<<
>>

2.1. Концепт «Індивідуальне благо / загальне благо».

Поняття «благо» (грец. agathon, лат. bonum, фр. bien, нім. gut, англ. good) належить до фундаментальних ідей і принципів усієї європейської правової, філософської, соціальної і політичної культури.

До неї звертались мислителі всіх епох – починаючи від античності (Сократ, Платон, Аристотель, Епікур, Сенека та ін.) і до сьогоднішніх днів (Д. Мур, Дж. Ролз, А. Макінтайр, В.К. Шохін, В.Г. Федотова та ін.). Будучи однією з основних категорій аксіології, філософії, етики, економічної теорії, «благо» має надзвичайно широкий спектр застосування – в філософських працях воно розглядається як «найвища цінність», «смисл» і «щастя» людського життя; як «суспільні блага» і «матеріальні блага» розглядається у наукових дослідженнях, що стосуються соціальної, економічної та політичної сфер життя суспільства. Як «вище благо» отримує особливу інтерпретацію у релігійних доктринах і, нарешті, як «загальне» чи «індивідуальне» благо воно розрізає філософію права на дві площини – лібералізм та комунітаризм.[127]

З одного боку, концепт блага притаманний обом філософсько-правовим течіям, але з іншого, в силу того, що лібералізм тяжіє до індивідуалізму, його метою є створення усіх умов для того, щоб індивід зміг досягнути своє, індивідуальне благо.

Натомість комунітаризм – це філософсько-правова течія, що побудована на засадах колективізму, тому не дивно, що їхня мета – це досягнення загального блага. У даному параграфі ми проаналізуємо, яким шляхом досягається індивідуальне благо, а яким загальне, адже у загальне благо нівелює індивідуальне, і, навпаки, у індивідуальному – загальне.

Лібералізм, розставляючи акценти на індивідуумі, своєю метою вбачає задоволення його інтересів, все інше – це лише рамки, в яких індивіди повинні діяти для того, щоб не порушувати інтереси інших.

У комунітаризмі – інший підхід. Оскільки прагнення до комуни – це природне начало кожного індивіда, то вважається, що індивід буде щасливим і зреалізовуваним лише з досягненням суспільного блага, коли кожен член суспільства своє індивідуальне благо вбачає в досягненні загального.

Отже, індивідуальне благо для лібералізму як філософсько-правової течії характеризується як поведінкова настанова повністю залежна від індивідуальності людини. Для кожної людини благо буде індивідуальним. Риси блага для лібералів визначаються почуттям задоволення або незадоволення, які постійно відчуває людина. Обставини життя, які доставляють людині задоволення, будуть розумітися як сутнісні риси блага.[128]

Лібералізм прагне створити таке суспільство, в якому індивіду буде забезпечено розвиток і благополуччя, а кожна людина отримає шанс сповна реалізувати свої здібності, прагнучи до «блага» в тому сенсі, в якому він (або вона) це благо розуміє. Іноді в цьому зв’язку стверджують, що лібералізм етично нейтральний: він лише створює правила, за якими індивідові надається право приймати свої власні рішення морального характеру.[129]

Натомість для комунітаризму як філософсько-правової течії базовою константою є так зване загальне благо, а тому можна погодитися з Ф. Селзніком, на думку якого, «термін «комунітарний» може вживатися для означення будь-якої доктрини, яка високо цінує спільне благо або ідеали спільного блага й обмежує прагнення до індивідуальної незалежності та самореалізації».[130]

«Загальне благо», «загальний інтерес» і «загальна воля» постають трьома взаємопов’язаними і не завжди чітко розрізнюваними мислителями поняттями. Як видається, «загальне благо» може розглядатися як якась мета соціуму, «загальний інтерес» – як прагнення до досягнення загального блага, а «загальна воля» – як сукупна воля соціуму щодо здійснення «загального інтересу» з метою досягнення «загального блага». Визначення, звичайно, початкові і дещо поверхневі, але, як видається, достатні, щоб розглядати зазначені терміни як взаємопов’язані поняття однієї площини, що стосуються в цілому однієї теми і дозволяють їх використовувати як взаємозамінні щодо проблеми формулювання того спільного, що є сутністю (лежить в підставі) соціуму.[131]

Що ж розуміють комунітаристи під загальним благом?

Загалом можна сказати, що загальне благо – це основа, зміст і парадигма правового типу організації соціально-політичної спільноти людей як вільних і рівноправних суб’єктів, узгоджена інтересами спільноти та її членів, цілого і частини, приватного та публічного, індивідів і влади сумісний зі свободами і правами людей, з визнанням гідності та цінності людської особистості.[132]

Філософи-комунітаристи розуміють під «загальним благом» субстанціальну концепцію благого життя, визначальний спосіб життя суспільства.

Саме це загальне благо покликане визначати стандарти, з якими повинні узгоджуватися переваги окремих індивідів. Публічне переслідування членами суспільства спільних цілей, визначених концепцією загального блага, виключає вимогу нейтральності з боку держави. Таким чином, держава в розумінні філософів-комунітаристів – це не «нейтральна» держава лібералів, а держава, що проводить «політику загального блага», яка, у свою чергу, передбачає виборчий підхід до концепцій людського блага.[133]

Загальне благо членів – це благо всіх його членів на основі природньо-правового визнання блага кожного, де загальне благо всіх і благо кожного – це одне і те ж. Для визнання, реалізації та захисту такої концепції загального блага об’єктивно необхідні (в силу об’єктивної соціально-політичної природи людини) загальна влада (держава) і загальнообов’язкові закони, відповідні тим же загальним вимогам природного права і природньо-правової справедливості.[134]

Згідно з Гельвецієм, загальне благо – це благо можливо більшого числа людей, причому загальне благо вище за будь-яке приватне благо, що означає, що в ім’я блага більшого числа людей можна пожертвувати благом будь-якої конкретної особи. Розвиваючи думки Гельвеція, Поль-Анрі Гольбах позначає загальні інтереси як забезпечення найбільшому числу членів суспільства тих переваг, заради яких вони об’єдналися. Ці переваги – свобода, власність, безпека, що є обмежувачами індивідуальних прав.[135]

Згідно із ученням комунітаризму як філософсько-правової течії, особистість не може трактувати себе незалежно від своєї ідентичності з будь-яким співтовариством (комуною), з яким пов’язані її цілі та інтереси. Особистість завжди є насамперед членом сім’ї, комуни, нації чи народу; вона – носій історії, громадянин конкретної республіки, тобто завжди має відношення до певної дискурсивної концепції суспільного блага. «Я» і «ми» невіддільні, тому «я» отримує свою ідентичність у процесі взаємних відносин з іншими, тоді, коли поділяє деяке загальне уявлення про благо.

Особиста ідентичність формується в процесі оцінки блага людьми. Не повинно бути розриву між тим, що є «я», і тим, що воно цінує. Звідси обґрунтування комунітаристами значення таких цінностей, як солідарність і повага до особистості. Якщо лібералізм ґрунтується на обов’язку невтручання в життя інших, то комунітаризм схвалює допомогу іншим в їхніх спробах досягти своєї версії життя, заснованої на благові. Такий взаємний зв’язок, як дружба, розглядається в якості блага самого по собі, а не просто як інструмент чи обов’язок.[136]

Як стверджує С. Моїсеєв: «Оскільки те, що є благо, на думку комунітаристів, вирішує кожна спільнота, про яке універсальне благо, крім благ спільнот, можна говорити? Відповідно, імплікацією методології комунітаризму є культурний релятивізм (уявлення про те, що правильне і неправильне для даного суспільства чи культури визначається думкою цього суспільства чи культури)». [137]

Якщо гранично схематично спробувати виразити суть поглядів комунітаристів, то вона зводиться до наступного: життя людини в суспільстві передбачає не тільки турботу про індивідуальні права, але й не меншою (і навіть більшою) мірою – турботу про благо спільноти (загальне благо), тобто співтовариство становить найважливішу частину світоглядної концепції комунітаристів – цієї плеяди замкнуто-поглиблених людей.[138]

Зародження комунітарних ідей можна простежити у філософії Стародавньої Греції. В цілому для грецької думки, в якій простежувалося формування комун, була характерна орієнтація на пошук блага, що розуміється практично – як благоденства, процвітання, добробуту суспільства в цілому. Звідси і трактування політики як мистецтва, постійного пошуку точок рівноваги, яка виключає будь-які незручні або необережні рішення, здатні нанести шкоду громадській єдності.[139]

Відповідно до сформованої ще в період Античності установки, виникає розуміння, що від вирішення основних питань цілого – залежить і благополуччя кожної окремої людини.

Одночасно тут присутні і уявлення, згідно з якими життя поліса, як і «вписане» в нього життя індивіда, не може розглядатися у відриві від буття всього сущого, єдиного і цілісного буття світобудови.[140]

Так, яскравий представник цієї епохи Платон, вважає, що людина є насамперед частина державного цілого, як засіб, основна функція якого полягає в зміцненні її блага. Іншого призначення людина не має і мати не може, оскільки її доля визначається не нею самою, а її природним походженням. Змінити цю приреченість не можна, за Платоном, навіть в уяві. І щоб завадити таким безвідповідальним спробам, над кожною людиною призначається правитель-наглядач, який постійно контролює найдрібніші прояви її життя і піклується не про її приватне, а загальне благо.[141]

Розглядаючи філософсько-правові погляди на загальне благо в античності, виділяють три погляди. Перший погляд представлений Платоном, який припускає, що «загальне благо» – це благо якоїсь спільноти, яке, як правило, асоціюється з благом держави. Друга тенденція може бути зведена до Аристотеля. У ній під «загальним благом» розуміються блага й інтереси громадян як складових суспільства. Як видається, можливо виділити третю тенденцію, яку можна звести до Цицерона. Суть підходу, представленого в його працях і полягає у визнанні в якості «загального блага» самого правового порядку організації громадянського суспільства з його передумовами у вигляді свободи і правової рівності громадян та демократичної організації влади. Такий процедурний підхід може бути виходом із протиріч і труднощів першої та другої тенденцій інтерпретації «загального блага».[142]

В епоху Середньовіччя людина продовжувала бути залежною від поняття «загального блага», фактично одиничність як цінність тут не приймається. Середньовічна людина не була індивідом, оскільки церква, підкреслюючи її богоподібність, визнаючи за Богом свободу волі, вимагала від людини відповідати своєму соціальному становищу – в уміннях, віруваннях, достатку, успіху.

Перший, хто спробував людину позбавити Бога від відповідальності за щастя індивіда, був Мартін Лютер. Любов Бога стає не те що безкорисливою, але дається людині тільки ціною визнання і прийняття свого безсилля, що відбувається з незалежності. Заради порятунку людина повинна остаточно принизитись, знайти божественну волю ціною відмови від власної. Так індивід був психологічно підготовлений до того, щоб стати дійсною одиничністю: не містити цілі в самому собі, але ставати засобом для зовнішніх цілей; не так досягати досконалості, скільки робити що-небудь, щоб придушити почуття безсилля.[143]

Слід зауважити, що центральним принципом етики гуманізму, характерної для епохи Відродження, є принцип спільного блага. Його основним ідеям, а саме патріотизму, суспільній активності, служінню державі підпорядковувалися інтереси та цілі окремих громадян. Проте, з іншого боку, благо народу та його окремих членів є найвищим законом і метою державної влади.[144] Яскравим представником даної точки зору був Гоббс, який вважав, що задля досягнення блага людина повинна пожертвувати своєю автономією, міркуючи, що «людина повинна погодитися відмовитися від права на всі речі тією мірою, в якій це необхідно в інтересах миру і самозахисту, та задовольнятися таким ступенем свободи по відношенню до інших, яку він допустив би в інших людей щодо себе».[145]

Таким чином в історичному розвитку з часів Античності під загальним благом розуміли благополуччя певної спільноти, що досягалося взаємодопомогою одне одному. Поняття загального блага не еволюціонувало, а навпаки, деградувало, ще більше знівелювавши інтереси індивіда, прагнучи повністю його позбавити автономії. Це можна обґрунтувати, тим що в період епохи Середньовіччя та Відродження в Європі відбувались численні війни, тогочасне суспільство все більше схвалювало так зване лицарство, вважалось шляхетністю досягнення загального блага (на цей період під загальним благом розумівся мир, безпека короля, захист своїх співгромадян тощо) не лише коштом власних прав, але й ціною свого життя.

Однак у порівнянні з розглядуваними епохами політичний порядок у перспективі класичного лібералізму трансформувався з етико-політичного в політико-правовий, а благо як фундаментальна цінність, остаточно було замінено правом. Якщо бути точним, то класичний лібералізм не відмовляється повністю від поняття блага, але інтерпретує його як благо індивіда, а загальне благо як вища мета розуміється як проста механічна сума індивідуальних благ. У такому контексті справедливість однозначно трактується як необхідність підтримання правового порядку з усіма його атрибутами – формальною (правовою) рівністю, верховенством закону, суверенітетом народу. Турбота про благо як над-індивідуальної, понад-індивідуальної сутності, яка становила нормативну субстанцію політики в аристотелівській традиції, майже повністю втрачається; значення загального блага зберігається до деякої міри лише щодо питань зовнішньої безпеки держави. [146]

Так склалось, що класичні ліберали на противагу комунітаристам стали рішучими противниками досягненням загального блага, називаючи такі відносини взаємин між індивідами і державою – патерналізмом, де держава ставиться до дорослих громадян як до дітей.

В історії людства патерналістський варіант взаємин між державою і суспільством був одним з найпоширеніших. Ще Платон і Аристотель стверджували, що оскільки одні люди більш розумні, ніж інші, перші наділені правом і відповідальністю правити другими подібно до того, як дорослі направляють дітей. І сьогодні дуже популярна точка зору, що багато людей не можуть розрізнити, що для них є благом, а що несе шкоду, від чого вони не здатні приймати компетентні рішення, що стосуються їх власного життя, тому за них рішення повинні приймати їх більш обдаровані одноплемінники в обличчі політиків і чиновників. Однак це означало б, що жодних універсальних прав людини не існує, а є тільки права, якими одні мають, а інші ні, що заперечувало б людську природу тих, хто приречений завжди комусь належати. Таким чином, патерналістська влада прирікає людей на безініціативність, пасивність, оскільки вони змушені чекати, коли держава ощасливить їх, і розраховувати в цій справі тільки на його доброту. Тому-то Кант і називає таку владу найгіршим деспотизмом з усіх, який можна собі уявити.[147]

З іншого боку, як вважають комунітаристи, ліберальна філософсько-правова концепція особистості неминуче обертається асоціальним індивідуалізмом, для якого суспільство є не більше, ніж «результатом домовленості» між індивідами, цілі якої нібито наперед установлені саме індивідами. Ліберали ігнорують той факт, що соціальні зв’язки існують і мають значення самі по собі, а не тільки як засоби здійснення індивідуальних цілей, що вони володіють власною історичною логікою. Применшення ролі соціуму і соціальних зв’язків, заявляють комунітаристи, обмежує можливості лібералізму у вирішенні важливих завдань, таких як, формування та розвиток людської особистості, участь індивідів у суспільному житті і т.д. В цьому напрямі комунітарної критики центральною є тема втрати: прагнучи захистити і підтримати ідею гідності та автономії окремої людини, лібералізм применшує роль громад та асоціацій. Асоціальний індивідуалізм має й інші негативні наслідки: як стверджують комунітаристські критики, слідом за Аристотелем, не можна виправдати ніякий політичний чи соціальний механізм, не звертаючись до загальних цілей і прагнень людей. А тому питання про справедливість невіддільне від того, як ми розуміємо благо для окремої людини і благо для суспільства в цілому.[148]

Очевидно, дане розуміння завдань спільноти радикально відрізняється від того, як їх розуміють ліберали. Основне питання, яке виникає у лібералів, це: чому добробут усіх повинен бути вищим принципом для кожної окремої людини, чому людина має підкоряти власне благо благу всіх?[149]

У силу цієї полеміки Ч. Тейлор пропонує поділити суспільства, які орієнтовані на різні концепції свободи та блага на два види: атомістичні суспільства (являють собою сукупність індивідів, що мають особливі особисті уявлення про благо і пов’язані з різними трактуваннями особи та її ідентичності) і холістські (вміщують єдине інтерсуб’єктивне уявлення про благо).[150]

Ліберальний погляд характеризується відомим прагматизмом: прихильники ліберального егалітаризму вважають, що всі «стилі життя», всі «конкуруючі концепції блага» в сучасному суспільстві рівні, і жодній з них не може бути віддана перевага. Якщо ж держава в особі своїх інститутів стане заохочувати ту чи іншу концепцію блага, то це, згідно з лібералізмом Роулза-Дворкіна, повинно розглядатися як пряме порушення базового принципу свободи. Тому навіть незважаючи на те, що «деяке» загальне благо присутнє також і в ліберальній практиці, однак, у ліберальному суспільстві загальне благо є результат процесу об’єднання переваг, які всі вважають рівними (якщо вони сумісні з принципами справедливості). [151]

Яскравий представник лібералізму – Дж. Роулз, повністю заперечує домінування поняття загального блага. Принципи справедливості, що не спираються на загальну концепцію блага, лише задають структуру основних прав і свобод, у рамках якої окремі індивіди – кожен зі своїми цілями, інтересами і переконаннями – отримують можливість втілювати в життя свої уявлення про благо. Як вважає Роулз і його прихильники, держава покликана підтримувати справедливу структуру суспільства, а не нав’язувати своїм громадянам якийсь нібито переважний спосіб життя або якусь систему цінностей: наприклад, гарантувати свободу слова держава повинна не тому, що вільні політичні обговорення важливіші чи вони сприяють загальному благополуччю, а в силу того, що свобода слова дозволяє громадянам вибирати свої цілі і виражати свої погляди. Держава, отже, зобов’язана виступати нейтральним арбітром у конфліктах і суперечках індивідів, які мають різні уявлення про благо. Вона не повинна віддавати переваги жодній з індивідуальних позицій. Вимога нейтральності держави як якесь логічне завершення і узагальнення ліберального принципу віротерпимості – ключова характеристика лібералізму Роулза. Для того щоб вибір був справедливим, люди повинні не домагатися угоди, яка була б найбільш вигідною з точки зору їх власного уявлення про благо, а прагнути захистити свою свободу, «формулювати, переглядати і раціонально слідувати» цим уявленням про благо. Саме свобода вирішувати, в чому полягає цінність життя, і діяти відповідно до цього власним вільним рішенням, вносячи в нього при необхідності зміни та виправлення, має, за Роулзом, більш кардинальне значення для визначення принципів справедливості, ніж самі конкретні уявлення людей про благо. [152]

Звертаючись в основному до аргументів Геґеля проти Канта, комунітарні критики лібералізму ставлять під сумнів вимогу пріоритету права над благом і пов’язане з ним уявлення про людину як про суб’єкта, вільно обирати цінності і цілі свого життя. Слідуючи за Аристотелем, комунітарні критики стверджують, що не можна виправдати політичний і соціальний устрій, не звертаючись до загальних цілей і прагнень людей. Особлива увага до комунітаризму наприкінці ХХ ст. зумовлено розчаруванням у теорії та практиці сучасного лібералізму, оскільки саме лібералізм сприяв неухильному поширенню в суспільстві користолюбства, жадоби наживи, політичного цинізму. З плином часу дані фактори стали переважати над глибинними суспільними сторонами життя і привели до втрати життєвих засад і духовного зубожіння та індивідуалізації суспільства.[153]

На критику комунітаристів, Роулз стверджує наступне: «Кожна особистість має засновану на справедливості недоторканність, від якої вона не може відмовитися навіть заради блага всього суспільства. З цієї причини справедливість не допускає того, щоб втрату свободи одними людьми було виправдано більшими благами інших. Не дозволено, щоб злигодні, до яких змушено суспільну меншість, були ціною тих переваг, якими користується більшість суспільства» – це суть теорії Роулза «справедливості як чесності», тобто переваги справедливості, права перед благом.[154]

Отже, Роулз, а за ним і ліберали «нової хвилі», виходять з того, що індивідуальні права і свободи людини є настільки важливими, що ніякі міркування загальної користі, солідарності, благополуччя або щастя не можуть служити основою для їхнього порушення. Роулз розглядає право як систему обмежень свободи, необхідних для забезпечення максимуму свободи. Тобто свобода може бути обмеженою тільки заради свободи. Саме тому Роулз пропонує не чергове визначення єдиного для всіх «загального блага» або «достойного способу життя», а лише певну систему основних прав і свобод, в межах якої відбувається самовизначення і самореалізація особистості. Основне завдання держави у цьому зв’язку вбачається не в тому, щоб визначати єдиноприпустимі норми і вимагати від громадян їхнього безумовного виконання. А в тому, щоб підтримувати зазначену систему основних прав і свобод та виступати нейтральним арбітром у стосунках між індивідами, які реалізують власні уявлення про благо і достойний спосіб життя. Таким чином, пріоритет прав особистості має безумовний характер і вимагає нейтральності держави у визначенні і виборі індивідом власного уявлення про благо, яке не суперечить загальноприпустимим, її зосередженості на процедурі самовизначення.[155]

М. Сендел відносить лібералізм Роулса до тієї гілки деонтологічної традиції, яка бере початок від Канта і стверджує пріоритет права над благом. Згідно з Роулсом, як його тлумачить Сендел, «по-перше, індивідуальні права не можна приносити в жертву заради загального блага, а по-друге, принципи справедливості, що визначають ці права, не можуть мати в якості передумови ніякого конкретного уявлення про гідне життя».[156]

Сендел пише: «Тільки якщо особистість є первинною в оцінці до своїх цілей, право може бути первинним щодо блага. Тільки якщо моя ідентичність ніколи не пов’язана з цілями та інтересами, якими я володію в будь-який час, я можу думати про себе як про вільного і незалежного агента, здатного на вибір».[157]

С. Франк, декларуючи себе лібералом, стверджує, що «особистість для нас священна сама по собі, в силу притаманної нам моральної свідомості, яка гласить, що людина повинна завжди розглядатися як мета і ніколи – як простий засіб, і вимагає від нас поваги до будь-якої людської особистості як такої... Немає блага, яке було би благом само по собі, якщо воно не служить особистості; немає священної мети, окрім мети служіння свободі і розвитку особистості».[158]

Отже, ліберали розглядають суспільство як асоціацію індивідів, кожен з яких має власне уявлення про доброчесне і гідне життя та відповідний план життя. Функція суспільства, згідно з ідеями даної філософсько-правової течії, повинна полягати в максимальному сприянні цим життєвим планам відповідно до деяких принципів рівності, тобто, таке сприяння не повинне носити дискримінаційного характеру. Тут, правда, виникають питання про те, що це означає: чи повинне це сприяння прагнути до рівності результатів, ресурсів, можливостей, здібностей або чого-небудь ще? Проте більшість лібералів погоджуються з тим, що принцип рівності або відсутності дискримінації був би порушений, якби саме суспільство підтримувало ту або іншу концепцію доброчесного життя. Адже будь-яке переконання, підтримане суспільством у цілому, було б переконанням однієї частини громадян. У результаті інші громадяни, переконання яких не користується офіційним визнанням, були б ущемлені в порівнянні з тими, хто дотримується встановлених поглядів. Таким чином, ліберальне суспільство не повинне спиратися ні на яке конкретне поняття доброчесного життя. Етика ліберального суспільства є перш за все етикою, а не блага, тобто, її основні принципи співвідносні з тим, яким чином суспільство повинне регулювати конкуруючі вимоги окремих індивідів.[159]

Ч. Тейлор критикує лібералів за відмову від пріоритетності блага, з одного боку, і за нездатність ліберального суспільства підтримувати суспільні цінності і соціальні зв’язки, з іншого. Тому ліберальна теорія, згідно з Ч. Тейлором, не може надати розумного теоретичного обґрунтування суспільному розвитку. Ще один представник комунітаристів Алесдер Макінтайр у своїх роботах продовжує розвивати погляди Ч. Тейлора на лібералізм, як неспроможну філософську концепцію. Він так само, як Ч. Тейлор, вважає, що саме міркуваннями блага люди керуються при прийнятті етичних рішень, і ці міркування тісно пов’язані з різними моральними традиціями, з яких вони виникли. А. Макінтайр вважає, що лібералізм призводить до занепаду почуття людської спільності.[160]

Сьогодні серед комунітаристів є поширена думка, що основою комунітаристського контекстуального дискурсу є дві ідеї: по-перше, поняття свободи повинно бути замінено поняттям блага; і, по-друге, поняття прав індивіда повинно бути витіснене поняттям групових прав.[161]

Однак суперечності щодо блага є не лише між лібералами та комунітаристами, але й між самими лібералами. Так, І. Бентам, один з найбільших теоретиків утилітаризму і сучасного лібералізму, вважав, що все має бути підпорядковано принципу «корисності» і понад усе ставив інтереси індивіда, які у своїй сукупності ототожнювалися з інтересами суспільства. Держава ж була покликана захищати та охороняти їхні інтереси. Проте Д. Мілль, на відміну від І. Бентама, будучи теж лібералом, не проводив межі між суспільним та індивідуальним благом, вважаючи що, розвиток індивідуальності може реалізовуватися тільки в результаті тісного взаємозв’язку інтересів кожного індивіда з благом усіх людей. Мостом співпраці даних благ Д. Мілль вважає затвердження принципу свободи, який не виступає як самоціль, а тому він виправдовував підкорення особистості зовнішньому контролю, коли її дія стосується інших людей або суспільства в цілому.[162]

Саме тому кожне соціальне благо трактували або як наслідок свободи, або як внесок до розвитку свободи, а кожен негаразд так чи інакше пов’язували з браком свободи. Така історія питання має досить глибоке коріння, щоб пояснити, як свободу стали ототожнювати з такою великою кількістю різних соціальних та індивідуальних благ і чому статус свободи як просто одного з багатьох соціальних благ лишився нез’ясованим.[163] Передбачалося, що індивід краще, ніж хто би то не був, знає, в чому його інтерес. Оскільки загальне благо, згідно з філософсько-правовою концепцією лібералізму, являє собою суму індивідуальних інтересів, то, якщо кожен вільний сам набувати власне благо, то благо максимального числа людей найефективніше реалізувалося б через загальну свободу вибору. Труднощі у примиренні своєкорисливого інтересу із загальним благом не заперечувалися, але вважалося, що їх можна було б долати шляхом морального виховання. Людина, яка привчена з дитинства асоціювати благо інших зі своїм власним, стала би дбати про щастя інших, як про своє власне, бо в кінцевому рахунку ці два поняття збігаються. Особливо при вільній економічній системі, виявилося б, що кожен індивід, який прагне до найбільшої приватної вигоди, виконує функцію забезпечення найбільшої вигоди для суспільства. Якби це було зрозуміле, ми отримали б справжню соціальну гармонію, засновану на спонтанній дії особистого інтересу, освіченого розумом і облагородженого приборканням грубих інстинктів.[164]

Отже, чітко сформулював ліберальне трактування взаємовідношення особистості та суспільства Дж. Мілль, роблячи акцент на прагматичному підході, практичному прагненні до загального блага і підвищенні якості життя. Основу філософії дослідника становлять питання шляхів забезпечення блага індивіда та блага всього суспільства, ролі і меж влади держави, об’єму сфери автономії особистості.[165]

Кожній людині за її природою властивий рух до певної мети, яке є благо, а її чесноти є для неї необхідні атрибути для досягнення блага. Повнота набуття ж благого життя можлива тільки в рамках спеціально встановленої установи – комуни, яка вимагає не просто наявності умов для спільного життя людей в суспільстві (в якості такого для лібералів виступає формальна справедливість), але розвитку в людях певних моральних якостей, які зроблять їх не просто громадянами, але громадянами добродійним. Для цього, в свою чергу, потрібна спеціальна освіта та виховання, які стають турботою вже не приватних осіб (як в ліберальному суспільстві), а країни. Однак існує важлива відмінність між тим, що вважає благом конкретний індивід у конкретний час, і тим, що насправді є для нього благом як для людини. Ми проявляємо свої чесноти саме заради другого блага, і робимо ми це через вибір засобів для досягнення цієї мети. Доброчесність же становить істотну частину людського блага. Такий вибір вимагає раціональності, прояву чеснот та здатності до судження і до того, щоб робити правильні речі в правильному місці в правильний час і правильним чином.[166]

Здорове комунітарне суспільство не віддає перевагу суспільному благу перед індивідуальним чи навпаки; воно підтримує соцієтальні формації, які забезпечують всебічну збалансованість цих амбіполярних соціальних цінностей. Така структура, своєю чергою, вимагає: 1) виявлення у цих філософсько-правових течіях основних цінностей та сприяння їх розвиткові; 2) опори насамперед на освіту, керівництво, віру, переконання і моральний діалог, а не закон як засіб забезпечення цінностей; 3) відсутність всепроникаючої ідеології чи якоїсь релігії, яка б залишала мало місця для незалежної особистості.[167]

Як бачимо, основна відмінність між лібералами та комунітаристами полягає у тому, що формула існування лібералізму дійсно виключає існування загального соціально підтримуваного блага, але вона не виключає існування загального розуміння права. Помилкове тлумачення обумовлене двояким значенням слова «благо». У ширшому сенсі воно означає все, що для нас цінне; у вужчому сенсі воно утверджує життєві плани або способи життя, які ми цінуємо. Лібералізм не може визнати наявність загального блага у вужчому сенсі, оскільки із його точки зору суспільство має бути нейтральне в питанні вибору варіанту доброчесного життя. Проте в ширшому сенсі, коли норми права самі можуть вважатися «благом», можливе існування загального блага і у лібералізмі.[168]

Однак, А. Етціоні слушно стверджує: основне питання нашого часу полягає не в тому, щоб відмовитися від загальних уявлень про благо (за що боролося багато лібералів, реагуючи на тоталітарні жахи ХХ століття). Головна мета – це знайти такі моральні цінності, які розділялися б багатьма людьми, але не призводили б до легітимації насильства і репресій.[169]

На думку А. Макінтайра, наслідки перемоги однієї зі сторін (лібералізму чикомунітаризму) часто мають «величезне значення, але обидва способи життя протягом тривалого часу є нетерпимими».[170]Ні індивідуалізм, який пропагує ідею правової рівності, ні комунітаризм, що базується на уявленнях про суспільне благо, не можуть претендувати на роль універсальної теорії, оскільки установки на захист чиїхось прав або, навпаки, загальної користі не можуть стати основою для суспільної згоди та є однаково раціонально неефективні.[171]

Звідси пропонуємо відмінність між пріоритетністю ідеального і загального блага у лібералізмі та комунітаризмі як філософсько-правових течіях:

1) за комунітаризмом, людина – частина комуни, за лібералізмом – самостійний індивід;

2) за комунітаризмом, благо спільноти – це благо держави, за лібералізмом – благо держави – це сукупність всіх індивідуальних благ;

3) за комунітаризмом, благополуччя людини залежить від вирішення питань цілого, частиною якого вона є, за лібералізмом – благополуччя індивіда залежить від її свобідної волі та свободи, що надана державою;

4) за комунітаризмом, призначення людини – піклуватися про загальне благо, а за лібералізмом – самоідентифікація людини, її самоврядування;

5) у комунітаризмі встановлено пріоритет загального блага перед індивідуальним, у лібералізмі – пріоритет блага індивіда перед благом суспільним;

6) комунітаризм пропагує обов’язок людини узгоджувати свої інтереси з інтересами суспільства, схвалює допомогу іншим та ґрунтується на соціальних зв’язках, натомість, лібералізм встановлює обов’язок невтручання держави в життя інших;

7) за комунітаризмом, загальне благо досягається шляхом встановлення державою пріоритетних цілей, що є спільною волею для всієї комуни, за лібералізмом – загальне благо досягається шляхом домовленості між індивідами;

8) комунітаризм вважає, що від вирішення питань цілого залежить благополуччя окремої людини, а лібералізм стверджує, що немає блага – якщо воно не служить особистості;

9) для комунітаризму справедливість полягає у пріоритеті загального блага над свободою індивіда, індивідуальними правами та правом взагалі, для лібералізму – справедливість – це недопущення до відмови індивіда від недоторканості заради загального блага.

<< | >>
Источник: Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018

Еще по теме 2.1. Концепт «Індивідуальне благо / загальне благо».:

  1. Товар и благо. Стоимость и ценность
  2. [Зло не есть меньшее благо]
  3. Намерение и благо
  4. НА БЛАГО ГРЯДУЩИХ ПОКОЛЕНИЙ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА
  5. Конгеніальність великих учених і концепт ноосфери
  6. 4.2.4. Процедури прийняття, оскарження та виконання індивідуальних адміністративних актів
  7. г) Індивідуальна й колективна відповідальність
  8. зразОк викОНаННя іНдивідуальНОгО завдаННя
  9. Стаття 46. Протокол загальних зборів
  10. ^ш § 3. Загальна методика ідентифікації
  11. Процедура проведення загальних зборів
  12. § 2. Загальне право Англії
  13. Стаття 34. Право на участь у загальних зборах
  14. Стаття 40. Порядок проведення загальних зборів
  15. Стаття 41. Кворум загальних зборів