<<
>>

2.2. Дуалізм «раціональність/ірраціональність»

Проблема раціоналізму та ірраціоналізму не нова, задовго до виникнення таких філософсько-правових течій, як лібералізм та комунітаризм дане питання було предметом дискусій багатьох науковців та філософів.

Історично ідея раціональності охопила загальну орієнтацію на «розумність» та природну логічну впорядкованість світу, можливість віднаходження універсальних закономірностей світу, його симетрії та гармонії. При цьому покладається вся надія на людський розум, як такий, що здатний «вловити» гармонію Абсолюту та побудувати свій власний світ, підґрунтям якого би виступали розумність та відповідність певних норм або критеріїв. Досягненням такої цілі, як засвідчила практика, залежить від того, що розуміти під розумом загалом і людським, зокрема, якими сутнісними характеристиками його наділяти.[172]Тому багато науковців задаються питанням «що таке розум?»

В.А. Трофименко пропонує розуміти під розумом вищу духовну здатність людини, спрямовану на пізнання універсальних правових цінностей і зв’язків між ними задля визначення механізмів трансформації і реалізації ідеального праворозуміння в практично застосовні норми.[173]

За А.Г.

Спіркіним, розум – вищий ступінь логічного розуміння, рефлектуюча, теоретична, філософськи мисляча свідомість, що оперує широкими узагальненнями і орієнтована на найбільш всеосяжне знання істини.[174]

Л. Соболєв представляє розум як систему, яка збирає, перетворює інформацію, дає відповідь у формі прийняття рішень, мовної трансляції і рухів біологічного тіла.[175]

Як випливає з даних визначень, розум – це складна категорія, яка спрямована на:

- пізнання всього навколишнього, в тому числі і права;

- реалізацію правових норм;

- логічне розуміння сприйнятої інформації;

- спонукання свідомості до процесу мислення;

- вирішення складних питань у формі прийняття рішень;

- досягнення істини.

У свою чергу ірраціоналізм пов’язують з проголошенням верховенства почуттєвого начала, яке у даному світосприйнятті робить його основною характеристикою самого світу, визнаючи дійсність такою, що не може бути вираженою у логічних поняттях.[176]

Почуття – це своєрідне суб’єктивне відношення людини до навколишнього світу.[177] Вони мають історичний характер і є відображенням тих традицій, вірувань, звичаїв, які притаманні конкретному народу, групі чи соціальному прошарку суспільства, адже основна функція почуттів: забезпечення пристосування людини до суспільного середовища з точки зору не лише окремої особи, але й з урахуванням інтересів суспільної організації.[178]Тому не дивно, що комунітаризм, який стоїть на боці єдності між усіма членами суспільства, їх згуртованості більше тяжіє до ірраціоналізму, ніж до раціоналізму.

Це можна пояснити тим, що, по-перше, почуття покликані враховувати інтереси суспільної організації. По-друге, про почуття можна говорити як щодо себе (такі почуття, як: почуття гідності, самоповаги, любові тощо), так і щодо інших (почуття єдності, толерантності, поваги тощо). Крім того, почуття можуть стосуватися як однієї людини, так і колективу, суспільства. Про розум можна говорити лише щодо конкретної особи, адже колективний чи суспільний розум – це абстрактне поняття.

Під почуттями А.В. Затворницька розуміє таке відображення об’єктивної дійсності, в якому розкривається ставлення людини до всього того, що вона пізнає і робить.[179]

За А.Н. Луком, почуття – це одна з форм відображення реальності, що виражає суб’єктивне ставлення індивіда до задоволення своїх потреб, до відповідності або невідповідності яким-небудь своїм уявленням.[180]

Для В.Є. Дружиніна, почуття – це стійке емоційне ставлення людини до інших людей, до спілкування з ними, до явищ дійсності.[181]

Отож, для почуттів, як прояву ірраціонального в людині притаманне:

- в них відображається ставлення людини чи групи людей, колективу тощо до всього, що її оточує;

- це форма відображення дійсності;

- це ставлення людини до інших людей;

- оцінка навколишнього світу на предмет відповідності чи невідповідності особистим уявленням.

Таким чином, раціональне в праві – це щось точне, доцільне, узгоджене, однозначне, таке, що виникає і здійснюється завдяки розуму і утворює причинно-наслідкову форму. Натомість, ірраціональне – це все те, що не підпадає під критерій раціональності. Під терміном «ірраціональність» зазвичай розуміють лише заперечення загальновизнаних характеристик раціонального.[182]

Оскільки у своїх концепціях світосприйняття ліберали надають перевагу людському розуму, тобто раціональному, а комунітаристи відстоюють значення почуттів у світосприйнятті – як елементу ірраціонального, ми пропонуємо у даному підрозділі розглянути бінарну опозиційність лібералізму та комунітаризму через дуалізм раціонального та ірраціонального.

Основи класичного оформлення ліберальної думки в цілому і раціоналізму, зокрема, у правовій науці традиційно належать до англійської гілки цієї політичної течії, закладеної в епоху Нового часу Г. Гроцієм, Б. Спінозою, Т. Гоббсом, Дж. Локком та іншими. Їх раціоналістичні доктрини представили у новій формі ідею природного права, яка протягом своєї еволюції долала одночасно як концепцію божественного права, замінивши його на наукове уявлення про природу та суспільство, так і античну концепцію природного права. Раціоналістичні ідеї затвердили першочергове значення прав людини, які пов’язані з самою її сутністю, і визнали, що соціумом керує розум.[183]

Лібералізм почерпнув з епохи Нового часу розуміння розуму як найвищої здатності людини, як спосіб самовизначення або як «божественне світло», що свідчило про його пріоритетність над усіма іншими здібностями людини.[184]

Просвітництво еволюціонувало ідею раціоналізму, адже основною ідеєю лібералізму було звільнити людей від невігластва та забобонів, аби взяла вгору ідея раціонального розуміння. Наука і техніка надзвичайно виграли від цієї перемоги звільненої раціональної думки, так само, як і моральний лад, що його зміцнила та цивілізувала вимога надати розумні підстави існуванню влади, політики й звичаю.

Отже, раціональність разом з рівністю та свободою зводять ліберальний бастіон супроти довільного судження та свавільної влади.[185]

У просвітників розум був духовною силою, яка здатна відкривати істину; певною енергією, що осягається не стільки своїми результатами, скільки процесами свого існування. Просвітницька філософія характеризується переходом від узагальнених принципів до фактів та збереженням віри у розумі.[186]

Отже, місце Бога посіла концепція раціонального життя, а місце індивідуальної душі, що прагне об’єднатися з Ним, – концепція індивіда, наділеного розумом, що прагне керуватися розумом і тільки розумом і не залежати від чогось, що може звести його з пуття або обманути його, звертаючись до його ірраціональної натури.[187]

Як стверджує Ф.А. фон Хайєк, ідея раціоналізму зазнала суттєвих трансформацій у межах ліберального дискурсу ХХ ст. Оскільки наукові, політичні та інші відмінності нашого часу базуються на певних базових відмінностях між підходами до розуміння раціональності у двох філософських школах, то й лібералізму притаманні два погляди на раціональність. Ці два типи раціональності він визначав як конструктивістський раціоналізм, який притаманний, на його думку, більше соціалізму, та еволюційний раціоналізм, що притаманний лібералізму. Оскільки конструктивістський раціоналізм базується на вигадці, що всі людські інституції були створені з якоюсь наперед визначеною метою, для виконання певної місії, тобто задум розуму тут первинний, то Ф.А. фон Хайєк вважав його неправильним. Натомість, еволюційний раціоналізм припускає, що упорядкованість суспільства не виникла внаслідок спланованих дій, а стала наслідком процесу еволюції розуму.[188]

Розум є одним із тотемів лібералізму як філософсько-правової течії. Однак труднощі полягають у тому, аби розкрити, що таке розум і що він означає. Так, не слід зводити усі випадки, коли люди поводяться «розумно», до поняття розуму, так само, як і розсудливість та здоровий глузд, які є лише характеристикою людини та значною мірою залежать від часу та обставин.

Розум, який цікавить лібералів, за визначенням є функцією або властивістю свідомості, яка запитує й відповідає на такого роду питання: чого я хочу? яка поведінка здатна до досягнення щонайбільшої кількості моїх цілей? яким чином я їх можу досягти найефективніше, так, щоб не зашкодити іншим не менш важливим цілям? Розум залежить від логіки, що ґрунтується на знаннях. Раціональна поведінка не є механічною, а тому виключає узвичаєні, імпульсивні дії або дії у дусі рабського наслідування закостенілих традицій. Раціональний індивідуалізм припускає, що цілковито всю поведінку можна пояснити, виходячи з дій, вмотивованих бажаннями, та з того факту, що ми зазвичай налаштовані розкривати й раціоналізувати цілі, які виникають у надрах наших жадань.[189]

Індивід – істота розумна – здатна пізнати закони природи і перетворити їх на свій розсуд для задоволення власних бажань. Він перетворює навколишнє природне середовище, створює за своїм розсудом (розумінням) соціальні інститути і змінює (удосконалює) самого себе. Тут важливо зазначити, що, з точки зору лібералів, не суспільство передує і соціалізує індивідів, а самостійні індивіди створюють відповідно до своєї волі і розуму саме суспільство – всі соціальні, в тому числі і правові інститути, які допускаються лише в тому випадку, якщо служать індивіду, задовольняють його потреби. В цьому суть ліберального номіналізму, коли реально наявними визнаються окремі атоми – індивіди, а соціальні інститути являють собою своєрідні фікції. Що ж пов’язує егоїстичних індивідів в єдину спільність? На думку переважної більшості лібералів, – розум і доцільність. Дійсно, спільне співіснування вигідно (наприклад, з точки зору розподілу праці) і тим самим відповідає вимогам практичного розуму. Таке об’єднання за логікою ліберальної філософії відбувається добровільно і усвідомлено. Отже, лібералів об’єднує уявлення про свободу індивіда як найвищої цінності і про безмежні можливості розуму, здатного раціонально організувати природний, соціальний та індивідуальний світ.

Звідси випливає, що функції держави повинні бути обмежені виключно сферою негативної діяльності – охороною громадського порядку. Все позитивне створюють самі індивіди у відповідності з розумом.[190]

Людина згідно з лібералізмом, розглядається як творець бажань. Кожне бажання вибудовує лінію поведінки, що має свою власну логічну структуру та характерний словник. Лінія поведінки визначається метою, яку ми прагнемо досягти або уникнути. Саме у формуванні цієї лінії поведінки допомагає за лібералізмом розум, який має справу із нашим минулим життєвим досвідом, забезпечує нас засобами, завдяки яким намічену мету можна реалізувати. Під час знаходження засобів, що потребують оцінки і відповідного просіювання досвіду розум порушує проблеми, які потребують розв’язання. Але розв’язання проблем, більше того, саме тільки їх порушення, вимагає від нас вибіркового ставлення до світу, відкидання того, що нам не підходить, та зосередження на засадничому, суттєвому або реальному. Наше розуміння світу крізь призму бажань утворює цілості, які ми спроможні збагнути, лише розбиваючи їх на частини або аспекти. Суттю ліберального індивідуалізму було переконання, що нехай якою буде лінія поведінки, мусить бути також і бажання індивіда її дотримуватися. Отже, згідно з ліберальним мисленням, розум спроможний не тільки дослідити загальну логіку поведінки, а й забезпечити нас векторальними лініями діяльності, які беруться за критерії у розрізненні наших цілей, а також він наставляє шанувати інших індивідів як особистостей, чиї бажання є такими ж законними, як і наші власні. [191]

Раціоналізм особистості пов’язується з визнанням здатності людини ставити розумні цілі і здійснювати таку діяльність, яка б полягала у зміні своєї поведінки, подоланні хибних поглядів, корегування за необхідності цілей і засобів. У підсумку розум – це те, що примушує людей прагнути до істини. При цьому ліберальні принципи довіри і невтручання (на відміну від, скажімо, вимог релігійних) не потребують від людини морального самовдосконалення і пошуку істини. Лібералізм уникає уявного узагальнення відносно людини, її природи і потенцій, – виходячи з небезпідставного припущення, що правильно знайдені принципи соціального співіснування (в тому числі шляхом спонтанних експериментів, через селекцію соціального досвіду) дозволяють нормально існувати навіть тоді, коли в суспільстві немає жодної «наскрізь ліберальної» людини.[192]

Отже, «раціональність» – це «розумність», як відповідність деяким законам розуму, стандартам і нормам «розумної» діяльності. Якщо діяльність здійснюється відповідно до цих законів і правил, то вона оцінюється як раціональна; якщо порушено якісь норми, то діяльність нераціональна. Ось ці закони, норми, правила, згідно з ідеями лібералізму, і утворюють стандарт раціональності, що лежить в основі наших раціональних оцінок і дозволяє винести судження про раціональність або нераціональність діяльності ще до того, як вона завершиться: відповідає стандарту – раціональна, не відповідає – нераціональна.[193]

Лібералізм виходить з того, що людина, володіючи розумом, краще, ніж будь-хто інший, зможе розібратися, що для неї добре, а що – погано. Отже, найкращою формою самореалізації індивіда є надання йому якомога більшої свободи для прийняття самостійних рішень, не в залежності від того чи вони будуть помилковими чи ні, суть цієї свободи – це знаходження найкращих рішень для власного життя, але за умови, що він не зазіхає на таку ж свободу інших людей.[194] Відповідно до цієї філософсько-правової течії, особиста свобода на рівні розуму і думки є найвищим проявом свободи як такої, оскільки вона не підлягає зовнішньому контролю, ніщо не в силах її обмежити, ніхто не може здійснювати її регулювання проти волі самого індивіда.[195]

Раціональність у лібералізмі проявляється в тому, що кожен здатний самостійно і незалежно від інших формулювати і реалізовувати власну концепцію блага.[196]За Локком, ніяка зовнішня сила не здатна краще за самого індивіда усвідомити, в чому полягає власне благо, і визначити шляхи, що ведуть до нього. Адже більше, окрім самого індивіда, ця проблема не хвилює нікого, у тому числі і державу. До того ж природа людського розуму така, що ніяка зовнішня сила не здатна примусити його, навіть під тортурами, змінити судження, яке розум склав про речі.[197]

Ніхто не може змусити думати індивіда інакше, аніж так, як йому підказує його власний розум. Люди просто не здатні зі сваволі, чиєю б вона не була, змінювати свої раціонально вироблені переконання. На цій підставі індивід має право чинити опір кожному, хто вимагає від нього зректися своїх власних переконань. З права на життя й інтелектуальну автономію цілком логічно слідує право незалежності рішень, прийнятих автономним розумом із питань, що стосуються індивіда особисто.[198]

Окрім зауваженого, розуміння раціональності виключає існування поняття загального блага, адже суспільство існує завдяки індивідам і тільки індивіди, а не суспільство має окрему особистість. Відповідно, мислення може існувати тільки в мозку індивіда і тому немає такого поняття, як єдиний суспільний розум або воля. Отож, наголос на особистості як на меті та об’єкті всіх соціальних процесів містив у собі заперечення існування будь-якого групового чи суспільного розуму, бо існувала тільки належна взаємодія індивідуальних розумів.[199]

На відміну від комунітаристів ліберали вірять, що індивідуальний розум, як частина природного світу, здатен осягнути і, можливо, свідомо керувати соціальним світом на благо людських цілей. Ліберали твердять, що суспільство має пізнаватися за допомогою індивідуального розуму, а не за допомогою традиції чи відчуття спільноти.[200]

Таким чином, за лібералізмом процес мислення є суто індивідуальним явищем, оскільки не існує колективного розуму, а існують лише колективні надбання, здобутки, досвід. Головною ознакою індивідуальної свідомості, яка передбачає і формує наявність в індивіда індивідуалістських тенденцій, є здатність особистості до раціонального, критичного, аналітичного мислення тощо.[201]

У контексті розуміння співвідношення розуму і блага, М. Горкхаймер стверджує: «Віра в могутність розуму, що дозволяє уявляти майбутнє, яке є проекцією бажаного сьогодні, і засіб для її здійснення, – це наше благо. І цю віру слід живити та чітко проголошувати; безсумнівно – це завдання, яке під силу нашій філософії».[202]

Один із найвідоміших лібералів Дж. Роулз, припускає те, що кожна людина ставить собі певні цілі та прагне їх досягти, обираючи найбільш продуктивний шлях. Раціональність, відповідно, полягає в тому, щоб прийняти ті принципи, які будуть сприяти здійсненню планів в умовах певної соціальної системи. Отож, для цього філософа-ліберала розумність і раціональність є підставою послідовних дій та зважених висновків. Саме розумність та раціональність є умовою соціальних домовленостей, які стають початком суспільства, побудованого на засадах справедливості. Таким чином, Дж. Роулз накриває завісою незнання всі емпіричні особливості, які відрізняють одну людину від іншої, шукаючи і знаходячи в розумності та раціональності те спільне, що люди поділяють.[203]

Саме тому лібералізму дорікають у раціоналізмі, адже суть даної філософсько-правової течії зводиться до регулювання всього за допомогою розуму. Отож, лібералізм не може змиритися з тим, що у справах людини величезне місце є і має бути зайнято почуттями і взагалі ірраціональним – тобто тим, що розумним не є. Однак лібералізм не заперечує того, що люди часом поступають нерозумно, а стверджує, що лише закликає людей до розумних дій. Згідно з даною філософсько-правовою течією, якби людина завжди діяла розумно, не було б потреби закликати її керуватися розумом. Суть лібералізму полягає в прагненні до того, щоб у сфері соціальної політики так само визнавався здоровий глузд, як він без всяких заперечень визнається в інших сферах людської діяльності.[204]

Лібералізм ґрунтується не тільки на вірі у всесильність людського розуму, а й на переконанні, що цей розум вже відкрив базову модель буття суспільства – лінійно-поступове сходження від нижчого до вищого, а також ті чи інші дороговкази і способи прогресу. Тому розмаїття культурного буття людства оцінювалось у термінах «вищого» або «нижчого» стану однієї «обраної» культури. З огляду на це, багатокультурність, до якої прагнуть комунітаристи, хоча і констатувалась як емпіричний факт, але без жодної суттєвої цінності. Більше того, згодом вона почала розглядатися як те, що слід поступово долати. Задля цього представники «вищого стану» мали право всіляко «удосконалювати» тих, хто знаходився «нижче» (до прикладу, колонізація країн третього світу).[205]

Відповідно до філософсько-правового вчення лібералізму, суспільство ділиться на дві групи людей – освічених та неосвічених. Освічені – це люди раціональні, які пізнали істину та не залежать ні від якого суспільного чинника. Це ті, які прагнуть реформувати неосвічених.[206]

На думку лібералів, у наявних суспільствах справедливість і рівність – це ідеали, які все ще потребують певного ступеня примусу, оскільки передчасне зняття соціального контролю може призвести до гноблення слабкого і менш кмітливого дужчим, меткішим чи більш енергійним і нерозбірливим у засобах. Таке гноблення і приниження інших, на їх думку, притаманне лише для ірраціональних людей, адже раціональні люди поважатимуть принцип розуму в інших людях, і в них взагалі буде відсутнє бажання боротися чи панувати над іншими. Таке прагнення домінувати над іншими слід вилікувати за допомогою раціональних методів. Спіноза пропонує один різновид пояснення та ліків, Геґель – інший, а Маркс – ще інший. Деякі з цих теорій, мабуть, певною мірою доповнюють одна одну, інші – несумісні. Але в них припускається, що в суспільстві абсолютно раціональних істот жадоба домінувати над людьми буде або відсутня, або неефективна. Наявність чи палке бажання утисків буде першим симптомом того, що істинного розв’язання проблем суспільного життя не досягнуто. Отже, неосвічені є ірраціональними, анормальними, а тому до них слід застосовувати примус, їх слід виховувати не в залежності від того, чи вони цього прагнуть. До ірраціональних людей слід ставитись як до дітей, яких слід виховувати не в залежності від того, чи вони цього хочуть.[207]

Отож, розум відіграє нібито роль звільнення – від хибних уявлень, пристрастей, тваринних спонукань тощо. Останнім кроком у цьому ряді логічних висновків буде твердження, що примус за певних обставин може бути виправданим та навіть необхідним.[208]

Однак і комунітаризм цілковито не відштовхує розум. В основному критика лібералізму зводиться до того, яке місце займає розум у даній філософсько-правовій течії. Так, за твердженнями Ю. Хабермаса, сам Бог, повинен був, перш ніж творити буття, порадитися з розумом. Проте сьогодні ми із здивуванням і навіть із страхом бачимо, що розум не може довести своїх власних передумов і схиляється до визначення їх як «вірувань» або «правил». Водночас, критика наукової раціональності стала такою, яка настільки зачаровує, що інколи думається, що можна взагалі обійтися без розуму, який постає як велика авторитетна інстанція, яка підтримується філософами виключно для того, щоб виправдати свої претензії на верховне місце і, отже, на владу в соціальному просторі. Тому розум не можна відкидати, необхідно його, так би мовити, «демократизувати», передати з рук філософів до рук громадськості та водночас зв’язати його з моральними цінностями, бо розум, який суперечить їм, перестає служити людині і навіть обертається проти неї самої.[209]

Лібералізм розглядає людину як універсальну істоту, позбавлену будь-яких соціально-гендерних характеристик. В якості природньої характеристики людини-ліберала визнається раціональність як здатність здійснювати вибір на основі логіки й індивідуальної вигоди. Такі характеристики, як почуття, емоції, пристрасть, кохання, як вважається, обмежують раціональність і збивають її з істинного шляху. На цих ідеях ґрунтуються ліберальні ідеали громадянства, свободи, рівності, прав людини.[210]

Проти ірраціональності виступає і І. Кант. Так, І. Кант відомий своїм сухим суто раціоналістичним баченням людської натури. Згідно з ним, особа діє автономно, коли вона слідує своїм раціональним настановам, відкидаючи будь-які емоції та пристрасті. Людина вільна, автономна доти, доки керується чистими міркуваннями розуму. І. Кант протиставляє емоційну та раціональну компоненти самості, переконано надаючи перевагу останній. Отож, коли особа діє, будучи мотивованою будь-якою емоцією (чи йдеться про доброчесні, чи про порочні пристрасті – для німецького філософа це не має значення), вона втрачає людський вимір – здатність мислити, здатність, яка відрізняє людину від решти тварин на Землі.[211]

Однак, на нашу думку, якби цього не заперечували ліберали, ірраціональність присутня і в лібералізмі. Лібералізм стверджує, що людина – це автономна особистість, яка постає перед іншими і перед собою як дійова особа, яка має можливість активно і вільно відстоювати свої позиції, творити вибір, нести відповідальність. Якщо погодитися з цим, то одним з найбільш значущих та самоочевидних критеріїв розвиненості індивідуального початку буде почуття власної гідності, самоповага, спроможність реалізувати власну волю і переслідувати власні інтереси.[212] Ми сповідуємо позицію Дж. Мілля, який критикує кантіанське розуміння автономії, у якого єдиним органом самоуправління є здатність розуму та г’юмівське розуміння, – в якого почуття фіксують кінцеві цілі діяча, а розум – це орган, який лише здійснює переслідування цих цілей з найбільшою ефективністю. Міллівська концепція – це золота середина. З одного боку, вона визнає, що люди підпадають під вплив пристрастей, емоцій та почуттів, що будь-яка дія – навіть якщо це автономний вибір – включає в себе емоційний складник, а, з іншого боку, Дж. Мілль підкреслює, що для того, щоб бути автономними, ми маємо критично осмислювати ситуацію і не діяти лише під впливом імпульсу.[213]

Таким чином, і лібералу притаманне ірраціональне, однак це ірраціональне спрямоване, як і вся філософсько-правова течія лібералізму на індивіда, на досягнення його блага. До таких почуттів, в яких присутній індивідуалізм ми віднесли б почуття самоповаги, власної гідності, совісті.

Сучасний лібералізм підтримує принципи гуманізму, відстоювання прав людини, віру в свободу і прогрес, приділяє велику увагу етичним нормам, які є інтелектуальною спадщиною епохи Просвітництва. Гуманізм у лібералізмі ґрунтується на цінностях добра і людяності, розуміється як норма людських відносин, в яких самоцінність і гідність особистості є основою удосконалення суспільства, а не національні, етнічні, расові, класові та інші приналежності, хоча дані соціально якості в теорії лібералізму та її культурному феномені мають свою обґрунтовану цінність.[214]

Таким чином, лібералізм ґрунтується на принципі гуманізму. Гуманізм у перекладі з латинської означає «людяний», «людський» – це визнання цінності людини як особистості, її права і вільний розвиток та прояв своїх здібностей, затвердження блага людини як критерію оцінки суспільних відносин.[215]Отож, вихідною умовою гуманізму, як і лібералізму, є самоцінність людини, що опирається лише на факт її існування як біосоціодуховної істоти.[216]Гуманізм – це перш за все повага до людської особистості, її прав, свобод та захист її від порушення цих цінностей. Цілком зрозуміло, що саме даний принцип властивий лібералізму, оскільки в ньому виражається впершу чергу повага до індивідуальності особи, її блага.

Самоповага як почуття, наявна у філософсько-правовій течії лібералізму, є не стільки частиною будь-якого розумного способу життя, скільки його передумовою. Якби ми не вважали наші життєві цілі вартими здійснення, то наша діяльність не мала б жодного сенсу. Для існування самоповаги необхідна свобода перевіряти наші переконання, аби підтверджувати їхню цінність. Саме тому свобода для лібералізму є такою важливою цінністю, і ось чому її ставлять над матеріальним добробутом і офіційними перевагами. Як тільки матеріальна безпека гарантована так, що умови, необхідні для ефективного використання свободи, існують, стає нерозумно жертвувати свободою заради більшого матеріального добробуту.[217]

Наслідком появи людини-ліберала з розвинутим почуттям власної гідності, незалежності, спроможності «стояти на власних ногах» стала не просто славнозвісна «атомізація суспільства», але й поступове поширення колективності принципово нового типу, заснованої не на відчутті особистої слабкості і залежності, а на раціональному усвідомленні автономним індивідом власної суверенності, сили, гідності, спільних інтересів і самостійному виборі в їхньому різноманітті. Індивідуалізм не можливо відокремити від поваги людини до власної унікальності та гідності, від її орієнтації на власні сили, від її готовності взяти відповідальність на себе, врешті-решт, від її любові до себе.[218]

Гідність як почуття є формою вияву самосвідомості і самоконтролю, на яких базується вимогливість людини до самої себе. Дане почуття тісно пов’язане з такими моральними категоріями, як совість, і честь, відповідальність.[219] Почуття власної гідності розглядається як повага до себе та несприйняття всього, що принижує людину, як перевага власної цінності й ствердження її, можливо, всупереч обставинам. Почуття власної гідності є «внутрішньою позицією», власне перевага цінності, оцінка й повага в собі якостей особистості, що забезпечують моральну регуляцію своєї поведінки себе й інших. Дане почуття – це інтегральна особистісна характеристика, комбінація певних складових, що робить її цілісним, самостійним утворенням.[220]Людина, яка володіє почуттям власної гідності приймає відповідальність за вчиненні дії, які розвиваються на основі усвідомленого ставлення до себе (самосвідомості) як до суб’єкта права та розуміння своїх обов’язків і прав.[221]Вважаємо, що прийняття відповідальності за вчинені дії у лібералізмі є заслугою не розуму, а саме почуття власної гідності.

Почуття гідності складається з таких елементів, як: потреба в самоповазі; впевненість у самоцінності власної особистості; вимогливість до себе; правдивість перед собою; благородство душі; самовладання; авторитет; самоконтроль; скромність; почуття обов’язку; самолюбство тощо.[222]Як бачимо, дані складові цього почуття є індивідуальними та характеризуються відношенням та оцінним ставленням особи до себе.

Однак деякі вчинки людей створюють поняття особистої гідності, підносячи його тим самим у ранг крайнього індивідуалістського прояву та перетворюючи його на псевдогідність. Індивіди без моральних принципів, без власних переконань та з низьким ступенем самоусвідомлення симулюють гідну поведінку не для того, щоб захищати власну внутрішню систему переконань та цінностей, а з метою щонайшвидшого задоволення особистих цілей. Лібералові, якому лише притаманна ціль досягнення індивідуального блага (примноження власного добробуту або мета визнання з боку власного оточення), гідність може лише стати засобом досягнення корисних інтересів. Також надмірна індивідуалізація лібералізму може сприяти виникненню явища гіпергідності, носії якої захищають власні погляди та переконання крайніми методами. При цьому навіть аргументи розуму та прямі речові докази не впливають на їхню поведінку. Вірність собі стає для них єдиною та абсолютною цінністю, що закриває увесь світ, як суспільний, так і особистий.[223]

Як вважає Дж. Хеллоуелл і, як вже було зауважено вище, ліберальна концепція трактує суспільство як організм, що складається зі свого роду «атомів» – самоврядних індивідуумів, бажання та інтереси яких належать винятково їм самим. Проте такій анархічній точці зору суспільство протиставило віру в існування трансцендентної істини, яка доступна розумові і здатна викликати моральний відгук. Тобто коло обов’язків щодо здійснення порядку лягає на індивідума, точніше – на його совість, яка є наріжним каменем усієї системи лібералізму, які визначають не тільки умови і рамки існування та відмежовують від анархізму, але й окреслюють його певною мірою його ідеалістичність.[224]Отож, совість стримує ліберала у досягненні його індивідуального блага всупереч чужим інтересам, вона йому нагадує про існування інших людей і про його обов’язки перед ними та перед державою.

Сутність ліберальної точки зору охарактеризував Є. Шацький як необмежене право особистості судити наявний суспільний порядок згідно з велінням своєї совісті і розуму .[225]

Почуття совісті є досить складною особистісною властивістю людини, що включає в себе знання, оцінне ставлення до своїх вчинків, почуття, практичні дії. Совість – це не тільки визнання відповідальності за минуле і сьогодення, але й – за майбутнє. При порушенні моральних норм у зв’язку з тими чи іншими обставинами мотиви моральності включають почуття совісті (совість заговорила), в результаті чого і виникають негативні емоції – докори совісті, що проявляються у формі сорому: людина переживає, мучиться та починає усвідомлювати власну вину.[226]

Отже, совість – це емоційно-оцінне ставлення особистості до власних вчинків і вчинків близьких людей, за поведінку яких дана особистість несе відповідальність;[227]це особистісне утворення (особлива властивість особистості), що являє собою оцінне ставлення людини до своїх вчинків, думок в її взаємодії з іншими людьми і яке характеризується єдністю знань (ідеї, норми, принципи), мотивів, практичних дій та емоційно-вольових факторів.[228]

Таким чином, ірраціональність притаманна лібералізму, однак вона виражена індивідуальними почуттями, які можна виразити як ставлення особи до себе, оцінне ставлення до своєї поведінки. Таким почуттям притаманне індивідуалістське начало, і вони виникають лише з приводу реалізаціії індивідуального блага. Ліберальним почуттям притаманне:

- раціональне усвідомлення самостійного вибору;

- орієнтація на власні сили;

- прояв самосвідомості та самоконтролю;

- прийняття відповідальності за власні дії;

- перевага власної цінності над цінностями інших;

- несприйняття всього, що суперечить індивідуальним інтересам;

- перевага індивідуального блага над благами інших;

- повага власних особистісних цінностей;

- вимогливість до себе;

- ціннісне ставлення до своїх вчинків, мотивів, думок, рішень, поведінки.

Як стверджує А.І. Соловйов, панування раціоналізму – це визнання обмеженості лібералізму в частині відображення культурних параметрів світу та індивіда, свідчення дефіциту інструментарію в побудові його символічного простору. А тому слід визнати, що як когнітивна основа лібералізму – раціоналізм програє за своїм впливом на масову аудиторію багатоликим «національним ідеям», лівим і релігійним ідеям. [229]

Отже, згідно з ідеями лібералізму, по-перше, всі люди мають одну істинну мету, і тільки одну, а саме – раціональне самокерування; по-друге, цілі раціональних істот мають з необхідності вкладатися в одну універсальну, гармонійну модель, яку дехто може розрізняти ясніше за інших (наприклад, держава, тому раціональні істоти зобов’язані підкорятись законам, оскільки вони раціональні); по-третє, всі конфлікти і, як наслідок, усі трагедії відбуваються лише через зіткнення розуму з ірраціональними чи недостатньо раціональними – незрілими й нерозвинутими елементами в житті – індивідуальними чи суспільними, і таких зіткнень, у принципі, можна уникнути, що неможливо для цілковито раціональних істот; нарешті, коли всі люди стануть раціональними, вони коритимуться раціональним законам своєї власної натури, яка є однаковою в них усіх, а отже, будуть водночас і законослухняними, і цілком вільними.[230]

Таким чином, законодавець створюючи закон, має враховувати поради свого розуму, якщо такий закон є раціональний, то він автоматично схвалюватиметься всіма членами суспільства, оскільки вони раціональні істоти. Якщо закон раціональний, проте не був схвалений суспільством, то тоді такі особи є ірраціональними; отож потребуватимуть утисків з боку розуму: байдуже чийого, оскільки вияви розуму мають бути однакові у свідомості кожного. Те ж саме стосується і держави, якщо вона видає раціональні накази і цим наказам чиниться опір, то вона повинна знівелювати ті ірраціональні елементи, що протистоять розуму. І кожен має навчитись у суспільстві нівелювати в собі те ірраціональне, що не дає зрозуміти наказ чи закон держави.[231]

Комунітаристам, навпаки, властиво бути ірраціональними. «Вершиною» їхніх почуттів є почуття приналежності до спільноти. Якщо для лібералів індивід – це швидше «ізольований атом», який лише волею випадку опинився в даних соціальних обставинах (а тому має лише договірні, «відрядні», відносини з цією спільністю, які можливо в будь-який момент переглянути), то для комунітаристів людина – завжди носій певної соціальної ідентичності («самототожності»). Суть цієї індентичності полягає у визначенні своєї соціальної ролі, виявленні своїх соціальних зобов’язань та індентифікації себе як представника певної спільноти (сім’ї, будинки, міста, нації і т. д.). З цього почуття, розуміння людини як члена комуни, пов’язаного з нею нерозривними моральними узами, випливає і обов’язок з підтримання блага цієї комуни, від якого, з цієї точки зору, невіддільне благо окремого індивіда.[232]

Твердження про притаманну людині потребу приналежності до тієї чи іншої групи не викликає сумніву – на це звертали увагу і Дамміт, і Еріксон, і Тейлор, і Кимліка, а також Рац, який розуміє роль членства в певній культурі як забезпечення свободи та самоповаги. Сучасні ліберали прагнуть показати, що певні права груп доповнюють індивідуальні права, а не зменшують індивідуальні свободу та рівність. Проблема ірраціонального почуття колективізму полягає в тому, щоб воно не вступало в суперечність, з одного боку, з правами окремих членів колективу, а з іншого – з законними інтересами інших груп чи того ширшого суспільства, до якого усі вони входять. У тому випадку, коли «почуття колективізму» чи «приналежності» і якась «єдина колективна мета» абсолютизуються, можливий розвиток тоталітаризму.[233]

Ліберали будь-які посилання на зовнішні обставини чи то внутрішні несвідомі імпульси оцінюють як спроби уникнути особистої відповідальності за наслідки власного вибору. Вони вважають, що оскільки тягар відповідальності можуть витримати далеко не всі, тому що почуття особистої відповідальності гнітить людину і лякає її, то саме тому така людина намагається втекти від свободи, сховатися за колективом, масою, державою і перекласти відповідальність на плечі інших.[234]

Все частіше науковці звертають увагу, що раціональність у теорії лібералізму себе вичерпала. Так, як стверджує Томас А. Шпраґенс, що непохитна віра у силу розуму, який і звільняє, і урядує, занепала в тяжкі для теорії лібералізму часи. Адже коли ліберальні теоретики говорять про раціональність, вони мають на увазі передусім «економічну раціональність» –витлумачують розум як технічного функціонера, підкореного особистими інтересами індивіда. Відтак, раціональність у своїй дії несе певну легітимність як інструмент вільних індивідуальних потреб і прагнень, які лібералізм санкціонує й намагається задовольнити. Проте той розум, який виник у Новий час та здобув підтримку в епоху Просвітництва, що виник як ворог гноблення, як фактор узгодженості та як адекватний функціональний замінник традиційній владі, нині зник з ліберальної теорії. Роулз і Ґевірт намагалися відродити Кантову оцінку морального розуму, аби знову наповнити ліберальну теорію етичним виміром, однак раціональність зазнала вражаючої руйнації. На початку історії лібералізму панувало загальне переконання, що гостра сила раціонального дослідження здатна більш точно охопити та правильно визначити моральні поняття, такі як права, обов’язки, зобов’язання та загальне добро, але за останні три століття розум втратив свою моральну компетенцію.[235]

Лібералістичну непохитність у всемогутність розуму називають ліберальною «пихатістю розуму», під якою розуміється віра у здатність людей через розум осягати «істину» суспільного життя і завдяки цьому встановлювати відповідні розуму форми устрою суспільства. Тобто, ліберали переконані в тому, що людський розум може конструювати дійсність у відповідності з власними ідеалами, ставити рівність і свободу на місце насильства та субординації, тверезе мислення та дискусії – на місце безумовної вірності та найвищого обов’язку.[236]

Критикуючи раціоналізм, комунітаристи підкреслюють його головний недолік – він не спроможний бути основою самовизначення індивіда. Оскільки за суттю це самовизначення пов’язане з вибором віри, а віра починається саме там, де припиняється мислення. Вона не піддається словесному вираженню і раціональному тлумаченню, адже, як зв’язок людини з Богом, є відношенням глибоко внутрішнім і суб’єктивним. Окрім того, будучи вченням про абстрактно-загальне, раціоналізм не може передбачити всю складність і неповторність конкретних життєвих ситуацій, в які нерідко потрапляє людина. Тому поведінку конкретного індивіда не можна безоглядно підвести під загальне визначення, а отже, не слід нав’язувати людині чужі поради. Водночас унаслідок свого абстрактно-загального характеру раціоналізм неминуче призводить до знеособлення людини, до погляду на індивіда як на щось несуттєве, вторинне, похідне від цього загального – соціального чи природного.[237]Натомість почуття, які плекає в собі комунітаристський рух, є соціальними. До таких почуттів слід віднести: почуття солідарності, честі, поваги, спільності, толерантності. Ці почуття можуть виникнути лише у людини суспільної, і не просто людини, яка лише є частиною такого суспільства, а в тієї людини, яка переживає за благо інших, за їхній добробут. Розглянемо дані почуття більш детально.

Для честі характерними є наступні ознаки: потреба в повазі до себе і визнанні іншими своїх заслуг перед людьми; чесність у стосунках з людьми; шляхетність у поведінці; переконаність у власній значущості та цінності для суспільства; висока моральність, людяність; добросовісність і відповідальність; честолюбство; репутація, престиж.[238]Як бачимо, всі перелічені ознаки честі виникають виключно із взаємодії індивідів, а не з автономії їх існування, тому не важко зробити висновок, що чесність – це почуття, притаманне саме комунітаризму.

Толерантність багатомірна і багатозначуща. Дане почуття знаходить свій прояв всюди і в цілому ґрунтується на загальному розумінні того, що різноманітність у суспільстві неминуча, що люди – неминуче різні і вони мають право відстоювати своє право бути саме такими, якими вони є або хотіли б бути.[239]

Загальновизнано, що людям не вистачає толерантності, а простіше кажучи, шанобливого, доброзичливого і терпимого ставлення один до одного. Дефіцит толерантності спричиняє багато проблем, незважаючи на існування «золотого правила моральності»: чини щодо інших так, як ти хотів би, щоб вони чинили щодо тебе. До сьогодні багато хто ігнорує це почуття і водночас принцип соціального життя. Слід зазначити, що раніше до даного почуття ставилися зі скепсисом. У суспільній свідомості толерантність сприймали як противагу революційності, духовну слабкість у ставленні до ворогів, а в цілому – як моральну нерозбірливість. Нинішнє дистанціювання світу від тоталітаризму створює можливість розглядати толерантність як вираження духовного зростання суспільства, прагнення людей до демократії, пом’якшення соціальних суперечностей.[240]

Поняття толерантності можна почерпнути з Декларації принципів толерантності, затвердженій Резолюцією 5.61 Генеральної Конференції ЮНЕСКО 16 листопада 1995 року.

1.1. Толерантність означає повагу, прийняття і правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності.

1.2. Толерантність – це не поступка, поблажливість або потурання. Толерантність – це насамперед активне ставлення, що формується на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини… толерантність повинні виявляти окремі люди, групи, держави.

1.3. Толерантність – це поняття, що означає відмову від догматизму, від абсолютизації істини і утверджує норми, встановлені в міжнародних правових актах у галузі прав людини…

1.4. Вияв толерантності, який співзвучний повазі прав людини, не означає терплячого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або поступки чужим переконанням.[241]

Розуміння толерантності у даній Декларації має суто комунітарне спрямування, оскільки основними ознаками комунітаризму є: сприйняття різноманіття культур, жертвування своїми поступками на користь чужих переконань, повага до інших тощо.

Питання визначення толерантності є нездійсненним, проте можна зазначити наступне:

1) існує політична і правова толерантність, відповідно до якої відстоюється право людини або групи людей на власні політичні й правові погляди, конфесійну віротерпимість, засуджуються війна, расизм, дискримінація будь-якої форми;

2) вкорінилася етико-філософська традиція, відповідно до якої толерантність є проявом доброзичливості, любові й благополуччя;

3) толерантність є межею нового мислення, відповідно до якого відмінності не заважають людям шукати і знаходити шляхи до взаємопорозуміння.[242]

Не слід зводити толерантність до простої терпимості. Терпимість підкреслює спосіб ставлення до неприємних або неприйнятних об’єктів – поблажливе або вимушене терпіння без застосування насильства. За такої зовнішньою формою поведінки найчастіше ховається внутрішня ворожість і незнання іншого. Толерантність на відміну від терпимості передбачає право особи на збереження її автономії. Як якість особистості толерантність передбачає налаштованість на паритетний діалог, на пізнання нового, «чужого».[243]

Отже, толерантність – осмислене ставлення до іншого, і в цьому сенсі вона вища за терпимість, оскільки передбачає не просто терпіння якогось конкретного іншого, а розуміння загального невід’ємного права іншого на іншість, зокрема, у межах його індивідуальної автономії. Почуття толерантності передбачає свідому повагу до іншого, певну підтримку слабшого з боку сильнішого і, можливо, навіть модифікацію сильнішим власної позиції. Толерантність універсальна, але не безмежна. Вона – не байдужість або потурання, натомість припускає раціональну критику чи адекватну силову протидію тому іншому, яке виходить за межі толерантності. Тлумачення толерантності як вседозволеності на основі некритичного ставлення до інших, їх позицій і стилів життя цілковито спотворює її сенс.[244]

Толерантна людина свідомо відмовляється від прагнення маніпулювати іншими, впливати на них за допомогою сили або неправди, оскільки керується визнанням рівноцінності прав і гідності протилежної сторони як партнера до діалогу, з можливості пошуку основ для співпраці, компромісів, пошуку балансу сил і досягнення солідарності, мирного вирішення життєво важливих проблем. Життя тут – найбільш важлива етична цінність, а благоговіння перед ним є найбільш значущим моральним відчуттям і аксіологічною орієнтацією особи. Обираючи ці цінності і вільно присвячуючи їм свої вчинки, толерантна людина стверджує тим самим свідоме ставлення до норм і принципів терпимості, духовну гідність і дієвість своїх мотивів, цілісність своєї моральної свідомості в цілому.[245]

Важливо підкреслити, що і лібералам притаманне дане почуття, підтвердженням цього є слова Девіда Хейда: «У філософському відношенні толерантність являє собою невловимий концепт. Справді, у ліберальних спільнотах протягом останніх трьох століть її визнано однією з фундаментальних етичних і політичних цінностей. У сучасній правовій та політичній риториці вона, як і раніше, посідає сильну позицію».

Слабким місцем ліберального розуміння терпимості й толерантності вважають те, що вони не схоплюють почуття приналежності до групи чи суспільства загалом, не породжують (комунітаристського) включення чи (соціалістичного) братерства. Проте, з одного боку, сучасний лібералізм відновлює визнання груп з диференційованими правами; з іншого боку, без правильно осягнутої і введеної в практику толерантності почуття приналежності інколи не досяжне, а інколи може породжувати тоталітарні наслідки. Інакше кажучи, правильно осягнута толерантність є необхідною умовою здорового почуття приналежності та того, що Чарльз Тейлор намагався схопити поняттям демократичного включення, а Сюзан Мендус братерства.[246]

На нашу думку, лібералізму притаманне швидше почуття терпимості, аніж толерантності. У лібералів двояке бачення толерантності: з одного боку, для них толерантність – це повага до їх невід’ємної цінності – прав людини, а з іншого боку, – відстоюючи виключно гіпотезу «що раціональне, те й істинне», іншого варіанту досягнення цілей ліберали сприйняти не можуть, лише один погляд на їхню думку є правильним, всі ж інші – хибні. Натомість поняття толерантність розглядається перш за все як повага і визнання рівності, відмова домінування якогось одного погляду, від домінування і насильства, визнання багатоманітності й різноманітності людської культури, норм, вірувань і відмова від зведення цієї багатоманітності.[247]

Процедурно солідарність тісно пов’язана із засадами толерантності у суспільстві, необхідною умовою якої є забезпечення балансу інтересів суспільства, його меншин, їх вільного розвитку на засадах вільного демократичного діалогу та пошуку консенсусу у змісті соціальних цінностей.[248]

Почуття толерантності викликане соціальною необхідністю в іншій людині. З одного боку, – це необхідність «для себе». Людині необхідна особиста свобода, пошана людської гідності, спілкування з іншими людьми, увага. Всього цього можливо досягти при толерантних відносинах. І тут мова може йти про толерантність у лібералізмі. З іншого боку, – це свідома необхідність бути толерантним: рівноправні і справедливі відносини з іншою людиною, готовність співчувати, допомагати. Це необхідність «для інших», яка викликана виконанням власних обов’язків перед іншими, а тому є певним обмеженням сфери особистої свободи. І тут вже йдеться про почуття толерантності у комунітаризмі. Діалектика співвідношення «для себе» і «для інших» є досить спірною. Потреби «для себе» породжують відчуття власної гідності, незалежність суджень, самостійність думки. Потреби «для інших» роблять людину здібною до співчуття і співпраці.[249]

На нашу думку, справедливо підкреслює відмінність лібералізму та комунітаризму Л.В. Сморгунов, стверджуючи, що «я отримую свою ідентичність в процесі взаємних відносин з іншими, коли ми поділяємо деяке загальне уявлення про благо. Але моя особиста ідентичність не встановлюється до мого вибору цілей; вона формується в процесі оцінки блага людьми. Не повинно бути розриву між тим, що я є, і тим, що я ціную. Звідси обґрунтування комунітаристами значення таких цінностей, як солідарність і повага до особистості. Якщо лібералізм ґрунтується на боргу невтручання в життя інших, то комунітаризм схвалює допомогу іншим в їхніх спробах досягти своєї версії життя, заснованої на благо».[250]

Почуття солідарності є також притаманне як і для лібералізму, так і для комунітаризму. В даному контексті цікавою є точка зору Е. Дюркгайма, який, описуючи різні типи суспільства, як системотворчий фактор обрав соціальну солідарність – механічну або органічну. У свою чергу механічна солідарність – це солідарність притаманна комунітаризму, а органічна – лібералізму. У випадку механічної солідарності окрема особистість поглинається колективом, у суспільстві домінує колективна свідомість. Наслідком такої солідарності є примітивізм і відносна слабкість соціальних зв’язків, абсолютна залежність індивіда від влади групи, його повна знеособленість і підпорядкування інтересам соціального цілого, яке повністю поглинає і нищить індивіда. При органічній солідарності кожен індивід розглядається як особистість, а колективна свідомість хоч і не зникає, але відіграє другорядну і незначну роль. Прогрес суспільства, з точки зору автора, полягав у поступовому переході від механічної солідарності до органічної. Хоча Е. Дюркгайм протиставляв розвиток особистості колективній свідомості, проте вони не були, на його думку, взаємовиключними явищами. Зазначаючи негативні наслідки панування органічної солідарності в суспільстві, які можуть виявлятися в роз’єднанні особистостей, Е. Дюркгайм розвивав ідею створення професійних корпорацій, які мають сприяти зміцненню суспільної солідарності.[251]Ми погоджуємося з автором щодо зміцнення суспільної солідарності, оскільки почуття солідарності – це співпричетність, співрозуміння, співпережиття. Всі ці перелічені ознаки лише підкреслюють колективність чи суспільність даного почуття, а отже, його важливість.

Звернемося до розуміння почуття поваги. За Тлумачним словником сучасної української мови, повага – це почуття шани, прихильне ставлення, що ґрунтується на визначенні чиїхось заслуг, високих позитивних якостей когось, чогось.[252] Дане почуття – це найважливіша вимога моральності, під якою розуміють таке ставлення до людей, в якому практично (у відповідних діях, мотивах, а також у соціальних умовах життя суспільства) визнається гідність кожного.[253]

Почуття поваги у лібералізмі розуміється наступним чином: культурне членство є важливим при досягненні доброго життя, а тому повага до такого членства є важливою складовою частиною однакового ставлення до інтересів кожного із членів спільноти. Тобто, поваги до осіб, як членів певних культур, що ґрунтується на визнанні важливості культурного членства як засадничого блага, не є неліберальною. Це означає, що для лібералів спільнота не є важливішою, ніж індивіди, які складають її, чи що держава повинна нав’язувати (як це переважно розуміють ліберали) кращу концепцію доброго життя своїм членам для того, щоб оберігати чистоту культури чи щось подібне.[254]

Таким чином, почуття притаманні комунітаризму як філософсько-правовій течії – це соціальні почуття, які своєю метою вбачають досягнення загального блага та пошуку доброго ставлення до всіх членів суспільства. Даним почуттям притаманне:

- переконаність у власній значущості та цінності для суспільства;

- шанобливе, терпиме, ввічливе, доброзичливе ставлення один до одного;

- розуміння багатого різноманіття культур;

- визнання чиїхось заслуг.

Отож, несамовита боротьба ранніх лібералів за свободу думки, совісті, самовираження і спілкування заслужила визнання. Однак прийняті ними теоретичні підстави, що стосуються природи розуму, були такі, що не могли служити надійною базою для постійної перемоги тієї справи, яку вони відстоювали. Вони розклали розум на ряд атомарних поєднань, точно так само, як розклали саме суспільство на аналогічні комбінації зовнішніх поєднань індивідів, кожен з яких володів власною незалежною і незмінною природою. Практикована ними психологія не була результатом неупередженого вивчення людської природи. Насамперед вона служила політичним знаряддям, призначеним для зламу нерухомих догм та інститутів, які втратили свою силу. Коли умови змінилися і постала проблема конструювання з одиничних індивідуальностей, вивільнених зі старих соціальних пут, якоїсь соціальної організації, для лібералізму настали важкі часи. Розуму стало все вороже, що було пов’язане з емоціями та почуттями. Лібералізм не зумів на вимогу нового часу висунути нову концепцію розуму, адже проблема лібералів полягала у тому, що в той самий час, коли була найбільш необхідна програма соціальної організації, вони (ліберали) не змогли запропонувати для її створення нічого, крім подання про розум як про властивість індивіда. Проте ідеї свободи, індивідуальності і розкріпаченого розуму мають неминущу цінність, потреба в якій велика як ніколи. І завдання лібералізму полягає в тому, щоб зробити ці цінності інтелектуально й практично відповідними сучасним потребам і вимогам.[255]

Досліджуючи лібералізм та комунітаризм, О.С. Мурадян виявив, що емпіричними індикаторами лібералізму є насамперед відсутність емоційної прив’язаності індивіда до будь-якої соціальної групи, а комунітаризму – емоційна прив’язаність до декількох соціальних груп, добровільна участь у групах; відчуття зобов’язання перед іншими; орієнтація на обрану групу, спільноту в прийнятті рішень; дотримування цінностей солідарності, корпоративізму.[256]

У питанні з’ясування значення емоційного чинника в житті людини можна виділити два аспекти комунітаристської критики, а саме: по-перше, вони закидають лібералам розрив та спотворення міцного інструментального зв’язку між особою та її соціальним оточенням; по-друге, вони закидають лібералам розрив та спотворення міцного емоційного-афективного зв’язку між особою та її соціальним оточенням. В першому випадку йдеться про становлення особи як такої та визначальну роль соціалізації в цьому процесі – тобто про інструментальний зв’язок між особою та соціальною групою, а в другому випадку увага звертається на глибоко вкорінену потребу людини в тісному спілкуванні з іншими людьми, через яке здійснюються розуміння й сприйняття себе та навколишнього світу в екзистенціальних термінах – тобто це зв’язок безперечно емоційно-афективної природи. Обидва типи зв’язку необхідні для повноцінного функціонування суспільства, однак саме для другого – емоційно-афективного – автономія є необхідною умовою існування.[257]

Хотіли цього ліберали і комунітаристи чи ні, але свої світогляди вони розвивали в двох площинах – раціональній та ірраціональній, якби це некоректно не виглядало. Адже свідоме заперечення раціонального без ірраціонального шарів буття веде до трагічних наслідків – спотвореної схеми буття і свідомості, що формує помилкове уявлення про універсум і місце людини в ньому.[258]Парадокс протистояння раціоналізму та ірраціоналізму зумовлений тим, що хоч і раціональність зазвичай пов’язується з розумністю, однак саме розуміння того, що розум являє собою щось унікальне і слугує своєрідним критерієм оцінки тих чи інших сутностей як раціональних, досягається інтуїтивно.[259]

Таким чином, згідно з лібералізмом як філософсько-правової течією, розум – це те, що об’єднує людей, тому, якщо і утворюється спільнота, то ця спільнота є лише сукупністю індивідуальних розумних людей, що згуртувалися задля досягнення спільної мети. Певні соціальні чи то правові інститути утворюються тому, що це розумно. До прикладу, розумно утворити державу і наділити її владними повноваженнями, адже це забезпечить безпеку кожному індивідові та умови для його належного функціонування і реалізації його прав, свобод та обов’язків. Тобто, розум ще більше акцентує на надмірній індивідуалізації лібералізму. Однак ми констатуємо, що і лібералізму притаманний вияв ірраціонального, що проявляється в таких почуттях, як: самоповага, власна гідність, совість. Ці почуття є індивідуальні і не спрямовані на сприйняття інтересів оточення. Проте і тут себе ліберали виправдовують, говорячи, що якраз людині з такими почуттями притаманна особиста відповідальність, бо індивіди з комунітаристськими почуттями намагаються втекти від свободи, сховатися від відповідальності за колективом.

Комунітаристські почуття – це почуття солідарності, честі, поваги та спільності, тобто виключно ті почуття, які можуть виникнути у соціумі і характеризуються ставленням людини до інших. Комунітаристи вважають, що саме почуття колективності, спільності, честі, солідарності змусило людей згуртуватися, бо природа людини є такою, що людина завжди прагне спілкування і єдності з іншими. Із самого народження людина вже перебуває у спільноті – це її сім’я. В більшості випадків людина все життя шукає партнера для створення сім’ї, чи то намагається бути членом різних спільнот. Ця природна зумовленість людини вимагає від неї завжди думати і про благо інших, як і про загальне благо та проявляється у її моралі. Натомість наявність інтелекту, розуму у людини не передбачає її моральності.

Було б неправильним стверджувати, що комунітаристські почуття не згадуються у лібералізмі, однак всі вони розглядаються крізь призму індивідуального. До прикладу почуття толерантності. Дане почуття притаманне як комунітаризму, так і лібералізму, відповідно до цього його можна розглядати з двох позицій. Перша – почуття толерантності «для себе», друга – «для інших». Толерантність «для себе» виникає у лібералів лише у зв’язку з потребою індивіда у спілкуванні з іншими. Почуття толерантності «для інших» виникає внаслідок виконання свого обов’язку перед іншими та передбачає обмеження власної свободи. Тому ми вважаємо, що такі почуття, як солідарність, повага, толерантність є також притаманні лібералізму, але їх виникнення пов’язане виключно з потребами індивіда та мають напрям «для себе».

На підставі зауваженого, пропонуємо відмінності між раціоналізмом та ірраціоналізмом у лібералізмі та комунітаризмі як філософсько-правових течіях:

- відповідно до лібералізму, людей об’єднує розум, а до комунітаризму – почуття;

- основна функція розуму – досягнення якнайбільшої кількості цілей індивіда, а основна функція почуттів – забезпечення пристосування людини до суспільного середовища з точки зору не окремої особи, а з урахуванням інтересів суспільної організації;

- лібералізм стверджує, що завдяки розуму утворюються суспільні інститути, і саме розум передує їх утворенню, натомість у комунітаристів – суспільство, суспільні норми передують і соціалізують індивідів;

- згідно з раціоналістичним баченням лібералів – спільне існування індивідів – це вигідно, розумно та доцільно, а для ірраціонального комунітаризму – це потреба людини;

- лібералізм характеризує розум як безмежну властивість індивіда, завдяки якій організується природний, соціальний і індивідуальний світ, натомість комунітаризм відповідає на цю критику так: розумний – не означає моральний;

- як стверджують ліберали: тільки розум здатний керувати нашою поведінкою, однак, багатьма науковцями у галузі психології було доведено, що емоційно-почуттєвий аспект є необхідною складовою поведінки людини;

- за лібералізмом суспільство пізнається завдяки розуму, а за комунітаризмом – за допомогою традицій, звичаїв, відчуттю спільності;

- завдяки розуму – людина – це індивідуальний атом, а завдяки почуттям – людина ідентифікує себе як представник певної спільноти;

- розум передбачає наявність великої свободи та можливість реалізовувати власну індивідуальну вигоду, а почуття – вимагають зменшення власної свободи та реалізацію концепції загального добробуту для всіх.

<< | >>
Источник: Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018

Еще по теме 2.2. Дуалізм «раціональність/ірраціональність»:

  1. 1. РАЦІОНАЛЬНІСТЬ І СВОБОДА: ДО ПОСТАНОВКИ ПИТАННЯ
  2. 3. РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ЯК ВИМОГА СЬОГОДЕННЯ
  3. д) Зняття дуалізму права й держави
  4. Традиційний дуалізм держави та права
  5. Ідеологічна функція дуалізму держави й права
  6. ідеологічний характер дуалізму публічного й приватного права
  7. є) Зняття дуалізму права в об ’єктивному та в суб ’єктивному значеннях
  8. Чи суперечить функціональна дієвість розуму реалізації свободи?
  9. в) Суб'єктивне право як юридично захищений інтерес
  10. Розділ 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА