<<
>>

1.2. Методологія дослідження бінарної опозиційності лібералізму та комунітаризму як філософсько-правових течій

Проблема дихотомії лібералізму та комунітаризму стала однією із домінантних у сучасних дослідженнях, саме тому це зумовлює нові підходи і аспекти у вивченні їхніх основних ознак.

Дана проблема, на нашу думку, вимагає застосування особливого методологічного інструментарію. Зокрема, вбачаємо за доцільне, враховуючи специфіку як лібералізму, так і комунітаризму, досліджувати їхнє співвідношення через призму бінарної опозиційності.

Бінарна опозиційність є одним із найважливіших напрямів у рамках розвитку сучасного культурно-історичного мислення – це критика класичної постановки та вирішення проблеми раціональності. Центральна увага в ній приділяється виявленню логіки бінарних (структурних) опозицій, тобто подвійних протиставлень. Сьогодні критика подібного роду бінарної логіки стала дуже популярна. І причина цього, швидше за все, якраз і прихована в тому, що відбувається в даний час переосмислення традиційних способів вирішення проблеми раціональності, в тому числі ідеї «бівалентного», «дуального» мислення, хоча важко заперечувати, що міркування дихотомічного характеру присутні в будь-якому типі раціональності, яку б історичну епоху європейської філософії і культури ми не взяли.[85]

Поняття «бінарність», «бінарна опозиція», «бінаризм», «біполярність», «двоїстий код», «двоїстіпротилежності», «дихотомічний поділ» широко використовуються в сучасній науці представниками таких галузей знань, як філософія, соціологія, психологія, антропологія, інформатика, етнологія, геополітика, філологія.[86]

Поняття «бінарна опозиційність» виникло відносно недавно і в основному функціонує у лінгвістиці та структуралізмі.

Зважаючи на це, застосування даного принципу при розгляді двох правових явищ у філософії права є новим. Однак вважається, що структурування картини навколишнього світу на основі принципу протиставлення було притаманне вже архаїчному суспільству.
Так, ще первісна людина намагалася впорядкувати своє уявлення про світ, розділяючи його окремі явища за допомогою бінарних опозицій. Крім того, в основі суспільного життя на архаїчних стадіях розвитку культури лежало бінарне уявлення про устрій суспільства (поділ на чоловіче/жіноче, верх/низ і т.д.), а тому й весь розумовий світ такого суспільства був організований за принципом протиставлення та об’єднання в пари протилежностей, тобто дуально.[87]

Двобічність сприйняття навколишнього світу обумовлена суто фізіологічними причинами, насамперед тим, що мозок людини розділений на дві півкулі (ліва частина опозиції – позитивна, права – негативна), які виконують кожна свою функцію, а також тим, що у нас два ока, два вуха, дві ніздрі, дві руки і дві ноги.Було встановлено, що в описі будь-якої картини світу лежить бінарна опозиційність, причому вона носить універсальний характер: життя – смерть, щастя – нещастя, правий – лівий, хороше – погане, близьке – далеке, минуле – майбутнє, тут – там.[88]

Велику роль у розвитку бінарного принципу як наукової проблеми зіграли відомі праці К.Леві-Стросса. Сучасний дослідник констатує той факт, що бінарний принцип був основоположним у становленні європейської наукової думки. Розвиваючи цю думку, він вважає, що функціонування ідеї бінарності в європейській культурі слід зафіксувати як факт, що вимагає свого пояснення і філософської інтерпретації. Ще наприкінці ХІХ ст. А.Кемпе, відомий фахівець з символічною логікою, писав, що людині властиво мислити в термінах діадних відносин: ми, зазвичай, розбиваємо будь-яке реальне ставлення на пару діад.[89]

Окрім того, дослідники підкреслюють важливість такого чинника, як білінгвізм у широкому сенсі цього слова. Ми не можемо зрозуміти світу до кінця, і ця неможливість розуміння компенсується бінарністю додаткових точок зору на світ.[90]

Задля розуміння даного терміна пропонуємо спочатку розгляд двох його складових: бінарності і опозиційності.

Бінарний – це подвійний, той, що складається з двох компонентів.[91]До ознак бінарності відносять: специфічність, рольовий характер і темпоральність. Специфічність пов’язана з конкретизацією позаправових реалій (різні сфери дійсності й характеристики, якими їх наділяють), що вважаються важливими для права. Рольовий характер пов’язаний із двома основними значеннями, перше – позаправові реалії розглядають у тому чи іншому сенсі як чинники, що породжують, детермінують право чи впливають на нього, друге – ці реалії дослідники права використовують як базис чи горизонт для розуміння права. Важливою характеристикою відношення між правом і позаправовою реалією є темпоральність. Три її значення відповідають трьом варіантам часових відносин між правом і позаправовими реаліями. Реалія може вважатися такою, що існувала й до виникнення права, такою, що співіснує одночасно з правом, або такою, що виникає внаслідок існування права.[92]

Отже, бінаризм– це тенденція розділяти предмети на дві категорії. Відповідно до цієї теорії всі відносини між знаками зводяться до бінарних структур, тобто до моделі, в основі якої лежить наявність або відсутність ознаки.[93]Згідно з історичною енциклопедією філософії, бінаризм – поняття, актуалізоване в контексті постмодерністської критики класичного типу раціональності та фіксує фундування західній ментальності дуальними семантико-структурними (і відповідно – семантико-аксіологічними) опозиціями: суб’єкт – об’єкт, Захід – Схід, зовнішнє – внутрішнє, чоловіче – жіноче і т.п .[94]

Переходимо до іншої складової поняття бінарної опозиційності, а саме до розгляду терміна «опозиційність». За визначенням Ю. Ноєвого, опозиційність – це неприйняття поглядів, рішень і поведінки іншого.[95]

Опозиція – це відношення, в результаті якого знак набуває свою значимість і значення щодо іншого знаку або серії знаків, що знаходяться до нього в опозиції.

Дві речі лише можуть відрізнятися одна від одної, оскільки вони протиставлені одна одній, іншими словами, оскільки між ними існують відносини протиставлення чи опозиції.[96]

Ю. Красноголова пропонує розмежовувати основні ідеї між комунітаризмом та лібералізмом за такими опозиціями:

– «суспільство»: необхідно з’ясувати, як лібералізм та комунітаризм дає відповідь на такі запитання: яким має бути суспільство задля підтримання та реалізації інтересів окремого індивіда й суспільства загалом? як упорядковується життя людей? що є справедливе суспільство? чим мають керуватися індивіди у своїй діяльності: традиціями, моральними нормами або ж вчиняти за власними бажаннями, іноді протилежними до суспільно визнаних норм людського співжиття та історично закріплених традицій?

– «індивід-суспільство»: необхідно з’ясувати, в якій ідеології є пріоритет індивідуальних прав та інтересів над загальними, а в якій течії займає місце особистість, яке місце відводиться індивідові в суспільстві?;

– «суспільні цінності»: необхідно з’ясувати, яку роль відіграють цінності в суспільно-політичних процесах із позицій лібералізму та комунітаризму, як відбувається формування базових суспільних цінностей, що орієнтує суспільство на їхнє визнання.[97]

Перший, хто об’єднав бінарність і опозицію, був Н.С. Трубецький, згідно з яким бінарна опозиція – це універсальний засіб раціонального опису світу, де одночасно розглядаються два протилежних поняття, одне з яких стверджує яку-небудь якість, а інше – заперечує. [98]

Згідно з П.В. Кікелем, бінарна опозиція – це зв’язування двох явищ або понять, пов’язаних загальною спорідненістю, вимірених однією і тією ж мірою: зовнішнє і внутрішнє, частина і ціле, необхідне та випадкове, сутність і явище, суб’єкт і об’єкт і т. п.[99]

Ми вважаємо, що найбільш вичерпне поняття бінарної опозиційності сформувала О.А. Кривенко. Так, бінарна опозиційність, на її думку, – це подвійні протиставлення, що являють собою спосіб визначення просторових, тимчасових, соціальних тощо характеристик досліджуваної реальності, заснованих на дуалістичному принципі протиставлення двох, що суперечать одна одній ознак, які виступають граничними станами аналізованого явища.

Тобто сенс поняття «друг» виявляється через поняття «ворог»; «життя» – через «смерть», «минуле» – через «майбутнє» і т.д.[100]

Отже, як випливає з даного визначення, бінарна опозиційність заснована на дуалістичному принципі. Термін дуалізм був уведений філософом X. Вольфом і означав визнання двох субстанцій: матеріальної і духовної. Одним з найбільш визначних представників дуалістичних поглядів був Декарт, який розділив буття на мислячу субстанцію (дух) і протяжну (матерію). Проблему взаємин цих двох субстанцій в людині (психофізичну проблему) Декарт вирішував з позицій психофізичного паралелізму, згідно з яким психічні і фізіологічні процеси не залежать один від одного.[101]

Під дуалізмом розуміють:

1) філософську інтерпретаційну парадигму, основна ідея якої – наявність двох несвідомих один до одного начал: духовної і матеріальної субстанцій (онтологічний дуалізм: Декарт, Мальберанше та ін; саме в цьому контексті Вольфом був уведений термін «дуалізм»), об’єкта та суб’єкта (гносеологічний дуалізм: Юм, Кант і ін.), свідомості і тілесної організації людини (психофізіологічний дуалізм: Спіноза, Лейбніц), а також добра і зла (етичний дуалізм), природного миру і свободи, факту і цінності (неокантіанство), темних і світлих начал буття;

2) культурний феномен, що виражає фундаментальну інтенцію європейської, в цілому західної, інтерпретаційної традиції, генетично висхідну до філософії Платона, у чиїй концепції присутні елементи міфолого-космологічного дуалізму.[102]

Перш за все дуалізм (від лат. dualis – двоїстий) – філософське вчення, що виходить з визнання рівноправності і нетотожності один до одного двох основних начал універсуму – матеріального і духовного, фізичного і психічного, тіла і душі. Можна виокремити дуалізм: 1) гносеологічний, що підкреслює протилежність двох способів розгляду буття; 2) онтологічний, який наполягає на гетерогенності і принциповій незвідностості двох субстанцій; 3) антропологічний, що підкреслює протилежність душі і тіла.[103]

Рене Декарт уважається першим, хто зробив можливим у філософії подвійне, взаємовиключне тлумачення світу.

Розглядаючи дух та тіло, показуючи їхню відмінність одне від одного, Декарт займає позицію дуалізму. Дух («мисляча субстанція») і матерія («субстанція протяжності») незалежні одне від одного, існують немовби паралельно. Духовну субстанцію тапов’язані з нею принципи пізнання і буття вивчає метафізика (філософія), а матерія репрезентує філософію природи (вчення про виникнення світу, розвиток життя тощо).[104]

У дослідженні Р. Декарта знаходимо дуалізм, який можна простежити в таких аспектах:

– в онтології: дуалізм матеріальної і духовної субстанції; дуалізм Бога і світу; дуалізм людини і тварини;

– у гносеології: дуалізм інтелектуальної інтуїції та дедукції; дуалізм розуму та волі;

– в антропології та етиці: дуалізм душі та тіла; дуалізм свободи та необхідності; дуалізм розуму та волі.[105]

На нашу думку, дуалізм лібералізму та комунітаризму можна простежити в наступному: дуалізм індивідуалізму та колективізму; дуалізм універсалізму та контекстуалізму; дуалізм раціональності та ірраціональності; розуму та волі; свободи і необхідності, індивіда і суспільства; індивідуального блага та суспільного; прав людини і моральних норм тощо.

Поняття бінарності набуває широкого дискурсу в дослідженнях, адже завдяки принципу протиставлення бінарність дає можливість розкрити особливості опозиції, побачити її спільність і відмінність до протилежної пари.[106]

Отже, бінарна опозиційність застосовує принцип протиставлення. В логіці принцип протиставлення конкретизується двома законами: законом виключення третього для широкого протиріччя, і для вузького – законом протиріччя (точніше ж – протилежності). Принцип протиріччя, який стверджує, що суперечливі думки не можуть бути одночасно істинними, однаковою мірою стосується як до широкого протиріччя, так і до його особливого виду – протилежності. Різниця ж полягає в тому, що якщо суперечать у широкому сенсі, то думки в один і той же час не можуть бути не тільки щирими, але й помилковими, то протилежні думки (теж суперечать, але у вузькому сенсі, і теж не істинні одночасно) можуть бути одночасно хибними. Отже, закон виключеного третього звучить так: суперечливі думки не можуть бути одночасно ні істинними, ні хибними, тобто якщо одна із думок, що суперечать є істинна, то інша буде обов’язково помилкова, і навпаки. Третього в цьому трактуванні немає: або істина, або хибна точка зору. Закон протиріччя (протилежності) виявляється у наступному: думки не можуть бути одночасно істинними, щонайменше одна з них помилкова, більшою ж міроюобидві можуть бути помилковими.[107]

Питання про те, яке з двох суперечливих суджень є хибним, закон суперечності не вирішує. Це встановлюють конкретна наука і практика. Закон протиріччя зауважує лише на тому, що з двох суджень, з яких одне заперечує те, що стверджується в іншому, одне повинне бути помилковим. Яким буде друге судження, істинним або хибним, закон суперечності також не вирішує. Воно може бути як істинним, так і помилковим.[108]

Закон протиріччя вимагає узгодженості елементів думки в процесі міркування, розглядаючи протиріччя в мисленні як неприпустиму помилку, що руйнує весь лад і послідовність мислення. Окремі судження, позитивні і негативні, самі по собі, взяті порізно, не можуть вважатися суперечливими. Тільки коли вони беруться разом і розглядаються як одночасно істинні, ці судження утворюють логічне протиріччя.[109]

При розгляді лібералізму та комунітаризму ми виходимо з принципу протиріччя, вважаючи на початку нашого дослідження їх однаково істинними. Адже, з одного боку, свобода та права людини – це найважливіші цінності суспільства. Перш за все себе може зреалізувати той індивід, який має доступ до всіх благ суспільства та вміє приймати раціональні рішення. Однак, з другого боку, коли йдеться про комунітаризм, не потрібно забувати про те ірраціональне, яке об’єднує людей у спільноту. Саме завдяки спільноті можна досягти благо не лише одного члена суспільства, але й усього соціуму. Досягнення обох цілей є важливим однаковою мірою.

На істинності та важливості обох філософсько-правових течій наполягає і А. Етціоні, стверджуючи, що, з одного боку, дійсно слід визнати пріоритет загальнолюдських цінностей в правовій науці, а з іншого – кожна зі спільнот повинна мати тверде уявлення про те, що вона є частиною спільноти більш високого рівня, а також – в кожному співтоваристві і суспільстві в цілому права членів повинні знаходитися у відповідності з їх обов’язками. Не можна розширювати сферу прав людини за рахунок звуження сфери його обов’язків.[110]

В.А. Бачинін[111] зазначає наступні структурно-змістовні параметри характеру і природи правового протиставлення:

1) У кожному правовому феномені містяться і можуть бути виявлені різні за своєю значимістю пари протилежних сторін, властивостей, якостей, функціональних особливостей, взаємообумовлених і одночасно таких які, взаємовиключать один одного, знаходяться у відносинах взаємозв’язку і разом з тим наділені відносною самостійністю.

2) Основні ознаки відносин протилежностей – не тільки взаємопроникнення, але й змістовно-функціональна «асиметрія», тобто наявність ведучої і веденої, домінувальної і підпорядкованої сторін, кожна з яких має власну тенденцію змін, підпорядкованих як зовнішнім впливам, так і внутрішній логіці свого саморозвитку.

3) Кожне конкретне правове протиріччя проходить у своєму розвитку ряд етапів від виникнення до остаточного вирішення. Воно не в змозі нескінченно довго перебувати в застійному становищі омертвілої антитези і рано чи пізно самоліквідується.

4) Правове протиріччя володіє «чуттєво-надчуттєвою» природою, тобто має чуттєво сприйняту форму, в яку одягнене його внутрішнє, «надчуттєве».

5) Правове протиріччя являє собою суспільне відношення, в якому сторони пов’язані безпосередніми і опосередкованими, постійними і змінними, матеріальними і духовними зв'язками між собою і зі всією соціальною системою.

6) У залежності від їхніх змістовно-функціональних особливостей правові суперечності можуть або сприяти стабілізації суспільної системи, впорядкування її структур, підвищенню ступеня її цивілізованості, або ж, навпаки, сприяти її дезорганізації, дестабілізації і деструкції.

7) Абсолютна більшість правових протиріч виникають, загострюються і вирішуються при неодмінній участі соціальних суб’єктів, з допомогою їхніх конструктивних або деструктивних зусиль.

8) Правові суперечності є наслідками дії одних конкретних факторів і причинами виникнення інших, настільки ж конкретних явищ і процесів. Кожне приватне протиріччя неминуче веде до того, що в межах цього ж соціального простору виникають нові суперечності. У цьому полягає непереборний драматизм буття, в якому гармонія відносна, а протиборство в самих різних його формах абсолютне.

9) За рахунок динаміки виникнення, загострення і незліченної безлічі конкретних соціально-правових протиріч відбуваються доброчинні або злоякісні зміни в характері правової реальності.

Боротьба протилежностей у правовому бутті – це складний процес виникнення, розвитку та вирішення протиріч. Зміст закону єдності і боротьби протилежностей виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності. Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища. Тотожність висловлює рівність, однаковість, «симетричність», єдність взаємовиключних сторін існування предмета, явища. Тотожність полюсів, таких, як праве – ліве, плюс – мінус, хороше – погане, визначається самим чинником існування предмета як єдиної цілісної системи, має певну кількісну і якісну визначеність. Потім з’являється відмінність як початковий ступінь суперечності. Відмінність – це початок роздвоєння єдиного предмета чи явища на протилежні сторони і тенденції. Потім відмінність елементів і тенденцій у процесі розвитку перетворюється на протилежності. Протилежності – це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які, перебуваючи в єдності, тим самим взаємно виключають і взаємно обумовлюють один одного. А відносини між протилежностями називаються протиріччями. Протиріччя – це система відносин, в рамках якої протилежності породжують один одного, взаємопроникають і переходять один в одного, породжуючи щось нове.[112]

Все наше дослідження буде методологічно розгортатися в рамках описаного вище процесу. Спочатку ми розглянули лібералізм та комунітаризм як дві тотожні за своїм статусом філософсько-правові течії з характерними для них особливостями, шляхом виникнення та становлення. Далі буде розглянута їхня відмінність як початковий ступінь суперечності. Ми визначимо, у чому полягають відмінності між даними філософсько-правовими течіями та об’єднаємо ці відмінності за їх протилежними полюсами у бінарні концепти. В процесі відношення основних протилежних елементів лібералізму та комунітаризму утворяться протиріччя, як відносини, в рамках яких дані протилежності взаємопроникнуть і трансформуються один в одного задля породження нової філософсько-правової течії, яка покликана стати компромісом між розглядуваними філософсько-правовими явищами.

Перейдемо до характеристики протиріччя. Протиріччя, як універсальна структура, містить в собі підставу для виділення кількох провідних конкретних типів, таких, як:

1. Антагоністичний – полягає в тому, що в ньому переважає прагнення сторін до взаємовиключення. Соціальні відносини, підпорядковані принципу взаємовиключення, здійснюють переважно дестабілізуючий вплив на суспільний організм, підривають його життєздатність, руйнують його зсередини, захоплюють на шлях саморозпаду. Суб’єкти цих відносин перш за все обирають з ряду об’єктивно наявних можливостей соціальної взаємодії боротьбу. У результаті вони пов’язані залежностями негативно-деструктивного характеру.

2. Антагональний тип – полягає в тому, що протилежності тут не прагнуть до взаємовиключення, а воліють врівноважити відносини, компроміси, домовленості, які дозволяли б їм з обопільною вигодою користуватися перевагами «мирного співіснування». Соціальні відносини такого роду мають переважно конструктивний характер і виступають в якості системоутворювального фактора, що формує доцільні та продуктивні зв’язки між суб’єктами. Антагональні відносини стабілізують соціальну систему, підвищують міру впорядкованості її структур і ступінь функціональності її підрозділів.

3.Агональний тип – передбачає взаємодію сторін, має за метуобопільні позитивні трансформації, які б полягали у взаємопроникненні сторін, а з ним і до все більш зростаючої міру гармонійності того цілого, до якого належать обидві протилежності. Протиріччя такого плану націлені своїми функціональними векторами на перетворення соціальних організмів не просто в структурно впорядковані, внутрішньо врівноважені системи, але в гармонійні цілісності, в яких відповідність частин досягала б ступеня найвищого оптимуму, а самі цілісності наближалися б до досконалості за своїми якостями.[113]

При розгляді бінарної опозиційності лібералізму та комунітаризму ми застосовуватимемо принцип протиріччя за агональним типом, тому що метою нашого дослідження вважаємо пошук обопільних позитивних трансформацій між лібералізмом та комунітаризмом як філософсько-правових явищ. Таким чином, обираючи методологічною основою агональний тип протиріччя, ми можемо зробити висновок про можливість та необхідність дослідження ліберального комунітаризму як сучасної філософсько-правової течії.

Висновок ми зробили, оскільки у комунітаризмі простежуються витоки лібералізму. Так, взаємозв’язок лібералізму та комунітаризму Філіп Зелцнік бачить в наступному: «Коротко кажучи, комунітаристська мораль визнає нездоланну силу ліберальних ідеалів, разом з тим зауважуючи, що ліберальна риторика, філософія і політика надто вже індивідуалістичні, неісторичні й недостатньо чутливі до соціальних витоків особистості та зобов’язання. Комунітаристська відповідь шукає нового поєднання, яке б плекало ліберальні цінності та інституції й водночас давало серйозні запевнення стосовно спільноти і небезпеки ігнорування потреби в ній».[114]

Отже, часто комунітаристський рух розглядають як антиліберальний. На перший погляд, розбіжності аж надто очевидні, проте вони можуть бути досить оманливими. Сьогоднішні комунітаристи аж ніяк не антиліберали, якщо під лібералізмом розуміти щиру відданість політичній свободі, соціальній справедливості, верховенству права, конституційним правам, вільному громадянству (full citizenship), а також особливе ставлення до бідних та пригноблених. Якщо комунітаристи критикують певні ліберальні доктрини, це не означає, що вони відкидають або не шанують основні ідеали та інституції лібералізму, адже ці ідеали за останні два століття набули різних форм і підтримувалися різноманітними політичними теоріями.[115]

Як стведжує Велмер, суперечність між лібералами та комунітаристами є, перш за все, всередині лібералізму, тобто розмисли комунітаристів можуть бути інтегровані в ліберальну теорію.[116]

Як висновок, навіть якщо комунітаристські критики не подали переконливих доказів на користь відмови від лібералізму, вони кинули виклик його захисникам. Отже, їхні зусилля треба оцінити бодай через цю одну причину, але є й інша причина. Комунітаризм має потенційні можливості допомогти нам визначити нову течію, яка поєднує комунітаризм із відданістю основним ліберальним цінностям. Невдача цих критиків припускає не те, що немає жодних комунітаристських цінностей, а те, що, коли як слід оцінювати їх, вони радше доповнюють, ніж замінюють основні ліберальні цінності. Можна пересвідчитись, якою мірою наше моральне бачення вже тепер спирається на комунітаристські цінності, уявивши собі суспільство, в якому ніхто не робить чогось більшого чи меншого, а тільки поважає ліберальні права всіх інших людей.[117]

У світлі принципу суперечності соціальна реальність постає у вигляді різноманітних комунікативних та мотиваційних колізій – конфліктів, антагонізмів, антиномій, антитез, опозицій, дисонансів і т. д. Виявлення в соціальному феномені внутрішніх опозицій – це в певному сенсі схематизація того, що відбувається в соціальній дійсності. У відносинах між протилежностями за кожною зі сторін завжди залишається ще дуже багато чого з того, що неможливо повністю врахувати навіть у самому докладному дослідженні. Цю неможливість осягнути не допустимо, однак, це не перешкоджає теоретичному аналізу.[118]

З огляду на це, ми пропонуємо розглянути лібералізм та комунітаризм у вигляді наступних колізій – бінарних концептів, де під концептом розуміють акт «схоплювання» змісту проблеми в єдності мовного висловлювання. Принцип «схоплювання» простежується з ранньої патристики, оскільки він пов’язаний з ідеєю невизначеності речі, яка перевершує рамки поняття модальним характером знання, при якому пріоритетним виявлялося знання діалектичне (формою його організації був диспут), і коментарем, якого вимагало все створене, розраховане на розуміння і виражене в творі.[119]

Звернення до такої форми наукового знання, як концепція, зазначає В.А. Рижко, задає смислове поле створення теорії, виконує функцію до теоретичного пізнання на етапі генезису теорії і репрезентацію змістовного сенсу теорії та її «концептуального ядра» щодо формалізованих теорій, є не тільки структурою знання, ідентифікується з його логічними властивостями, але й несе соціокультурні смисли, виражає взаємодію не тільки суб’єкта та об’єкта, а й суб’єкт-суб’єктні відносини, «це цілісне вираження сущого, його основних предикатів, які розкривають розуміння суб’єктом даної цілісності».[120]

Концепція (від лат. conceptio – схоплювання) – термін філософського дискурсу, який виражає або акт зщеплення, розуміння і осягнення смислів у ході мовного обговорення і конфлікту інтерпретацій, або їх результат, представлений в різноманітті концептів, що не відкладаються в однозначних і загальнозначущих формах понять. Концепція пов’язана з розробкою та розгортанням особистого знання, яке на відміну від теорії не отримує завершеної дедуктивно-системної форми організації та елементами якої є неідеальні об’єкти, аксіоми і поняття, а концепти – стійкі смислові згущення, що виникають і функціонують в процесі діалогу і мовної комунікації.[121]

Отже, ми вважаємо, що бінарний концепт – це схематизація проблеми між бінарними опозиціями, у ході якої відбувається демонстративне зіткнення думок з будь-якого питання чи то проблеми за допомогою дуалістичного принципу протиставлення.

Ми вважаємо, що між лібералізмом та комунітаризмом присутні наступні бінарні концепти:

1) Дихотомія «індивідуалізм/колективізм». Специфіка комунітаризму полягає в тому, що в основі цієї філософії лежить певний ідеалістичний світогляд, особливість якого – антиіндивідуалізм. Якщо спробувати схематично виразити суть цього погляду, то вона зводиться до наступного: життя людини в суспільстві передбачає не тільки турботу про індивідуальні права, але й не меншою (і навіть більшою) мірою – турботу про благо співтовариства. Тому співтовариство становить найважливішу частину світоглядної концепції комунітаристів. Якщо для лібералів індивід – це швидше «ізольований атом», який лише випадково опинився в даних соціальних обставинах, а, отже, має лише договірні, «відрядні», відносини з цією спільністю, які можливо в будь-який момент переглянути, то для комунітаристів людина – завжди носій певної соціальної ідентичності («самототожності»). Суть цієї ідентичності полягає в уявленнях людини про те, хто вона є, яка її роль у суспільстві, чим вона може бути корисна для нього і які в неї виникають соціальні зобов’язання і т. д., визначаючи людину як представника певної спільноти (сім’ї, міста, нації і т. д.).[122]Бінарний концепт «індивідуалізм/колективізм» виявляє свою суть при розгляді всієї системи бінарних концептів, адже не даремно деякі науковці прирівнюють лібералізм до індивідуалізму, а комунітаризм до колективізму, саме тому у даній роботі ця дихотомія розглядатиметься в контексті інших бінарних концептів.

2) Концепт «ідивідуальне благо/загальне благо». Обидві філософсько-правові течії своєю метою вбачають досягнення блага, проте, розуміння цього поняття є різним. Так, для лібералізму існує лише поняття «індивідуального блага», під яким слід розуміти досягнення доброботу та благополуччя лише для конкретного індивіда, при чому тим способом, який він сам обере і вважатиме найоптимальнішим. Натомість комунітаризм відстоює поняття «суспільного блага» або ж «загального блага», яке слід розуміти як досягнення цінностей всього суспільства, як мета соціуму.

3) Дуалізм «раціональність/ірраціональність». Комунітаристи відкидають ліберальне уявлення про розум як основний інструмент управління державою і реформування суспільства. Проблема з розумом полягає в тому, що він протистоїть традиції і створює навколо себе ціннісний вакуум. Вони вважають, що необхідно повернути втрачену роль почуттям та інтуїції. Ось в основному причина, чому традиційні ліберальні концепції справедливості повинні бути переглянуті.[123]Отже, оскільки у своїх концепціях світосприйняття ліберали надають перевагу людському розуму, тобто раціональному, а комунітаристи відстоюють значення почуттів у світосприйнятті – як елементу ірраціонального, ми пропонуємо розглянути бінарну опозиційність лібералізму та комунітаризму через дуалізм раціонального та ірраціонального.

4) Бінарна опозиція «негативна свобода/позитивна свобода». Проблематика розуміння свободи як позитивної і негативної особливо загострилася разом з конфліктом між двома філософсько-правовими течіями: лібералізмом та комунітаризмом. Лібералізм визначає свободу як цінність, навколо якої він будує ідеї про індивідуально-особливе. У свою чергу комунітаризм теж визначається через свободу, однак, свобода тут пов’язана з міркуваннями про спільноту як середовище, яке забезпечує цю свободу та в якому можна її зреалізувати.

Комунітаристи намагаються відновити невпинний занепад почуття спільності, яке тривалий час було основою якщо не рівності, то відповідальності і справедливості. Їхній основний ворог, звичайно, – не свобода взагалі, а негативна, тобто свобода егоїстичного індивіда, який забуває (чи прагне забути) своє суспільне походження, а також те, що через вкорінення у суспільне життя, з його нормами, цінностями та інституціями, і його свобода повинна мати соціальний, контекстуальний смисл. Вона має бути вкорінена також у громадських інституціях та соціальних практиках, якщо не всього суспільства, то певної спільноти.[124]Отже, у даному бінарному концепті проблематика розуміння свободи окреслюється через співвідношення двох вимірів: ліберального, на боці якого індивідуалізм, автономія, приватність, розум, та комунітарного, який дивиться на свободу через призму колективізму, публічності, почуттів тощо.

5) Дихотомія «права/обов’язки». Сучасні комунітаристи ставлять під сумнів вимогу пріоритету прав людини над благом і пов’язане з ним уявлення про людину як про суб’єкта, вільно вибирати цінності і цілі свого життя.

6) Дуалізм «право/мораль». Беззаперечно, що право та мораль є основними соціальними регуляторами, однак у лібералізмі та комунітаризмі виник конфлікт з приводу того, якому з цих двох регуляторів поведінки надавати перевагу і який більш ефективно діє у системі суспільних відносин. Отже, при бінарній опозиційності розглядаються два поняття, погляди чи судження, але суть зводиться до одного, що ці два протилежних явища мають одну і ту ж основу, одну суть,[125] тому важливу роль при вивченні механізму дії бінарної опозиції відіграє поняття медіації, тобто посередництва між крайніми членами опозиції. У модальних опозиціях вводиться третій серединний член, який нейтралізує два протилежних.[126]

Тому така дуалістична інтерпретація за допомогою агонального типу протиріччя дасть змогу визначити рівновагу між індивідуалізмом та колективізмом, а також дозволить оцінити теоретичні труднощі, пов’язані з визначенням «золотої середини», яка знейтралізує боротьбу лібералізму та комунітаризму. Нові підходи до розуміння соціальної реальності вимагають фрагментації лібералізму, адже потенціал комунітаризму дасть поштовх ліберальним ідеям, який їх не замінить, а удосконалить та реконструює. Цей синтез ідей лібералізму і комунітаризму втілить у собі комунітаристські прагнення до об’єднання і ліберальне розуміння особистості та терпимості до іншого. В кінці нашого дослідження ми спробуємо виокремити основні особливості такого синтезу.

Як висновок, на нашу думку, бінарна опозиційність (від ла. binarius – подвійний та oppositio – протиставлення) у праві – це принцип пізнання правової реальності, який базується на протиставленні дуальних правових явищ, внаслідок чого виникають бінарні концепти з відносинами протиріччя, що характеризуються протистоянням зазначених правових явищ чи компромісом або ж позитивними трансформаціями.

До ознак бінарної опозиційності (в тому числі між лібералізмом та комунітаризмом) ми відносимо наступні:

- характеризується двобічністю сприйняття правової реальності;

- це завжди відношення між парою протилежностей;

- характеризується опозиційністю – не сприйняттям поглядів, рішень, думок чи поведінки протилежного правового явища;

- виникає лише між дуалістичними явищами;

- опозиційні правові явища не можуть бути тотожними чи рівними, однак вимірюються однією і тією ж мірою;

- характеризується дуалістичним принципом протиставлення;

- в залежності від мети розгляду опозиційних правових явищ можна використовувати наступні типи протиріччя: антагоністичний (боротьба двох протилежностей, яка здійснює дестабілізуючий вплив); антагональний вплив (пошук компромісів і домовленостей задля «мирного» співіснування між опозиціями); агональний (мета – обопільні позитивні трансформації).

У бінарній опозиції дуалістичні правові явища (в тому числі лібералізм та комунітаризм) проходять декілька етапів:

1) визначення обох правових явищ істинними та тотожними за своїм статусом;

2) визначення спільних властивостей даних правових явищ;

3) пошук відмінностей, бінарних концептів між правовими явищами;

4) виникнення відносин протиріччя, внаслідок яких виникає щось нове (боротьба чи компроміс або ж позитивні трансформації).

<< | >>
Источник: Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018

Еще по теме 1.2. Методологія дослідження бінарної опозиційності лібералізму та комунітаризму як філософсько-правових течій:

  1. Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018, 2018
  2. І § 4. Методологія дослідження теорії держави і права
  3. ЛІБЕРАЛІЗМ ЯК НАПРЯМ У ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕННЯХ
  4. Тема 23. Методологія юридичної науки
  5. Еволюціонізм: філософська ідея й наукова теорія
  6. Методологія ДПЗК.
  7. 1. Лібералізм і демократія
  8. Методологія теорії держави і права
  9. РОЗВИТОК ЛІБЕРАЛІЗМУ У ФРАНЦІЇ
  10. Частина четверта ПРАВОДЕРЖАВОЗНАВСТВО ТА ЙОГО МЕТОДОЛОГІЯ
  11. МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ. ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ З ПИТАНЬ АДАПТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА.. ПРАВО КОМПАНІЙ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ВІДПОВІДНОСТІ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ACQUIS COMMUNAUTAIRE ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. © Державний департамент з питань адаптації законодавства., 2009
  12. РОЗВИТОК НОВІТНЬОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ В XIX СТОЛІТТІ
  13. РОЗВИТОК НОВІТНЬОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ В XIX СТОЛІТТІ
  14. Становлення та еволюція вчення про юридичну аргументацію: від стародавніх філософських шкіл до складової загальної теорії права
  15. §5. Особливості авторознавчого дослідження