<<
>>

Проблема лібералізму та комунітаризму: аналіз філософсько-правових підходів

Однією із найголовніших, визначальних для сучасної філософії права є проблема «лібералізм-комунітаризм», адже аналіз цих філософсько-правових течій має еврестичний потенціал. Це стосується багатьох актуальних питань сучасного суспільства, в тому числі можливих меж їхнього застосування при аналізі правоінтерпретанційних підходів, що використовуються під час розгляду юридичних справ в національних та міжнародних судових установах із захисту конституційних прав людини.[1]

Сьогодні уже не досить формувати своє уявлення про лібералізм, вивчаючи праці його видатних засновників чи історію його становлення.

Лібералізм не є завершеною доктриною або сталою догмою, швидше за все, навпаки, він є застосуванням наукових теорій до суспільного життя людини. І подібно до того, як економіка, соціологія та філософія не стояли на місці від часів Девіда Г’юма, Девіда Рікардо, Адама Сміта, Джеремі Бентама та Вільгельма Гумбольдта, так і доктрина лібералізму є сьогодні відмінною від тієї, якою вона була у їхні дні, хоча її фундаментальні принципи лишилися незмінними.[2]

Аналіз виникнення лібералізму, на думку В.П.

Заблоцького, передбачає наступні три точки зору його виникнення:

- убіквентна (універсалістська), що характеризується схильністю вбачати і «знаходити» лібералізм там, де його немає, тобто, не виключає витоків лібералізму у періклівських Афінах чи в книгах старозавітних пророків;

- акцидентна точка зору подає суспільству лібералізм як випадкову «мутацію», внаслідок випадкового збігу соціокультурних обставин (зокрема, у Західній Європі);

- лімітарна – прихильники даної точки зору інтерпретують лібералізм як універсальну, не обмежену у своєму розвитку тенденцію, яка виникає за певних умов як системна реакція на потреби суспільства.[3]

Лібералізм, з’явившись на історичній арені як опонент традиціоналізму, своїми традиціями вплинув на сукупність соціальних відносин сучасного світу, стимулюючи та підштовхуючи до змін, викликаючи різноманітні еволюції та трансформації у людському мозку, втілюючи прагнення людей до прогресу, проголошуючи свободу людини та сприяючи їй.

Важко знайти соціальну сферу або інституцію, яка б не піддавалась впливові лібералізму, адже завдяки йому долаються кризи та впроваджуються докорінні зміни у житті народів.[4]

Традиційно розрізняють національні версії лібералізму, зокрема його англо-саксонську та континентально-європейську «редакції». Вважається, що англо-саксонська ліберальна традиція бере свій початок з глибин середньовіччя і виступає у завершеному вигляді лише наприкінці XVII-XVIII століть як політична доктрина англійських вігів, які запропонували таку модель політичних інститутів, яка б гарантувала права і свободи громадянам Великої Британії і забезпечила б створення уряду «за законом». Цей напрям лібералізму назвали «еволюційним», чи то класичним лібералізмом і основним його гаслом була ідея свободи за законом, а серед основних засновників, зазвичай, згадують видатних англійських економістів та філософів – Д. Локка, Д. Г’юма, А. Сміта, А. Шефтсбері, Б. Мандевіля, Д. Рикардо та ін. Друга ліберальна ідея виникла внаслідок інтерпретації еволюційного лібералізму в тодішній континентальній Європі. При цьому лібералізм у континентальній Європі відрізнявся від ідей еволюційного лібералізму, – європейський лібералізм передбачав свідому побудову (конструювання) суспільства згідно з вимогами розуму. Континентальний лібералізм розвивався з нової філософії раціоналізму Р. Декарта і досяг свого найбільшого значення та апогею в філософії таких діячів західноєвропейського Просвітництва, як Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спіноза.[5]

Вертаючись до класичного лібералізму, який був започаткований в Англії, слід підкреслити, що його основні постулати склалися в антифеодальній боротьбі «третього класу» проти абсолютизму монархів і свавілля церкви. Купці, власники мануфактур потребували економічної свободи в соціальних інститутах, які забезпечували б їм незалежність від влади і церкви. Кульмінацією руху за надання соціально-економічних свобод і прав нового класу прийнято вважати «славну» революцію 1688 р.

в Англії. Ця революція була активно підтримана найбільшим філософом XVIІ ст. Дж. Локком (1632-1704), який зробив значний вплив на формування ліберальної суспільно-політичної думки. Він розробив теорію «природних прав», до яких відносив насамперед права людини на життя, свободу і власність.[6]

Основні постулати ліберальної концепції Дж. Локка зводяться до наступних:

1. Людина має абсолютне право бути собою, розпоряджатися своїм життям, своїми діями та майном, застосовувати свої здібності і таланти так, як вважає за потрібне. Свобода означає безумовне право вибору життєвих цілей і засобів, зробленого самостійно і у власному інтересі.

2. Людина повинна сама вирішувати власну долю, оскільки ніхто не може, не має права примусово керувати долею іншого, керувати його життям, перешкоджати реалізації його життєвих інтересів.

3. Держава не повинна обмежувати свободу людини в найголовнішому її сенсі – в сенсі права розпоряджатися своєю власністю (життям, особистістю, майном); її функція – охороняти це право від можливих порушень, а самої людини – від свавілля і насильства.[7]

Уперше слово «ліберальний» увійшло в науковий обіг тоді, коли на початку XIХ століття одна із політичних партій в Іспанії висунула програму з концепцією принципових засад теорії лібералізму. Поряд з революцією 1688 р. в Англії ліберальну традицію, пов’язують із Великою хартією вольностей, відтоді коли урядовцями англійського короля було заборонено безкоштовно та без погодження з власником здійснювати реквізицію приватного майна. Якраз цю найдавнішу англійську ліберальну традицію свого часу продовжили голландські та венеціанські торговельні республіки, які першими запровадили основні принципи лібералізму в політиці.[8]Отже, батьківщиною лібералізму – провідної ідейно-політичної традиції Заходу є Велика Британія.[9]

Проте тривалий час широта і невизначеність лібералізму не дозволяла точно визначити характер політичних партій, що претендували на визначення їх як ліберальних.

Тому у парламенті вони часто себе позиціонували як центристські, помірковані, прогресистські чи навіть консервативні. Наприклад, в Англії XIХ-ХХ ст. вони центристи, які часто дотримувались ідеї консерватизму або соціалізму, у США – ліберали доволі агресивні захисники економічної свободи та приватної власності, а в Італії – перш за все прибічники економічної теорії. Протягом довгого часу ліберальна теорія часто черпала ідеї і в інших політичних течіях. Так виникли ліберали-монархісти, які допускали обмежені представницькі права, націонал-ліберали, для яких ідеали свободи і громадянської відповідальності підпорядковувались національній ідеї, ліберали-християни, які відстоювали відокремлення церкви від держави і т.д. Таким чином, лібералізм у різних країнах і у різні історичні епохи вирішував конкретні завдання і тому приймав своєрідні відтінки.[10]

В Англії, Франції, США та інших країнах лібералізм виник на основі гуманістично-особистісного виміру суспільного буття, в якому приватне життя набирало сили, де буржуазія досягла значних успіхів в економічному і політичному житті, символізуючи початок демократичних перетворень. Значна частина новонародженої буржуазії та робітничого класу звільнилася від догматів релігійної ідеології та уявлень про божественне походження монархічної влади у державі та однобічного стилю міркування, висуваючи ідеї нетрадиційного суспільно-політичного устрою, зокрема проблем економічної й політичної свободи.[11]Тому суттєвою стала для лібералізму моральна критика на боці якої, у їхньому протистоянні своїм опонентам, стали розум та мораль. Ця критика полягала у відверненні диктатури, свавільної влади, нетерпимості, репресій, переслідувань, беззаконня і гноблення індивідів шляхом нав’язування правовірності.[12]

На виникнення і становлення ліберальних ідей значний вплив зробила протестантська етика, яка утвердилась в ході Реформації, основною ідеологією якої стало реформування церкви і поява протестантизму.

Аналіз духовно-моральних і психологічних основ становлення капіталізму і лібералізму здійснений у відомій роботі М. Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму».

Основні теоретичні постулати лібералізму закладені в роботах Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Т. Джефферсона, А.Медісона, І. Канта, Г. Гегеля, А. Сміта та інших мислителів. У XIХ ст. ліберальні ідеї розвивалися І. Бентамом, Дж. Міллем, А. де Токвілем та іншими представниками західної суспільно-політичної думки. З цього далеко не повного переліку вчених очевидно, що вагомий внесок у формування ліберального комплексу ідей внесли представники європейського та американського просвітництва, німецької класичної філософії, європейської класичної політекономії.[13]

Вже в ХХ ст. лібералізм настільки став поширеним, що почав сприйматись як глобальне протистояння тоталітаризму (авторитаризму). Відбулась політична еволюція суспільства, держави, типів владних відносин, яка виступає як той ґрунт, на якому можна простежити відповідні зміни щодо відповідальності влади до народу. Напрям цієї революції такий: від тоталітарного до авторитарного режиму, а далі – до ліберального і демократичного.[14]Поряд з тим звернемо увагу, що лібералізм і демократія, незважаючи на сумісність, не є тотожними. Лібералізм визначає межі урядових повноважень, а демократія цікавиться тими, хто має ці повноваження. Різниця між ними простежується у їх протилежностях, так протилежністю лібералізму є тоталітаризм, а протилежністю демократії – авторитарність. Однак у принципі можливо, що демократичний уряд може бути тоталітарним, а авторитарний уряд може діяти на основі ліберальних принципів.[15]

Отож, великі битви ХХ століть між лібералізмом і тоталітаризмом закінчилися рішучою перемогою сил свободи і переходом до єдиної життєздатної моделі національного успіху, що поєднує свободу, демократію і вільне підприємництво, адже люди повсюдно хочуть мати можливість свободи слова, вибору своїх керівників, свободи віросповідання, надання освіти своїм дітям (як хлопчикам, так і дівчаткам), володіння майном і користування плодами своєї праці.

Ці ліберальні цінності вірні і справедливі для кожної людини і в будь-якому суспільстві.[16]

У цьому ж столітті, а саме в 1971 році, була опублікована книга Джона Роулза «Теорія справедливості», яка вважається початком нових поглядів на лібералізм. Сформульована в цій книзі теорія справедливості як чесності загальновизнано вважається парадигмальним виразом сучасної ліберальної філософії, оскільки в ній чітко визначена основна проблематика цього напряму думки, розроблені його концептуальний і методологічний інструментарій, дані відповіді на ключові філософсько-правові проблеми.[17]

В історичній і особливо філософсько-правовій літературі міститься плідна спроба виявити коло тих новий ідей, які в результаті їх уніфікування і створили нову систему ліберальних цінностей (тип) лібералізму. Перш за все йдеться про постановку та розроблення лібералами-інтелектуалами комплексу таких питань: філософія прав особистості, включаючи і право на гідне людське існування; морально-етичні норми в політиці; солідарність; ставлення держави і особистості; особистість і суспільство; демократія та її інститути; врегулювання економічних і соціальних відносин; рішення національного та конфесійного питання тощо.[18]

Отже, хронологічно генезу виникнення лібералізму фіксовано у наступних етапах:

Етап перший – охоплює створення безпосередніх умов (соціально-економічних і духовних) для інтелектуального встановлення лібералізму, появу концептуальних схем, які містили ліберальні ідеї у чітко окресленому вигляді (кінець XVIІ-XVIІІ століття).

Етап другий – переважає так званий «класичний (або) економічний лібералізм». На його розвиток вплинули події Американської і Великої Французької революцій (кінець XVIІІ – кінець (приблизно 70-і роки) ХІХ століття). На цьому етапі складаються ліберальні концепції соціальної дії, які виростають з критичного сприйняття соціальної реальності – усіх її інституцій, цінностей і авторитетів.

Етап третій – дослідження різноманітних аспектів лібералізму набуває широких масштабів; свою увагу цій проблемі приділили майже усі визначні суспільствознавці – філософи, економісти, фахівці з політичних наук. Практично з кінця 19 століття виникає напрям соціальної думки, який можна назвати ліберальною теорією, де об’єктом аналізу виступає вже власне лібералізм як такий, ліберальна думка, ліберальні практики (остання чверть ХІХ – перші два десятиліття ХХ століття).

Четвертий етап – лібералізм, починаючи з часів «Великої Депресії» і Великої Трансформації. Цей лібералізм репрезентував себе з різних боків, показавши не лише свої здобутки, а й вади, посіявши в науковців сумнів, чи може лібералізм побудувати життєздатний соціальний порядок на ґрунті свободи і довіри (ХХ століття).[19]

Із приходом лібералізму у політичне життя відбулась відмова від одноманітності, стандартизації і уніфікації на користь різноманітності. Дана антропоцентрична модель стала вектором прогресу до розвитку та збагачення людського інтелекту, творчої енергії, духовно-моральних сил. На зміну соціально-рольовому способу самореалізації особистості, що традиційний для індустріального суспільства приходить більш адекватний природі людини, коли вона із деперсоналізованого агента соціальних дій перетворюється у суб’єкта власного життя. У такому суспільстві енергія соціальної організації породжується не стільки позаособистісними факторами, скільки інтересами і активністю індивідів. Такі зміни фіксуються різними галузями духовного виробництва, такими, як соціально орієнтовані науки демонструють підвищений інтерес не до соціально масових, а до особистісно-індивідуальних і духовно унікальних явищ.[20]

Лібералізм залишається однією із провідних ідеологій у світі. Концепції особистої свободи, почуття власної гідності, свободи слова, загальних прав людини, недоторканості особистого життя, правової держави, релігійної терпимості, приватної власності, вільного ринку, рівності, прозорості та відкритості врядування, обмежень на державну владу, верховної влади народу, розумної державної політики, самовизначення нації – стали найбільш розповсюдженими. Проте якраз через такий великий спектр в основі лібералізму відбувається плюралізм різноманітних підходів, тому поява альтернативних варіантів таких, як комунітаризм є певним чином цілком закономірним явищем.[21]

Саме тому, попри такий бурхливий розвиток даної теорії, положення лібералізму в західних країнах неоднозначне. З одного боку, проіснувавши пару століть – і не просто як деяка теоретична конструкція, а як ідеологія, яка визначає політику багатьох західних країн, лібералізм, безумовно, пройшов перевірку часом і довів свою необхідність. Ліберальні принципи стали фактично підґрунтям правової реальності багатьох сучасних держав. Проте проведена правлячими ліберальними партіями політика мала і негативні наслідки, які особливо відчутно проявилися в післявоєнний період (суперечливі процеси економічного зростання, що підсилився вплив угруповань, які лобіюють приватні інтереси, і т.д.). Тому все частіше говорять, що лібералізм вичерпав свої можливості і переживає глибоку кризу. У кращому випадку лібералів звинувачували в неефективності проведеної ними політики, в гіршому випадку – вбачали в їхній діяльності джерело соціальної та культурної дезінтеграції. Але в останні десятиліття відродився інтерес до ліберальної теорії, було дано поштовх до критичного переосмислення і до розроблення нового варіанту лібералізму.[22]

Що ж до формування лібералізму на теренах України, то його шлях складається з наступних етапів:

Перший етап – проходить дві фази (фази дворянської ліберально-революційної ідеології і фази становлення ліберально-демократичної української національної ідеології), пов’язаної з пропагандою конституційного ладу, федералізму, демократичних прав і свобод, та пропаганди ідеї національного самовизначення українського народу (1800-1848 рр.).

Другий етап – етап виникнення перших масових соціально-політичних рухів, першої спроби реалізації на практиці результатів поєднання ліберальної ідеї з ідеєю національного самовизначення, виникненням найяскравішої соціальної ідеї вітчизняного лібералізму – просвітницького руху, який сприяв консолідації національних сил українського суспільство на західних та східних землях(1848-1890 рр.).

Третій етап (етап «партизації»ліберального руху) – проходить дві фази: оформлення лібералізму як політичної партійної доктрини, та впливу українських партій ліберально-демократичної орієнтації на формування національно-державної соціально-політичної практики, реалізації принципів лібералізму в діяльності парламентських, а згодом і державних установ (1890-1918 рр.).

Четвертий етап – відновлення інтересу суспільства до лібералізму шляхом формування парламентсько-політичного ядра, яке проголошує прихильність до ліберально-демократичних цінностей. Характерна риса даного етапу є «модернізаційний стрибок» у вітчизняній концепції лібералізму, який виник внаслідок заповнення вакууму в еволюції політико-правових концепцій, що склалася через об’єктивні історичні умови тоталітарного суспільства, для якого ліберальна ідеологія була ворожою. Домінуючі ідеї сучасного лібералізму – побудова громадянського суспільства, опрацювання механізму соціальної корекції і побудови суспільства рівних соціальних можливостей для всіх членів суспільства (починаючи з 1990-х рр.).[23]

Історіографічний аналіз дозволяє висловити ряд зауважень. По-перше, будучи саме історичним явищем (як у сенсі генезису ідеї ідей, так і в сенсі їх об'єднання в ціннісну систему), лібералізм, перш ніж сформуватися в певний тип, проходить у своєму розвитку ряд стадій, протяжність яких залежить від сукупності об’єктивних і суб’єктивних факторів. Для розвинених західноєвропейських країн характерна природна послідовність зміни стадій і типів лібералізму. У країнах же другого або третього ешелону, які, як правило, запозичують передові ідеї і технології, спостерігається не тільки «стиснення» стадій, а й інший порядок формування системи ліберальних цінностей. По-друге, завершена ліберальна система цінностей (типу) не означає припинення її подальшої еволюції і трансформації. На відміну від інших світоглядних систем, які припинили своє існування, лібералізм являє собою відкриту ціннісну систему, яка наповнюється зі зміною історичного середовища. По-третє, лібералізм являє собою складений живий організм, який, перебуваючи в різних історичних вимірах, в різних країнах, проявляє себе по-різному. Недарма спроби деяких дослідників механічно перенести критерії оцінок з одного типу або стадії лібералізму на інший його тип і стадію виявляються малопродуктивними.[24]

Питання, «яким буде майбутнє лібералізму», передбачає, що існує певна єдина когерентна цілісність ідей, до яких можна застосувати назву «лібералізм». Однак з ХХ ст. простежується тенденція втрати зв’язку лібералізму з реальною політикою. Окрім того, складові доктрини почали відтворювати в собі внутрішню диференціацію, а тому він (лібералізм) виявився поділеним та розгалуженим.[25]Історичні різновиди лібералізму можна звести до наступних видів: 1) економічний – побудований на принципах багатства і власності; 2) політичний – протистоїть деспотизму; 3) інтелектуальний – визначається толерантністю й політичним угодництвом.[26]

Розсіяні ліберальні ідеї прямували двома основними шляхами: напрямом економічного лібералізму та напрямом політичного лібералізму, які межували між правами власності та рівною правомочністю; вільними ринками та вільними політичними режимами (constitutions); приватною корисністю та працею на користь суспільства. Відповідно економічний лібералізм захищав власність та ринок і його представники вважали, що найголовніший обов’язок уряду полягає в уможливленні та підтримці атмосфери, в якій вони набули б розквіту. Другий шлях, тобто шлях політичного лібералізму, розглядає політику, життя громадянина, громадські дискусії та управління колективними справами суспільства вартісною та необхідною складовою соціального життя. Дослідники цього лібералізму ставить акцент радше на активній політиці, ніж на обережних обмеженнях з боку уряду. Там, де економічний лібералізм із обережністю та пересторогою ставиться до демократії, вбачаючи в ній джерело залегкого породження неадекватних вимог до уряду, політичний лібералізм вітає інтенсифікацію політичної участі, вважаючи, що вона справляє позитивний вплив і на індивідів, і на спільноту. Економічний лібералізм індивідуалістичний, політичний лібералізм – громадянський, а тому перший наголошує на правах та їх захисті, другий – на дії, соціальній комунікації та інтеграції і на підтримці цих процесів.[27]

У свою чергу інтелектуальний лібералізм був пов’язаний із глибокими та давніми традиціями вільнодумства, соціального критицизму та секуляризованої науки.[28]

Окрім того, як вже згадувалося вище, розрізняють «класичний» лібералізм – це погляд, відповідно до якого найважливішою ліберальною цінністю є свобода, під якою слід розуміти відсутність зовнішнього втручання в індивідуальну діяльність. Звичайно свобода має бути обмеженою, щоб свобода діяльності однієї особи не зіштовхувалась з такою ж свободою іншої особи. Класичний лібералізм почали критикувати за небажання класичних лібералів виходити поза межі прав на свободу. Критика цього небажання полягає в тому, що справжнє здійснення свободи потребує відповідних економічних ресурсів, охорони здоров’я, освіти, безпеки і т. д. задля поставлення індивідів в умови, за наявності яких вони мають однакову можливість скористатися перевагами плюралізму. Версію лібералізму, яка стала джерелом цієї критики, одні називають «егалітарною», інші –«деонтологічною». Серцевиною егалітарного лібералізму є автономне життя, яке розглядається як таке, що передбачає права на свободу і на добробут. Ця автономія вимагає, щоб індивіди були забезпечені певними засадничими благами, потрібними для того, щоб можна було жити у відповідності з певною концепцією доброго життя. Як бачимо, лібералізм містить в собі протилежні напрями, адже класичні ліберали критикують егалітарний лібералізм за застосування примусової політики перерозподілу, соціалістичні ліберали – за недостатній егалітаризм, консервативні ліберали – за відмову від моральних принципів під виглядом нейтральності, але найбільшою мірою вплинула на розвиток лібералізму критика з боку комунітаристів.[29]

До науковців, які присвятили свої праці лібералізму, відносяться такі: Р. Баркер, Д. Боаз, Дж. Волдрон, О. Гук, Е. Гутман, Дж. Грей, Р. Дворкін, С. Дорошенко, В. Заблоцький, Б. Кашников, Б. Констан, Дж. Кристман, П. Манан, Д. Меннінґ, Т. Милова, І. Павленко, В. Поздняков, Е. Притченко, М. Прунак, Л. Риськельдієва, Г. Рормозер, Дж. Роулз, Л. Слободянюк, В. Согрин, О. Траверсе, Г. Тульчинский, Ф. фон Гаєк, Л. фон Мізес, М. Фриден, С. Фримен, М. Чорний, В. Шелохаєв та ін.

Мінливість форм ліберальної ідеології, зміна політичної полярності представників лібералізму і навіть протиріччя між пропозиціями лібералів різних часів – все це ускладнює роботу з систематизації ліберальної традиції. Безумовно, змістовне наповнення поняття «лібералізм» змінювалось в залежності від часу і розуміння соціальної несвободи. В сучасній науковій літературі ми можемо знайти широке різноманіття інтерпретацій цього слова.[30]

Як слушно зазначає Д. Кекес, обговорення лібералізму мало б розпочатися з визначення, в якому б містились усі необхідні та достатні ознаки, властиві будь-яким версіям лібералізму, однак, оскільки такий набір ознак відсутній, то й поняття лібералізму стає «невловимим».[31]

На складність дослідження лібералізму звертає увагу і Майкл Фриден, який наступним чином висловлюється з цього приводу: «Дослідження лібералізму – справа водночас проста і складна. Проста, бо лібералізм є переважаючою ідеологією в західному політичному мисленні, надто добре сформульованою та обґрунтованою, а також звичним компонентом у межах ідеологічного спектру останніх півтора сторічь. Складна, бо, по-перше, лібералізм проник у дві конкурентні ідеологічні родини – консерватизм і соціалізм, – створюючи комплексні пограничні проблеми (на стикові цих ідеологій); по-друге, його справжня повсюдність та привабливість приховують широкий діапазон внутрішніх варіацій, які всі постають під тією самою назвою, на відміну, скажімо, від таких типових характеристик соціалізму, як «еволюційний», «марксистський» чи «державний».[32]

Як стверджує Т.Ф. Милова, ліберальну ідею можна віднести до числа знайомих незнайомців, адже навіть школяр, зустрівши слово «ліберал», не стане шукати його в тлумачному або філософському словнику, а буде розуміти під ним толерантну людину, прихильника самостійності та незалежності як своєї, так і чужої. До того ж такі поняття, як «ліберальне ставлення», «ліберальна політика», «ліберальні партії» стали настільки звичними, що присутні у словниковому запасі майже кожної людини.[33]

Етимологія слова «лібералізм» («liberalism») наводить на думку про його зв’язок зі «свободою» («liberty»). Незважаючи на те, що слово «ліберал» має й інші смислові значення – великодушний, з широким поглядом на світ, терпимий – достатньо зрозуміло, що переконаність у важливості індивідуальної свободи близька до сутності більшості ліберальних політичних позицій.[34]

Задаймося питанням про те, що власне розуміють під словом «лібералізм». Перша і найпростіша асоціація зі словом «ліберальний» –«пов’язаний зі свободою», «свобода» тут – ключова лексема, оскільки як слово «свобода», так і «ліберальний» у перекладі з англійської етимологічно схожі. Тому, «ліберали» позиціонуються як ті, хто «все дозволяє»; вони схильні до новацій, протистоять захисникам традицій. У масовій свідомості ліберали – це «прихильники» демократії, а при правлінні лібералів відбувається боротьба з деспотизмом і тиранією, за демократію та політичні свободи, свободу підприємництва, правову державу і емансипацію жінок, права людини і різного роду меншин – ось приблизний спектр основних проявів лібералізму.[35]

Термін «лібералізм» походить від латинського «liberalis», що в перекладі українською мовою означає «вільний», тому недаремно, що у своєму первісному розумінні лібералізм означав вільнодумство. Лібералізм як філософська течія виражається через свободу від корпоративних, класових, етнокультурних, релігійних обмежень і світоглядного примусу індивіда.[36]

Слід зауважити, поняття «лібералізм» та «лібералізація» не тотожні, хоч й тісно пов’язані. Однак вони стосуються двох абсолютно різних політичних устроїв, які не слід змішувати одне з одним. Як стверджує Є. Шацькі: «лібералізм є одним з багатьох можливих виборів після розвалу диктатури; під час диктатури лібералізація є єдиним вибором всіх опонентів диктатури».[37]

Якщо розглянути це поняття з точки зору філософії права, то слово «лібералізм» значно ширший та пов’язується перш за все з такими двома цінностями філософії права, як людина та свобода, з ідеями про самодостатність особистості та її прагненням до свободи. У широкому розумінні лібералізм постає як моральна та інтелектуальна установка на вказані цінності, тому його відмінною рисою є розроблення інституціонально-правових умов забезпечення свободи особистості. Отже, лібералізм пропагує ідею організації суспільного життя, яка побудована на визнанні індивідуальних прав особи, яка існує на ґрунті дії відповідних законів, що тлумачиться як узагальнення природних потреб нормальних цивілізованих людей.[38]

Свобода в даному випадку не тільки одна з найголовніших цінностей, а й системоутворюючий принцип. Теорія лібералізму будувалася таким чином, щоб ясно позначити і зв’язати між собою всі основні відносини, в які залучена свобода: і побутові, які стверджують саму можливість бути вільним, і ціннісні, і політичні, і моральні. Але оскільки ні саме уявлення про свободу, ні її реальні втілення не виникли лише з появою ідей лібералізму, ця теорія виявилася продовженням цілої низки історичних традицій. Частина з них лібералізмом розвивається, частина видозмінюється, частина виявилася відірвана. Їхня історія – витоки багатьох ліберальних ідей, істотна частка інтелектуальної підстави лібералізму.[39]

На думку О.З. Панькевича, складнощі при визначенні лібералізму пов’язані насамперед із такими взаємообумовленими обставинами:

1) багатоаспектність, багатовимірність поняття лібералізму, яке репрезентоване водночас такими формами: образ і стиль мислення, емоційно-ментальна настанова, світовідношення, атитюд; форма філософського світогляду; різновид соціальної теорії; форма політичної ідеології (доктрини); сукупність соціальних практик (інновацій, експериментів, емансипацій); соціально-політичний рух.[40]

2) змінюваність, еволюційність лібералізму, тому що ліберальні ідеї постійно розвиваються, модифікуються, втілюються у нових формах;

3) лібералізм за тривалий період свого існування перетворився на «супертеорію», «мегадискурс», «метаідеологію».[41]

Отже, як бачимо, лібералізм – багатогранне явище, тому в сучасній науці він вживається у різних значеннях. Зокрема:

1) Лібералізм як ліберальна теорія, тобто певна система філософських і політичних ідей, що були сформовані в Західній Європі (насамперед у Англії і Франції) наприкінці XVIІІ– початку ХІХ століть.

2) Словом «лібералізм» позначають певну частину політичного спектра суспільства, які представлені людьми, що прагнуть змін шляхом «ліберальних», тобто поступових, помірних, опираючись на право методів їх здійснення. У цьому своєму значенні лібералізм протиставляється революційній теорії та визнає вищими цінностями повну свободу у вільному суспільстві, свободу власності та приватної ініціативи.

3) «Лібералізм» як склад розуму, що відрізняється раціоналізмом, терпимістю, відкритістю, готовністю об’єктивно сприймати критику, здатністю поглянути на предмет з різних точок зору.[42]

У літературі наявні різні визначення лібералізму. Зокрема, для Девіда Меннінґа, лібералізм – це є все, що його визнали достеменно ліберальним поважні дослідники, які прихильно ставляться до ліберальних прагнень у всіх їхніх проявах.[43]

Згідно з міркуваннями Ендрю Хейвуда, лібералізм – це ідеологічна традиція, заснована на прихильності до принципів індивідуалізму, свободи, толерантності та злагоди.[44]

М. Василик вважає, що лібералізм (з лат. Liberalis– вільний) – 1) образ мислення і діяльності, що характеризується незалежністю по відношенню до традицій, звичок, здатність до активного самовизначення у світі; 2) сукупність політичних доктрин, політичних і економічних програм, що містять вимоги ліквідації примусу щодо індивіда.[45]

За Н.М. Сиротою, С.А. Сидоровим, лібералізм – політична ідеологія, орієнтована на забезпечення індивідуальної свободи як універсальної мети, що відстоює пріоритет прав і свобод особистості в порівнянні з інтересами держави і суспільства.[46]

З. Шевченко пропонує наступне визначення лібералізму: «це ідеологія, яка перш за все наслідує індивідуалістичні принципи, оскільки орієнтується на збереження механізмів ринкового господарства і вільної конкуренції за мінімально необхідної регулювальної ролі держави, на свободу контракту та здійснення послуг на основі індивідуальної згоди, виважений соціальний реформізм, забезпечення міжнародної безпеки й розвитку інтеграційних процесів».[47]

Оскільки лібералізм може розглядатися як політична ідеологія чи філософська течія, або соціально-політичний рух, інтелектуальна чи моральна настанова, то зрозуміло, що дати вичерпне поняття лібералізму стає неможливим. Тому ми пропонуємо визначити даний феномен через філософсько-правову призму. Отже, з точки зору філософії права, лібералізм – це антропоцентрична модель, яка ґрунтується на автономному уявленні про суспільство, індивідуалістичному розумінні особистості та пріоритеті прав людини над іншими цінностями.

До ознак лібералізму відносять:

- усвідомлення обмежених можливостей ринку як єдиного регулятора економічних і суспільних відносин;

- визнання необхідності посилення регулювальної ролі держави;

- акцент на проблемах рівності і справедливості як умовах вільного розвитку кожного індивіда і забезпечення соціальної стабільності.[48]

Елементами лібералізму є:

· Індивідуалізм, згідно з яким людина як така, незмірно важливіша від соціальної групи або взагалі від будь-якого колективу. Люди тут сприймаються перш за все і в основному як індивіди; вони унікальні і рівні.

· Свобода особистості – це також одна із основоположних цінностей лібералізму, яка випливає з принципу індивідуалізму і прагнення забезпечити кожному індивіду можливість діяти на власний розсуд. Проте насправді ліберали віддають пріоритет «свободі в рамках закону», ясно усвідомлюючи, що свобода однієї людини може обернутися загрозою для свободи інших людей і взагалі виродитися у вседозволеність.

· Розум. Ліберали схильні вірити в здатність індивіда самостійно приймати цілком здорові рішення. Звідси ж випливає віра лібералів у прогрес і здатність людей вирішувати протиріччя, якщо такі виникають, мирним чином – через дискусії і переговори, а не через насильство і війну.

· Рівність. Індивідуалізм виявляє переконання в первісній рівності людей, тобто в тому, що люди «народжуються рівними». Звідси випливає прихильність лібералізму принципам рівності у сфері права («рівність перед законом») і політики («одна людина – один виборчий голос: всі подані голоси рівноцінні»). Однак здібності і бажання трудитися у людей неоднакові, тому лібералізм не приймає ідеї соціальної рівності – «рівності результатів», вважаючи за краще замість цього говорити про «рівність можливостей», що дозволяє людям реалізувати кожному свій потенціал.

· Толерантність. Ліберали переконані в тому, що толерантність, тобто терпимість, визнання за іншою людиною права думати, говорити і чинити так, як він вважає за потрібне, є однією з гарантій особистої свободи.

· Суспільна злагода, консенсус. Згідно із філософією лібералізму влада і, ширше, публічні відносини повинні ґрунтуватися на суспільній злагоді і угодах суто добровільного характеру; всяке управління повинно ґрунтуватися на «згоді з боку тих, ким управляють». Саме тому лібералізм прихильний доктрини демократії та політичного представництва.

· Конституціоналізм. Хоча держава для ліберальної ідеології завжди була життєвоважливою гарантією порядку і стабільності в суспільстві, проте її необхідно обмежувати шляхом поділу державної влади через систему стримувань і противаг та прийняттям кодифікованої, або писаної, конституції.[49]

Підсумовуючи короткий огляд лібералізму, пропонуємо виокремити наступні його ознаки як філософсько-правової течії:

- виник на противагу свавільній владі, беззаконню, диктатури, тоталітаризму, авторитаризму;

- протягом всього свого існування набував різних змістовних значень, тим самим ототожнюючись іноді з консерватизмом чи соціалізмом, іноді з демократією;

- лібералізм і демократія – не тотожні явища, оскільки демократія це лише засіб реалізації основних принципів лібералізму;

- лібералізм постійно модифікується, еволюціонує та має трансформаційний характер, що пов’язано з відповідними соціальними змінами та новими потребами індивіда;

- лібералізм є провідною ідеологією, тим самим ставши метаідеологією;

- характеризується плюралізмом підходів до розуміння змісту лібералізму;

- являє собою ціннісну систему, яку очолюють дві найвищі цінності лібералізму – людина та свобода;

- за ліберальною теорією закон не забороняє, а дозволяє (свобода в рамках закону);

- ґрунтується на принципах індивідуалізму, свободи, толерантності та злагоди, на визнанні невідчужуваними права людини на свободу, життя і власність;

- характеризується широкою різновидністю (політичний лібералізм, економічний лібералізм, інтелектуальний лібералізм, класичний лібералізм, егалітарний і т.д.);

- лібералізм містить в собі протилежні напрями, так класичні ліберали критикують егалітарний лібералізм за застосування примусової політики перерозподілу, соціалістичні ліберали – за недостатній егалітаризм, консервативні ліберали – за відмову від моральних принципів під виглядом нейтральності;

- до елементів лібералізму відносять: індивідуалізм, розум, свободу та права особистості, рівність, толерантність, суспільну злагоду, конституціоналізм.

У другій половині ХХ ст. виникає комунітаризм як течія етико-правової думки та як критична реакція на «індивідуалістичні надмірності» лібералізму. Тобто, комунітаристи репрезентують свою позицію як відповідь на ліберальні ідеї, відштовхуючись від основних засад лібералізму та беручи їхні ідеї як відправну точку своїх роздумів.[50]Однак вже згодом комунітаризм набуває характеру самостійної ідеології, якій притаманні власні погляди на розвиток суспільства.

Сама ідея комунітаризму існувала в різних формах упродовж тривалого часу, тому відстежити точну її появу не можливо. З одного боку, наявне твердження про Платона з його «Державою» як про передтечу комунітаризму. Марксистська ідеологія, консерватизм та націоналізм, на думку деяких дослідників, є певними різновидами комунітаризму.[51]З другого боку, до числа своїх батьків-засновників комунітаристи відносять і Аристотеля, і Фому Аквінського, і Руссо, і Гегеля. Їх ідеї перегукуються з ідеалами громадянського гуманізму і республіканізму. Республіканізм завжди віддавав перевагу громадській автономії перед політичними свободами приватних громадян, стверджуючи, що суть свободи людини полягає у самовизначенні політичної спільноти, а не у природних правах індивідів.[52]

Комунітаризм вважається дітищем англо-американської філософсько-правової думки, однак він мав місце і в Європі. Протягом свого розвитку дана ідеологія спочатку опиралася на комунітарні тенденції та марксизм (60-ті роки), далі на – аристотелівські ідеї про благо та гегелівський історизм (80-ті роки), згодом – на концепцію «громадянського республіканізму» (Р. Дворкін, П. Брест, X. Арендт), комунікативної етики (Ю. Ґабермас), прагматизму (Р. Рорті), герменевтики (П. Бергер, Т. Лакман), соціалістичного і культурологічного фемінізму (Е. Джаггер, Дж. Ловендускі) (80-ті та 90-ті роки). Сучасний комунітаризм формується під впливом ідей Е. Дюркгейма, Ф. Тенісу та відзначається більшим консерватизмом і меншою схильністю до соціалістичних намірів.[53]

Комунітарна ідеологія спочатку опиралася на марксизм, оскільки значення спільноті («комуні») надається також і в марксизмі. Однак той комунітаризм, який здобув популярність останнім часом у зв’язку з роботами Майкла Сандела, Майкла Уолцера, Алесдера Макінтайра, Деніела А. Белла і Чарлза Тейлора, суттєво відрізняється від традиційного марксизму. Марксисти розглядають співтовариство як щось, досяжне лише шляхом революційних змін, повалення капіталізму і побудови соціалістичного суспільства. Натомість комунітаристи вважають, що спільнота вже існує у вигляді загальних соціальних практик, культурних традицій і громадського порозуміння.[54]

Усі комунітаристи відстоюють важливість спільної публічної сфери і, зокрема, спільноти, хоча їхні концепції розрізняються ступенем уваги до свободи і прав особи. Такі ранні комунітаристи, як, наприклад, Ф. Тьоніс і Р. Нісбет, відстоюють важливість тісних зв’язків як соціальної тканини суспільства і влади. Азіатські комунітаристи у свою чергу звертають особливу увагу на цінності соціального порядку, стверджуючи, що для підтримки соціальної гармонії особисті права і політичні свободи мають бути обмежені. Вони також вважають, що на Заході поняття свободи насправді означає анархію, оскільки стійке економічне зростання вимагає обмеження свобод, а також, що Захід використовує свою ідею про правові і політичні права для нав’язування іншим культурам, які мають власні, властиві їм цінності. Деякі прагнуть значною мірою залежати від чинного громадського порядку (наприклад, керівники і борці за режим у Сингапурі і Малайзії), а деякі – від міцних соціальних зв’язків і моральної культури (як це роблять теоретики Японії).[55]

Саме тому виділяють азіатський комунітаризм, який, по-перше, ґрунтується на тому, що азіатські суспільства цінують свободу значно менше ніж західні, а більше – порядок і спокій. По-друге, для них більш чужий індивідуалізм, оскільки вони віддають перевагу більше колективізмові і солідарності. Відповідно, інтересам спільноти і суспільства в цілому надається перевага над інтересами індивіда. По-третє, азіатський комунітаризм прихильний більше до традиційних моральних цінностей, дисципліни, ощадливості та високої трудової етики.[56]

Один із найбільш відомих представників комунітаризму – А. Етціоні, вважає, що комунітарна політика – це:

1) така політика, яка оцінюється на основі двох критеріїв. По-перше, чи легітимна і чи ефективна вона сама по собі? По-друге, сприяє вона або ж заважає формуванню глобальної спільноти людей?

2) політика, яка не лише забезпечує легітимність (відповідно до цінностей, які переважають), але і робить можливою конвергенцію інтересів усіх, кого вона зачіпає. Однак легітимності буде недостатньо, потрібний ще й політичний курс, співзвучний (нехай не завжди однаковою мірою) з інтересами усіх, кого він зачіпає.

3) при комунітарному підході до міжнародних відносин центральним є наступний пункт: якщо ще немає глобальної людської спільноти, то чи можлива наявність стійких спільних цілей і інтересів у групи національних держав. Таким чином, з точки зору комунітаризму важливо зрозуміти, чи стане можливим в майбутньому дієве глобальне управління без створення всесвітнього суспільства? Це підводить нас до найважчого питання: як воно може з’явитися і чи взагалі реальне воно?[57]

Почався комунітарний рух знизу, що виявилося у створенні неформальних співтовариств різного характеру. Тоді ж водночас почав розвиватися новий феномен міських нерелігійних спільнот, що створюються представниками середнього класу. Втілення феномена ком’юніті має місце в нашому житті, яке складається зі спільнот – родини, сусідської громади, селища, локальних, регіональних, етнокультурних об’єднань, самоврядних і автономних, які об’єднуються в більші союзи з дотриманням принципу субсидіарності. Аналіз робіт прихильників комунітарної теорії дозволяє зробити висновок про те, що вони ніби протиставляють процес дезінтеграції (як наслідку індивідуалізації і сепаратистських тенденцій) процесу комунітаризації (як наслідку потреби в спільності). Комунітаристи вважають,що «дух ком’юніті» (який ототожнюється з інтеграцією) виступає проти «культури роз’єднання».[58]

Нині ми стали свідками відродження комунітаристської критики ліберальної політичної теорії. Як і критики 1960-х років, критики 1980-х звинувачують лібералізм у хибному й непоправному індивідуалізмі, однак це аж ніяк не просте повторення старої критики, це нова хвиля, оскільки для попередніх критиків джерелом натхнення був Маркс, а нинішні критики спираються на Аристотеля й Геґеля.[59]

Що стосується сучасного комунітаризму, він почав формуватися на початку 80-х років минулого століття головним чином у політичній філософії США, республіканський дух яких завжди залишався сильним. Сам термін «комунітаризм» був вперше застосований Санделом в ідеях, висловлених у 1982 році в книзі «Лібералізм і обмеженість справедливості». Згодом схожі погляди були висловлені рядом інших політичних філософів США, а саме Макітайром, Тейлором і Уолцером. Ніхто з них і не подумував про свою приналежність до нової ідеології та течії філософії, але саме вони отримали загальне визнання класиків сучасного комунітаризму. Твори цих чотирьох авторів створили комунітаризм як напрям сучасної політичної та моральної філософії. Подібно до того, як сучасний деонтологічний лібералізм виник як критика утилітаризму, комунітаризм виник як критика всіх різновидів лібералізму. Оскільки головним змістом сучасної ліберальної політичної філософії була і залишається тема соціальної або розподільної справедливості, комунітаризм виступає головним чином як критика ліберальної розподільної справедливості.[60]

Отож, цих чотирьох філософів об’єднали в один табір не тому, що вони мають якусь єдину філософську позицію, яку можна було б визначити як «комунітаризм», а тому, що вони запропонували дуже близькі за духом критичні аргументи проти лібералізму. Якщо проникнути в суть їхніх ідей, то фактично філософські позиції цих мислителів досить різні, як різні і ті теоретичні завдання, які були ними поставлені при критиці лібералізму. Так, для Сендела основною метою було показати обмеженість теорії лібералізму у вирішенні таких завдань, як формування і розвиток людської особистості, залучення людей до участі в суспільному житті. Макінтайр, простежуючи, як змінювалося розуміння чеснот в західній політичній традиції, прийшов до висновку про нездатність ліберального суспільства виховати сучасну людину у повазі до класичних чеснот. Уолцер бачив своє завдання в тому, щоб виявити принципи, що керують розподілом благ у різних сферах суспільного життя. Нарешті, Тейлор висунув свої аргументи проти лібералізму в ході початого ним всебічного аналізу розвитку західної моральної і політичної культури від Платона і до постмодернізму.[61]

Найбільшою вадою лібералізму є те, що «його було породжено нетерплячістю, протидією проти тиранії та утиску, проти розбещеності та деспотизму урядів і панівних класів. Таким чином, він є найбільш схильним до ненависті, ніж до любові, більш здатний зруйнувати, ніж відбудувати. Хоч би де ви його знайшли, він несе на собі ознаки свого походження та більше покладається на людську пристрасть...»[62]

Отже, комунітаризм протистоїть лібералізму і піддає критиці його основоположні ідеї: ліберальний універсалізм, індивідуалістичне розуміння особистості, автономне уявлення про суспільство, надмірний суб’єктивізм, а звідси – пріоритет прав людини над іншими цінностями, пріоритет приватного життя над публічним, процедурний характер ліберальної демократії.[63]

Комунітаристи критикували лібералів за неадекватну концепцію особистості, за надмірний індивідуалізм і атомізм стосовно вирішення проблеми взаємовідносин між людиною і суспільством, за незадовільну концепцію цінностей, у якій можна виявити риси суб’єктивізму, скептицизму і універсалізму. На думку представників даної течії, надмірний індивідуалізм лібералізму призводить до того, що людина не почуває себе частиною цілого, а отже, концепція особистості зводить до мінімуму включення людини в різноманітні суспільні практики та неминучість виконання нею різноманітних соціальних ролей. Комунітаристи протиставляють ліберальним уявленням про людину як вільну і раціонально дієву істоту, ідею соціальної обумовленості особистості, її діяльності, її прав, свобод, ідей і принципів. Ліберальна концепція особистості, на їхню думку, неминуче повертається асоціальним індивідуалізмом, для якого суспільство є лише «результат домовленості» між індивідами, цілі якої не є суспільними. Комунітаристи звинувачують лібералів у надмірному суб’єктивізмі, уникнути якого, на їхню думку, можна тільки усвідомивши вагомість соціуму – у всій багатоманітності його соціальних практик і зв’язків – як джерела та гаранта об’єктивності цінностей.[64]

Можна стверджувати, вважає Бенджамін Дізраелі, ліберал – це крайній індивідуаліст, вільний від обов’язків, відповідальності і правил. «Погляди лібералів, – пише Дізраелі, – це погляди тих, хто почувається вільним від певних обмежень і правил, від певної залежності і певних обов’язків, що вважаються необхідними для забезпечення всезагального і народного добра. Ліберальні погляди – це вельми зручні погляди для багатіїв і можновладців. Вони заохочують насолоду радощами життя і не схвалюють самообмеження».[65]

Комунітаризм як самостійна філософсько-правова течія розглядався у працях Ш. Авінері, Г. Блокланд, М. Волцер, Е. Гутман, А. де-Шаліт, А. Етціоні, В. Заблоцького, Ф. Зелцніка, Г. Канарша, Б. Кашникова, Я. Кіш, Ч. Кукатаса, А. Макінтайра, С. Мулгалла, Ф. Петтіта, П. Рахшмира, А. Свіфта, М. Сендела, Ч. Тейлора та ін.

Основна об’єднувальна ідея комунітаристів – це відмова від принципу природного відбору найсильніших і виключення з суспільного життя слабких, адже лібералізму притаманний поділ людей на раціональних та нераціональних, на тих, хто здатний прийняти рішення і тих, хто не має права цього робити через свою необізнаність. Один із засновників комунітарного руху А. Етціоні вважає, що справедливість і рівність полягає в наданні кожному членові спільноти допомоги в тому, щоб він міг повністю використовувати свої здібності, виконувати відповідну соціальну роль, відчувати себе корисним суспільству і отримувати підтримку з боку останнього.[66]Саме тому поняття «комунітарний» вживається для визначення будь-якої доктрини, яка своєю провідною ідеєю вбачає – соціальне благо або цінності загального блага і обмежує прагнення до індивідуальної незалежності та самореалізації.[67]

Відомі таких два напрями комунітаризму:

1) Ціннісний комунітаризм – обґрунтовує політику через моральну теорію, в центрі якої лежить ідея блага (Аласдар Макінтайр, Джон Рац, Амітай Етціоні).

2) Комунітарний конструкціонізм – обґрунтовує можливості комунітаризму для конструювання соціальної та політичної реальності (Майкл Волцер, Майют Сандел, Роберто Унгер, Чарльз Тейлор).[68]

Окрім того, Б.Н. Кашніков виділяє наступні види комунітаризму залежно від його відношення до цінності справедливості:

1) Комунітаризм, який грунтується на переконанні, що спільнота зовсім скасовує справедливість, оскільки у справжній громаді задіяні інші, більш високі людські чесноти – любов і благовоління. Там, де торжествує солідарність, не потрібні послуги справедливості.

2) Комунітаризм, в якому не заперечують необхідність справедливості, але вважають, як і Аристотель, що її концепції можуть бути засновані тільки на загальних уявленнях, сформованих у суспільстві, а не на поза історичними універсальними принципами.

3) Комунітаризм, за якого всі переконані в тому, що концепції справедливості можуть виростати тільки з концепції спільного для всіх блага.

Дані уявлення не суперечать одне одному і можуть з’єднуватися в рамках однієї і тієї ж концепції. З цієї причини мова може йти лише про відмінності акцентів. Сандел більш схиляється до першої позиції, Уолцер і Тейлор – до другої, Макінтайр – до третьої.[69]

Порівняно з ідеалами лібералізму, поняття спільного добра (common good) – це основна ідея для комунітаристів. Звичайно, багато ліберальних теоретиків та державних діячів ретельно шукали «громадського добра» («public good»), «громадського інтересу», або, як записано в преамбулі Конституції США, «загального добробуту». Шукаючи це загальне благо, ліберали наполягали на тому, що ліберальний ідеал раціональності вимагає спільних дій у досягненні раціонально визначених колективних цілей, проте їхні пошуки обвінчались поразкою спільного добра перед індивідуально-центричною моделлю думки та дії.[70]

Комунітаризм переконаний, що біда сучасного суспільства зумовлена у недостатній увазі до суспільних початків життя і що лібералізм руйнує це начало та веде нас до неминучої катастрофи, адже ліберали мало враховують те, що кожна людина є так чи інакше частиною великих і малих спільнот, об’єднаних думками про загальне благо. Під комуною або спільнотою комунітаризм розуміє спільність людей, які поділяють спільні цінності та історію, є солідарними у своїх діях та мають прагнення до спільності. Прикладами громади можуть виступати церква, великі сім’ї, спілки, братства і т. д. Держава також може виступати в якості громади в тому випадку, якщо окрім іншого, вона веде своїх членів до загального блага для всіх. Ця сторона життя людини, на думку комунітаристів, до цього часу мало враховувалася лібералами, хоч є необхідною умовою суспільної справедливості.[71]

Поступово термін «комунітаризації» увійшов у правовий, політичний, економічний, філософський, соціологічний, а також журналістський обіг, однак будь-які пояснення того, що вкладається в це поняття, найчастіше відсутні. У зв’язку з цим існують певні термінологічні проблеми цього феномена. Сама назва бере свій початок від французького терміна «communitè», що в перекладі означає «спільнота», «об’єднання» і за параметрами відповідає інтеграційним процесам. Слово «communitè» було утворене шляхом злиття кореня іменника «unique» (франц. мова), що означає «згуртованість», «єднання», «згоду» і т.д. і префікса com-, який у цьому випадку означає «сумісність» або «взаємність довіри». Від слова «communitè» утворюються згодом і такі поняття, як «комунітарний підхід», «комунітарна політика», «комунітарне право», «комунітет», «комунітаризації» та ін.[72]

Комунітаризм (від «community» – спільнота) – це:

1) ідеологія побудована на колективістських цінностях, таких як «спільнота»;

2) соціально-політичний рух, пріоритетом якого виступають інтереси спільнот в їхніх відносинах з державою і бізнесом;

3) реакція частини інтелектуалів на проблеми західного суспільства, спробу пошуку гнучких форм балансу між індивідом і суспільством, автономією особистості й інтересами спільноти, між раціональним та ірраціональним, між загальним благом і свободою, правами та обов’язками, між публічним та приватним.[73]

За І.І. Кальним, комунітаризм – це напрям соціально-політичної теорії, який стверджує, що оптимальними формами, що дозволяють реалізувати ідеали солідарності, справедливості і подолати відчуження між людиною і суспільством, є невеликі соціальні спільноти людей.[74]

Ендрю Хейвуд уважає, що комунітаризм – це концепція, згідно з якою людина формується тим співтовариством, до якого належить; в цьому сенсі немає людей, які нікому нічого не зобов’язані.[75]

Згідно з М. Василиком, комунітаризм (англ. сommunity громада, спільність) – нова форма соціального руху, яка захищає право кожного індивіда на власний стиль і спосіб життя, на формування свого безпосереднього оточення; ґрунтується на ідеї «пошук індивідом порятунку і саморегуляція в невеликій громаді однодумців».[76]

Комунітаризм А. Етціоні визначається як соціальна та політична філософія, що підкреслює важливість комуни у функціонуванні політичного життя, аналізі й оцінці політичних інститутів та розуміння ідентичності й добробуту людини.[77]

На нашу думку, з філософсько-правової точки зору, комунітаризм – це антиіндивідуалістичний світогляд, спрямований на досягнення загального блага та сприйняття людини як соціальної ідентичності.

Суспільними цінностями комунітаристів є не свобода, як для лібералів, а справедливість і рівність. Справедливим комунітаристи вважають такий суспільний устрій, в якому забезпечений баланс між автономією особи і соціальним порядком, що забезпечується рівною участю громадян у визначенні повноважень влади, яка заснована на демократичній формі правління.[78]

Комунітаристська критика зосереджена на тому, яким чином егалітарні ліберали розуміють автономію. Під автономією життя ліберали розуміють індивідуалістичне, корисливе, раціональне, націлене на досягнення індивідуального блага життя, а інших людей та своє власне суспільство розглядають тільки з точки зору тієї ролі, яку вони відіграють у досягненні свого ж блага. З погляду комунітаристів, складнощі, пов’язані з таким розумінням автономії, є подвійними:

1) Комунітаристи доводять, що такі настанови, як особистий інтерес, концепції доброго життя, раціональність визначаються не автономними діячами, оскільки виникають через моральну традицію та моральне виховання (суспільні цінності, звички, ідеали та принципи, що були засвоєні ними). Тому автономія пролягає між індивідуальністю і моральною традицією.

2) Комунітаристи вказують, що концепція доброго життя, підтримувана тими егалітаристськими лібералами, для яких автономія є важливою, є тільки однією серед багатьох інших, таких як: релігійних, етнічних, ієрархічних, племінних, аграрних, для яких таке розуміння автономії, та й будь-яке інше, є не тільки чужим, а й неприйнятним. Отже, наполягання на індивідуалізмі, ідеї індивідуального блага, раціональності і особистій свободі, концепціях доброго життя, що їх прагнуть здійснювати окремі діячі, є джерелом тільки однієї течії в західній традиції, що з’явилася в епоху Просвітництва, тому егалітаристські ліберали не можуть послідовно дотримуватися погляду, що уряд має бути нейтральним щодо різних концепцій добра, оскільки самі вони зовсім не є нейтральними щодо антиліберальних концепцій.[79]

Якщо спробувати позначити основні питання, які порушують комунітаристи у своїй критичній аргументації лібералізму, то до них слід віднести наступні: неадекватна ліберальна концепція особи, надмірний індивідуалізм і атомізм в розумінні відношення між індивідом і суспільством, хибна концепція цінностей, яка поєднує в собі елементи скептицизму і універсалізму. Звертаючись в основному до аргументів Геґеля проти Канта, комунітарні критики сучасного лібералізму ставлять під сумнів вимогу про пріоритет права над благом і пов’язане з ним уявлення про людину як про таку, яка вільно вибирає цінності і цілі свого життя. Наслідуючи Аристотеля, комунітарні критики стверджують, що не можна виправдати політичний і соціальний устрій, не звертаючись до спільних цілей і спрямувань людей.[80]

Отже, до змістовних ознак комунітаризму як філософсько-правової течії пропонуємо віднести наступні:

- виник як критика на надмірний індивідуалізм лібералізму;

- у різні історичні періоди мав дещо спільне з гуманізмом, республіканізмом, націоналізмом, консерватизмом, прагматизмом тощо;

- виступає як ідеологія, критика чи соціально-політичний рух;

- вживається у будь-якій теорії, яка своєю метою вбачає досягнення соціального блага;

- критикує всі види лібералізму;

- базується на ідеях толерантності, плюралізму, рівності, справедливості;

- основне завдання комунітаризму – відзнайти баланс між автономією особи і суспільним порядком;

- визначає людину як представника певної спільноти;

- основні принципи – рівність, справедливість, які полягають у наданні кожному членові спільноти допомоги в тому, щоб він міг повністю використовувати свої здібності, виконувати відповідну соціальну роль, відчувати себе корисним суспільству і отримувати підтримку з боку останнього;

- основне питання комунітаризму – що є спільне добро?

Опонентів комунітаризму можна розділити на дві основні групи. Перша – це американський рух лібертаріїв, які відстоюють ідею необмеженої індивідуальної свободи, зокрема, з його суто індивідуалістичним пафосом, які вбачають у комунітаристській теорії загрозу автономії особистості. Друга – консерватори, які є прихильниками ідеї стабільного традиційного порядку, навіть на шкоду незалежній особистості. Однак це не означає, що перші зовсім не визнають необхідності порядку, а другі повністю заперечують індивідуальну свободу особистості.[81]

Багато дослідників комунітаризму та лібералізму зумисне протиставляють ці дві філософсько-правові течії або ж їх окремі інститути. Так, у філософії права змагаються дві протилежні інтерпретації громадянства. У ліберальній традиції природного права, початок якій належить Локкові, кристалізувалося індивідуалістично-інструменталіське розуміння ролі громадянина, в комунітарній традиції – вчення про державу, що використовує Аристотель. У першому випадку громадянство розуміється як зразок членства в якій-небудь організації, яке обґрунтовує правове положення громадянина, а в другому – за моделлю приналежності до культурного співтовариства, що самовизначається. Відповідно до першого тлумачення, індивіди вносять певний вклад для існування держави шляхом голосування на виборах, податковими виплатами і в свою чергу за це мають право користуватися результатами його організаційної діяльності. Відповідно до другого тлумачення, громадяни інтегровані в політичне співтовариство як частини в ціле – таким чином, що вони можуть сформувати свою особову і соціальну ідентичність лише в горизонті загальних традицій. Отож, одна модель у центр поміщає перш за все індивідуальні права і принцип рівності перед законом, а також здійснення практики управління, яка враховує переваги громадян (здійснювати вплив осіб на те, що приймають рішення). Інша модель, навпаки, визначає участь у самоврядуванні як суті свободи, як частина того, що має бути гарантоване. Повна участь в самоврядуванні розглядається як здатність індивіда внести свій вклад до формування консенсусу, який міг би забезпечити ідентифікацію індивіда та групи.[82]

Таким чином, у звичайному слововживанні поняття «комунітарист» використовується для позначення кожного, хто стурбований наявним станом наших соціальних інститутів. У той час як ліберали в масовій свідомості часто сприймаються як ті, хто зосереджені виключно на захисті громадянських свобод індивідів і доступі до економічних ресурсів; «комунітаристи» піклуються про долю наших громадських інститутів і їх здатності породжувати почуття приналежності до етичної спільноти.[83]

З іншого боку, у лібералізмі було висловлено чимало цінних ідей і міркувань про людську особистість і її свободу, про місце індивіда в суспільстві, про раціональність рішень, про об’єктивність цінностей і про методологію її обґрунтування, про ідею блага і про багато інших проблем. Дискусія між лібералами і комунітаристами не завершилася перемогою якої-небудь однієї зі сторін; її важливість полягає насамперед у тому, що вона знову помістила в фокус сучасної західної філософії таке важливе питання, як ставлення індивіда до суспільства.[84]

<< | >>
Источник: Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018

Еще по теме Проблема лібералізму та комунітаризму: аналіз філософсько-правових підходів:

  1. Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018, 2018
  2. ЛІБЕРАЛІЗМ ЯК НАПРЯМ У ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕННЯХ
  3. Теоретико-правовий аналіз галузей та підгалузей процесуального права
  4. Еволюціонізм: філософська ідея й наукова теорія
  5. 1. Лібералізм і демократія
  6. Становлення та еволюція вчення про юридичну аргументацію: від стародавніх філософських шкіл до складової загальної теорії права
  7. РОЗВИТОК ЛІБЕРАЛІЗМУ У ФРАНЦІЇ
  8. § 1. Предмет і об'єкти аналізу науки загального порівняльного правознавства.
  9. ПРОБЛЕМА СООТНОШЕНИЯ НОРМЫ ПРАВА И СТАТЬИ НОРМАТИВНОГО ПРАВОВОГО АКТА. СПОСОБЫ ИЗЛОЖЕНИЯ ПРАВОВЫХ НОРМ В ПРАВОВЫХ АКТАХ
  10. 4. Философские проблемы различаются в соответствии с делением жизненных проблем на проблемы-образы, проблемы-действия и вербальные проблемы
  11. РОЗВИТОК НОВІТНЬОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ В XIX СТОЛІТТІ
  12. РОЗВИТОК НОВІТНЬОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ В XIX СТОЛІТТІ
  13. Аналіз та тенденції розвитку процесуальних норм
  14. Розділ 2 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ