наділену бажаннями, відповідальну за зроблені мною вибори і спроможну пояснити ці вибори через посилання на мої власні ідеї та міркування. Я почуваюся вільним настільки, наскільки я вважаю це правильним, і невільним настільки, наскільки мене примушують усвідомлювати, що це не так» – ось суть позитивної свободи за І. Берліном.[292]

Як бачимо, для І. Берліна суть позитивної свободи зводиться до самосвободи, тобто особа наскільки свобідна, наскільки відчуває себе такою. З огляду на це, на нашу думку, можна говорити про зовнішню і про внутрішню свободу. Дану класифікацію можна провести відповідно до західної та східної культури світу. Захід шляхом створення численного середнього класу та запровадження ліберальних цінностей розкріпачив людину зовнішньо, а Схід піклувався про внутрішню свободу. Отож позитивна свобода – це можливість самовираження.[293]

Якщо ступінь зовнішньої свободи визначається мірою об’єктивно можливого, то рівень внутрішньої свободи вимірюється ступенем допустимого, тобто прийнятного з точки зору особистої відповідальності, перед обличчям совісті, і припускає самообмеження. Людина сама обмежує себе відповідальністю, проявляючи здатність до самообмеження і самоуправління, тобто покладає на себе обов’язок відповідальності. Свобода не можлива без самосвідомості, самопізнання, самокритики, самовизначення, самообмеження, відповідальності.[294]

Отож, щоб стати гідними членами громадянського суспільства, людям потрібно неабияке самообмеження. Воно дуже важливе у випадках, коли ми стикаємося з іншими людьми, які мають інші базові цінності, або з тими, чиї інтереси вступають в конфлікт з нашими власними, або коли нас закликають до жертв в ім’я загального блага. Самообмеження потрібно для того, щоб члени справедливого суспільства не вдавалися до насильства заради досягнення власних цілей; щоб вони з готовністю йшли на відчутні жертви, пов’язані з визнанням результатів мирного досягнення взаємних домовленостей. Між іншим, таке самообмеження не є природнім. Багато суспільств повинні пройти довгий шлях як владою, так і релігією для того, щоб його члени виробили в собі звичку самообмеження.[295]

Справедливо стверджує С.С. Сулакшин, що проблема свободи для індивіда є абстракцією, непридатною навіть у порядку теоретичного конструювання, наближеному більш-менш до реальності. Людина може бути вільною тільки всередині себе, це тоді, коли вона може вибрати між добром і злом. І нічого іншого. В цьому виборі індивіду ніхто і нічого не може наказувати, не може його в цьому ні контролювати, ні карати – ніхто, крім його совісті чи суворого суду, якщо він буде. Але як тільки у Робінзона з’явився П’ятниця, тобто як тільки людина-індивід потрапляє в суспільство, то знята ідея свободи зникає як така. Виникає прямо протилежна категорія – співвіднесення себе з іншими. А це є урізання свободи, а не її апеляція, не її гіпертрофованість, що в чистому вигляді намагаються привласнити собі теорія, практика, ідеологія, імплементація різного роду в рамках лібералізму.[296]

Ісайя Берлін роз’яснює значення свободи наступним чином: «негативне» значення міститься у відповіді на запитання, «в яких межах суб’єкта – особі чи групі осіб – дозволено чи слід дозволити робити те, що він може робити і бути тим, чим він може бути, без втручання інших осіб?; «позитивне» значення міститься у відповіді на запитання: «що, чи хто є джерелом контролю чи втручання, за допомогою якого можна переконати когось робити саме так чи бути саме таким?»[297]Джерелом переконання для комунітаристів є ідея загального блага, завдяки пошуку спільного існування людина переконує себе вчиняти краще не лише для свого блага, але й з урахуванням чужих інтересів.

Як вважає Т.П. Волкова, слід говорити не про опозицію свободи негативної і позитивної, а про опозицію блага до свободи. Саме це і є однією з найбільш важливих розбіжностей між комунітаристами і лібералами. Починаючи з Н. Макіавеллі, концепція блага витісняється концепцією свободи. За лібералізмом, свобода стає передумовою всіх і всіляких благ та дає людям можливість досягти різноманітності благ. Однак досвід лібералізації в багатьох країнах призвів до того, що плодами свободи, досвідом обміну волі на блага оволоділи лише деякі. Комунітаристи вважають, що саме в результаті поширення свободи завдяки ліберальним поглядам, у суспільстві в США, наприклад, багато людей опинилися за межами суспільного договору – афро-американці, частина жінок, нижчі верстви населення, кожен, чия культурна ідентичність не відповідає західним стандартам. Всі спроби вселити їм думку про те, що вони повинні стати гідними свободи, не привели до успіху. Тому серед бідних, маргінальних верств населення з’явився інший пріоритет – благо, адже, як вони вважають: нехай ми не гідні свободи і не можемо обміняти її на благо, ми хочемо свою частку благ, ми хочемо блага сьогодні.[298]

Як стверджує Дж.К. Маккелем, різниця у поглядах філософів і науковців між «свободою від» і «свободою для» є така :

1. Науковці, схильні до концепту «негативної» свободи, вважають, що тільки наявність чогось може зробити особу невільною, натомість філософи, схильні до концепту «позитивної» свободи, вважають, що й відсутність чогось теж може зробити особу невільною.

2. Перші вважають, що особа вільна робити щось лише тоді, коли ніщо, спричинене діями інших осіб, не перешкоджає їй робити це; другі не визнають такого обмеження.[299]

У центрі уваги позитивної свободи – щось робити, чогось добиватися, чимось ставати, тоді як «негативна» концепція свободи поміщає у фокус деяку зону діяльності, у межах якої індивід наданий самому собі і не підлягає зовнішньому контролю.[300]

Негативна свобода або свобода «від» з ліберальної точки зору, це, перш за все, стан, коли права окремої людини на життя, власність і безпеку не порушуються. Такий стан речей філософи називають «негативною свободою», оскільки вона накладає на інших тільки негативні зобов’язання – зобов’язання не втручатися в ті чи інші сфери нашого життя, наприклад, в нашу свободу говорити, писати, читати, слухати, сповідувати свою віру, виховувати дітей, володіти власністю, займатися бізнесом, бути захищеним від довільного арешту або затримання. Скажімо, свобода слова чи свобода совісті – це заборони на втручання кого б то не було в ці важливі прояви життя людини. Інакше кажучи, на думку прихильників «негативного» значення свободи, я вільний лише в тій мірі, в якій я вільний від втручання в мої справи іншої людини або групи людей.[301]

Як стверджує Чарлз Тейлор, негативні теорії намагаються визначити свободу на основі індивідуальної незалежності від інших індивідів, а позитивні теорії намагаються ототожнити свободу з колективним самоврядуванням. Доктрини позитивної свободи відстоюють погляд, що свобода пов’язана з контролем, який здійснює індивід над своїм життям. Згідно з цим поглядом, індивід вільний тільки тією мірою, якою він справді визначає себе й характер свого життя. Концепт свободи в даному випадку – це концепт реалізації. Натомість негативні теорії можуть покладатися просто на концепт можливості, згідно з яким бути вільним означає те, що ми можемо робити, ті шляхи, які відкриті перед нами, байдуже, чи робимо ми що-небудь, щоб використати ці можливості. [302]

«Як ми побачили, першу фундаментальну відповідь формує негативний концепт свободи. Ця форма свободи, яку часто прирівнюють до поняття «приватності», полягає в приватній сфері, в межах якої люди можуть робити, що їм подобається, вільні від «публічного втручання». Центральною ідеєю лібералізму є аргумент щодо питань, де пролягає кордон приватної сфери і як він може бути захищений» .[303]

Розглядаючи свободу та приватність, виникає питання: чи дані поняття є тотожними, чи одне з них все-таки ширше за інше. Загальне поняття свободи є значно ширшим за поняття приватності – це не піддається сумніву, оскільки приватність, це лише одна із форм свободи – негативної. Власне перетин обсягів понять «свобода» та «приватність» відбувається в понятті негативної свободи. Отож негативна форма свободи, яку часто прирівнюють до поняття «приватності», полягає в приватній сфері, в межах якої люди можуть робити, що їм подобається, вільні від «публічного втручання».[304]

Отож, одні вбачають сутність свободи у відсутності примусу, інші вірять, що вона реалізується лише в переслідуванні і досягненні певної абсолютної колективної мети; одні виступають за органічний, повільний, напівсвідомий розвиток, інші – за наукову зумовленість; одні за процес спроб і помилок, інші – за впровадження єдиної вартісної моделі.[305]

Отже, найвища цінність лібералів – індивідуальна свобода. Ліберали характеризуються негативним розумінням свободи, тобто свободи від примусу, протиставлюваної позитивній свободі, яка, на їх думку, веде до деспотизму.[306]

Індивідуальна свобода – це свобода, «поширена на кожного зокрема», а з іншого боку, – це свобода «розрахована на одну особу». Це не означає, що така свобода неодмінно суперечить соціальним стандартам спільного проживання людей в суспільстві, однак, вона сигналізує про певну осібність у користуванні свободою. І це є однією з визначальних рис індивідуалізму як риси лібералізму.[307]

За Міллем, до сфери індивідуальної свободи входять: свобода совісті, почуття, погляду, думки, а також свобода вибору і прагнення тієї чи іншої мети, свобода влаштовувати своє життя за своїм особистим характером та власним розсудом; свобода діяти спільно з іншими індивідами, поєднуватися з ними для досягнення якоїсь мети, лиш би все це не було шкідливим іншим людям. Якщо індивід дотримується цієї умови, суспільство не має права втручатись у його справи, якими б його дії не здавались нерозумними і навіть ганебними. Обґрунтовуючи значущість цих свобод, Мілль підкреслює, що найважливішими є свободи думки і слова, свободи вибору й асоціації. Тільки те суспільство вільне, у якому всі ці різновиди свободи існують абсолютно однаково для всіх його членів, незважаючи на те, якою б не була форма правління.[308]

Таким чином, лібералізм – це ідеологія індивідуальної свободи і рівності в свободі. Вона сформувалася на основі філософії класичного лібералізму, основними ідеями якого є і були: індивідуалізм, пріоритет природних прав людини, недоторканність негативної свободи особистості, рівноправність, рівність перед законом, договірна природа держави, правління права, плюралізм і конкуренція, соціальний прогрес «знизу» і віра в його неминучість, конкурентна ринкова економіка, конституційна представницька демократія.[309]

Індивідуальну свободу ще також називають «свобода від». Справжня свобода ліберального суспільства можлива тільки за наявності високої соціальної згуртованості і демократичної активності індивідів (громадян), яка виникає на її основі. Відповідно така згуртованість (комунітаризм) вимагає від громадян їхньої ідентичності, тобто особливої прихильності до своєї спільноти, його ідеалів і цінностей. По суті, загальна (громадянська, політична) ідентичність і є те, що створює суспільство як суспільство, тобто союз вільних і рівних громадян, які поділяють спільні цінності і культивують на цій основі свою громадянську (політичну) свободу.[310]

Особистій свободі комунітаристи протиставляють колективну. Колективна діяльність спільноти відбувається не внаслідок обмеження, а через свободу й загальну добровільну згоду. Саме колективна свобода іноді спроможна більше реалізувати ті досягнення, для здійснення яких індивід надто слабкий чи безсилий, тоді як сила колективної дії велика. Прогрес людини, хоч у якому аспекті розглядати його, завжди полягає в загальному соціальному поступі, у здобутках усвідомленої та неусвідомленої співпраці. В цій роботі велику й дедалі більшу роль відіграють добровільні об’єднання. Одним із таких добровільних об’єднань є держава, як одна з форм об’єднань серед багатьох інших, що вирізняється використанням примусової сили, своїм найвищим становищем і своїми претензіями на контроль над усіма, хто живе в її географічних межах. Держава є однією з-поміж багатьох інших форм об’єднань, створених із метою підтримки та вдосконалення життя.[311]

Поняттям державного примусу можна охопити три сфери державних функцій: охорона, сприяння успіхам народного життя, позитивне здійснення суспільних цілей і ініціатив. Примус держави викликано потребами і становищем суспільства, оскільки саме потреби і вимоги суспільства обмежують примус. Натомість сваволя нічим не обмежується. Сфера суспільного життя, яка залишається за межами примусу, складає сферу підприємництва і свободи.[312]

Функція державного примусу – долати індивідуальний та здійснюваний будь-яким об’єднанням індивідів у межах держави примуси. Саме з допомогою такого примусу держава забезпечує індивідуальні і колективні свободи своїх громадян, а також своє право виконувати спільні проекти без опору з боку окремих непокірних членів суспільства. Держава, безперечно, надає індивідам та об’єднанням не тільки певні права, а й повноваження, однак вона здійснює контроль над цими повноваженнями в інтересах рівної для всіх справедливості. Примус виявляється недієвим у сфері свободи, сфері духовного зростання, і так само свобода виявляється неспроможною забезпечити зовнішній порядок там, де внаслідок браку запроваджених згори обмежень люди мають змогу безпосередньо або опосередковано обмежувати одне одного. Ось в цьому і полягає конфлікт між свободою і примусом, бо, по суті, вони потрібні одне одному. Основне завдання примусу – забезпечити найсприятливіші зовнішні умови внутрішнього зростання і щастя тією мірою, якою ці умови залежать від спільних дій та одностайного послуху.[313]

Суперечки щодо свободи починаються, коли постає питання, наскільки законним є обмеження свободи індивідів на здійснення нерозумних вчинків. Ці суперечки тривають навколо співвідношення між негативною та позитивною свободою, між тим, наскільки свобода є відсутністю примусу, і тим, наскільки вона є можливістю робити розумні вчинки. Однак ліберальні суперечки щодо свободи сягають навіть далі. Серед лібералів загальновизнано, що цінність свободи виявляється тільки за цивілізованих умов. Тому, скажімо, якщо у країні голод, хвороби, марновірство, неписьменність тощо, наявні у значних масштабах, то свобода є неприпустимою розкішшю. Однак цивілізовані умови є необхідною детермінантою свободи, тому утвердження цивілізованих умов, потрібних для того, щоб свобода стала значущою цінністю, є обов’язковою умовою. А це відповідно вимагає примушування індивідів робити такі вибори, які б сприяли цьому. Таким чином, з цього випливає, що для утвердження свободи необхідне її обмеження. Відтак постає найбільш спірне питання для лібералів, яке полягає у тому, наскільки свободу можна законно обмежувати, щоб підвищити добробут, поліпшити охорону здоров’я, безпеку, освіту та інші її передумови. Великий простір для суперечок відкриває і питання, чи є свобода єдиною засадничою цінністю лібералізму. Адже якщо єдина цінність – це свобода, то, отже, всіма іншими можна жертвувати заради цієї основної. З другого боку, якщо вважати, що лібералізму притаманні інші засадничі цінності, то тоді і можна виправдати обмеження свободи шляхом визнання більшої важливості інших цінностей, що є цілком розумним з огляду на певні контексти. З приводу названих проблем не існує згоди серед лібералів щодо того, як мають вирішуватися такі конфлікти.[314]

Індивідуалізм розуміється перш за все як прагнення індивіда до незалежності від примусових соціальних зв’язків заради вільного, необмеженого вибору життєвих шляхів, здійснення свого законного права «присвятити всю свою енергію досягненню власних успіхів», «бути самим собою та бути для себе». При цьому свобода трактується не як можливість здійснювати абсолютно довільний вибір або бути незалежним від необхідності, а як спроможність реалізовувати свої можливості та удосконалювати свою природу відповідно до її законів. Проте індивідуалізм не можна відокремлювати від поваги людини до власної унікальності та гідності, від її орієнтації на власні сили, від її готовності взяти відповідальність на себе, врешті-решт, від її любові до себе.[315]

Отже, індивідуальна свобода розуміється як відсутність будь-яких обмежень та тиску ззовні, при цьому діяльність держави зводиться здебільшого до підтримання суспільного порядку і безпеки громадян. Недоліки індивідуалістської концепції містяться в тому, що необмеженість свободи призводить до поглиблення соціальної нерівності, оскільки робить фундаментальні права та свободи особистості важкодосяжними для найнижчих прошарків суспільства. Дана концепція недооцінює роль групи або колективу як суб’єкта політичного, соціального, економічного, культурного життя.[316]

Заперечуючи теорію лібералістів, комунітаристи захищають свободу спільноти, наводячи той аргумент, що при розширенні меж індивідуальної свободи таке розширення в певний момент набуває своєї критичної межі, і сама свобода стає тягарем для особистості, тобто людина намагається «втекти від свободи». Тим самим підривається суспільна стабільність та соціальний порядок, на яких і ґрунтуються всі свободи та права особистості. Як рішення цієї проблеми комунітаристи висувають тезу про роль ком’юнітів в обумовленості індивідуальної свободи, де ком’юніті – це середовище, яке цю свободу забезпечує. Ком’юніті – це необхідний проміжний ланцюг, референтна група, яка зв’язує окрему особистість із макросоціумом, забезпечує захист її прав та свобод. Саме тому основні постулати сучасного комунітаризму є: «свобідна людина потребує ком’юніті», «збереження автономії особистості вимагає нової інтеграції», «реалізація людського капіталу залежить від здатності людей до спілкування».[317]

Міркуючи про суспільний порядок як запоруку свободи людини, А. Етціоні характеризує ліберальне суспільство як суспільство, в якому міра соціального порядку значно менш обмежена, і яке покладається на ринкові механізми навіть у галузі громадських служб, здебільшого використовує прагматичні методи. У комунітарній парадигмі здорового суспільства найціннішим є дотримання рівноваги між індивідуальною свободою особистості, яка сама по собі вже є цінністю, і морально-соціальними цінностями. Оскільки абсолютно вільних людей у суспільстві бути не може, то людина соціальна за своєю суттю постійно перебуває під впливом культурних, моральних, соціальних факторів, не кажучи вже про вплив з боку інших людей. Здорове суспільство не віддає перевагу суспільному благу перед індивідуальним чи навпаки, як закидають це ліберали комунітаристам; воно підтримує соцієтальні формації, які забезпечують всебічну збалансованість цих амбіполярних соціальних цінностей.[318]

Однак не всі ліберали розглядають свободу як право на вседозовленість. Так, неоліберали виходять із соціального тлумачення свободи, яка випливає з факту приналежності індивіда до суспільства, що означає не відсутність обмежень, а здатність або можливість людини – причому, нарівні з іншими, – зробити для себе і суспільства щось корисне. Дана течія лібералізму наполягає на тому, що суспільство існує завдяки взаємодопомозі своїх членів, а його прогрес пов’язаний з переходом від конкуренції до співпраці. Це змінювало саме ставлення до держави, яка розумілася вже як інструмент не обмеження, а розширення свободи, тобто засіб формування соціальних інститутів, що забезпечують умови для розвитку інтелектуальних і моральних можливостей індивідів. Одночасно і взаємовідносини держави, і індивіда стали розумітися як форма спільної боротьби за моральне вдосконалення людини.Узагальнюючи, зауважимо, що неолібералізм став платформою для програми забезпечення соціальних прав, без яких неможливі свобода і гідне життя людини (що передбачало створення громадської системи освіти, встановлення мінімальної заробітної плати, контроль за умовами праці, надання допомог у звязку з хворобою і безробіттям, прогресивне оподаткування і т. п.). Що найцікавіше, їх противниками стали противники того ж ліберального спрямування (наприклад, Г. Спенсер, який повторював формулу негативного розуміння свободи і стверджував про статус конкуренції як форми природного відбору).[319]

Отже, історія знає дві концепції свободи: одна з них надихала політичні системи XVIII ст., інша – XIХ і ХХ століть. Згідно з першою концепцією, свобода – це здатність робити те, що хочеш. Це свобода вибору, що визнає за індивідом право на не обмежену ніким іншим діяльність. Розглянута сама по соб з точки зору її істинної сутності, ця свобода є ніщо тому, що вона позбавлена змісту і вичерпується формальним затвердженням абстрактної здібності. Саме тому своє вираження вона віднайшла у своїй історичній та полемічній іпостасях, в яких вона виступає як свобода від чого-небудь, як заперечення якогось зовнішньої перешкоди, що утруднює вільний вилив індивідуальної волі. Своєю надзвичайною життєстійкістю лібералізм XVIII століття зобов’язаний виключно негативній свободі, з якою він атакує і трощить закостенілий світ звичаїв і авторитетів, навчаючи початківців жити власним життям. Негативна свобода полягала в запереченні всіх законів і авторитетів; а нова позитивна свобода полягає в переміщенні джерела авторитету і закону в інтимну сферу власного духу. Позитивна свобода стала розроблятись у ХІХ ст. і розумілася як закон для самого себе, іншими словами, бути незалежним; коритися авторитету, визнаному свідомістю, оскільки він випливає з його власних законів, – значить бути воістину вільним. [320]

Таким чином, практично усі дослідники феномена людської свободи відзначають два її аспекти: негативний і позитивний. Негативний аспект свободи характеризується як заперечення приватної правової залежності у будь-якій формі і дозволяє самостійно вибирати варіанти дій. Позитивна ж свобода виступає як гарантія безперешкодного прояву і реалізації внутрішнього потенціалу та сутності людини на рівні суспільства і держави, має на увазі повну автономію, але при цьому передбачає відповідальну поведінку. Вона спрямована на задоволення потреб, інтересів, духовних домагань у соціальному середовищі.[321]

В науці існує поділ свободи на несоціальну та соціальну свободу. Несоціальна свобода – це право людини користуватися своїми здібностями без урахування чиїх би то не було бажань чи інтересів, крім своїх власних. Така свобода теоретично можлива для індивіда, проте вона не сумісна з громадським контролем. Для більшого числа індивідів, які живуть у взаємодії, вона і теоретично неможлива, оскільки у соціальному плані вона суперечлива – якщо тільки бажання всіх індивідів не прагнуть автоматично до соціальних цілей. Соціальною свободою можуть володіти всі члени спільноти; це свобода вибирати з тих видів діяльності, що не співвідносні зі шкодою для інших. Соціальна свобода як благо є не така свобода, яка отримана за рахунок інших, але така, якою можуть володіти всі разом, і мірилом такої свободи є повнота обмеження всіх у можливості заподіяння збитку один одному за допомогою закону, звичаю або власного почуття.[322]

Отож, ліберальному уявленню про людину як вільного і раціонально-дієвого індивіда комунітаристи протиставляють ідею соціальної обумовленості особистості, її діяльності, її прав, свобод, ідей і принципів.[323]

Об’єктом ліберальної опіки є індивідуально-особливе, засноване на концепції негативної свободи робити те, що є бажаним для індивіда (суб’єктивний характер блага), а об’єктом комунітаризму – поведінка, заснована на позитивному тлумаченні свободи, яке пояснює поведінку та цілі індивіда існуванням групового уявлення про благо (інтерсуб’єктивними структурами). В понятті негативної свободи фіксується незалежність людської волі від зовнішніх факторів, жодна сила не обмежує людських прагнень. Натомість поняття позитивної свободи охоплює можливість людини бути господарем самому собі. Проте позитивна свобода передбачає розділення індивіда на дві частини: на трансцендентного господаря (істинного Я) та емпіричний згусток пристрастей, які необхідно тримати у шорах. Ця ідеальна людина миттєво роздувається у надособистісну сутність: державу, клас, національність або навіть хід історії, – які сприймаються в якості більш «реальних» носіїв людських якостей, ніж емпіричне Я.[324]

Отже, на нашу думку, відмінності між негативною та позитивною свободою у лібералізмі та комунітаризмі, як філософсько-правових течіях, є:

1) об’єктом лібералізму є індивідуально-особливе, засноване на концепції негативної свободи, а об’єктом комунітаризму – поведінка, що ґрунтується на існуванні групового уявлення про благо, тобто на позитивному тлумаченні свободи;

2) негативні теорії свободи зводяться до свободи як особистої незалежності, до права окремого індивіда бути незалежним, а позитивні – намагаються простежити взаємозв’язок між свободою та колективним самоврядуванням;

3) для лібералізму – свобод – це вибір можливої поведінки, а для комунітаризму – це самовизначеність, самоволодіння, самоконтроль, усвідомлення суспільної необхідності;

4) ліберальна свобода прямопропорційно пов’язана з раціональним вибором та індивідуалізмом, а комунітарна – з почуттям спільності та колективізмом;

5) лібералізм пов’язує свободу з приватною сферою особистості, а комунітаризм – зводить свободу до необхідності корисних дій не тільки для себе, але й для суспільства;

6) при лібералізмі необмеженість свободи призводить до фактичної соціальної нерівності, а при комунітаризмі рівновага між індивідуальними свободами забезпечується завдяки моральним цінностям;

7) сутність ліберальної свободи – звільнення від обмежень та примусу, а комунітарної – у досягненні колективної мети;

8) на думку лібералів справжня свобода виникає лише тоді, коли людина раціонально мислить, а для комунітаристів – при високій соціальній згуртованості.

Як висновок, площина свободи розділена лібералізмом та комунітаризмом на два види: негативну та позитивну. Лібералізм, який відстоює негативну свободу, опирається на розуміння свободи через призму можливості вибору. Отож, індивід свобідний рівно стільки, скільки є варіантів його дій. Коли ми говоримо про негативну свободу, то йдеться виключно про користь індивіда, тому поняття індивідуальної свободи, свободи вибору та негативної свободи в розгляді даного підпункту є тотожними. Поряд з існуванням негативної свободи комунітаристи наполягають на існуванні позитивної. Позитивна свобода – це гарантія реалізації себе через розуміння блага для держави і суспільства. Індивід, який ставиться до свободи у співвідношенні з необхідністю, здійснює певну дію через усвідомлення тих наслідків, які ця дія може викликати. Отож, урахувати наслідки– це значить усвідомити їх та зрозуміти як такі, що є необхідними для суспільства, групи, колективу тощо. Саме тому позитивна свобода, колективна та свобода як пізнана необхідність розглядались нами як тотожні поняття.

2.4. Дихотомія «права/обов’язки».

Поняття свободи тісно пов’язане з правами та обов’язками індивіда. Проте у лібералізмі та комунітаризмі виник конфлікт, який полягає у тому, що комунітаристи звинувачують лібералів у надмірному закріпленні прав і незосередженості на обов’язках, а ліберали відповідно звинувачують комунітаристів у недооцінці свобод та прав людини і громадянина як фундаментальних цінностей усього права.

В епоху Античності й Середньовіччя індивід був вписаний у сувору ієрархію світобудови, щодо якої він чітко уявляв свої права та обов’язки (головним чином останні). Із занепадом звичних орієнтирів у вигляді ідеї трансцендентного блага те, що раніше приписувалося Богу (міць, креативність, свобода), починає розглядатися як належне людині, і тільки їй. Поняття Бога знеусоблюється, і людина заступає на місце свого творця, вважаючи себе вправі визначати умови свого буття у світі. Відповідно змінюється й моральне ставлення людини до світу: від «етики обов’язків», властивої традиційній системі цінностей, здійснюється перехід до «етики прав», у рамках якої навколишня дійсність розуміється звільненим індивідом виключно як сфера застосування його активності, властивої їй свободи.[325]

Коріння ліберального західного підходу до прав людини традиційно і слушно шукають у XVIII столітті, особливо в Англії тогочасної доби. А точніше, ще до виходу 1689 року Локкових «Два трактати про врядування», в головному річищі англійських політичних дискусій уже домінувала розвинена ліберальна філософсько-правова течія, заснована на природних правах.[326]

Слід відзначити, що довгий час у західній ліберальній традиції єдиними важливими правами вважалися громадянські й політичні. Повага до економічних, культурних, соціальних прав, так званих «прав другого покоління», виникає пізніше, у XVIII-ХІХ ст., і реалізуються на практиці лише у ХХ ст. Прийняття ідеї «прав другого покоління» у західних країнах пройшло великий опір, і навіть зараз для багатьох західних мислителів характерне досить скептичне й підозріле ставлення до соціально-економічних та культурних прав.[327]

І в нинішній час ліберали розходяться в питанні, які права є найголовнішими. У вкрай спрощеній формі можна сказати, що для Ролза одним з найважливіших прав є право на деяку долю ресурсів суспільства. Для Нозіка найважливішими правами є права на самого себе – права, які є складовими «власність на себе».[328]Однак ідея прав «першого покоління» у лібералізмі ніколи не втрачала своєї ваги, адже завжди ґрунтувалася на глибоко індивідуалістичних уявленнях про те, що індивіди первинні, а суспільство вторинне, а найголовнішим є забезпечення індивідів від соціуму і держави за допомогою деякої «захисної оболонки» прав.[329]

За висловлюваннями Ю. Габермаса, якщо поглянути на ліберальні права з історичної точки зору, то вони кристалізувалися довкола суспільного положення приватного власника, тому у функціональному плані можуть розумітися як інституціалізація ринкової господарської системи, тоді як в нормативному плані вони гарантують індивідуальні свободи. Соціальні права у функціональному плані означають формування бюрократії держави добробуту, в нормативному плані вони забезпечують компенсаторні вимоги справедливого розподілу суспільного багатства.[330]

Згідно з Р. Белламі, природні права для того, щоб бути універсальними, повинні відповідати таким вимогам:

- права людини повинні мати здатність апелювати до значної частини різних людей і типів інституцій, які часто мають різні принципи і цілі;

- права людини повинні бути нейтральними до будь-якого етносу або концепції добра;

- права людини мають бути водночас досить загальними і абстрактними і в той же час досить точними, щоб ми могли їх застосувати до конкретних умов;

- права людини мають відповідати суворим критеріям, які визначають, що можна вважати правом, щоб кожна інша мета не стала предметом будь-якого права людини.[331]

Згідно з ідеями лібералізму система прав людини має загальний, універсальний, глобальний характер. Вона потрібна для надання людині, принаймні, двох можливостей у здійсненні її соціального буття: перший – це захист від свавілля держави та влади на її свободу та другий – забезпечення способів участі індивіда в громадському житті. Саме права людини, тобто їх дотримання, на думку представників даної філософсько-правової течії, стають показником і ефективності суспільства, і його свободи та справедливості.[332]«Проголошена мета прав людини – забезпечити справедливе ставлення до індивідів».[333]

Таким чином, відповідно до філософсько-правової течії лібералізму, ніхто не вправі відняти у людини її невід’ємні права, вони лише можуть бути гарантовані державою, прийматися або не прийматися нею. Звідси, права людини (у всій сукупності) – це ціннісний еталон, який забезпечує індивідам розвиток і самовизначення у рівноцінних умовах, вони наділені рівними можливостями участі у виборі і формуванні вектору державного розвитку.[334]

Отже, саме природні права підкреслюють рівність у суспільстві, адже всі люди незалежно від свого соціального стану володіють рівними правами, даними їм за фактом народження. Рівноправність згідно цієї філософсько-правової течії – це визнання за кожною людиною можливості користуватися своїми природними правами і не нести відповідальність за реалізацію цих прав за умови, що він не порушує права інших. Тому тільки ті права, щодо яких всі громадяни рівні між собою, є справжніми правами, найбільш фундаментальними з яких є права на життя, свободу, власність і безпеку. Поряд з тим, що люди рівні у своїх природніх правах, однак вони не рівні за своєю природою, вони не однаково розумні, талановиті, красиві, добрі або успішні, тому постає завдання забезпечити свободу для всіх. Ліберальне рішення полягає в тому, що рівної для всіх свободи можна досягти, тільки однаково обмеживши свободу за допомогою права. Рівність перед законом означає, з одного боку, рівну відповідальність всіх перед законом, а з іншого, – рівне право всіх на захист своїх свобод за допомогою закону.[335]

Оскільки рівність являє собою право людини і «всі люди за природою своєю рівні», апелює до лібералів Э. Фаге,із закликом: зруйнуйте це суспільство, що знищило природний закон; не задовольняйтеся однією лише рівністю перед законом, яка сама по собі мало що значить і без справжньої реальної рівності є жартом, встановіть рівність, справжню настільки, наскільки дозволяє природа, і почніть при цьому з рівності благ.[336]

Узагальнюючи розмаїття думок та ідей представників ліберально- правового спрямування, стало зрозуміло, що витоком підходу до гарантій прав і свобод людини та громадянина стало розуміння природності свободи людини. Ідея природного походження прав людини стала визначальною для ліберальної конституційної концепції, яка передбачає необхідність визнання і правового закріплення природних прав людини на безумовності їхнього пріоритету і первинності. [337]

Однак не всі науковці погоджуються з цією ідеєю. Так, Р. Белламі, розглядаючи теорії походження прав людини, виділив та заперечив такі їх традиційні основи:

1) природні права людини – це божественно даний природний закон. Спростовуючи першу концепцію, слід звернути увагу на той факт, що у сучасному суспільстві існує не тільки велике розмаїття релігій, а й велика частка атеїстів, Бог – надто суперечливий вихідний пункт для теорії прав, спрямованої на майже універсальну прийнятність та застосовність;

2) природні права людини – це права, що виникають з людської природи. Не менш суперечлива і друга теорія походження природних прав, оскільки людська природа не є досконалою. Людина – це специфічний вид, який керується не тільки мораллю, тому забезпечення її умов – це ще не гарант універсальності прав, які необхідні для цього. Адже є багато людських рис, які відрізняють нас від тварин, як-от: жорстокість та вбивство з інших причин, ніж потреба їсти. Крім того, навіть ті риси, які видаються радше привабливими, як-от: раціональність та творчі здібності, можуть бути вжиті для морально двозначних, а то й вочевидь неморальних цілей. Емпіричні свідчення вказують на велике розмаїття часто амбвівалентних форм людського процвітання навіть у межах того діапазону, який більшість людей визнає за прийнятний. Існування якогось факту, пов’язаного з людьми, само по собі нічого не каже нам про його моральне значення.

3) «трансцендентальний» аргумент на користь прав людини. Дану концепцію підтримують ті філософи, що намагаються пов’язати права людини з передумовами, необхідними для нас усіх, щоб формулювати моральні судження і вибрати процвітання взагалі в будь-якій виразно окресленій формі. Вважається, що ця основа для прав людини виходить із рівного права на свободу. З огляду на лінію цієї аргументації, претензії на конкретні права будуть задоволені на основі того, чи можна цими правами задовільнити універсальне право на свободу, що має бути однаковим для всіх. Якщо виникають неузгодженості між сукупністю усіх можливих прав, то потрібно робити вибір на користь тих, що гарантують найбільший ступінь індивідуальної свободи, сумісний з однаковим ступенем свободи для кожного. Таким чином, кожна особа повинна мати рівне право на найширшу загальну систему рівних базових свобод, що узгоджується з такою самою системою свободи для всіх.[338]

За висловам Д. Дьюї: «Природні права і природні свободи існують лише в міфічному царстві соціальної зоології. Законам люди підпорядковуються не тому, що вважають, ніби ці закони відповідають образу природних прав. Вони підпорядковуються їм, бо вірять, правильно чи неправильно, в те, що наслідки цього послуху в цілому краще, ніж наслідки непослуху».[339]

Права людини згідно з ідеями лібералізму – це універсальні і вищі моральні права, які регулюють фундаментальні структури і практики політичного життя, і у звичайних обставинах мають пріоритет над іншими моральними, правовими і політичними нормами. Причому тільки індивіди можуть мати права людини і користуватися ними – або як окремі індивіди, або як члени груп. Їхнє існування забезпечене моральною автономією, на якій стає можливим розвиток прав людини.[340]

Як висловлюється Л.Т. Гобгауз: «Людина, яка не має юридичних прав супроти іншої людини, а цілковито віддана на її ласку й безборонна перед її примхами, є рабом цієї людини. Вона «безправна», позбавлена прав».[341]

Натомість, комунітаристи, підкреслюючи важливість колективу, групи, стверджують, що ліберальна філософсько-правова концепція прав людини заснована на принципово хибному розумінні людини і соціуму, коли індивід сприймається як дещо зовнішнє і таке, що передує суспільству, тоді як індивід – це культурно та соціально обумовлений член суспільства.[342]

За висловами Є. Фаге, права людини – це її бажання, які вона приймає за права і які вона періодично з усією урочистістю вписує в яку-небудь хартію, щоб додати їм належну видимість і авторитетність. Але діяти таким обхідним шляхом і розв’язувати питання подібним чином небезпечно, бо ми приходимо до занадто серйозних наслідків. Так, наприклад, довільне затвердження власності та рівності до прав людини може привести до міркувань людей, що спираються на авторитетні тексти, щодо вимоги безпосереднього встановлення комунізму. Оскільки людина має право бути власником за тим же ж принципом, що й вона має право лягати спати, коли їй зручно, слід розділити всі блага або надати їх у спільне користування, щоб кожна людина могла стати власником.[343]

Сама ідея прав людини, як і весь лібералізм, пов’язана з індивідуалізмом. Безумовно, кожна людина просто як окрема людська істота конкретно заслуговує на таке ставлення до себе, якого вимагають права людини. Проте те, що ці права і вимоги, які вони обґрунтовують, перебувають здебільшого під контролем власників прав, зумовлює, звичайно, ще більше утвердження індивідуалізму. Не слід забувати і того, що людина – не тільки індивід, а й член родини, суспільства та інших спільнот і товариств, а також громадянин держави (принаймні в сучасному світі). Поряд з тим для формування і значення життя багатьох людей конкретні особливості такого членства в різних колективах принаймні є не менш важливі, ніж універсальна індивідуальність, яку захищають права людини, але ліберальна теорія прав – це грубий спосіб гарантування саме індивідуального самозахисту.[344]

Ліберали дотримуються позиції, що індивідуальні права повинні завжди передувати колективним цілям. Джерелом таких поглядів є Сполучені Штати Америки, де така перспектива захищалася кращими філософами права: Дж. Роулзом, Р. Дворкіном, Б. Акерманом та іншими. [345]

Ч. Тейлор вбачає у лібералізмі пріоритет природних прав у тому, що його утворюють люди, які самодостатні одинцем. Однак він задає запитання, чи ж ці «самодостатні» люди вижили за межами суспільства? Річ очевидна, чимало людей не вижило б, окремі з них (найкращі і найщасливіші) з-поміж них вижили б лиш у найвужчому розумінні цього слова, тобто не загинули б. Але то було б не таке життя, яке ми знаємо. Безперечно, прихильникам першості прав немає потреби заперечувати ці голі факти, однак, як стверджує Ч. Тейлор, ніхто не може перешкодити їм писати книжки, де вони обстоюватимуть мінімальну державу на основі непорушних прав індивіда.[346]

Комунітаристи звинувачують лібералів у надмірному індивідуалізмі, зниженні почуття соціальної відповідальності, вважаючи причиною цього перебільшення ролі прав на шкоду обов’язкам. В очах комунітаристів лібералізм ототожнюється із вседозволеністю, з небезпечною відсутністю самоконтролю і зневагою до людей. Однак ліберали виправдовуються, що права, відстоювані лібералами, нерозривно пов’язані з прийняттям на себе відповідних зобов’язань.[347]На нашу думку, ліберали не враховували лише одного, що правами і обов’язками нас наділяє держава, спільнота чи певне національне утворення, тобто комуна, роль якої вони так применшують у своїй доктрині.

Якщо ліберали вважають, що права притаманні індивідам і логічно та морально передують будь-якому суспільству чи державі, комунітаристи пов’язують наші права з належністю до якогось конкретного суспільства або держави. Проте ми бачимо, що ліберальна теорія поступово зводиться до комунітаристської, бо будь-яка несуперечлива теорія прав неминуче пропонує ідеальну форму членства. Таким чином, теорія фундаментальних прав людини припускає існування досить однорідної людської спільноти, зорієнтованої на спільне людське добро, – на цій тезі традиційно наголошувала теорія природного закону. [348]

Слушно стверджує Т.А. Шпраґенс, «радикальна візія ліберального суспільства часом впадає у романтичні ілюзії та інфантильні мрії про світ, у якому кожен абсолютно вільний і щасливий від того, що отримує насолоду без жодних обмежень та зобов’язань».[349]

Теоретики природних прав уважають, що вони пропонують таку систему природних прав, в якій жодне право не порушує інше, адже кожен індивід повинен себе обмежувати. Однак, як стверджує Р. Белламі, не існує жодного такого набору абсолютних базових співнаявних прав. Більше того, навіть про найбільш фундаментальні й мінімальні з негативних прав на практиці не можна сказати як про такі, що вимагають пасивного невтручання інших людей, щоб бути дієвими. Саме тому, незважаючи на будь-які самообмеження та сумісність фундаментальних прав, держава створює наглядові та каральні органи. Отож зіткнення прав є неминучим.[350]

Отже, серцевинним змістом лібералізму називають теорію першості індивідуальних прав. Теорія першості індивідуальних прав – це теорія, ідейним ядром якої є абсолютно фундаментальний або просто фундаментальний принцип приписування індивідам певних прав, відмовляючи при цьому у такому самому статусі принципові належності або зобов’язання, – принципові, що визначає наші обов’язки як зобов’язання людей, які належать до суспільства (чи суспільства якогось певного типу) й підтримують його або коряться владі (чи владі якогось певного типу). Інтерпретуючи сказане, теорія першості прав визнає певний принцип, згідно з яким права належать індивідам безумовно, тобто належать їм просто як людям, однак вони не визнають такої самої безумовності за принципом належності обов’язків. Прихильники цієї теорії радше трактують наш обов’язок належати до суспільства й підтримувати його чи коритися його органам влади як щось похідне, накладене на нас із певною умовою, внаслідок нашої згоди або тому, що воно вигідне нам. Оскільки обов’язки виникають лише у суспільстві, то відповідно до цієї теорії, приналежність до соціуму є не природньою характеристикою людини. Однак не раціонально було б намагатись утвердити права й водночас заперечувати обов’язок або надавати йому статус факультативного додатку, який можна обговорювати при укладанні договору, а можна й не обговорювати, хоч саме це утвердження і здійснює доктрина першості.[351]

Зробивши обов’язки фундаментальними, на думку Р. Белламі, ми уникнемо багатьох труднощів, які постають перед нами в аргументах, заснованих на правах:

По-перше, там, де послідовність конструювання базових прав людини вимагає ідентифікації всієї сукупності несуперечливих, співможливих прав, обов’язки можна визначити поступово, відкидаючи принципи діяльності, несумісні з гетерогенною громадською сферою, в якій усі беруть участь на більш-менш однакових умовах.

По-друге, універсальні обов’язки можна сформулювати так, що вони будуть і загальні, і абстрактні, не призводячи до ідеалізації якоїсь конкретної постаті людини як діяча; це вимога, яка руйнує сподівання на універсальність будь- якої концепції прав людини.

По-третє, теорія, що складається тільки з прав, незмірно збіднена, оскільки вона визнає лише ті обов’язки, які зумовлені повагою до таких самих прав решти людей.

По-четверте, самі права не вказують на те, як їх можна реалізувати, відповідно реалізувавши їх, індивід може перевищити межі дозволеної поведінки або ж зробити щось хибне. І справді, логіка прав може спонукати нас ігнорувати суспільне середовище, що уможливлює здійснення цих прав та реалізує їхню цінність. І навпаки, пріоритетність обов’язків спонукає нас міркувати про соціальний порядок, породжений системою прав, та його вплив на життя людей. І, нарешті, наголос на обов’язках забезпечує набагато ефективнішу структуру для дій, ніж права, бо обов’язки безпосередньо визначають те, що слід робити. Адже є тенденція обстоювати та утверджувати права, майже не зважаючи на те, які наслідки матиме для решти людей дотримання цих прав.[352]

Потрібно погодитися з В. Кимлікою, що «нездатність виконувати загальні обов’язки є такою ж перешкодою для повноцінного членства в суспільстві, як і відсутність рівних прав».[353]

Таким чином, лібералізм, поставивши на перше місце обговорення прав, підійшов до цієї проблеми дещо однобоко. Право насправді визначене комплексом обов’язків, у якому воно міститься. До прикладу, говорячи про право на життя, здебільшого запитуємо, що саме слід робити або не робити, якщо треба уникнути певних небезпек і задовольнити певні потреби.[354]

Функція переваги обов’язків над правами добре очевидна на прикладі питань соціального забезпечення. Так, ліберали схильні заперечувати ідею прав людини на соціальне забезпечення через те, що з боку індивіда не може бути відповідних цим правам універсальних обов’язків допомагати всім, хто потребує допомоги. Найбільше, що може запропонувати одна людина, – це вибіркова допомога.[355]

Будь-який інститут, заснований на пріоритеті прав, приречений до занепаду. Так, засновані на правах форми громадянства зрештою виявляються пасивними та антиполітичними. Натомість, заснована на обов’язках політика зумовлює зовсім інший характер громадянства, ніж політика, яка спирається на права. Ліберали часто права інтерпретують так, неначе вони захищають індивіда від держави, хоч насправді вони зміцнюють державу і сприяють концентрації та централізації влади. Адже кожна вимога якогось права неминуче зумовлює ще більше регулювання та інституціоналізацію суспільного життя, щоб воно відповідало якійсь однорідній моделі. Водночас відбувається вихід дедалі ширшого кола питань за межі сфери демократичного ухвалення рішень. Часто для того щоб зреалізувати одне право, потрібно значно більше обов’язків, відповідно індивіди заплутуються в дедалі ширшій системі зобов’язань, до утворення якої вони не причетні. У результаті цей діалектичний процес постійного наполягання на пріоритеті прав, зрештою знеусоблює відповідальність індивідів перед суспільством. Натомість система обов’язків забезпечує основу для пов’язаної з участю у справах суспільства форми громадянства, за якої ми колективно визначаємо наші юридичні права через здійснення своїх громадянських обов’язків.[356]

Як стверджує Е. Фаге, пріоритет прав людини такий же абсурдний як і суспільний договір, який вигадали ліберали, щоб знайти гідну підставу прав людини, і з якого, за умови його існування, дійсно випливали б усі права людини. Однак немає ж необхідності нагадувати про те, що такого договору не існувало. Сама беззмістовність ідеї прав людини призвела до пошуків заснування договору – яка сама по собі також беззмістовна. Ідея договору – це плід уяви, бо ніякий суспільний договір насправді не є можливий.[357]

Отож, основними моментами у підході комунітаризму як філософсько-правової течії до прав людини стали такі:

1) критика надмірного акценту на правах у філософії лібералізму, що призводить до роз’єднання суспільства, крайнього індивідуалізму і егоцентризму, гедонізму та занепаду до моральних цінностей;

2) критика відсутності підстав для універсального стандарту прав людини та універсального міжнародного режиму прав людини.[358]

Таким чином, комунітаристи не погоджуються з пріоритетом прав щодо обов’язків і відповідальності, оскільки «акцент на правах може призвести до конфлікту та нескінченної суперечки, а заперечення відповідальності людини може вести до безправ’я і хаосу».[359]

Відповідаючи на критику,ліберали стверджують: обов’язок не виникає з участі у соціальних стосунках – він внутрішній і психологічний. Згідно з цією філософсько-правовою течією, обв’язок є вимушеним бажанням, що раціонально виникає із звичайних наших бажань. Він повинен бути бажанням або ж бути причетним до бажання, бо тільки бажання може забезпечити мотивацію до дії. Далі, оскільки ми раціональні, то бажатимемо робити все, що повинні, бо наші обов’язки у наших же інтересах. Отже, я повинен ставитися до їхніх розумних бажань таким чином, як я хотів би, аби вони ставилися до моїх, відповідно я зобов’язаний не загрожувати існуванню інших людей, не шкодити їхньому здоров’ю, не втручатися у використання ними своєї власності.[360]Як бачимо, ліберали звертаються до раціональності для того, щоб переконати всіх, що і про обов’язки вони теж не забули. Однак виникає питання, чи презумпція «раціональна людина – це відповідальна людина, яка, здійснюючи свій вибір, завжди пам’ятає про обов’язок», є неспростованою.

Саме тому все частіше в літературі відстоюють думку, що етична теорія, яка складається виключно з прав, є надзвичайно бідною. Суспільство, у якому дії людей цілковито узгоджуються і визначаються обов’язком поважати права одне одного, буде жахливим місцем. Суспільні зв’язки засновані виключно на правах, буде позбавлене тих «повинен», які не є обов’язками. Суспільство, засноване на правах, навряд чи буде соціальним світом взагалі. Права, таким чином, є другорядними, а не первинними принципами суспільної організації.[361]

«Навіть за умови існування якихось безперечних норм і законів,які передбачають обов’язки, ліберали зосереджуються на проблемі розширення можливостей вибору для людини, на унеможливленні ситуації, за якої діє безальтернативна однозначність, примусова зовнішня сила (у будь-якому забарвленні)».[362] Однак слід погодитися з Ецтоні, що в кожному співтоваристві і суспільстві в цілому права членів повинні знаходитися у відповідності з їх обов’язками. Отож, не можна розширювати сферу прав людини за рахунок звуження сфери його обов’язків.[363]

Більше того, права є похідними від обов’язків. Так, там, де соціальна норма накладає обов’язок на всіх громадян не завдавати фізичної шкоди іншим, це зумовить корелятивне право кожного з них не зазнавати шкоди з боку інших. Та соціальна норма, що запроваджує принцип добробуту, за яким ми всі маємо обов’язок створювати чи забезпечувати умови, необхідні, щоб люди діяли як автономні діячі, тоді кожен рівною мірою матиме право на турботу і повагу, як самостійна істота. Ці норми надають нам права, які гарантують, що ми можемо здійснювати свої власні задуми, маючи змогу обирати з певної кількості достойних альтернатив.[364]

Таким чином, для лібералів, якщо і прийнято говорити про обов’язки, то в контексті держави. Так, згідно з ліберальною теорією до числа основних обов’язків держави слід віднести: покращувати моральні та матеріальні умови існування народу, створювати робочі місця, державне регулювання ринків з метою гарантування їхнього безперебійного функціонування, законодавчо встановлювати соціальне страхування, що фінансується за рахунок страхових внесків тощо.[365]

Проте зауважимо,що не всі комунітаристи відкидають цілковито пріоритет прав, тому поділяють комунітаризм на радикальний та поміркований. Прихильники радикального комунітаризму відкидають цінність і значимість для людського індивіда його громадянських та політичних прав та прагнуть їх замінити на такі постулати, як благо спільноти та групові права. Помірковані комунітарії, навпаки, наголошують на важливості індивідуальних прав і свобод людини, проте, при цьому не погоджуються з тим пріоритетним статусом, котрий приписує їм лібералізм.[366]

Як висновок, обов’язок – це дія чи уникання її, яка визнає бажання інших і в такий спосіб прислуговується також підтримці довготривалих інтересів носія бажання. Натомість право описує індивідуальний статус серед учинків на підставі бажань інших індивідів.[367]

Отже, на нашу думку, відмінність між пріоритетністю прав чи обов’язків у лібералізмі та комунітаризмі, як філософсько-правових течіях, полягає у наступному:

- за лібералізмом права притаманні індивідам та передують будь-якому суспільству, колективу, в свою чергу комунітаристи відстоюють належність прав до конкретного суспільства і держави;

- лібералізм стверджує, що права людини, на відміну від обов’язків, належать їй безумовно, тобто дані природою, на що комунітаристи відповідають, що без обов’язків не можливе функціонування суспільства, в якому проживають якраз носії цих природних прав;

- лібералізм зосереджений на можливості розширення кількості прав, проте комунітаристи заперечують таку тенденцію, адже одне нормативно закріплене право передбачає більше ніж один обов’язок;

- логіка прав може нас наштовхнути на ігнорування суспільного середовища, а пріоритетність обов’язків спонукає нас до соціального порядку;

- кількість прав неможливо окреслити, доцільніше наші права визначати через здійснення наших обов’язків;

- права, які відстоюють ліберали, покликані захищати універсальність індивідуалізму, а обов’язки, навпаки, концепцію спільності інтересів;

- права знижують почуття соціальної відповідальності та ототожнюються із вседозволеністю, натомість покладання обов’язків – це наша добровільна згода на відповідальність;

- перевищення прав характеризує індивіда як егоїста, а перевищення обов’язків – як доброчесного громадянина з соціально корисною поведінкою;

- права на відмінну від обов’язків нейтральні до концепцій добра, традицій, натомість обов’язки виникають з моралі;

- права людини, на противагу обов’язкам, індивіда десоціалізують, оскільки впершу чергу спонукають її думати про власні інтереси.

<< | >>
Источник: Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018

Еще по теме 2.3. Бінарна опозиція «негативна свобода/ позитивна свобода».:

  1. Статья 5.26. Нарушение законодательства о свободе совести, свободе вероисповедания и о религиозных объединениях Комментарий к статье 5.26
  2. Свобода предпринимательства и регулируемый рынок Свобода и ответственность личности
  3. Свобода мысли и слова, свобода массовой информации являются элементами конституционного статуса личности
  4. Думается, что поскольку в демократических государствах признается и гарантируется свобода информации и свобода слова
  5. Уклонение от отбывания ограничения свободы, лишения свободы, а также от применения принудительных мер медицинского характера (ст. 314 УК РФ)
  6. § 2. Экономические права и свободы человека и гражданина в системе конституционных прав и свобод
  7. § 2. Позитивные и негативные признаки
  8. Основы свободы: взаимоотношения свободы и фундаментализма
  9. § 4. Позитивные и негативные стороны рыночного механизма
  10. 1. СВОБОДА ЯК ЕКЗИСТЕНЦІАЛ ТА ЕКЗИСТЕНЦІЙНА СВОБОДА
  11. § 3. Условия утверждения арбитражного управляющего (позитивные и негативные)
  12. Свобода народу — свобода людини