<<
>>

2.5. Дуалізм «право/мораль»

Беззаперечно, що право та мораль є основними соціальними регуляторами, однак у лібералізмі та комунітаризмі виник конфлікт з приводу того, якому з цих двох регуляторів поведінки надавати перевагу і який більш ефективно діє у системі суспільних відносин.

Метою даного підрозділу є з’ясування місця та ролі права і моралі у двох філософсько-правових течіях: лібералізмі та комунітаризмі. Нас цікавить перш за все той факт, чи діють норми права без норм моралі, тобто, чи можливе існування демократичної держави лише на основі права та шляхом ігнорування моралі, і навпаки, чи може існувати солідарне суспільство, якщо на перше місце ставити моральний обов’язок.

Зауважуємо, що означена дискусія лежить у площині індивідуалізму та колективізму, оскільки індивідуальне благо згідно з ідеями лібералізму, може досягатися будь-яким правовим шляхом, а загальне благо неможливе без моралі, оскільки сама мораль – це і є ті вимоги, які ставить перед людиною суспільство задля всезагального добробуту.

Право та мораль – це два самостійні інститути, адже право вперш за все відображає суспільний порядок, який ґрунтується на соціальній рівності й свободі між учасниками суспільних відносин, що забезпечується державою та підтримується суспільством, а мораль – це більш духовно-культурний інститут, що втілює в собі загальні уявлення людей про моральні цінності та проникає в усі галузі соціальних відносин (культурну, політичну, економічну, правову).

Неможливо уявити державу без права, оскільки право як суспільний інститут має великий вплив на життя людей, служить задля досягнення рівності та справедливості. Без права не існувало б держави, адже у правових нормах держава виявляє своє бачення суспільних відносин. Право є обов’язковим та опирається на силу державного примусу і авторитет всієї держави.
Право діє там, де мораль безсила, коли мораль не здатна своїм авторитетом стримувати прояви егоїзму. Проте без моралі право було б лише механічним виконанням законів, бо навіть найдосконаліші закони будуть виконуватись тільки через загрозу покарання та примусу, якщо вони будуть позбавлені моральних цінностей.[368]

На думку Людвіга фон Мізеса, мораль полягає у повазі до обов’язкових вимог суспільного існування, якої треба вимагати від кожного окремого члена суспільства. Суспільство не можливе без моралі, як і мораль без суспільства, адже людина, яка живе в ізоляції, не має жодних моральних правил, яким треба слідувати. Така людина, здійснюючи вибір на свою користь, не вагається, оскільки їй не треба зважати на те, чи вона у такий спосіб шкодить іншим. І навпаки, та людина, яка є членом суспільства мусить брати до уваги не тільки свою власну безпосередню вигоду, а й необхідність кожним своїм вчинком утверджувати суспільство як таке. Отож, співіснування людини і суспільства є дуже важливим як для індивіда, так і для суспільства: вони залежні одне від одного. Так, життя індивіда в суспільстві можливе лише завдяки суспільній співпраці, і кожен індивід постраждав би надзвичайно серйозно, якби соціальну організацію життя та виробництва було зруйновано. Людина, яка розуміє цю співпрацю, може легко відмовлятися від учинків, які, хоч і вигідні для неї, однак були б шкідливими для суспільного життя, адже суспільство не вимагає від нього жертвувати собою заради інтересів інших. Жертва, якої воно вимагає, є тільки умовною і тимчасовою – зректися негайної та порівняно незначної вигоди, здобуваючи натомість багато більшу кінцеву користь. Тривале існування суспільства як об’єднання людей, які працюють у взаємодії та мають спільний спосіб життя, відповідає інтересам кожного індивіда. Коли хтось відмовляється від негайної вигоди, щоб не наражати на небезпеку неперервне існування суспільства, то жертвує меншим набутком заради більшого.[369]

Сучасне писане право поступово виросло з правил моралі, неписаних правових звичаїв, традицій врегулювання спорів, судових прецедентів і сьогодні укладає в собі накопичені багатьма поколіннями величезні обсяги практичного досвіду та інформації.

Поява права пов’язана, насамперед, з розвитком свободи і приватної власності. Наприклад, необхідність захисту прав власності зажадала введення особистих абстрактних правил, які закріпили за окремою особистістю право самостійно розпоряджатися різними ресурсами в приватній сфері життя та узаконили усталені способи передачі цього контролю від однієї особи до іншої. Це призвело до утворення розширеного ринкового порядку, який став служити досягненню безлічі різноманітних приватних цілей. У своїй відносно розвиненій формі такий порядок вперше встановився в античному Середземномор’ї. Саме завдяки визнанню в древніх середземноморських державах прав особистості на свободу і власність там розпочався швидкий розквіт торгівлі, ремесел і склалися основи європейської цивілізації. Схожі процеси відбувалися в Азії та Центральній Америці. І хоч у наступні тисячоліття ринкові відносини приходили в упадок і нерідко терпіли крах усюди, де влада почала ігнорувати норми права, (особливо це відбувалось у феодальних суспільствах, де майже повсюдно встановилися різного роду авторитарні держави, законодавча практика яких найчастіше відображала інтереси привілейованих станів або сваволю правителів), однак, зв’язок закону з правом і справедливістю знову починає простежуватися вже в період пізнього Середньовіччя і, особливо, в Новий час. З розвитком капіталізму буржуазія стала вимагати створення нової законодавчої системи, яка б затвердила правові правила суспільного життя.[370]

Надзвичайна цінність права в ліберальному світогляді полягає в тому, що воно окреслює межі і структуру свободи особистості, виступає як її міра, форма, норма. Свобода ідентифікується із можливістю вибору з максимально можливої кількості варіантів і саме право покликане забезпечити реалізацію цієї можливості. Тому для ліберальних теоретиків право в субстанціональному розумінні похідне від свободи та розглядається як засіб захисту свободи. Отже, мета права згідно з філософсько-правовим вченням лібералізму – захист свободи як такої.

Усі інші цілі і функції права повинні виступати інструментами в досягненні цієї найважливішої цінності.[371]

Загальна свобода є неможливою без певних обмежень, оскільки необмежена свобода одного порушувала б необмежену свободу другого і навпаки. Наймінімальнішим з правових обмежень є обов’язок кожної людини поважати природні права всіх інших. Більшу частину правових правил люди приймають в результаті укладення добровільного договору, в результаті якого сторони, підписавши контракт, отримують нові права – не природні, а спеціальні.[372]

На відміну від комунітаризму, основні тези лібералізму такі: кожен індивід має право на свободу, рівну свободам інших індивідів; для забезпечення й захисту свободи індивіда в реалізації його власних цінностей, забезпечення соціального порядку потрібно запровадити принцип верховенства права.[373]

Отож, «найважливіша ідея, що позначається терміном «лібералізм», – верховенство (панування) права. Ліберали вимагають, щоб люди підкорялися абстрактним і загальноприйнятних нормам права, а не довільним наказам і щоб ці норми захищали свободу людей в їх переслідуванні власних цілей, а не націлювали їх на досягнення заданого кимсь результату. Іншими словами, свобода в ліберальному розумінні постає як можливість індивідів переслідувати свої власні цілі, дотримуючись на цьому рівні для всіх абстрактних правил поведінки».[374]Правила тоді є абстрактними, коли вони встановлюючи рамки діяльності, не обумовлюють конкретних цілей і результатів цієї діяльності. Іншими словами, абстрактні правила не наказують, як саме має діяти людина в певних обставинах, а тільки встановлюють правові обмеження його дій. До того ж такі правила є загальними, оскільки застосовуються рівним чином до всіх.[375]

За словами В.С. Нерсесянца, право – це «вираження сенсу і принципу правової свободи індивідів і, отже, вихідної основи і відмінної особливості будь-якого права, тобто це лише необхідний мінімум права, те, без чого немає і не може бути права взагалі, у тому числі й правового закону».[376]

Отже, право водночас є засобом, інструментом затвердження певного соціального порядку, – а також засобом, за допомогою якого цей порядок набуває необхідних ознак свободи, в тому числі щодо влади.[377]

Право як інтегральна цілісність у ліберальній теорії розуміється наступним чином (за Р.Дворкіним): як особливий і складний тип соціальної структури; як утворення, що виникло внаслідок історичного розвитку; як спосіб здійснення влади і владарювання; як сукупність законів, які створюють особливий тип норм, правил, стандартів, що мають особливе походження, форми тощо; як особливе джерело певних прав, обов’язків, влади та інших відносин між людьми.[378]

Роль права у формуванні суспільства розкриває Б.О.

Кістяківський: «Соціальна дисципліна утворюється тільки правом; дисципліноване суспільство і суспільство із розвиненим правовим порядком – тотожні поняття… Головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода».[379]

Лібералізм виходить з ідеї онтологічної первинності права над законами, які його (право) утворюють. Інтерпретуючи сказане, право має метаюридичний характер, воно є уособленням такої ж метаюридичної свободи, носіями якої виступають вільні громадяни. Таким чином, права людини є формою існування метаюридичної свободи, вони є той простір, де існує вільна особистість. Права людини не тотожні її громадянським правам, які є різновидом позитивного права і передбачають реалізацію громадянином певних функцій в межах держави. Як висновок, права людини у межах природного права не обмежуються державою, тому не повністю людина належить державі, багато значущих проявів сутності людини існують поза межами держави.[380]

Лібералізм, даючи відповідь на питання про причини пріоритету права, виходить з того, що, з одного боку, пріоритетність права очевидна, оскільки це випливає із загальних передумов кантової філософії, де вказується, що право засноване на апріорних принципах чистого розуму, висловлює ідею категоричного імперативу, а тому ні за яких умов компроміс із земною реальністю неможливий. З іншого боку, Кант вдається до аргументів ідеї людської природи, яка, на його думку, зла і як така вимагає приборкання та постійного контролю з боку влади. Тут і стає особливо затребуваним право (точніше, правопорядок, з характерним для нього примусом).[381]

Таким чином, згідно з ліберально-правовим розумінням, право є нормативною формою вираження свободи через принцип формальної рівності людей і суспільних відносин.[382]Право як форма відносин, встановлюючи принцип рівності, звичайно, не скасовує існування фактичних відмінностей між різними індивідами, але формалізує і упорядковує ці відмінності за єдиною підставою, тобто трансформує ці невизначені фактичні відмінності у формально-визначені нерівні права вільних, рівних, незалежних один від одного людей.[383]

Слід погодитися з В.П.

Заблоцьким, що, якщо розглядати право в ліберальній системі цінностей, – це є більш висока і водночас більш «груба» форма соціального регулювання (регламентації), ніж норми моралі. Звідси, норми моралі в їх широкому розумінні є первинними щодо права. Хоч і ліберали скеровують свою діяльність до мінімізації моралі, однак, обмежувальною противагою абсолютизації права є мораль, оскільки інших інстанцій, які спроможні були б виконувати роль балансу пан-юридизації, крім моралі, немає. Життєва сила суспільства, практичний прояв його справедливості та моралі – усе це покликана уособити суспільна думка. Отже, лише жива, діяльна мораль живить право, вимагає від норм закону відповідати нормам моралі, домінуючому в суспільстві уявленню про належне, про справедливість.[384]

Питання моралі у лібералізмі є неоднозначним. Так, класичний лібералізм не заперечував, що ліберальне суспільство здатне морально виховати своїх громадян в ліберальних чеснотах. Методом такого виховання вважалася свобода, оскільки тільки вільні індивідууми можуть стати по-справжньому моральними людьми, а примусом хоча і можна домогтися гарної поведінки, але не можна зробити людей моральними. Сучасні ж ліберали, які відстоюють принцип нейтральності, вважають, що ліберальні принципи не визначають жодних моральних норм поведінки громадян, оскільки мораль, як і всі уявлення людей про благо і сенс життя, заслуговують рівної уваги, якщо тільки вони не спрямовані проти інших людей. Тому жодному з цих уявлень не слід віддавати переваги.[385]

Лібералізм критикують за нейтральність ставлення до моральних норм, звинувачуючи їх у таких «хворобах сучасності», як індивідуалізм, який тягне за собою втрату моральних орієнтирів та їх знецінення; втрату свободи, яка призводить до нових форм деспотизму та зменшення можливостей спільної участі людей в конструюванні публічного, громадського простору; інструментальне мислення, яке призводить до панування технократії та нівеляції цілісностей людського життя.[386]

Отож, пережитки індивідуалізму у свідомості людей в умовах ліберального суспільства знаходяться у глибокому протиріччі з принципами комунітарної моралі, яка протиставляє індивідуалізму колективізм.[387]

Ліберали, відповідаючи на критику комунітаристів щодо нейтрального ставлення до моралі, вважають, що не потрібно акцентувати на проблематиці моралі, адже людина раціональна. Кожен ліберал – це раціональна особистість, отже, завдяки таким своїм здібностям він завжди у своїй мотиваційній діяльності визначає для себе моральні вимоги як об’єктивні підстави для дії. У цьому контексті універсальність цінностей набуває такого прочитання: кожна раціональна людина, незалежно від того, до якої культури вона належить, розмірковуючи морально і спираючись на відповідні моральні міркування, прийме ряд найбільш фундаментальних людських цінностей як об’єктивно обґрунтовані.[388]

Натомість дослідник лібералізму В.П. Заблоцький все-таки погоджується з тим, що дана філософсько-правова концепція відома своїм протистоянням експансії моралі і це природньо, взявши до уваги їхнє (свідоме чи несвідоме) намагання підтримати відносну автономію основних суспільних сфер, запобігти редукції політики до економіки, духовного життя до релігії тощо. Основним завданням лібералізм вбачає – звільнення суспільства від пан-моралізму як гальмівного закріпачення. Отож, як вважають ліберали, по суті, вони не «спростовують» мораль і не заперечують її як таку (бо справою індивіда є вибір моральності чи аморальності, вектору тієї чи іншої моральної орієнтації). Як бачимо, ліберальні принципи довіри і невтручання (на відміну від, до прикладу, вимог релігійних) не вимагають від людини морального самовдосконалення і пошуку істини. [389]

Можна сказати, що лібералізм себе виправдовує, вважаючи, що права людини і є мораллю, оскільки вони захищають людей у володінні благами й уникненні страждань, джерелом яких є фізіологічні, психологічні та соціальні умови, властиві кожній людині однаковою мірою. Тому права людини визначають межі, порушення яких є морально неприпустимим, бо вони складають мінімум вимог людського добробуту.[390]

До того ж представники неоліберальної філософії ділять мораль на індивідуальну і групову. Групова мораль – це та мораль, яку відстоює комунітаризм. Існування групової моралі пов’язане з особистими контактами в групах, свідомим співробітництвом, спільним переслідуванням єдиних цілей, поширенням принципів колективістської моралі (солідарність, альтруїзм, групове прийняття рішень і т.д.). На думку одного із засновників економічного неолібералізму Фрідріха фон Хайєка, таку мораль необхідно розуміти як вроджену мораль людських інстинктів, успадкованих від членів первісної общини. На рівні ж великого суспільства, де індивіди пов’язані між собою не безпосередньо, а через сигнали, що виходять від незліченних ланцюжків ринкового обміну, спонтанно склалася система індивідуальної моралі, яка притаманна ліберальному суспільству. Саме дотримання в ринковій економіці традиційних правил індивідуальної моралі веде до неумисного взаємного задоволення потреб величезної безлічі незнайомих один одному людей. Окрім того, групова мораль, на думку лібералів, це утопічна мораль, оскільки веде до примусового колективізму і, отже, загрожує основам індивідуальної свободи. Адже люди не можуть щоразу відгукувалися на колективістські заклики комунітаристів і підпорядковували своє життя цілям та інтересам даного співтовариства. Скажімо, постійні відгуки на заклики до благодійності перешкоджали б поширенню конкуренції. [391]

Отож, через ідею групових (колективних) прав у комунітаристів формується мораль, якої дотримуються певні групи. Так, опоненти комунітаризму не безпідставно стверджують, що не всі системи моральних вірувань, які розвинулися в суспільстві, будуть корисними. Більше того, групова мораль – це згода більшості стосовно певного правила. Однак, за лібералізмом, – це не достатньою мірою виправдовує нав’язування його меншості. До того ж виникає питання: чи ця влада не повинна також бути обмежена більш загальними правилами, тобто, чи не має звичайне законодавство бути обмеженим загальними принципами, так само, як моральні правила індивідуальної поведінки запобігають певним видам дій, хоч якими б добрими не були наміри. Окрім того, завдяки моралі, яка є життєвою силою групи, з одного боку, суспільство може процвітати (адже цінності групи будуть в кінцевому підсумку унаслідуватись усім народом, який ця успішна група очолила), так, з іншого боку, народ може знищити себе моральними віруваннями, яких вони дотримуються. Тільки кінцеві результати спроможні показати, корисними чи згубними є ідеали, якими керується група. Отож, якщо суспільство стало розглядати вчення певних людей як втілення добра, то це ще не є доказом того, що загальне слідування їхнім настановам не може зумовити загибель суспільства. Втім це б не становило небезпеку, якби члени суспільства могли б вільно вибирати власний спосіб практичного життя, бо в такому суспільстві подібні тенденції були б самокорегуючими: занепадали б лише групи, що керуються «непрактичними» ідеалами, а інші, менш моральні за поточними стандартами, займали б їхнє місце. Але так станеться лише у вільному суспільстві, у якому такі ідеали не нав’язуються усім.[392]

За міркуваннями видатного комунітариста А. Етціоні, сучасні процеси в ліберальному суспільстві призводять до підриву основ соціальних цінностей, порядку і втрати співвідношення між соціальним порядком та індивідуальними свободами. Причину цього він вбачає в надмірній індивідуальній свободі, яка нівелює правила, встановлені у суспільстві, та призводить до хаосу, де кожний може дозволити собі все. Дослідник наполягає на необхідності забезпечення і підтримування втраченого співвідношення між особистістю і суспільством. Він пропонує наступний шлях вирішення проблеми – зменшення розриву між поведінкою людини, яку диктує їй власне «Я» і поведінкою, яка заснована на чеснотах спільноти та створенні нових норм моральності, які б мали діяти в теперішньому суспільстві, основою яких була б обопільна згода.[393]

Як стверджують комунітаристи, для лібералів мораль – це просто справа індивідуального вибору, тобто взагалі не мораль, а причина цього криється в тому, що ліберали не можуть пожертвувати індивідуальними правами задля загального добра.[394] Відповідаючи на критику Роулз роз’яснює, що будь-який моральний консенсус лібералізму має зосереджуватися на справедливості, а не на питанні добра, оскільки досягнути згоди у моральних, філософських та релігійних питаннях неможливо.[395]

Як бачимо, за лібералізмом, людина керується не моральним законом осягнути добро і уникнути зла, а прагненням до самозбереження та власної вигоди – поняттями глибоко індивідуальними, що формулюють концепцію індивідуалізму.[396]

Таким чином, «мораль у її широкому розумінні, репрезентованому комунітаристами, дає змогу виявити деякі обмеження Роулзової теорії. Йдеться, зокрема, про те, що Дж. Роулз пропонує звужене бачення суспільства як суми інтересів автономно дієвих індивідів, кожен з яких наділений власними життєвими планами та переконаннями щодо доброго життя, ігноруючи при цьому існування певної концепції блага, притаманної спільноті у цілому».[397]

Як бачимо, ліберали вважають, що право має пріоритет перед добром не тільки тому, що його вимоги йдуть попереду, а й тому, що мають незалежне походження. Оскільки принципи справедливості обґрунтовуються у спосіб, який не залежить від того чи іншого розуміння добра, то право, маючи незалежний статус, обмежує добро і визначає його межі. Поняття добра і зла для лібералів не визначається як щось первинне щодо морального закону, для якого, як це могло здаватися, це поняття має служити основою; правильніше представники цієї філософсько-правової течії вважають було б визначення понять добра і зла на основі морального закону і з його допомогою.[398]

Таким чином, сучасний лібералізм характеризується мінімізацією моральних претензій (з боку суспільства) до індивідів, обмеження нормативного формату винятково правовими нормами. Однак це може призвести до різкого (до «надмірності») зростання юридизації (прикладом чого традиційно вважають США), багатоповерхової формалізації міжлюдських стосунків. З іншого боку, людина може проголошувати себе «аморальною» (як це робив, наприклад, Д.М. Кейнс), підкреслюючи цим безпідставність і відносність усіх моральних претензій за умов бездоганного дотримання людиною норм права.[399]

Комунітаристи причиною недотриманням моральних норм у ліберальних суспільствах вбачають у виключенні концепції блага з моральної теорії, і, таким чином, виходить, що будь-які людські вчинки позбавляються мотиву. Саме міркуваннями блага люди керуються при прийнятті етичних рішень, і ці міркування тісно пов’язані з різними моральними традиціями, з яких вони виникли. Наступною причиною є занепад почуття людської спільноти, яке підтримує принципи моралі.[400]

Однак, заперечуючи сказане вище, ліберали звинуватили комунітаристів у наступному: людина спільноти не є вільною, оскільки обмежена соціальними нормами і правилами; індивід у спільноті є в’язнем суспільного контролю, бо він пригноблений законом і звичаями спільноти; індивід обмежений цінностями спільноти; якщо існує даність, у якій визначені певні цінності, то особистість не має права вибору; не дають вирішення таких проблем, як десоціалізація молоді, проблема інтеграції емігрантів, не можуть звільнити особистість від залежності техніки, виробництва, держави тощо.[401]

Відповідаючи на сказане, комунітаристи стверджують, що загальні моральні норми можуть виконувати функцію скріплення співтовариства лише тоді, коли не будуть нав’язуватися згори і тим більше впроваджуватися насильно. Нормативний порядок існує тоді, коли більшість громадян вірить у прийняті в суспільстві норми, переконані в їхній доцільності та справедливості, а не просто змушені їм підкорятися. Це трапляється тоді, коли цінності окремої людини та суспільства є тотожними. Таким чином знімається протиріччя індивідуального і суспільного: особисті цінності постають як суспільні. Такий порядок у рамках теорії комунітаризму має назву комунітарного. Ідеологи комунітарного ладу протиставляють його як устрою, заснованому на примусі (тоталітарні суспільства), так і устрою, підтримуваному економічним стимулюванням (ліберальні демократії). Обов’язковим елементом комунітарного ладу є його взаємозв’язок із моральними цінностями.[402]

Як вважають ліберали, комунітарний лад породжує таке суспільство, в якому особиста поведінка релігійно санкціонована колективним досвідом, що знаходить свій вираз у нормах, заданих традицією. У зв’язку з цим, складовими такого суспільства виступають: слабка відокремленість індивіда, домінування недіяльної особистості, політичний авторитаризм, критичне ставлення до підприємливості тощо. Свобода індивідуального вибору в такій ситуації різко втрачає свій сенс, починаючи зі сфери споживання та закінчуючи вибором професії, місця проживання, політичної орієнтації тощо. При цьому будь-яка особистість, будь-який вчинок, будь-яка подія розцінюються лише через їх відповідності «загальному плану» і «спільним інтересам», за якими, частіше за все ховається дещо зовсім протилежне. [403]

Натомість у ліберальному суспільстві держава повинна переслідувати свої цілі, не зазіхаючи на право. У свою чергу громадяни мають підкорятися лише загальноприйнятним правовим нормам, а не довільним рішення держслужбовців. Ніхто не повинен стояти вище від правового закону. Але при цьому владі дозволено тільки те, що допускається законом, тоді як іншим громадянам – все те, що не заборонено законом. Відомий принцип «дозволено все, що не заборонено законом» поширюється лише на приватних осіб, тоді як чиновникам дозволено лише те, що прямо наказано законом.[404]

Аналізуючи різні політичні режими, А. Етціоні наголошує, що тоталітарне суспільство ґрунтується на примусі, бажаючи врегулювати практично всі аспекти поведінки людини; авторитарне суспільство відрізняється від тоталітарного лише тим, що сфера регулювання людських вчинків є значно меншою. Натомість ліберальне суспільство характеризується невеликою мірою регулювання суспільного порядку і покладається на ринкові механізми навіть у галузі громадських служб, здебільшого використовуючи прагматичні методи.[405]Окрім прагматичних засобів (економічних методів), лібералізм у забезпеченні порядку покладається на примус (поліція, тюрма) і насамкінець на нормативні засоби. [406]

На відміну від ліберального суспільства, здорове комунітарне суспільство перш за все забезпечує порядок за рахунок нормативних засобів (освіта, керівництво, консенсус, провідні рольові моделі і, насамперед, суспільна моральність). У цьому сенсі соціальним порядком здорового суспільства є порядок моральний, який виникає лише завдяки моральним принципам, і тільки тоді, коли більшість громадян суспільства поділяють прийняті в ньому основні цінності. При чому вони у ці цінності мають вірити, а не просто підкорятися їм з примусу. У комунітарній філософсько-правовій течії здорове суспільство це і тоді, коли існує рівновага між індивідуальною свободою особистості, яка сама по собі вже є цінністю, і морально-соціальними цінностями. Адже згідно з комунітарною парадигмою, абсолютно вільних людей у суспільстві бути не може, оскільки людина соціальна за своєю суттю і постійно перебуває під впливом культурних, соціальних та моральних факторів, не кажучи вже про вплив з боку інших людей.[407]

Таке здорове комунітарне суспільство вимагає: 1) опори насамперед на освіту, керівництво, переконання, віру і моральний діалог, а не закон як засіб забезпечення цінностей; 2) визначення основних цінностей, які необхідно розвивати; 3) відсутність всепроникаючої ідеології чи якоїсь релігії, яка б залишала мало місця для незалежної особистості.[408]

Ще Платон говорив, що людина стає моральною істотою лише в міру того, як виходить за межі своєї приватної сфери і стає спроможною подивитися на себе крізь призму суспільного цілого, а також реальну загрозу перетворення надмірної свободи людини на рабство і для неї самої, і для суспільства в цілому.[409]

Ідейне ядро комунітаризму висловлює Етціоні такими словами: «Згідно з висунутою нами комунітарною парадигмою, хорошим слід вважати таке суспільство, в якому процвітають як суспільні доброчесності, так і права особистості. Я стверджую, що хорошому суспільству необхідна ретельна підтримка рівноваги між порядком та індивідуальною автономією, а не переважне виділення однієї з цих двох цінностей».[410]

Однак не кожний соціальний порядок відповідає потребам становлення здорового суспільства, а лише той, який пов’язаний з моральними цінностями членів спільноти. До того ж дані моральні цінності не можуть бути нав’язані індивідам, оскільки розширення моральної відповідальності має відбуватися не за рахунок сили, а на основі обов’язку кожної особистості. Водночас повинен існувати принцип незалежної особи, який займає центральне положення у ставленні до соціального порядку. Зв’язок індивідуальності зі спільнотою має важливе значення і для здатності до розумної поведінки та вільних вчинків. Соціальному порядку згідно з комунітарною парадигмою дорівнює поняття спільнота.[411] Отже, «лише в рамках спільноти індивід стає здатним до моральності, набуває моральної стійкості і формується як носій моралі залежно від того, яким бачать його інші люди, що належить йому, зрештою, в який спосіб він оцінює сам себе».[412]

При цьому спільноту потрактовано не як об’єднання індивідуальностей, у якому колектив не знеособлює, а, забезпечуючи захищеність особи, створює умови для її реалізації в матеріальному і духовному плані.[413]

Як висновок, суть головної ідеї комунітарної філософсько-правової течії проявляється в наступній аргументації: «Мораль орієнтується на ідеал такого порядку, який передбачає єдність».[414]

Таким чином, згідно з філософсько-правовою течією комунітаризму існування і формування моралі потрібно розвивати шляхом підтримання її у локальних групах, першочерговою роллю яких є створення чеснот і цінностей, за якими будуть існувати всі члени суспільства. Більшість людей ідентифікує себе за кількома різними спільнотами, окрім того необхідна освіта, завдяки якій зростає кількість різних ідентифікацій, а разом з цивілізацією зростає і кількість спільнот. Мораль складається з правил, які однаковою мірою обмежують кожного індивіда і кожен індивід повинен погоджуватися з тими правилами, незважаючи на свою точку зору.[415]

Мораль, яку комунітаристи уособлюють з життєвою силою, ліберали у свою чергу називають «стадною», тобто такою, що є ворожою всьому видатному і волелюбному. Відповідно, ті, хто слідують за суспільною мораллю, – слабкі та під впливом інстинкту слабкості прагнуть збитися до купи, пристосовуються і приймають правила гри «стада», а ті, хто діє за власними нормами – сильні розумом та волею, сміливі та прагнуть стати вільними і самодостатніми, виробити власні моральні орієнтири. Такі «першопроходці» проголошується імморалістом і нігілістом та їх поява найбільш характерна для перехідних епох у житті суспільства, коли стара система моралі вступає у суперечність з дійсністю, що змінилася. Це і спонукає найбільш сміливих і волелюбних творити власні закони, звертатись до власного мистецтва самозбереження і самозвільнення. Отже, той, хто намагається діяти за власним вибором, – індивідуаліст. Однак у суспільстві із застарілою мораллю, як тільки він заявляє про своє бажання визначати своє життя вільно і самостійно, а не під диктат застиглих традицій та вимог обов’язку, він автоматично стає аморальним індивідуалістом. Критикуючи «стадну» мораль. ліберали стверджують, що в такому суспільстві окремий індивід взагалі має невелику вартість, в якому вважається доброчесністю бути нулем. Разом з тим саме від цінності одиниць залежить те чи інше значення суми.[416] Отож, процес звільнення від моралі ліберали називають індивідуалізацією, яка є цариною даної філософсько-правової течії.[417]

У ході розгляду «морального питання» видатний комунітарист А. Макінтайр міркує наступним чином: «Сучасний моральний досвід, як наслідок, має парадоксальний характер… Прагнучи захистити автономність, яку ми навчилися цінувати, ми намагаємось зробити так, аби інші нами не маніпулювали; прагнучи втілити наші власні принципи та життєву позицію у практичному світі, ми не знаходимо для цього іншого шляху, крім нав’язування іншим тих самих маніпулятивних моделей стосунків, яким кожен з нас намагається чинити опір у нашому власному випадку. Непослідовність наших настанов та нашого досвіду постає з непослідовної концептуальної системи, яку ми успадкували».[418]

Для того щоб розрив між індивідуальними правами і соціальними обов’язками скорочувався, потрібно розширити сферу моральної відповідальності. Йдеться не про ті обов’язки, які нав’язуються насильно, а про відповідальність, яка сприймається людським обов’язком, бо людина вважає, що вона покладена на неї цілком справедливо.[419]

Результатом дотримання соціального порядку стає розширення моральної відповідальності, заснованої не на силі, а на обов’язку кожної особистості. Оскільки необмежений соціальний порядок може ігнорувати свободу і права людини, резонно виникає питання міри соціального порядку та межі його розповсюдження. На думку комунітаристів, у встановленні меж необхідно керуватися моральними цінностями членів суспільства, які не дозволять нівелювати свободу і права людини.[420]

Натомість ліберальний світогляд не може відповісти на питання про те, де межа самодостатнього громадянина та автономного діяча, який спроможний ставити і досягати свох цілей, а де межа вимог, які потрібно проявляти цьому індивідові щодо якихось моральних цінностей і правил, якою мірою повинні існувати і діяти в суспільстві інтегрувальні цінності, ідеї тощо.[421]

А. Етціоні стверджує, що критеріально важливим у вільному розвитку особистості у суспільстві є повага кожної людини до неписаних моральних принципів цього суспільства. Відповідно цей прихильник комунітаризму пропонує наступний принцип співіснування індивіда і суспільства: «Поважай і підтримуй моральний порядок у суспільстві, якщо хочеш, щоб суспільство поважало тебе і підтримувало твою незалежність».[422]Отож, перед тим, як наполягати на своїх правах, ми зобов’язані брати участь у підтриманні та довершенні тієї спільноти, яка уможливлює їхнє здійснення.[423]

Таким чином, важливою особливістю ліберальної філософсько-правової теорії є те, що вона розглядає лібералізм як порядок, що ґрунтується на нормах права і законності. Її прихильники роблять акцент на індивіді, якому відводиться переважне значення у процесі прийняття політичних рішень з метою уникнути концентрації влади в одній інстанції. У цій позиції ліберальна демократія і посилює значення теорії прав людини.[424]

Однак Ю. Хабермас (представник комунітаризму) стверджує, що сучасне право повністю позитивне, воно позбавлене сакральності, мета соціальних гарантій, його джерело – випадковість фактичної діяльності законодавця. Норми легітимні тільки тоді, коли вони задовольняють критерії комунікативної раціональності, тобто заслуговують вільного визнання з боку кожного члена правового співтовариства. Ця ідея, що має моральний зміст, може бути втілена тільки, якщо процес законодавства буде представляти собою справжнє місце і механізм соціальної інтеграції.[425]

Отже, на нашу думку, відмінності між пріоритетністю моралі чи права у лібералізмі та комунітаризмі, як філософсько-правових течіях, можна простежити у наступному:

- лібералізм визнає лише індивідуальну мораль, яку він репрезентує як вибір індивіда, який, будучи раціональною істотою, обере для себе правильну систему цінностей, за допомогою якої він оцінюватиме свої вчинки, у свою чергу комунітаризм утверджує групову мораль, під якою слід розуміти добровільну згоду більшості щодо певних вимог та уявлень стосовно поняття блага та добра (отже, в основному конфлікт між лібералізмом та комунітаризмом виникає на підставі визнання ролі суспільної моралі як соціального регулятора);

- індивідуальна мораль та групова мораль не завжди ідентичні; так система цінностей індивіда не завжди може збігатися із системою цінностей групи, більше того, якщо вчинок індивіда буде відповідати його індивідуальній моралі, проте, не відповідатиме моральній, то такий вчинок вважатиметься аморальним з позиції комунітаризму, отож, при індивідуальній моралі людина оцінює власні дії щодо індивідуальних уявлень про благо та добро;

- виникнення суспільної моралі пов’язано з обов’язками людини, а права – з її правами, розвитком свободи та приватною власністю;

- мотиви виконання права в крайній формі – страх перед відповідальністю, а мотиви моралі – совість людини, до того ж моральні вимоги значно вищі за вимоги права;

- мораль (як і позитивна свобода) ґрунтується на таких складових свободи, як самоконтроль, самообмеження та самоволодіння, а право (як і негативна свобода) – через самореалізацію, саморозвиток, самоформування та самовизначення;

- право пов’язане зі свободою, під якою у лібералізмі розуміється можливість вибору, отож, право повинне забезпечити цю можливість, натомість, мораль з позиції комунітаризму – це обов’язок кожного члена спільноти своїм вчинком утворювати суспільство як таке;

- згідно з ідеями комунітаризму, відсутність суспільної моралі підриває цінності суспільства, призводить до формалізації міжіндивідуальних стосунків та позбавляє будь-яких вчинків мотиву, натомість лібералізм, виходячи з примату права, стверджує, що мораль пригноблює індивіда, обмежуючи його вибір цінностей, тим самим диктуючи свою систему цінностей, отже, індивід не має права вибирати власні цінності та моральні орієнтири;

- комунітаризм звинувачує лібералізм у втраті моральних орієнтирів, суспільних цінностей, у мінімізації моралі, контртвердженням лібералізму є те, що згідно з даною філософсько-правовою течією – права людини – це і є мораль, яка виступає добробутом кожної людини і визначає межі порушення яких є морально недопустимо;

- лібералізм не вимагає від людини морального самовдосконалення і пошуку істини, адже на відміну від моралі застосовує формульну рівність у тому числі щодо блага чи добра, тому жодна позиція, яка стосується блага чи добра не є пріоритетною;

- мораль, яка утворюється завдяки думці більшості, дискримінує меншість, яка не поділяє моральних цінностей більшості, натомість право ставиться до всіх однаково рівно.

Аналіз філософсько-правових концептів лібералізму та комунітаризму на пріоритетність моралі чи права як соціальних регуляторів дозволяє прийти до висновку, що обидві течії визнають право як форму соціального регулювання. В той же час представники лібералізму розглядають право як достатній інструмент для забезпечення суспільного порядку та для можливості реалізації прав і свобод людини. Отож, лібералізм ставить перед людиною завдання реалізовувати свої права та виконувати обов’язки лише в рамках правового поля. До моралі лібералізм ставиться нейтрально, тобто вчинок може бути аморальним, однак він повинен бути правовим.

Проте залишаючись прихильниками саме такого способу врегулювання суспільних відносин, ліберали проводять чітке розмежування між індивідуальною та груповою мораллю. У лібералізмі велике значення надається індивідуальній моралі, яка випливає з індивідуалізму, оскільки ґрунтується на цінностях, які випливають з розуміння власної вигоди та самозбереження, тобто індивідуального блага. Натомість комунітаристи не проводять такого розподілу моралі, оскільки у них знімається протиріччя індивідуального і суспільного тим, що у комунітарному здоровому суспільстві особисті цінності постають як суспільні. Звідси випливає, що лібералізм ставиться негативно лише до суспільної моралі, оскільки історично склалось так, що виникнення лібералізму пов’язане з розкріпаченням суспільства від застарілої феодальної моралі і такої моралі, яка окремого індивіда взагалі має за невелику цінність та не дає діяти за власним вибором. Саме тому відмова від такої суспільної моралі і називається у лібералів – індивідуалізацією, а індивідів, які підтримують таку концепцію – автономними діячами.

Отже, пропонуємо розуміти право у лібералізмі як засіб захисту свободи, що забезпечує кожному індивіду можливість вибору та застосовує формальну рівність при врегулюванні суспільних відносин між індивідами.

На відміну від лібералізму, комунітаризм відстоює значення групової (суспільної) моралі, оскільки вважає, що право у свою чергу повинно включатися у систему регулювання суспільних відносин лише у виняткових випадках, тобто тоді, коли мораль безсила. До того ж право, на думку комунітаристів, не орієнтує поведінку людини на досягнення загального блага, адже вимагає від людини лише дотримуватись встановлених норм та не програмує вчинки людини на перевиконання своїх обов’язків, тобто не сприяє самовдосконаленню індивіда. Попри все, регулювання відносин між індивідами лише правовими нормами призведе до втрати моральних орієнтирів, суспільних цінностей, до зменшення суспільної участі у розбудові солідарного суспільства і занепаду почуття людської спільності.

Таким чином, мораль слід визначити через призму комунітаризму, як спосіб обмеження автономії індивіда, який реалізовується за допомогою обов’язку колективної ідентичності, взаємної обмеженості прав та досягається шляхом переконання, добровільної згоди чи осудом.

<< | >>
Источник: Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018

Еще по теме 2.5. Дуалізм «право/мораль»:

  1. § 3. Право і мораль
  2. § 3. Право і мораль
  3. 13.7 Право и мораль
  4. § 3. Право и мораль
  5. § 2. Право и мораль
  6. § 3. Право и мораль
  7. § 2. Право и мораль
  8. IL ПРАВО TA МОРАЛЬ
  9. Право і мораль
  10. ГЛАВА V ПРАВО И МОРАЛЬ
  11. 2. Естественное право, религия и мораль
  12. §865. Мораль – это право человека быть внутренне свободным при определении содержания своей собственной жизнедеятельности.