<<
>>

3.2. Праксеологія ліберального комунітаризму як сучасної інтегративної філософсько-правової течії

Проведений аналіз у двох попередніх розділах дозволив зробити висновок, що ані лібералізм, ані комунітаризм не може запропонувати довершену форму регулювання суспільних відносин.

Обидві філософсько-правові течії виникли в часі, який наклав відбиток на їхній зміст. Так, лібералізм виник у період духовного розкріпачення, яке передбачало звільнення індивіда від застарілої моралі. Однакіз часом це призвело до надмірної автономії та індивідуалізму, тому виникла потреба у зверненні до нових установок, які б грyнтувалися на моралі, котра б об’єднувала суспільства. Наслідком цих процесів стало виникнення комунітаризму як філософсько-правової течії. Проте і комунітаризму не вдалось уникнути помилок, які проявились, зокрема, у крайнощах щодо відстоювання своїх поглядів. Обидві філософсько-правові течії мали відмінності у своєму формуванні та історичній зумовленості і це спричинило розбіжності в змістовних елементах даних парадигм. У цілому можна говорити, що розбіжності лібералізму та комунітаризму зводяться до філософського конфлікту між індивідуалізмом та колективізмом, адже у розбіжностях між індивідуальним благом та загальним, позитивною та негативною свободою, раціональністю та ірраціональністю, правами та обов’язками, правом та мораллю простежуються їхня основна мета, яка в індивідуалізмі полягає в першочерговому задоволенні інтересів індивіда, а у колективізмі – інтересів суспільства.

До того ж лібералізмі комунітаризм випробували на собі вплив тієї соціальної реальності, в якій розвивалися, а також духовний відбиток різних країн, в яких вони існували. Як наслідок, обидві парадигми мають свої особливості, специфічні риси, достоїнства та недоліки. Недоліки обох філософсько-правових течій можна віднайти при розгляді їхніх бінарних концептів, однак, на нашу думку, основні недоліки лібералізму та комунітаризму виникають на ґрунті обмеженості, або абсолютизації своїх установок.

Ані крайній індивідуалізм, ані крайній колективізм не може повністю забезпечити нормальне функціонування суспільства. Саме це наштовхує на шлях утворення нової концепції, яка б згладила гострі кути обох течій та об’єднала ті позиційності, які були викладені нами у другому розділі. Саме розгляд лібералізму та комунітаризму через бінарну опозиційність дозволяє нам знайти золоту середину між цими двома філософсько-правовими течіями за допомогою пошуку нових елементів, які б наповнили зміст нової філософсько-правової течії, що втілить переваги лібералізму та комунітаризму і стане підставою для формування нового синтезу лібералізму та комунітаризму.

Як слушно стверджує О.З. Панкевич, оскільки істина у більшості філософських дискусій знаходиться все-таки «посередині», то помірковані комунітарії та ліберали усвідомили слушність цієї старої, як світ, тези, що спричинило пошук такої бажаної «золотої середини».[506]Підтримуючи, ці міркування пропонуємо обґрунтування нової філософсько-правової течії назвати ліберальний комунітаризм. Однак ми ставимо за мету перш за все не виведення поняття, що стане новим не лише у філософії права, але й у інших науках, а більше – його змістовне наповнення.

Поряд з тим, як показує аналіз у попередньому підрозділі використання назви інших сучасних моделей взаємодії лібералізму та комунітаризму дещо спотворюватиме ситуацію, оскільки жодна із них не може претендувати на місце філософсько-правової течії, яка б увібрала всі переваги як лібералізму, так і комунітаризму. У попередньому підрозділі, нами було встановлено, що ліберальний культуралізм, ліберальний націоналізм, деліберативна модель Ю. Габермаса, теорія громадянства У. Кимліки, мультикультуралізм – це течії, що виникли шляхом впливу комунітаризму на лібералізм. Такий процес зближення між лібералізмом слід назвати поверхневою чи слабкою взаємодією, оскільки дані філософсько-правові течії виникли не завдяки повному злиттю лібералізму та комунітаризму, а лише врахувавши побажання комунітаризму до лібералізму, або ж шляхом злиття лише окремих елементів лібералізму та комунітаризму.

У цьому підрозділі ми пропонуємо на базі розглянутих нами бінарних концептів запропонувати нові елементи, які утворилися б внаслідок зближення конкуруючих елементів у лібералізмі і комунітаризмі, або такі, що мають уявну перевагу над іншою опозицією у їх лінійному ряді. Такий процес зближення між лібералізмом та комунітаризмом, який передбачає пошук компромісу слід назватиконвергенцією, де під конвергенцією між лібералізмом та комунітаризмом слід розуміти процес зближення, уподібнення двох філософсько-правових течій, внаслідок якого утворюється нова філософсько-правова течія, що втілює в собі позитивні риси кожної з них. Внаслідок застосування конвергенції утворюються нові елементи, що втілюватимуть в собі позитивне між кожними бінарними концептами, а саме: «індивідуальне/загальне благо», «раціональність/ірраціональність», «негативна свобода/позитивна свобода», «права/обов’язки», «право/мораль».

1) Отже, першим елементом ліберального комунітаризму буде елемент, утворений шляхом зближення двох бінарних концептів лібералізму та комунітаризму: індивідуального та загального блага.

Концепт «індивідуальне благо/загальне благо» є одним із найголовніших у розгляді дихотомії лібералізму та комунітаризму. Падіння авторитету ліберальної доктрини в суспільстві призвело до появи комунітаризму, як теоретичної течії, представники якої виступили з критикою ліберальних теорій. Втрата авторитету була пов’язана з новою потребою суспільства, яка має полягати у компромісі – не ущемляючи особистісну і групову автономію, поєднувала б її з соціальним обов’язком і загальним благом.

Крайні позиції лібералізму та комунітаризму з приводу розуміння блага не повинні затьмарювати реальний стан речей, адже чітке дотримання цих установок – це утопія. Якщо не давати людині діяти на благо суспільства, в той же час забезпечуючи задоволення своїх власних потреб, то в такому випадку їй залишиться один вихід – робити себе багатшою, а інших біднішими за допомогою жорстокого гноблення і грабежу інших.

І, навпаки, діючи лише на благо держави, не маючи ніякого з цього інтересу, людина ніколи не буде свою соціальну роль виконувати добре, адже вона не бачитиме ніякого інтересу для себе. Отже, погано це чи добре, отримає це схвалення чи ні, але люди завжди прагнули до поліпшення свого становища і завжди будуть до цього прагнути.

Прив’язаність до свого оточення (комуни) не є вродженим, однак, виникає з природньої властивості людини не бути самотньою. Тому турбота людини про загальне благо формується у людини з формуванням тієї спільноти, до якої вона належить. Однак будь-яке загальне благо повинне ґрунтуватись на суспільній моралі, оскільки в історії відомі випадки, коли досягнення загального блага відбувалось зовсім неморальними способами. Основне завдання філософії права – найти гармонію водночас у досягненні загального блага та реалізації індивідуального блага. Так щоб досягнення загального блага не дискримінувало права індивіда і не перетворювалось на сукупність особистих пріоритетів або приватних інтересів, які б визначалися цілями якоїсь окремої групи людей, а досягнення індивідуального блага – не суперечило загальним інтересам і пріоритету держави та права.

В обох філософсько-правових течіях, є те цінне, що слід використати при побудові нового, якісного суспільства. Так, комунітаризм, пропагуючи загальне благо, вчить суспільство бути солідарними та в питаннях державних цілей використовувати добровільне співробітництво. Подібно до того, як крайній лібералізм, заснований на егоїзмі у досягненні індивідуального блага, не ліквідує принцип визнання права особистості на свободу і автономію, так і комунітаризм не може дискредитувати факт існування спільних інтересів та єдиних цілей соціальної нації, групи, класу.

Розглядаючи індивідуальне та загальне благо, на нашу думку, Ю. Габермас у своїй деліберативній моделі запропонував ідеальний шлях до «золотої середини» між ідеальним та загальним благом, коли водночас не ігнорується думка індивіда, а загальне благо є відображенням думки всіх зацікавлених осіб.

Цим шляхом до компромісу між даними опозиціями є комунікативні зв’язки. Саме комунікативні зв’язки повинні стати новим елементом ліберального комунітаризму, який повинен втілювати шлях компромісу між індивідуальним та загальним благом.

Таким чином, лібералізм та комунітаризм, перебуваючи в одному соціальному просторі, повинні не лише гармонійно співіснувати та виступати як критерії оцінки суспільної системи, а також збалансовувати прояви один одного. Пошук балансу між індивідуалізмом та комунітаризмом повинен привести суспільство до змін правової, державної системи та виведення кожного окремого індивіда на більш високий рівень культури. Ця особистість повинна бути морально вихованою, зіставляти свої інтересами з інтересами суспільства, її особисте щастя напряму позв’язане з її умінням узгоджувати загальносуспільні і особистісні інтереси.

2) Наступним елементом ліберального комунітаризму є елемент, який синтезує в собі раціональність та ірраціональність.

Вирішення дуалізму між раціональністю та ірраціональністю слід шукати не у перевазі якоїсь однієї філософсько-правової течії. Наприклад, критика раціональності не повинна призвести до її повного усунення та заміщення певними ірраціональними мотивами поведінки – таке рішення не є рішенням у повному змісті слова, це просто уникання рішення, що може призвести до ще більш парадоксальних ситуацій, ніж ті, до яких призвела експансія раціональності. Рішення має прийти з «відкривання» горизонтів будь-яких соціокультурних універсумів, й відкривання це можливе тільки за рахунок синтезу раціональності та ірраціональності. Якщо ж відбудеться проста заміна зачинених ціннісних горизонтів, то це не тільки не вирішить проблему, але, напевно, призведе до її ескалації.[507]

Підхід до розгляду соціально-правових явищ виключно з раціональних позиційу лібералізмі, чи ірраціональних (чуттєвих) у комунітаризмі, є визнанням їхньої обмеженості та неспроможності задовольнити інтереси сучасного суспільства. Безумовно, сучасні реалії потребують переоцінки орієнтацій даних філософсько-правових течій та утворення нової, синтезуючої течії, яка б не протиставляла в собі раціоналізм та ірраціоналізм, а їх об’єднувала.

На сьогоднішній день стоїть питання у пошуку балансу між раціональним і ірраціональним, між почуттями самоповаги, власної гідності та почуттями солідарності, честі, поваги та спільності.

Таким чином, ми встановили, що лібералізм – раціональний, а комунітаризм – ірраціональний, звідси постає питання: здійснюючи вільний вибір, людина повинна керуватися розумом чи почуттями? З чим пов’язане прийняття рішення з раціональністю чи ірраціональністю? Вільний вибір не має бути зумовленим виключно розумом, адже для його реалізації необхідна і воля, і почуття. Прийняття будь-якого рішення проходить у декілька етапів і домінування розуму проходить лише на першому. Завдяки розуму людина оцінює свій майбутній вчинок на предмет корисності для себе і суспільства та його відповідності нормам як правовим, так і моральним. Далі людина здійснює свій внутрішній вибір, який ґрунтується на особистісних ціннісних орієнтаціях людини. Якщо майбутній вчинок не відповідатиме внутрішнім переконанням людини, то в неї виникнуть почуття сорому, вини, власної огидності. Саме дані почуття є внутрішньою перепоною людини, які не дадуть їй порушити власні принципи. Тому почуття – це своєрідний бар’єр, через який потрібно перейти людині, приймаючи рішення. На наступному етапі застосовується воля, завдяки якій здійснюється реалізація людських дій. З даного аналізу випливає, що для існування свободи є наявність як раціонального, так і ірраціонального, що підтверджує той факт, що є помилкою розділяти раціональність та ірраціональність.

Розум без емоцій холодний, адже до нового способу дій людей наштовхують емоції. Розум породжує дію не інакше як через почуття. Тому уявлення про те, що між емоціями і розумом існує якась вроджена протилежність, є пережитком минулого. Для правильного вибору необхідна єдність ідей і дій, єдність, що носить характер тісного взаємозв’язку; дія ж породжує і підтримує емоції. Ідеї, призначені для реалізації в якості керівництва до дії, володіють емоційною силою, що забарвлює мету, заради якої здійснюються дії; супроводжують ентузіазм і натхнення, властиві боротьбі за здійснення цих цілей.[508]Отож, на сьогодні слід говорити про єдність розуму та почуттів, тобто раціонального та ірраціонального у виборі людини, адже обидва чинники впливають на дії людини. Не можна ігнорувати розум, без якого людина ніколи не зможе оцінити, пізнати, обдумати все, що її оточує. Водночас не слід відкидати почуття, які подекуди є таким важелем, який спонукає людину брати на себе обов’язок, відповідальність, адже іноді почуття значно дієвіші за раціональні переконання. Томуактуалізований новий інтегративний елемент, який можна назвати як чуттєвий розум або емоційний інтелект.

Дані поняття є не нові у науці, тому слід їх запозичити для філософії права, особливо, коли йдеться про потребу об’єднати раціональність та ірраціональність у діях людини. Під чуттєвим розумом чи емоційним інтелектом розуміємо інтегративну особистісну властивість, яка зумовлюється динамічною єдністю афекту та інтелекту через взаємодію емоційних, когнітивних, конативних і мотиваційних особливостей та спрямована на розуміння власних емоцій та емоційних переживань інших, забезпечує управління емоційним станом, підпорядкування емоцій розуму, сприяє самопізнанню і самореалізації через збагачення емоційного та соціального досвіду. Отже, структура емоційного інтелекту включає перш за все раціональний та емоційний компонент.[509]

3) Наступним елементом ліберального комунітаризму є синтез позитивної та негативної свободи.

Сутність сучасного індивідуалізму як ціннісної настанови полягає не у відособленні індивіда від інших людей і суспільства, адже таке відособлення суперечить навіть егоїстичним інтересам людини. А у ствердженні особистої гідності, права на власний вибір і самовизначення. Хоча варто не відкидати і негативну рису індивідуалізму – під впливом різних культурно-історичних обставин реалізація цієї ціннісної настанови лібералізму здійснюється різними засобами і шляхами, які, під впливом цих обставин, можуть набувати гіпертрофованих, самодостатніх форм, у тому числі і спрямованих насамперед на звільнення від усього того, що сприймається як перешкода на шляху до реалізації зазначеної мети. Така гіпертрофія, як до речі і будь-яка інша, може призвести до негативних наслідків. Проте цілком зрозуміло, що без «свободи від», без генетично архетипового «Я – сам», з якого власне і починається процес формування особистості, неможлива і «свобода для».[510]

«Негативна свобода не дає відчуття повної свободи, якщо вона не доповнюється позитивною свободою або «свободою для», під якою розуміється можливість і здатність людини реалізувати себе, бути самому собі паном в досягненні своїх цілей. Який зиск людині, наприклад, від свободи пересування, якщо у неї немає можливості заробити грошей, щоб відвідати друзів, що живуть в іншій країні? Чого коштує свобода вибору професії, якщо відсутній доступ до отримання освіти? Свобода «для» – це переважно соціальні та культурні права, якими люди наділяються для того, щоб вони мали реальні можливості для самореалізації (наприклад, право на працю, освіту, соціальне забезпечення тощо)».[511]

Отже, розглядаючи особисту свободу, зауважуємо на її невіддільностівід суспільної свободи. Так, для повноти особистої свободи необхідна свобода нації. Особиста свобода, свобода колоній, інтернаціональна свобода – все це частини єдиного цілого.[512]

Е. Фромм вважав проблему свободи психологічною проблемою: в міру того, як людина все більше піддається індивідуалізації через втрачання єдності з іншими людьми та єдиної з ними ідентичності, вона стає все більш ізольованою, одинокою та заляканою. Її страх з'являється з того, що вона має сама вирішити свою долю, вирішити проблему, хто вона є й яка мета її існування. Все це стає обтяжливим для індивіда, й він несвідомо прагне запобігти такій свободі (негативній свободі). Однакякщо ж індивід розчиняється у груповій ідентичності, він втрачає необхідність нести відповідальність за свої вчинки, він позбавлений й від сумнівів щодо сенсу свого життя, щодо того, хто «він».[513]

Таким чином, аналіз свободи,на нашу думку виправданий на основі діалектичної єдності «особа-суспільство», «індивід-спільнота», що найяскравіше виражено в діалозі між філософіями та ідеологіями сучасного лібералізму та комунітаризму; дослідження спрямоване на з’ясування глибоко взаємного зв’язку індивідуального й соціального через явища індивідуалізму, приватності, автономії, соціальності, публічності, спільноти. Для того щоб зрозуміти роль свободи в організації життя людини, треба розуміти той факт, що практичні втілення теоретичних уявлень не є серією окремих фрагментів, а відбуваються великою мірою через взаємонакладання та одночасності даних понять. Це означає, що вони в один і той же час є підставами, наслідками та втіленнями одне одного і що зрозуміти їхній зв’язок можна тільки таким чином.[514]

Л.М. Слободянюк вважає, що коли йдеться про співвідношення між «приватною та суспільними сферами життя свободи», індивідуальність та соціальний організм, індивідуальне та суспільне благо, в такому разі «свобода людської спільності» постає як концепт поза цією дихотомією. З одного боку, неадекватними є погляди, згідно з якими акцентованим є суто соціальній вимір свободи особи, з другого боку, – індивідуальний вимір є не менш важливим та необхідним для гармонійного розвитку як індивіда, так і суспільства в цілому. Тому науковець пропонує до розгляду комунітарний індивідуалізм, здатний формувати умови для взаємного стимулювання цих двох вимірів свободи, що в подальшому може стимулювати і такі глобальні процеси, як «свобода людської спільності».[515]

Ми погоджуємося з поглядами науковців, що свобода є єдиною цінністю як для лібералізму, так і для комунітаризму, хоч розуміння її суті для кожної розглядуваної філософсько-правової течії є різним, однак свобода одна, тому необхідно шукати їх точки дотику. На нашу думку, такими точками дотику між комунітаризмом та лібералізмом є три:

1) право, користь якого визнають обидві течії, не заперечуючи при цьому, що основним інструментом права є обмеження свободи, а мета – зробити можливим її існування. З одного боку, лібералізм виступає за необмеженість свободи, проте, з іншого, – саме право робить можливим суспільний порядок. Право – це договір між індивідами, адже воно обмежує індивідуальну свободу та водночас рівною мірою обмежує свободу інших, а отже, протистоїть сваволі. Мета права для лібералів – це їхній захист від власної ж необмеженої свободи, а мета для комунітаристів – спосіб досягнення суспільної злагоди та блага.

Свобода в праві пов’язана з необхідністю і відповідальністю, а також із справедливістю і рівністю. Ці морально-правові цінності у взаємодії і взаємозв’язку перетворюють право в соціально та індивідуально виправдану міру свободи[516];

2) право передбачає готовність відповідати за свої рішення. Отже, другою точкою дотику між комунітаризмом та лібералізмом у свободі є відповідальність. Обидві течії не заперечують, що свобода – це відповідальність. Для ліберала відповідальні дії – це дії індивіда, який знає,чого бажає, і йде впевнено до досягнення свого блага, а для комунітариста – це дії, які є виважені щодо їх користі, які ці дії можуть принести суспільству та іншим людям. Однак ліберал відповідальний, бо існує державний примус, а комунітарист, бо покладає на себе обов’язок до самоконтролю, самоволодіння, самообмеження.

Ми погоджуємось з Л.А. Ситніченко, яка, розглядаючи полеміку комунітаризму та лібералізму у контексті свободи, стверджує, що якраз проблема відповідальності свобідної людини є шляхом подолання безплідних крайнощів цієї дилеми. Саме в понятті відповідальності перехрещуюються погляди комунітаристів і лібералів, адже в сучасних умовах (і цю думку обґрунтувують не лише комунітаристи, а й прихильники морального лібералізму), людина приречена не так на свободу, як на те, щоб брати на себе відповідальність, без цього боротьба за рівність та справедливість може завершитися знищенням того, що сприяє їх здійсненню.[517]

3) держава. Інститут держави є підтримуваний як лібералізмом, так і комунітаризмом.Відповідальність забезпечується правом, а право у свою чергу забезпечується силою державної влади. Свобода тісно пов’язана із законами, які видає держава, це її межі.

Насамкінець слід погодитись з висновками Т.М. Кулікової, яка констактує утворення нової, сучасної форми свободи – гетерогенної, в якій під гетерогенністю слід розуміти відсутність єдиного центру, з якого здійснюється звільнення. Гетерогенна свобода залишає позаду двотактовність відчуження та повторного засвоєння. Позитивну та негативну свободи можна презентувати як моделі саме гомогенної свободи, пов’язаної із певними абстрактними ідеалами. Недоліки негативної свободи – це абстрактний ідеал, в який перетворюється індивідуальне благо внаслідок посилання індивіда на формування свого уявлення про благо. Таке благо,власне, заперечує конкретну людину, конкретного індивіда в ім’я індивіда абстрактного. Натомість недолік позитивної свободи – це ототожнення індивіда до конкретного культурного контексту. Тільки у русі постійного переутвердження ціннісного горизонту виявляються передумови реалізації нової колективності, у межах якої уможливлюється гетерогенне звільнення – звільнення (без відчуження/засвоєння та прив’язки до абстрактних ідеалів).[518]Гетерогенність свободи повинна означати неоднорідність системи, що складається з однорідних частин (позитивної та негативної свободи).

Отже, наступним елементом ліберального комунітаризму слід визнати гетерогенну свободу як форму сучасної свободи, яка не поділяється на позитивну та негативну та не ставить у центр чи то індивідуальне чи суспільне.

Наступним етапом риторики між лібералами та комунітаристами є визначення пріоритетності прав чи обов’язків людини.

Не можна не погодитись, що питання, пов’язані із сутністю та реалізацією прав людини та виконанням обов’язків, займають домінантне становище в сучасному суспільному житті та соціально-політичному дискурсі. Всі ці насущні проблеми потребують і глибокого наукового осмислення, нових теоретичних розробок у галузі прав людини. Саме тому, у наш час ця проблематика є предметом численних академічних дискусій. Здебільшого науковці приходять до висновку, що багато найважливіших теоретичних питань, пов’язаних з обґрунтуванням прав людини, їх сутністю, невід’ємністю, універсальністю застосування і т.д., залишаються дуже неясними та далекими від свого вирішення. Серед найважливіших проблемних питань теорії прав людини – обґрунтованість домінантного ліберально-індивідуалістичного розуміння прав людини як такого, співвідношення прав особистості та спільноти, застосовність даної моделі в незахідних суспільствах.[519]Якщо поставити на перше місце обговорення прав – це означає підійти до проблем практичної етики з хибного боку.[520]

Слід погодитись з міркуваннями Ю. Габермаса, Й. Ратцингера: «Останнім елементом природного права, що бажало залишатися за своєю суттю раціональним правом, в усякому разі в Новий час, залишилися права людини. Ідею прав людини не можна зрозуміти, якщо не узяти за основу передумову, що людина сама по собі, зважаючи на свою приналежність до людського роду, є суб’єктом права, що в самому його бутті закладені цінності і норми, які потрібно знаходити, але не винаходити. Мабуть, сьогодні слід було б доповнити учення про права людини ученням про обов’язки людини, і це, ймовірно, допомогло б по-новому поставити питання, чи має природа розум і чи може існувати у зв’язку з цим раціональне право, що зачіпає людину і його буття у світі. Така розмова повинна носити у наш час інтеркультурний характер. Для християн мова повинна йти про Творця. В індійському світосприйнятті йому повинне відповідати поняття «дхарма», внутрішні закономірності буття, в китайській традиції – ідея небесного порядку».[521]

Ми підтримуємо позицію В. Кимліки, що ліберальні і комунітарні права та обов’язки можуть інтегруватися, якщо ліберальні права захищатимуть свободу індивіда усередині групи і сприятимуть стосункам рівності (відсутності домінування) між групами.[522]Тому, на нашу думку, саме колективні (групові чи то комунітаристські права) покликані бути тією золотою серединою, яка покладе край між пріоритетністю прав чи обов’язків у лібералізмі та комунітаризмі.

Таким чином, поява філософсько-правової течії комунітаризму привела не тільки до пріоритету обов’язків, але до концепції групових прав.[523]

Очевидно, що колективні блага самі по собі не можуть бути збережені за допомогою прав, оскільки права лише окреслюють, а не створюють спосіб життя. Ми володіємо нашими правами як члени суспільства, що прагне забезпечити велику кількість виборів, однак кожного вибір не можливо окреслити і права не повинні претендувати на форму довершеної етичної системи. Їхня роль, функція у житті кожного індивіда проста – бути тим необхідним мінімумом, який необхідний для входження у ненасильницький спосіб до будь-якого прийнятного суспільного середовища. Згідно з цією лінією аргументації, ми можемо змалювати картину базових прав, яка деякою мірою повинна бути притаманною будь-якому розумному суспільству. Отож, вони не повинні подавати докладні правила щодо того, як люди мають проживати своє життя. Вони просто репрезентують життєво важливі аспекти людського добробуту, невід’ємні від індивідуальної свободи вибору, які, завдяки своїй універсальності, накладають обмеження на те, що дозволено робити людям і владі у досягненні їхніх приватних цілей. Вони є передумовою наших суспільних зобов’язань – не більше того, і тому їх можна забезпечити у різні способи.[524]

В. Кимліка запропонував розрізняти два види прав, які може зажадати меншість. Перший включає права групи проти її власних членів, призначені захищати групу від дестабілізуючої дії внутрішнього інакомислення (наприклад, вирішення індивідів не слідувати традиційним практикам або звичаям). Другий – права групи проти великого суспільства, призначені для захисту групи від зовнішнього тиску (наприклад, економічних або політичних вирішень великого суспільства). Він називає перший вид «внутрішніми обмеженнями», а другий – «зовнішнім захистом».[525]

До прав, які повинні належати групам, належить: право на збереження і розвиток своєї самобутності, культури, мови, традицій, обрядів; право на вільне вираження своєї групової приналежності і використання інформаційних засобів (радіо, телебачення, преса, інтернет), право на свободу в рамках групи, право рівності між групами меншин і більшістю, право на самоврядування; право на взаємозв’язок між членами групи; право на рівну і вільну участь в усіх сферах громадського життя; право культурної автономії, право на захист від дискримінації і насильницької асиміляції тощо.[526]

Як вважає У. Кимліка, основне завдання лібералізму: «... пояснити, як права меншин можуть співіснувати із правами людини, й як групові права обмежуються принципами індивідуальної свободи, демократії, справедливості».[527] Як ліберал повинен відноситися до різних спільнот, до проблем взаємодії різних культур, до групових прав тощо? Як би це амбівалентно не звучало, на противагу твердженням про несумісність ідеї групових прав із ліберальною теорією і про неузгодженість та суперечність втручання держави у вирішення проблем цих груп, існує безпосередній зв’язок між вимогами групових прав та фундаментальними ліберальними принципами. Сама історія свідчить про те, що ліберальні принципи індивідуальної свободи і соціальної справедливості співіснують у згуртованих національних союзах. Відповідно, саме національні групи виявляються «базовими одиницями» ліберальної теорії, яка повинна аналізувати не тільки відносини між індивідами і державою, але й давати чітке пояснення юридичного і культурного статусу етнокультурних груп. Окрім того, до проблемних питань, які виникають з реалізацією групових прав слід віднести питання про добровільну і недобровільну інтеграцію. Йдеться про те, що держава повинна водночас уникати втручання у справи спільнот, куди усі члени входять на добровільних засадах, і навпаки, в тому разі, коли людина намагається вирватися з примусової соціальності спільноти, держава повинна максимально сприяти цьому.[528]

Комунітаристські права та інтереси не є вродженими, оскільки їхнє існування зароджується та формується в міру розвитку певної спільноти або колективу. Комунітаристські права – це не проста сукупність індивідуальних прав, особистих пріоритетів або приватних інтересів, оскільки вони несуть в собі якісно інші характеристики та визначаються цілями, мотивами, інтересами не окремого індивіда, а колективного утворення. Багатоманітність колективних прав та інтересів повинна завжди проходити крізь призму людяності, оскільки вони в жодному разі не повинні ігнорувати права особистості, суперечити їм і утискати. Якщо колективні права та інтереси суперечать правам окремого індивіда, то ідеологія, цілі, що об’єднують дану спільноту є антигуманними, протиправними і породжують дестабілізацію у суспільстві. Саме тому колективні права та інтереси повинні гармонійно урівноважуватися.[529]

Груповим (колективним) правам, як інтеграції ідей ліберальних прав в ідеї комунітаристських обов’язків, на нашу думку, повинні бути притаманні наступні ознаки:

- групові права мають визначатися цілями, інтересами, мотивами колективного утворення;

- колективні права – це позитивні права, тобто такі, які водночас тягнуть за собою і обов’язки, що ще раз підтверджує їхню інтегративну роль між правами та обов’язками;

- групові права повинні базуватися на суспільній моралі;

- колективні права не повинні суперечити особистості, оскільки цінності і бажання індивіда – це водночас цінності спільноти.

Отже, єдиний вихід – обійти перешкоди на шляху до несуперечливої теорії прав людини – запровадити до фундаменталістських ліберальних позицій деякі комунітаристські припущення. Хибний є шлях відокремити право від добра і формулювати низку прав людини, слушних для всіх суспільств, правильнішим буде крок до розгляду прав у контексті певної спільноти, яка сприяє якійсь конкретній концепції індивіда та його відносин з іншими людьми. «З цієї комунітаристської перспективи права постають у своєму справжньому вигляді – радше як другорядні, ніж пріоритетні принципи. Замість передувати добру, права функціонують для координації певного способу життя, вмотивованого якоюсь спільною концепцією добра. Різні концепції людського суспільства і процвітання породжують різні концепції прав. Отже, тепер нам слід придивитись до внутрішньої послідовності цих різних комунітаристських обґрунтувань прав людини».[530]

Останнім аналізованим нами бінарним концептом, описаним у попередньому розділі, є «мораль/право» у лібералізмі та комунітаризмі. Отож спробуємо знайти єдність у ньому.

Право захищає свободу, однак, здавалося би, парадоксальним чином – обмежуючи цю свободу, встановлюючи певні рамки для самопрояву людини. Ці обмеження, з одного боку, пов’язані із тим, що суспільство на своєму досвіді пересвідчилося у небезпеці занадто вільних форм поведінки громадян. А з іншого боку, такі обмеження свободи пов’язані із обмеженістю і недосконалістю людських знань, в тому числі про свободу. Вільні люди, які намагаються досягти свого індивідуального блага, повинні тим чи іншим чином корегувати свої плани і вчинки, – а для цього повинна існувати (і бути визначеною) сфера, в якій людина може керувати і впорядковувати свої дії шляхом взаємної згоди (контракту). Право – це і є цей контракт.[531]

Право вказує, яких дій людина не повинна допускати, тобто вона вказує, яку поведінку воно очікує від людини. Людина повинна вміти прогнозувати свої дії наперед, що потребує високого рівня розвитку особистості та вміння до самообмеження там, де її дії стосуються прав чи інтересів іншої людини. Тому відповідальність є формою вияву свободи, яка передбачає готовність відповідати за свої рішення, виважувати їх відповідно до користі, які ці дії можуть принести суспільству та іншим людям. Людина не може зреалізувати своє право на свободу, не взявши на себе відповідальність, оскільки це нероздільні категорії людського буття.[532]

Право, будучи шляхом взаємної згоди, стабілізує суспільне життя, сприяє реалізації свободи, яка ідентифікується із можливістю вибору з максимально можливої кількості варіантів. Тому для ліберальних теоретиків право в субстанціональному розумінні похідне від свободи. Право щодо свободи виконує ряд функцій: є засобом захисту свободи; окреслює межі і структуру свободи особистості; виступає як її міра, форма, норма.[533]

Основною умовою загальної (комунітарної) свободи є міра суспільного обмеження. Без такого обмеження вільними можуть стати деякі люди, які зможуть робити все що захочуть, а інші будуть невільними і не зможуть дозволити собі нічого, крім того, що дозволять їм ті люди, які можуть робити все, що захочуть. Якщо виразити ту ж думку по-іншому, першою умовою вільного правління є правління не за допомогою довільних рішень правителя, а за допомогою законодавчо встановлених правил, яким підкоряється і сам правитель. Ми робимо важливий висновок: між свободою і правом немає істотного протистояння, швидше навпаки право необхідне для свободи. Звичайно, право обмежує індивіда, тому воно суперечить його свободі в даний момент і на даному напрямі, але рівнозначним способом право обмежує й інших, попереджаючи вільне ставлення до нього. Воно ж звільняє їх від страху довільної агресії або насильства, і в цьому полягає єдиний шлях та єдиний сенс досягнення свободи для всього співтовариства.[534]

Розглядаючи дихотомію індивідуальної та колективної норми, погоджуємось зі словами Філіпа Зелцніка: «… комунітаристська мораль визнає нездоланну силу ліберальних ідеалів, разом з тим зауважуючи, що ліберальна риторика, філософія і політика надто вже індивідуалістичні, неісторичні й недостатньо чутливі до соціальних витоків особистості та зобов’язання. … Комунітаристська відповідь шукає нового поєднання, яке б плекало ліберальні цінності та інституції й водночас давало серйозні запевнення стосовно спільноти і небезпеки ігнорування потреби в ній».[535]

Умова морального життя – володіння волею і розумом. Воля є здатність людини бути детермінованою до вчинку ідеєю можливого самовдоволення, а розум – це здатність людини осягнути досконалість своєї природи як належну мету вчинку.[536]

Видається доречною позиція Ф. Фукуями, який стверджує, що «закон, контракт і економічна раціональність є необхідною, але недостатньою підставою для стабільності і процвітання постіндустріального суспільства, вони повинні бути засновані на взаємності, моральному зобов’язанні, відповідальності перед спільнотою (ком’юніті), і довірі – на всьому тому, що ґрунтується на звичаях, а не на раціональному розрахунку… Це не можна вважати анахронізмом у сучасному суспільстві, а, навпаки, потрібно розглядати як неодмінну умову його успіху».[537]

Уся система права ґрунтується на моральних принципах, тому що норми моралі є первинними стосовно права. Основою права є безпосередньо моральна автономія індивідів, яка дає можливість розвитку прав людини. Такі судження ґрунтуються на тому, що права людини відображають одвічні вимоги моралі «не вбивай», «не кради», «чини з іншими так, як ти хочеш, щоб чинили з тобою» тощо.[538]

Право і мораль взаємообумовлюють і взаємодоповнюють одне одного, тому що мають спільні цілі і регулюють суспільні відносини. Зв’язуючою ланкою між правом і мораллю виступає інститут прав людини, адже концепція прав людини будується на ідеї природжених, невідчужуваних і природних прав кожного індивіда. Права людини, що декларуються, носять не тільки юридичну (правову), але й моральну значимість, тому що правова норма існує тільки завдяки її моральному змісту. Це знаходить підтвердження і тому, що саме через їх «ідеали і цінності відбувається суспільне визнання права».[539]

Таким чином, право без суспільної моралі є недієвим. Тому важливим елементом ліберального комунітаризму є моральне право, тобто таке, що закріплює основні цінності суспільства, їх захищає. Жива, діяльна мораль живить право, вимагає від норм закону відповідати нормам моралі, домінантному в суспільстві уявленню про належне, про справедливість. Тільки за таких умов люди зможуть відчувати себе – і насправді бути – вільними громадянами, яких закон захищає, для яких закон створює цивілізовані форми загальновигідної та загальноприйнятної дисципліни, – а в кінцевому підсумку – правовий простір свободи.[540]

Отже, до елементів ліберального комунітаризму, що виникли як шлях подолання конфлікту між бінарними опозиціями лібералізму та комунітаризму, слід віднести:

Отже, запропоновані нові елементи ліберального комунітаризму (комунітарного лібералізму), що виникли як шлях подолання конфлікту між бінарними опозиційми лібералізму та комунітаризму:

1) комунікативні зв’язки як шлях правового компромісу між індивідуальним та загальним благом, суть яких зводиться до необмеженої, вільної аргументації між індивідами задля прийняття конструктивних правових рішень;

2) емоційний інтелект або чуттєвий розум, як поняття, що об’єднує в собі дві складові: розум та емоції, адже будь-яке прийняття рішень не можливе без розуму, без почуттів, без комунікативного мислення;

3) гетерогенна свобода, як свобода, яка не ставить у центр суспільні чи індивідуальні інтереси, а як така свобода, що об’єднує лібералізм і комунітаризм шляхом дотичних категорій: права, відповідальності та держави;

4) групові права, визнання яких передбачає подолання конфлікту між пріоритетністю прав чи обов’язків людини;

5) моральне право, як право, яке ґрунтується на моральних принципах.

Отже, ліберальний комунітаризм – це філософсько-правова течія, що виникла внаслідок конвергенції лібералізму та комунітаризму і ґрунтується на утвердженні гетерогенної свободи (як свободи, що складається з однорідних частин: позитивної та негативної свободи), емоційного інтелекту (як інтегративної категорії між раціональним та ірраціональним), запроваджує моральне право (як право, що базується на моральних ідеалах), інтегрує ліберальні права і комунітарні обов’язки (через визнання групових прав) і встановлює компроміс між загальним та індивідуальним благом (через запровадження комунікативних зв’язків).

Висновки

На нашу думку, можна говорити про три типи взаємодії між лібералізмом та комунітаризмом як філософсько-правовими течіями:

1) взаємодоповнення (сучасний лібералізм та комунітаризм);

2) слабка або поверхнева взаємодія – утворюється нова теорія, однак, синтез не відбувається між всіма елементами лібералізму та комунітаризму (ліберальний культуралізм, ліберальний націоналізм, деліберативна теорія Ю. Габермаса, теорія громадянства У. Кимліки та мультикультуралізм);

3) конвергенція – утворюється нова філософсько-правова течія, яка може назватися «золотою серединою» між лібералізмом та комунітаризмом (ліберальний комунітаризм).

Оскільки комунітарна теорія виникла значно пізніше від ліберальної і на початку свого існування в основному ґрунтувалася на критиці лібералізму, то більшість моделей взаємодії лібералізму та комунітаризму виникли шляхом трансформації в основному ліберальної філософсько-правової течії, а отже, шляхом інтеграції декількох елементів комунітарної теорії в ліберальну. Таку інтеграцію ми могли простежити при розгляді бінарних концептів не лише в якихось окремих філософсько-правових напрямах, але й у сучасному лібералізмі чи то комунітаризмі. Так, ми довели, що попри пріоритетність раціоналізму у лібералізмі в даній філософсько-правовій течії присутні і почуття, щоправда вони виключно індивідуалістичного характеру. Теж саме можна сказати і про мораль, адже ліберали визнають існування і важливість саме індивідуальної моралі. Окрім того можна простежити і зворотний процес – вплив лібералізму на комунітаризм. Так, комунітаризм визнає необхідність існування теорії прав, права та інших соціальних регуляторів, які відстоює лібералізм.

Як висновок, можна твердити, що в процесі полеміки між комунітаризмом та лібералізмом зближення цих двох філософсько-правових течій відбулося, однак, на зовсім непомітному рівні, оскільки лібералізм визнав те, що в принципі важко назвати суто комунітаристським, бо йдеться про мораль та почуття, які є індивідуальними, а, отже, які втратили свою основну функцію – об’єднувати суспільство. Таке зближення між лібералізмом та комунітаризмом, яке відбулося в самих теоріях лише шляхом доповнення цих теорій новими поглядами на сучасні реалії, ми пропонуємо назвати взаємодоповненням, де під взаємодоповненням між лібералізмом та комунітаризмом слід розуміти таку взаємодію, внаслідок якої відбулася зміна окремих змістовних складових у двох філософсько-правових течіях, при цьому самі взаємодіючі теорії зберігають свою самобутність та автономність, інтерпретуючи свої погляди у строго додержаних формах.

Однак при більшій взаємодії утворилися нові сучасні філософсько-правові течії. При аналізі наукової літератури до сучасних філософсько-правових течій, які виникли у зв’язку з впливом комунітарної філософсько-правової течії на ліберальну, а також шляхом взаємоінтеграції декількох елементів лібералізму та комунітаризму, ми б віднесли наступні течії: ліберальний культуралізм, ліберальний націоналізм, деліберативна теорія Ю. Габермаса, теорія громадянства У. Кимліки та мультикультуралізм.

Оскільки розгляд лібералізму та комунітаризму через бінарну опозиційність передбачає пошук посередництва між крайніми членами опозиції, тобто третьої сторони, то ми проаналізували ліберальний культуралізм, ліберальний націоналізм, деліберативну теорію Ю. Габермаса, теорію громадянства У. Кимліки та мультикультуралізм на можливість назватися «золотою серединою» лібералізму та комунітаризму.

Отже, у ліберальному культуралізмі взаємодіють такі елементи лібералізму та комунітаризму, як: індивідуалізм і колективізм, що випливає із того, що дана модель схвалює протекцію груп; індивідуальне та загальне благо, оскільки відстоює ототожнення колективних інтересів і інтересів окремих індивідів членів-груп; права людини та обов’язки, знайшовши розв’язок конфлікту між двома елементами лібералізму та комунітаризму в утвердженні групових прав. Водночас, ліберальний культуралізм запозичив у комунітаризмі і негативні риси, повністю нівелювавши індивідуальну свободу шляхом ототожнення колективних інтересів і інтересів окремих індивідів членів-груп. Окрім зауваженого, ліберальний культуралізм ніяким чином не розв’язує конфлікти між раціональністю та ірраціональністю, правом і мораллю, а тому дану модель взаємодії лібералізму та комунітаризму не можна вважати ідеальною розв’язкою багатьох суперечностей між цими двома філософсько-правовими течіями.

Ліберальний націоналізм – це лібералізм, який утвердив комунітарні ідеї щодо соціальних зв’язків індивідів, визнав цінності і права локальних груп та запровадив колективну свободу. У зв’язку з цим відбулась інтеграція лібералізму та комунітаризму на рівні концепту «індивідуалізм/колективізм». Свідченням такої інтеграції, як і у ліберальному культуралізмі є визнання ролі груп у житті індивідів. Слід зазначити, що інтеграція також відбулось між мораллю та правом, оскільки національний лібералізм визнав цінності локальних груп, а отже, і їхню мораль. Окрім того, взаємодоповнення відбувся на рівні «раціональність/ірраціональність», оскільки визнання культурної приналежності, усвідомлення значення соціальних зв’язків між індивідами передбачає і такі почуття, як: почуття патріотизму, честі, спільності, солідарності тощо. Що ж до концепту «негативна свобода/позитивна свобода», національний лібералізм став на шлях визнання лише позитивної свободи, яка, як ми пам’ятаємо, пов’язана з комунітаризмом. У даному концепті не відбулась взаємоінтеграція, а лише запозичення ідей комунітаризму. Крім цього, конфлікт між індивідуальним та загальним благом, правами та обов’язками людини у національному лібералізмі залишається відкритим.

Щодо деліберативної моделі Ю. Гамбермаса, то вона інтегрує лібералізм та комунітаризм за наступними бінарними концептами: «індивідуалізм/колективізм»; «індивідуальне благо/загальне благо»; «мораль/право». Коли йдеться про індивідуалізм та колективізм, то деліберативна модель вирішила даний конфлікт шляхом визнання світоглядного та соціокультурного плюралізму. Розглядаючи індивідуальне та загальне благо, на нашу думку, Ю. Габермас запропонував ідеальний шлях до «золотої середини» між двома опозиціями, коли водночас не ігнорується думка індивіда, а загальне благо є відображенням думки всіх зацікавлених осіб. Цим шляхом до компромісу між даними опозиціями є комунікативні зв’язки. Щодо останнього бінарного концепту «мораль/право», деліберативна теорія також пропонує ідеальний шлях вирішення даного дуалізму, запропонувавши моральне право, тобто таке позитивне право, яке ґрунтується на моральних принципах. Деліберативна теорія потребує доопрацювання щодо дуалізму позитивної та негативної свободи, прав та обов’язків людини, раціоналізму та ірраціоналізму, а тому не може претендувати на «золоту середину» між лібералізмом та комунітаризмом.

Теорія громадянства У. Кимліки вирішила конфлікт між індивідуалізмом та колективізмом шляхом визнання та підтримання культурних груп, багатоманітності, плюралізму, а також між раціональністю та ірраціональністю через підтримання ірраціональних почуттів у громадян. Як бачимо, дана теорія спромоглася вирішити конфлікт лише між двома опозиціями, натомість інші залишаються відкритими. Таким чином, теорія громадянства У. Кимліки також не спроможна вирішити усі проблеми між лібералізмом та комунітаризмом.

І нарешті, «мультикультуралізм» не слід використовувати як третю сторону, яка б знейтралізувала боротьбу між комунітаризмом та лібералізмом, тому що на це є декілька причин: по-перше, поняття мультикультуралізму занадто є несталим і неоднозначним; по-друге, дана ідеологія часто виступає як синонім культурного плюралізму чи плюрального суспільства; по-третє, є можливість ототожнити мультикультуралізм з якоюсь політичною практикою; по-четверте, скільки думок про суть мультикультуралізму, стільки ж і його типологій; по-п’яте, мультикультуралізм не може претендувати називатися ідеологією, яка примирила бінарні опозиції лібералізму та комунітаризму; по-шосте, мультикультуралізм можна вважати синтезом лібералізму та комунітаризму, тільки якщо під лібералізмом розуміти автономію індивіда, а під комунітаризмом – визнання прав меншин.

Таким чином, встановлено, що ліберальний культуралізм, ліберальний націоналізм, деліберативна модель Ю. Габермаса, теорія громадянства У. Кимліки, мультикультуралізм – це течії, що виникли шляхом впливу комунітаризму на лібералізм. Таку взаємодію ми пропонуємо назвати поверхневою або слабкою, оскільки дані філософсько-правові течії виникли не завдяки повному злиттю лібералізму та комунітаризму, а лише врахувавши деякі застереження комунітаризму до лібералізму або ж шляхом злиття лише окремих елементів лібералізму та комунітаризму. Саме тому ми не можемо жодну зі згаданих нами вище теорій назвати «золотою серединою», що втілила б у собі новий синтетичний (інтегративний) напрям між лібералізмом та комунітаризмом.

У другому підрозділі даного розділу запропоновані нові авторські елементи, які утворилися внаслідок зближення конкуруючих елементів у лібералізмі і комунітаризмі, або такі, що мають уявну перевагу над іншою опозицією у їх лінійному ряду. Такий процес зближення між лібералізмом та комунітаризмом, який передбачає пошук компромісу, слід назвати конвергенцією, де під конвергенцією між лібералізмом та комунітаризмом слід розуміти процес зближення, уподібнення двох філософсько-правових течій, внаслідок якого утворюється нова філософсько-правова течія, що втілює в собі позитивні риси кожної з них. Такою новою філософсько-правовою течією є ліберальний комунітаризм. Внаслідок використання конвергенції утворюються нові елементи, що втілюватимуть в собі позитивне між кожними бінарними концептами, а саме: «індивідуальне/загальне благо», «раціональність/ірраціональність», «негативна свобода/позитивна свободами», «права/обов’язки», «права/мораль».

Отже, запропоновані нові елементи ліберального комунітаризму (комунітарного лібералізму), що виникли як шлях подолання конфлікту між бінарними опозиційми лібералізму та комунітаризму:

1) комунікативні зв’язки як шлях правового компромісу між індивідуальним та загальним благом, суть яких зводиться до необмеженої, вільноїаргументації між індивідами задля прийняття конструктивних правових рішень;

2) емоційний інтелект або чуттєвий розум, як поняття, що об’єднує в собі дві складові: розум та емоції, адже будь-яке прийняття рішень не можливе без розуму, без почуттів, без комунікативного мислення;

3) гетерогенна свобода, як свобода, яка не ставить у центр суспільні чи індивідуальні інтереси, а як така свобода, що об’єднує лібералізм у комунітаризм шляхом дотичних категорій: права, відповідальності та держави;

4) групові права, визнання яких передбачає подолання конфлікту між пріоритетністю прав чи обов’язків людини;

5) моральне право, як право, яке ґрунтується на моральних принципах.

Видається підставним розглядати ліберальний комунітаризм як філософсько-правову течію, що виникла внаслідок конвергенції лібералізму та комунітаризму і ґрунтується на утвердженні гетерогенної свободи (як свободи, що складається з однорідних частин: позитивної та негативної свободи), емоційного інтелекту (як інтегративної категорії між раціональним та ірраціональним), запроваджує моральне право (як право, що базується на моральних ідеалах), інтегрує ліберальні права і комунітарні обов’язки (через визнання групових прав) і встановлює компроміс між загальним та індивідуальним благом (через запровадження комунікативних зв’язків).

<< | >>
Источник: Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018

Еще по теме 3.2. Праксеологія ліберального комунітаризму як сучасної інтегративної філософсько-правової течії:

  1. Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018, 2018
  2. § 3. Ліберальний режим Поняття і ознаки ліберального режиму.
  3. Еволюціонізм: філософська ідея й наукова теорія
  4. § 3. Система права сучасної Японії
  5. § 7. Деякі наукові концепції сучасної держави
  6. § 2. Джерела права сучасної Японії
  7. § 5. Індуське право у правовій системі сучасної Індії
  8. Становлення та еволюція вчення про юридичну аргументацію: від стародавніх філософських шкіл до складової загальної теорії права
  9. ~І § 4. Шляхи формування соціальної, правової держави в Україні
  10. Поняття правової системи
  11. § 1. Поняття змішаного типу правової системи
  12. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
  13. § 1. Своєрідність правової системи Шотландії
  14. § 1. Поняття і структура правової системи
  15. § 2. Поняття і ознаки правової держави
  16. § 2. Поняття і ознаки правової держави