<<
>>

3.1. Сучасні філософсько-правові течії, що виникли на перетині предметного поля лібералізму та комунітаризму

У другому розділі було встановлено, що основними елементами ліберальної філософсько-правової течії є: індивідуалізм, індивідуальне благо, раціональність, права людини, право, а основними елементами комунітарної філософсько-правової течії – колективізм, загальне благо, ірраціональність, обов’язки людини, мораль.

Оскільки комунітарна теорія виникла значно пізніше від ліберальної і на початку свого існування в основному ґрунтувалася на критиці лібералізму, то більшість моделей взаємодії лібералізму та комунітаризму виникли шляхом трансформації ліберальної філософсько-правової течії. Таку інтеграцію ми могли простежити при розгляді бінарних концептів не лише в якихось окремих філософсько-правових напрямах, але й у сучасному лібералізмі чито комунітаризмі. Так, нами було доведено, що, попри пріоритетність раціоналізму у лібералізмі, в даній філософсько-правовій течії присутні і почуття, щоправда, вони виключно індивідуалістського характеру. Теж саме можна сказати і про мораль, адже ліберали визнають існування і важливість саме індивідуальної моралі.

Як висновок, можна говорити, що в процесі полеміки між комунітаризмом та лібералізмом зближення цих двох філософсько-правових течій відбулося, однак, на зовсім непомітному рівні, оскільки лібералізм визнав те, що в принципі важко назвати суто комунітаристським, бо йдеться про мораль та почуття, які є індивідуальними, а отже, які втратили свою основну функцію – об’єднувати суспільство.

Зауважимо, що можна простежити і зворотний процес – вплив лібералізму на комунітирзм. Так, комунітаризм визнає необхідність існування теорії прав, права та інших соціальних регуляторів, які відстоює лібералізм.

Таке зближення між лібералізмом та комунітаризмом, яке відбулося в самих теоріях лише шляхом доповнення цих теорій новими поглядами на сучасні реалії, ми пропонуємо назвати взаємодоповненням, де під взаємодоповненням між лібералізмом та комунітаризмом слід розуміти таку взаємодію, внаслідок якої відбулася зміна окремих змістовних складових у двох філософсько-правових течіях, при цьому самі взаємодіючі теорії зберігають свою самобутність та автономність, інтерпретуючи свої погляди у строго додержаних формах.

Однак при більшій взаємодії утворилися нові сучасні філософсько-правові течії. На підставі аналізу наукової літератури до сучасних філософсько-правових течій, які виникли у зв’язку з впливом комунітарної ідеології на ліберальну, а також шляхом взаємоінтеграції декількох елементів лібералізму та комунітаризму, ми віднесли б наступні філософсько-правові течії: ліберальний культуралізм, ліберальний націоналізм, деліберативна теорія Ю. Габермаса, теорія громадянства У. Кимліки та мультикультуралізм. Розглядаючи дані ідеології у цьому контексті, перш за все зосередимо увагу на мультикультуралізмі, оскільки лише прихильники даної течії позиціонують її як синтез лібералізму та комунітаризму. Тому ми ставимо перед собою завдання: визначити, чи ця взаємодія у мультикультуралізмі була всепроникаючою і чи можна «мультикультуралізм» назвати «золотою серединою» лібералізму та комунітаризму.

Отже, першою розглядуваною сучасною філософсько-правовою течією, яка виникла у зв’язку з впливом комунітаризму на лібералізм, є ліберальний культуралізм.

Ліберальний культуралізм виник на тій стадії дебатів між лібералами та комунітаристами, коли у науковому колі заговорили про суть лібералізму, а також на стадії дебатів між індивідами і групами, які шукали ліберально-демократичний консенсус з питань про роль мови, національності, етнічної ідентичності всередині ліберально-демократичних суспільств та інститутів. Комунітаристи вимагали публічного визнання та підтримки мови, практики та ідентичності меншин. Постало питання про місце комунітаристських ідей всередині ліберальної теорії. Було сформовано думку про те, що меншини поділяють базові ліберальні принципи, якщо вони: а) захищають свободу індивідів всередині групи; б) сприяють розвитку відносин рівності між групами.[426]

Ліберальний культуралізм – це погляд, згідно з яким ліберально-демократичні держави мають підтримувати не тільки відомий список загальних громадянських і політичних прав, захищених в усіх ліберальних демократіях, а й різноманітні специфічні для кожної групи права і політику, спрямовані на визнання відмінних ідентичностей та потреб етнокультурних груп і на їхню цілковиту соціальну адаптацію.[427]

Ліберальний культуралізм слід відокремлювати від культурного консерватизму і класичного лібералізму, оскільки ця ідеологія складається з двох основних компонентів: по-перше, нова інтерпретація того, що ми називаємо «культурою», яка оспорює консервативне прирівнювання культури та традиції; по-друге, нова інтерпретація культурного прилучення, яке ставить під сумнів класичну ліберальну стратегію «приватизації».

Тут можна виділити два базових елементи. По-перше, згідно з ліберальним культуралізмом, «культура» має розглядатися не як фіксований набір успадкованих традицій, які визначають нашу поведінку, а скоріше як навколишнє середовище, яке надає вибір і критерії для надання цьому вибору сенсу. В індивіда є здатність (і право) критично оцінювати успадкований спосіб життя і традиційні практики, а отже, «право на культуру», тобто право не стільки захищати і виконувати традиційні практики, скільки право підтримувати значущий контекст вибору для інших членів групи. По-друге, розглядається особлива роль сучасної держави у створенні культурного відчуження (сучасні держави історично придушували етнокультурне розмаїття під прапором зміцнення національної єдності та з метою створення уніфікованих держав-націй). Саме ця політика негативно впливає на здатність різних меншин підтримувати культурний контекст для членів своєї групи. Таким чином, вимоги меншин про культурне прилучення є, принаймні частково, відповіддю на захист від культурної упередженості і відчуження, які неминучі в сучасній державі, яка зайнята побудовою держави-нації.[428]

Справедливо стверджує А.С. Бандурка, що ліберальний культуралізм – це «вихід за межі класичного лібералізму, «Лібералізму 1», але не за межі розширеного річища лібералізму загалом: це не «Лібералізм 2», або комунітаризм, у дусі Тейлора і Волцера, а, так би мовити «Лібералізм+». Ліберальний культуралізм схвалив зовнішню протекцію, якою забезпечується більш справедливе ставлення до різних груп, тобто врахував різноманітні групи меншин, як і диференційованих за групами прав – на доповнення до сталої уваги до людських індивідів, індивідуальних прав і свобод.[429]

Важливий момент у захисті групових прав полягає в наступному: доводячи правомірність збереження тих або інших культурних традицій, звичаїв, прихильники ліберального культуралізму спираються на традиційне для ліберальної теорії розмежування приватної та публічної сфер життя.

Це означає, що культура розглядається ними виключно як елемент приватної сфери, тобто сфери індивідуальної свободи, а отже, ліберальний культуралізм вимагає невтручання держави в питання, що стосуються культурних особливостей груп. Держава, на їхню думку, може і повинна регулювати тільки публічну сферу.[430]

Щодо регулювання приватної сфери, навпаки, групам, різним за культурою, релігією, етнічною приналежністю і способом життя, слід надавати можливість використовувати свої уявлення про те, що є правильним і справедливим. У зв’язку з цим виникло ряд проблем. Так, ліберальний культуралізм убачає в особистостях рівною мірою уніфікованих і гармонійних істот з особливим культурним центром. Такий підхід до особистості призводить до повного ототожнення інтересів культурної групи з інтересами всіх її членів без винятку. Відповідно, групові права, що захищають колективні інтереси, одночасно розглядаються і як права, що захищають інтереси окремих індивідів-членів групи. Отже, положення ліберального культуралізму про пріоритет збереження культури і недоторканності приватної сфери життя культурних меншин суперечать базовим положенням лібералізму про загальну рівність індивідів і захисту індивідуальних прав. Насправді інтереси групи та індивідів, що складають дану групу, можуть не тільки не збігатися, але і прямо суперечити один одному.[431]

Таким чином, в межах ідеології ліберального культуралізму відбувається спроба обґрунтування цінності культурної негомогенності в соціальній сфері, особливо на противагу монокультурності, а також спроба включення множинності до реєстру ліберальних цінностей та узгодження з ними. Ліберальний культуралізм ставить за мету збереження розмаїття культурних груп та забезпечення можливості їх існування на рівних правах.[432]

Отже, ліберальний культуралізм характеризується наступними особливостями:

- надає преференції культурним групам;

- утверджує права меншин (групові права);

- визнає відмінні ідентичності індивідів;

- схвалює невтручання держави у культурні особливості груп;

- розмежовує публічну і приватну сфери, які є недоторканими для влади;

- відстоює ототожнення колективних інтересів та інтересів окремих індивідів членів-груп;

- наголошує на збереженні різноманіття культурних груп.

Отже, можна зробити висновок, що у ліберальному культуралізмі взаємодіють такі елементи лібералізму та комунітаризму, як: індивідуалізм і колективізм, що випливає із того, що дана модель схвалює протекцію груп; індивідуальне та загальне благо, оскільки відстоює ототожнення колективних інтересів і інтересів окремих індивідів членів-груп; права людини та обов’язки, знайшовши розв’язок конфлікту між двома елементами лібералізму та комунітаризму в утвердженні групових прав.Водночас, ліберальний культуралізм запозичив у комунітаризмі і негативні риси, повністю нівелювавши індивідуальну свободу шляхом ототожнення колективних інтересів та інтересів окремих індивідів членів-груп. Попри сказане, ліберальний культуралізм ніяким чином не розв’язує конфлікти між раціональністю та ірраціональністю, правом і мораллю, а тому дану модель взаємодії лібералізму та комунітаризму не можна вважати ідеальною розв’язкою багатьох суперечностей між цими двома філософсько-правовими течіями.

Як висновок, ліберальний культуралізм – це лібералізм, який схвалює протекцію груп, виводить групові права на рівень індивідуальнихта відстоює ототожнення колективних інтересів і інтересів окремих індивідів членів-груп.

Ліберальний націоналізм є формою ліберального культуралізму.[433]Отож, ліберальний націоналізм спрямований на поєднання універсальних цінностей лібералізму з визнанням цінностей і прав локальних націй, а також окремих індивідів. Як наслідок, у суто філософському плані, принаймні, почасти знімається протиставлення універсального, особливого та одиничного. Загальнообов’язкова лояльність національній державі, гарантована належністю до єдиної для всіх соцієтальної культури, припускає узгодження з індивідуалізацією і культурним плюралізмом в іншому. Вона не заперечує особливої місії автохтонів у «своєму домі» та визнання, принаймні в принципі, особливих культур інших легальних груп. Тому ціннісні засади і програми ліберального націоналізму (у дусі А. Валіцького) виявляються суголосими до засад ліберального культуралізму (у дусі У.

Кимліки).[434]

Ліберальні націоналісти, як і комунітаристи доводили, що приналежність до певної спільноти, а в даному випадку до нації, є природним. З виникненням даної теорії виникло питання не що таке нації і чи вони мають право на існування, а чому для людини важливо належати до тієї чи іншої культурної групи і які права у зв’язку з цим можуть виникнути. Ліберальний націоналізм знайшов відповідь на ці питання. По-перше, «своя» культура забезпечує індивідові найбільш адекватні можливості для реалізації свого вибору. Люди роблять вибір на основі своїх уявлень про цінності, які черпаються з резервуару, яким є культура, тому членство у культурній групі оприділяє для людини горизонт можливостей. Таким чином, лібералізм, цінуючи автономію як можливість самостійного вибору, був вимушений цінити і приналежність до культури, яка визначає цю можливість шляхом змістоутворюючого контексту. По-друге, лібералізм цінує не лише сам факт можливості вибору, але й його результат, тобто те, що індивід вважає для себе благом, отже, приналежність до культури потрібно також розцінювати як предмет особистого вибору.[435]

Такі представники ліберального націоналізму, як Д. Бентам (Англія), Дж. Мадзіні (Італія), Ф. Ґізо (Франція) утверджували ідею, згідно з якою кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава, з позиції ліберального націоналізму, була вищою цінністю, проте її влада мала узгоджуватися з правами та свободами особистості. За висловами представників даної течії, необхідною умовою прогресу всього людства є вільний розвиток націй, тобто право пригноблених народів на національне визволення та водночас особливі властивості націй.[436]

Суть ліберального націоналізму полягає у наступному: по-перше, ліберальний націоналізм строго виступає проти всіх форм іноземного домінування та панування багатонаціональними імперіями над колоніальними державами; по-друге, дана течія наголошує на ідеалі самоуправління, відображеного практично у вірі в конституційну систему правління; по-третє, ліберальний націоналізм раціональний і віротерпимий. Крім того, ліберальні націоналісти наголошують, що нації, як і люди, є рівними, хоча б у розумінні, що вони однаково мають право на самовизначення. В такому ключі кінцевою метою ліберального націоналізму стає побудова світу незалежних етнічних держав, а не просто об’єднання чи незалежність окремої нації.[437]

Таким чином, ліберальна теорія в кінці ХХ століття зазнала змін, оскільки до неї було висунуто ряд вимог. Першою і основною вимогою було визнання права індивіда на культурну приналежність до тієї чи іншої групи, а отже і визнання ролі спільноти як такої та значення соціальних зав’язків між індивідами. Як висновок, згідно з ліберальним націоналізмом ні один індивід не може бути свобідний від спільноти, до якої він належить, однак, він може бути свобідний у рамках даної спільноти. Згодом якраз через це ліберальний націоналізм і зазнав критики, оскільки окремі ліберали вимагали права індивіда мати можливість вибору не лише в межах групи, але й стосовно вибору тієї чи іншої культурної групи.[438]

Звідси ліберальному націоналізму притаманні наступні ознаки:

- визнання цінностей і прав локальних груп;

- узгодження між індивідуальним і культурним плюралізмом;

- визнання права окремого індивіда на приналежність до певної культурної групи;

- визнання рівності не лише між індивідами, але й між групами;

- усвідомлення значення соціальних зв’язків між індивідами;

- основний постулат ліберального націоналізму: свобода не загалом, а свобода в межах спільноти.

Отже, ліберальний націоналізм – це лібералізм, який утвердив комунітарні ідеї щодо соціальних зв’язків індивідів, визнав цінності і права локальних груп та запровадив колективну свободу. У зв’язку з цим відбулась інтеграція лібералізму та комунітаризму на рівні концепту «індивідуалізм/колективізм». Свідченням такої інтеграції, як і у ліберальному культуралізмі є визнання ролі груп у житті індивідів. Слід зазначити, що інтеграція також відбулась між мораллю та правом, оскільки національний лібералізм визнав цінності локальних груп, а отже, і їхню мораль. Окрім цього, взаємодоповнення відбулося на рівні «раціональність/ірраціональність», оскільки визнання культурної приналежності, усвідомлення значення соціальних зв’язків між індивідами передбачає і такі почуття, як: почуття патріотизму, честі, спільності, солідарності тощо. Що ж до концепту «негативна свобода/позитивна свобода», національний лібералізм став на шлях визнання лише позитивної свободи, яка, як ми пам’ятаємо, пов’язана з комунітаризмом. У даному концепті не відбулась взаємоінтеграція, а лише запозичення ідей комунітаризму. Крім того, конфлікт між індивідуальним та загальним благом, правами та обов’язками людини у національному лібералізмі залишається відкритим.

Наступною моделлю взаємодії лібералізму та комунітаризму є деліберативна модель Ю. Габермаса. Філософську основу деліберативної моделі становить комунікативна теорія відомого німецького філософа Юргена Габермаса, який намагався найти компроміс між лібералізмом та комунітаризмом.[439]Саме тому у сучасному англо-американському вживанні термін деліберації етимологічно ототожнюється з латинським словом deliberare, що означає зважувати (в ідейному сенсі), міркувати, радитися або слухати поради. В англійській мові слово деліберації (обговорення) розуміється також ще і як обговорення чи дискусія. Деліберація – це процес зважування та вивчення причин за і проти вибору, обачність і обережність під час вибору найбільш прийнятного та ефективного вирішення.[440]

Як стверджує Ю. Габермас, обидві філософсько-правові течії (комунітаризм та лібералізм) можуть раціональним способом взаємопроникати та взаємодоповнювати одна одну. В такому об’єднанні Ю. Габермас бачить «зародок» деліберативної моделі. Саме вона ґрунтується на умовах комунікації, при яких політичний процес передбачає досягнення раціональних результатів, оскільки він здійснюється в деліберативному модусі. На перетині комунітарної і ліберальної моделей, за допомогою раціональної комунікації Ю. Габермас виводить третю модель демократії – деліберативну. Деліберативна парадигма сприймає елементи обох моделей та інтегрує їх через дискурс у значенні ідеальної процедури обговорення і прийняття консенсусних рішень. Така демократична процедура створює внутрішній зв’язок між переговорами, дискурсом саморозуміння і справедливістю, що передбачає досягнення умов розумності (раціональності) і чесних результатів. Так, практичний розум повертається із галузі загальних прав людини або конкретної моралі якоїсь певної спільності у сферу тих дискурсивних правил і форм аргументації, які запозичують нормативний зміст з базису значущості, орієнтованої на розуміння дій, зрештою, – зі структури мовної комунікації.[441]

Ю. Габермас, як і представники комунітаризму, вбачає у спільноті не лише ситуативно створену єдність з метою досягнення компромісу між приватними інтересами, а здатних до самоорганізації індивідів, поєднаних мережею комунікативних зв’язків. Водночас філософ виділив і негативні риси комунітаризму, підкресливши залежність від чеснот громадян, які прагнуть певного колективного блага, звужуючи у такий спосіб політичний дискурс до етичного. Якщо у попередніх філософсько-правових течіях були проблеми з рівністю абсолютно всіх спільнот і досягненнями ними своїх благ, то у деліберативній моделі Ю. Габермас схиляється до думки, що в умовах світоглядного та соціокультурного плюралізму гетерогенні інтереси окремих груп та спільнот не можуть бути представленими через співвіднесення з певною концепцією блага, позаяк жодна з них не є переважаючою стосовно людства у цілому.[442]

Основним принципом деліберативної теорії є наступне прочитання слів Ю. Габермаса: «свобода індивіда виявляється, пов’язана зі свободою всіх інших, не тільки негативно, через взаємні обмеження. Правильне розмежування є, швидше, результатом спільної здійснюваної автономної законослухняності. В асоціації вільних і рівних всі повинні мати можливість розуміти себе як авторів тих законів, зв’язок з якими кожен окремо відчуває як їх адресат».[443]

Деліберативна парадигма грунтується на здатності людей покладатися на раціональні аргументи, поряд з тим закликає до переходу з егоцентричної точки зору до морально-відповідальної. Щодо моралі, то деліберативна модель зайняла позицію лібералізму та виходить з позиції неокантіанства щодо свободи індивіда задавати собі напрям відповідно до базової моральної автономії.[444]Водночас, за висловлюваннями німецького мислителя, формування компромісу має базуватися не на раціональному дискурсі, що виключає звернення до стратегічної дії, а на нормативно виправданих процедурах, що є запорукою справедливості. Ці нормативно виправдані процедури, тобто позитивне право, мають бути засновані на всезагальних моральних принципах.[445]

Окрім того, зазнали змін і положення щодо невід’ємних природних прав людини. Так, деліберативна модель передбачає не лише суб’єктивні права, які є негативними за своєю суттю, тобто забезпечують відсутність зовнішнього примусу стосовно індивіда, але й визнання за громадянином позитивних прав, таких як право на політичну участь та комунікацію.[446]Згідно з деліберативними ідеями, знаходження балансу між індивідуальною свободою та орієнтацією на загальне благо (основа деліберативної демократії) допоможе розвинути і втілити демократію в життя. Без подібного врівноваження суспільний лад буде підірваний індивідуалістичними настроями. Деліберативна модель – це парадигма, у якій, на відміну від ліберальної концепції, основною метою є не задоволення інтересів всіх і кожного, а формування думок щодо того, які рішення примирять і що служить благу суспільства.[447]

Ю. Габермас у своїй концепції пропонує дистанціювати деліберативну (дорадчу) демократію від держави та замінити державний механізм формального вибіркового права процедурою комунікації та необмеженого обміну думками, що буде гарантувати вільне волевиявлення громадян. Будівництво вільного демократичного суспільства буде неможливим без діалогу культур, принципів ліберальної справедливості, що грунтується на чесності, повазі до прав індивіда, культурних груп і, водночас, через комунітаристське прагнення до інтеграції, взаєморозуміння та рівності.[448]

Отож, у ліберальній теорії індивіди орієнтовані на особисту вигоду, а тільки потім на якусь концепцію загального блага. Вони самі є найкращими суддями наслідків реалізації своїх інтересів. Лібералізм підсумовує заздалегідь визначені індивідуальні уподобання у колективне рішення найбільш чесним і ефективним шляхом, який тільки і можливий у рамках певного набору правил – конституції, однак, просте підсумовування думок і інтересів для вирішення суспільних проблем є нерозумним та нераціональним. Оскільки у суспільстві існує величезна кількість думок, кожна з яких має право на існування і може бути вагомою, бо вона є відображенням інтересів кожного члена політичної спільності (винятком, звичайно ж, є асоціальні та антисоціальні групи, скажімо, переконання расистів, які заперечують рівні права всіх громадян). Отож, деліберативність передбачає комунікацію індивідів для прийняття колективних рішень, здатних відображати інтереси всіх зацікавлених осіб.[449]

Таким чином, деліберативній моделі Ю. Габермаса притаманні наступні властивості:

- підтримка комунікативних зв’язків, що передбачає комунікацію індивідів для прийняття колективних рішень, які б відображали думку всіх зацікавлених осіб та досягнення компромісу між приватними інтересами;

- утверджує світоглядний та соціокультурний плюралізм;

- ґрунтується на здатності людей покладатися на раціональність;

- відстоює моральну автономію, однак, поряд з тим наголошує, що позитивне право має бути засноване на всезагальних моральних принципах;

- репрезентує наступні інтегративні принципи лібералізму та комунітаризму: прагнення до інтеграції; повага до прав індивідів, культурних груп; взаєморозуміння і рівність; чесність тощо;

- визнає як позитивні, так і негативні права індивіда;

- пропонує загальний баланс між індивідуальною свободою і загальним благом.

Таким чином, деліберативна модель Ю. Габермаса інтергрує лібералізм та комунітаризм за наступними бінарними концептами: «індивідуалізм і колективізм»; «індивідуальне та загальне благо»; «мораль та право». Коли йдеться про індивідуалізм та колективізм, то деліберативна модель вирішує даний конфлікт шляхом визнання світоглядного та соціокультурного плюралізму. Розглядаючи індивідуальне та загальне благо, на нашу думку, Ю. Габермас запропонував ідеальний шлях до «золотої середини» між двома опозиціями, коли водночас не ігнорується думка індивіда, а загальне благо є відображенням думки всіх зацікавлених осіб. Цим шляхом до компромісу між даними опозиціями є комунікативні зв’язки. Щодо останнього бінарного концепту «мораль/право», деліберативна теорія також пропонує ідеальний шлях розв’язання даного дуалізму, запропонувавши моральне право, тобто таке позитивне право, яке ґрунтується на моральних принципа. Звісно ж, деліберативна теорія потребує доопрацювання щодо дуалізму позитивної та негативної свободи, прав та обов’язків людини, раціоналізму та ірраціоналізму.

Як висновок, деліберативна модель Ю. Габермаса – це теорія, яка пропонує баланс між індивідуальною свободою і загальним благом, що базується на комунікативних зв’язках, які передбачають комунікацію індивідів для прийняття колективних рішень, що відображали б думку всіх зацікавлених осіб та досягнення компромісу між приватними інтересами.

Наступною моделлю взаємодії лібералізму та комунітаризму була теорія громадянства У. Кимліки, яка повинна була об’єднати вимоги ліберальної справедливості і членства в співтоваристві. Громадянство, з одного боку, тісно пов’язане з ліберальними ідеями індивідуальних прав і, з іншого – з комунітаристськими ідеями членства в співтоваристві і відданості йому. Таким чином, це поняття, яке може бути посередником у суперечці між лібералами і комунітаристами.[450]

У. Кимліка звертається до аналізу класичних ліберальних принципів, вважаючи, що саме вони повинні зменшувати незахищеність меншини перед рішеннями більшості в суспільстві. Також класична ліберальна справедливість не може прийняти таких прав, які дозволили б одній групі експлуатувати чи гнобити інші групи. Таким чином, класичні ліберальні погляди висувають вимоги наявності свободи всередині меншини і рівності між більшістю і меншістю, а також підтримують рівність між групами, визнаючи відсутність переваг, обговорюючи проблему політичної рівності в полікультурному суспільстві. Отже, згідно з переконаннями У. Кимліки, національні меншини мають право вважати себе культурними спільнотами тільки за умови, що вони самі керуються ліберальними принципами.[451]

Ідейним ядром теорії громадянства У. Кимліки є наступний принцип рівності: наявність у індивідів нерівних часток соціальних благ вважається справедливим, якщо індивіди заслужили ці нерівності, тобто якщо ці нерівності є результатом вибору та індивідуальних дій. Нерівність у природних здібностях і соціальному становищі є незаслуженими, оскільки згідно з концепцією У. Кимліки, нашої заслуги в тому, що ми належимо до якоїсь раси, статі, класу, наділені від народження фізичними особливостями, немає.[452]Отож, ми ставимося до людей як до рівних, якщо усуваємо не всі нерівності, а лише ті, які заподіюють кому-небудь шкоду. Нерівність можна вважати прийнятною, якщо вона приносить всім користь, сприяє розвитку суспільнокорисних талантів і видів діяльності. У. Кимліка приділяє особливу увагу захисту так званих «основних свобод», які розуміються як звичайні громадянські політичні права, визнані в ліберальних демократіях, а саме: право голосувати, право балотуватися на будь-яку посаду в державі, право на законний суд, свободу слова, право на пересування.[453]

Громадянське суспільство – це сфера вільного вибору, єднання та особистої участі в житті спільноти. Участь в інститутах громадянського суспільства в кожній країні передбачає громадянську участь, школу співіснування, терпимості, змагальності, визнання багатоманітності і плюралізму. Громадянське суспільство у своєму існуванні і розвитку поставлено в залежність від наявності демократичної державності і розвинутої демократичної правової системи. Окрім правових підстав, найважливішою підставою існування громадянського суспільства є почуття громадянськості, цивілізованість і громадянські чесноти.[454]

Для утворення громадянського суспільства необхідні громадянська свідомість та громадянські чесноти. Отже, відповідальне громадянство вимагає чотирьох видів чеснот до громадян: загальних чеснот – мужності, законослухняності, лояльності; соціальних чеснот – незалежності, розумності; економічних чеснот – трудової етики, здатної думати про майбутнє задоволення, адаптованості до економічних і технологічних змін; і політичних чеснот – особливості розпізнавати і поважати права інших, здатності оцінювати роботу влади, готовності брати участь у публічному дискурсі.[455]

Громадянське суспільство і громадянські чесноти – феномени автономні, але взаємодіючі і взаємозумовлювальні щодо один до одного. Лоном формування громадянських чеснот, безумовно, є саме громадянське суспільство, без яких воно в принципі не може існувати. Розвинуте і структуроване громадянське суспільство бере участь у відтворенні самого себе за допомогою соціалізації входження до його складу громадян.[456]

Звідси, характерними рисами теорії громадянства У. Кимліки є:

- визнає і підтримує існування культурних груп, багатоманітності, плюралізму;

- базується на сфері вільного вибору, єднання та особистої участі в житті спільноти;

- виступає за рівність між групами;

- висуває вимоги наявності свободи всередині меншин;

- підтримує ірраціональні почуття у громадян.

Отже, теорія громадянства У. Кимліки вирішила конфлікт між індивідуалізмом та колективізмом шляхом визнання та підтримання культурних груп, багатоманітності, плюралізму та також між раціональністю та ірраціональністю через підтримання ірраціональних почуттів у громадян. Як бачимо, дана теорія спромоглася вирішити конфлікт лише між двома опозиціями, натомість інші залишаються відкритими.

Таким чином, теорія громадянства У. Кимліки – це теорія побудови громадянського суспільства, яке повинно базуватися на ліберальних принципах справедливості, рівності і на комунітарних установках громадянських чеснот та ірраціональних почуттях.

Переходимо до останньої, однак найбільш досліджуваної сучасної моделі взаємодії лібералізму та комунітаризму – мультикультуралізму.

Поняття «мультикультуралізм» виникло у Канаді в 1960 році, а офіційно було закріплене у 1971 році, коли його основні принципи були задекларовані конституційною нормою завдяки прийняттю «Канадської хартії прав і свобод».[457]Ключові пункти. закріплені у жовтні 1971 р.,включали наступне: допомагати культурним групам (culturalgroups) зберігати і плекати свої ідентичності; допомагати культурним групам долати перепони до повної участі у житті канадського суспільства (тобто мультикультуралізм підтримував прагнення меншин до повної участі у всіх основних інституціях); сприяти творчому обміну між усіма культурними групами Канади; допомагати іммігрантам опанувати хоча б однією з офіційних мов.[458]

Найбільш поширеною точкою зору є те, що мультикультуралізм означає шанобливе ставлення більшості до меншин, співіснування в єдиному політичному суспільстві кількох видимих культурних груп, рівний статус різних культурних традицій, право індивідів на вибір своєї ідентичності.[459]

Попри те, що аналізована теорія виникла недавно, однак поняття «мультикультуралізм», «мультикультурний», «мультикультурні суспільства», «мультикультуральність» мають давнє походження. Суспільства, які зараз називаються мультикультурними, раніше іменувалися «мультинаціональними», «мультиетничними», «мультирелігіозними», «мультирасовими», «сегментарними». Як виявляється, мультикультуралізм–значною мірою лише риторичне оновлення старих проблем: лише перейменування процесів, які, починаючи з 60-х років, осмислювались у термінах «етнічного відродження». Категорія «культура» прийшла на зміну категорії «етнічність» тому, що пропонувала більш широку, більш м’яку і більш розпливчасту формулу для опису конфліктогенного сучасного суспільства. Однак необхідно розрізняти мультикультурність як стан, який необхідний у багатьох культурних просторах, і мультикультуралізм як звід теорій і практик для осмислення цього явища.[460]

Іноді мультикультуралізм виступає як синонім плюрального суспільства, сегментованого товариства або культурного плюралізму і навпаки, культурний плюралізм іноді використовується як синонім мультикультуралізму в нормативному значенні. Відмінність між даними теоріями полягає у тому, що використання слова мультикультуралізм частіше передбачає не тільки і не стільки опис конкретної ситуації, скільки нормативну оцінку або програмні вимоги.[461]Однак А.Ф. Колодій наголошує на тому, що задля уникнення необґрунтованих звинувачень і претензій на адресу концепції та політики мультикультуралізму, яким приписують наслідки, що не мають до них прямого відношення слід відрізняти поняття мультикультуралізму від близьких до нього понять культурної різноманітності і культурного плюралізму. Де під культурною різноманітністю потрібно розуміти наявність різних культурних груп у суспільстві, його культурну гетерогенність, а під культурним плюралізмом –політично інституціалізовану різноманітність. Натомість, мультикультуралізм – це принцип, ідеологія і політика, які визнають та підтримують цю інституціалізовану або культурну різноманітність.[462]

К.А. Яценко розділяє три підходи щодо розуміння сутності мультикультуралізму. Перший концептуальний підхід, інтерпретація якого надає мультикультуралізму конкретного змісту: певна теорія, що обґрунтовує толерантну політику держави щодо «інших» (Ч. Тейлор); плюралістичні культурні підходи у суспільних відносинах (Г. Терборн, П. Мойніхен); напрям в літературознавстві та культурології (М. Маруяма, Е. Санковскі); стратегії розвитку майбутніх суспільств (Н. Глейзер, Ч. Кукатас) тощо. Другий підхід, навпаки, заперечує існування мультикультуралізму. До прикладу, Л. Хоффман, К. Адам, Е. Фауль відносять його ідеологією до так званих «старіючих» націй, позбавлених перспектив подальшого розвитку та співвідносять із процесами їх подальшого етнічного та культурного розшарування; а А. Мартінеллі, Т. Мейер ставлять знак рівності між мультикультуралізмом та американським комунітаризмом, який, на їхню думку, спрямовує національні спільноти винятково до конфлікту та соціальної дезінтеграції. Д. Ленцен розглядає мультикультуралізм як форму паразитування одних культур на досягненнях інших. Останній підхід щодо тлумачення мультикультуралізму представляють науковці, які не заперечують факт існування мультикультуралізму, однак наполягають на невизначеності цього поняття (Р. Бернстайн, В. Малахов).[463]

К.А. Нарочницька серед усіх інтерпретацій мультикультуралізму виділяє два родових:

1) за допомогою терміна «мультикультуралізм» позначають факт культурної неоднорідності соціуму, групи, колективу, культурного явища. В такій ситуації «мультикультуралізм» утверджується як актуальний синонім раніше відомих категорій культурного розмаїття, культурної гетерогенності, співіснування та взаємодії культур, культурної поліфонії і т. п. В даному випадку нічого нового, крім видозміненої словоформи, при такому вживанні термін в собі не містить, оскільки за змістом це та ж сама багатокультурність, яка була характерним атрибутом більшості країн світу. Отож, термін «мультикультуралізм» старий, як світ, банальний і, з певними застереженнями, універсальний;

2) мультикультуралізм – це філософсько-політична ідейна система, згідно з якою культурна неоднорідність є стрижневим принципом організації соціуму і проекту, що підлягає реалізації. Такий мультикультуралізм дійсно новий, інноваційний і навіть революційний.[464]

Отже, перше значення мультикультуралізму полягає у етнокультурній фрагментації соціуму; по-іншому і більш точно його можна визначити як «багатокультурність». Друге значення мультикультуралізму виражається через ідеологію та політику, які значною мірою спираються на ліберальні концепції «культурного різноманіття», що проповідують етнічні, расові та субкультурні переваги в економічній, політичній та культурній сферах суспільного життя. Їхня мета – викорінення дискримінації і досягнення «рівності» різного роду меншин з національною більшістю.[465]Окрім того, на нашу думку, слід говорити і про третє значення мультикультуралізму, що виражається через ідейно-ціннісне навантаження, яке він несе для філософії права. В такій інтерпретації мультикультуралізм повинен визначити своє призначення, світоглядну суть та місце і роль людини у ньому.

Відповідно до сказаного, дослідження мультикультуралізму припустимо здійснювати на трьох рівнях. На першому рівні мультикультуралізм як явище різноманітності політик слід спостерігати, описувати, вимірювати і т.п. – це робота антропологів, етнографів, соціологів культури чи політики тощо. На другому – зібрані емпіричні дані вже силами науковців-теоретиків мають знаходити вираження у термінах тих чи інших підходів, моделей та теорій соціальної реальності. На наступному рівні, передбачається перехід від світу сущого до світу належного: схоплені емпірично і досліджені науково-теоретично реалії потрібно осягнути і піддати адекватній філософській критиці, оцінити вже з огляду на фундаментальні цінності людства.[466]

Теорія мультикультуралізму ставить перед собою два завдання: перше – об’єднати правову концепцію справедливості та пріоритет прав людини, на яких будується громадянство в ліберальному суспільстві з колективними правами, тобто правами національних, релігійних та інших меншин, кожна з яких виступає як окрема комуна; друге – як об’єднати концепцію індивіда із соціальною концепцією індивіда, що належить до малої культурної групи.[467]

Нормативність мультикультуралізму полягає у піклуванні держави про права, гідність і добробут усіх її громадян незалежно від їх етнічного, расового походження, віросповідання, мови тощо.[468]

Основними принципами мультикультуралістичної ідеології є: позитивне ставлення до етнокультурних відмінностей; право на культурну відмінність; культурна рівноцінність і взаємна толерантність; ієрархічно структурована подвійна (множинна) ідентичність (кожний індивід може входити до декількох культур); єдність у множинності (культурна автономія тієї чи іншої групи визнається тією мірою, в якій вона не суперечить загальним базовим цінностям більшості, з яким ідентифікує себе держава); ідентифікація індивіда з тією чи іншою етнокультурною групою формує у нього стійку самосвідомість, сприяє його психологічній захищеності, тим самим створюючи передумови для відкритості індивіда по відношенню до інших етнокультурних груп і виховання в ньому терпимості; право на рівні шанси; політична керованість (для формування і розвитку мультикультуралізму необхідна політична воля і підтримка).[469]

Мультикультуралізм передбачає співіснування багатьох культур в одному місці, без переваги якої-небудь однієї культури в регіоні. Мета мультикультуралізму – подолати расизм, відмінності статей, відмовитися від шовінізму, расових і інших забобонів і стереотипів, ксенофобії та інших форм дискримінації шляхом створення найширшого спектру людських відмінностей, прийнятних для великого числа людей. Мультикультуралізм – практика визнання і поваги різних культур, релігій, рас, етнічності, думок всередині навколишнього середовища. У соціальному плані мультикультуралізм тісно пов’язаний насамперед з повагою прав національних меншин, що відбивається і в культурі. [470]

«Мультикультуралізм проголошує перехід від політики «включення» індивідуальних і групових відмінностей в більш широкі структури до політики «визнання» їх права на існування в якості інших. Як відомо, мультикультуральна свідомість – свідомість діалогічна. Але щоб вступити в діалог з іншим типом свідомості, культура повинна допускати в себе різноманітність різних типів і структур, не відкидаючи їх як «інші». Тому діалогічна свідомість допускає вхід у національний менталітет щось інонаціональне як цілісну структуру. У процесі взаємодії культур відбувається усвідомлення їх множинності, різноманіття світоглядів і можливості по-різному оцінювати ті ж самі феномени з точки зору різних культур і віросповідань».[471]

А.В. Гордієнко до переваг мультикультуралізму відносить: збереження культурного плюралізму, визнання та захист різноманітних меншин, відмова від ксенофобії, шовінізму, расових упереджень.[472]Сутність моральної переваги мультикультуралізму зводиться до того, що дана теорія ґрунтується на моральному обов’язку визнання різноманітних уявлень про благо, а це означає, що ці уявлення сумісні з будь-якими груповими цінностями.[473]

Пропонуємо розглянути погляди різних науковців на поняття мультикультуралізму. Так, для В. Тишкова, мультикультуралізм – це не лише факт фіксації і визнання в суспільстві чи державі наявності культурних відмінностей, але і концептуальна позиція у сфері політичної філософії і етики, що знаходить свої втілення в правових нормах, суспільних інститутах, в повсякденному житті людей.[474]

За визначенням О. Парасюк, мультикультуралізм – це таке явище суспільного життя, яке передбачає мирне співіснування різних культур та етносів у рамках одного суспільства.[475]

Як стверджує Х.Д. Хоффман-Новотний: «мультикультуралізм передбачає пафос прагнення до рівноправності різних культур, а також моделі їхнього рівноправного існування на противагу моделі гегемонії однієї культури».[476]

Мультикультуралізм – це стан, процеси, погляди, політика культурно неоднорідного суспільства, орієнтовані на свободу вираження культурного досвіду, визнання культурного різноманіття; культурний, політичний, ідеологічний, релігійний плюралізм, визнання прав меншин як на суспільному, так і на державному рівні.[477]

За висловом К.В.Акопян, мультикультуралізм – це комплекс різноманітних процесів розвитку, в ході яких розкриваються багато культури на противагу єдиної національної культури, що ставить під сумнів існування національної ідентичності.[478]

За висновками Т.М. Кулікової, мультикультуралізм – це політична ідеологія, практика та дискурс, що ставлять на меті обґрунтування, збереження та вивчення соціокультурної негомогенності суспільства.[479]

Мультикультуралізм – це форма толерантного співіснування різних культур в одній країні на основі надання рівних можливостей і свободи самоствердження кожного представника національної культури.[480]

За міркуваннями Н.С. Кирабаєва, мультикультуралізм – це теорія, практика і політика неконфліктного співіснування в одному життєвому просторі безлічі різнорідних культурних груп. Він стверджує повагу до відмінностей, але при цьому не відмовляється від пошуку універсальності.[481]

А. Колодій трактує мультикультуралізм як принцип етнонаціональної, освітньої, культурної політики, яка визнає і підтримує право громадян зберігати, розвивати та захищати усіма законними методами свої етнокультурні особливості, а державу зобов’язує підтримувати такі зусилля громадян.[482]

Як висновок, яка би суть не вкладалася в поняття мультикультуралізму, стає очевидним, що на перший план тут висувається факт множинності, розмаїття, гетерогенність, плюральність, відмінність як основна цінність соціальної реальності.[483]

На думку Н. Висоцької, незчисленні дефініції мультикультуралізму можна згрупувати у наступні кластери навколо кількох провідних тлумачень цього явища:

-історико-культурне (наголошує на важливості вивчення та розуміння якнайбільшої кількості культур та взаємодії між ними заради кращого усвідомлення природи культури);

- демографічно-описове (констатує наявність у суспільстві чи державі етнічно або расоворізноманітних сегментів);

- соціально-трансформативне (спрямоване на викорінення расизму, гомофобії, сексизму, націоналізму та здобуття рівності для всіх груп суспільства тощо);

- ідеологічно-нормативне (ґрунтується на соціологічних та етико-філософських ідеях щодо місця людей із культурно відмінними ідентичностями в суспільстві);

- програмно-політичне (призначене реагувати на етнічне розмаїття та врахування інтересів різних національних груп, забезпечення для них певного ступеня визнання та самостійності).[484]

Слід погодитись із міркуваннями М.В. Тлостанової, яка стверджує, що «поняття мультикультуралізму стало сьогодні «гумовим» терміном, що включає величезну кількість найчастіше суперечливих тенденцій і явищ, так що кожен з дослідників, які звертаються до цього феномена, вкладає в нього по суті свій сенс».[485]

До найголовніших рис мультикультуралізму можна віднести наступні: наявність у суспільстві мовного та етнокультурного плюралізму як загальносуспільної норми; присутність на території, що займає дане суспільство, населення, яке постійно мігрує (кочове тощо), яке утворює окремі спільноти, які спільні за побутом, світоглядом, мовою та культурою; відкритість культури суспільства для сприйняття впливів із боку інших культур та взаємообміну з культурами інших суспільств і народів; подільність держави на окремі регіони, що постають як географічні, історичні, культурні, економічні чи навіть політичні цілісності (так званий територіальний плюралізм); розпад монолітних соціокультурних структур, відмова від бар’єрів ізоляції та самоізоляції в контексті глобалізації культури, головним чином під впливом нових технологій зв’язку та телекомунікацій; присутність у традиційному компоненті культури й цивілізації різноманітних «нашарувань», що є наслідком спонтанних та примусових впливів з боку інших культур і цивілізацій; наявність зафіксованих у суспільній свідомості наслідків взаємодії народу з іншими впродовж власної історії; наявність світоглядного, у тому числі й релігійного плюралізму, віротерпимості тощо.[486]

Не важко зауважити, що дані риси мультикультуралізму характеризують цю ідеологію лише з політичної точки зору. Ми ж пропонуємо охарактеризувати мультикультуралізм як філософсько-правову течію, якій притаманні наступні ознаки:

- унормовує співіснування в одному суспільстві кількох культурних груп;

- підтримує прагнення культурних меншин до повної участі у всіх основних інституціях;

- утверджує ліберальну рівність між культурними групами та право індивідів на вибір своєї ідентичності;

- обґрунтовує толерантну поведінку держави щодо інших групових меншин;

- прагне об’єднати правову концепцію справедливості та пріоритет прав людини з колективними правами;

- прагне сприяти розвитку його самосвідомості, згідно з ідеями мультикультуралізму право індивіда до культурної приналежності;

- відстоює діалогічну свідомість, тобто таку свідомість, яка допускає вхід у національний менталітет чогось інонаціонального як цілісної структури;

- ґрунтується на моральному обов’язку визнання різноманітних уявлень про благо;

- основним принципом мультикультуралізму є культурна автономія груп, але тією мірою, в якій це не суперечить загальновизнаним цінностям, на яких базується дане суспільство.

Отже, мультикультуралізм з філософсько-правової точки зору – це теорія визнання культурної різноманітності, що ґрунтується на ліберальних принципах пріоритету прав людини, визнанні різноманітних уявлень про благо та комунітаристських уявленнях щодо культурної обумовленості індивіда, автономії груп і діалогічної свідомості.

Таким чином, важко погодитись зі словами Т.П. Волкової, що мультикультуралізм – це синтез ідей лібералізму і комунітаризму, який втілює в собі комунітаристські прагнення до об’єднання та ліберальне розуміння особистості і терпимість до іншого,[487]якщо під синтезом розуміти уявне з’єднання сторін, властивостей, зв’язків явища складного й осягнення цілого в його єдності.[488] Оскільки в мультикультуралізмі не відбувається з’єднання елементів лібералізму та комунітаризму, а лише запозичення окремих ідей однієї філософсько-правової течії в іншої, і утворення хоч і нового поняття, але яке не може називатися «золотою серединою» між лібералізмом та комунітаризмом, бо не знайдено у даній течії тих точок дотичності, які б свідчили про вихід із конфлікту між бінарними опозиціями.

Про мультикультуралізм можна говорити як про синтез ідей лібералізму та комунітаризму, тільки якщо розуміти під лібералізмом лише автономію індивіда, а під комунітаризмом – визнання прав меншин.

Як стверджує А.С. Бандурка, предметом полеміки між комунітаристами та лібералами було визнання колективних прав та їхніх носіїв – різного роду особливих груп, зокрема, етнокультурних меншин у національних державах.[489] Однак дозволимо собі не погодитись, оскільки розгляд бінарних концептів у попередньому розділі дозволить нам стверджувати, що предмет дискусії між цими обома філософсько-правовими течіями значно ширший.

Однією з причин неоднозначності мультикультуралізму є його різноманітна типологія, яка тільки підкреслює неможливість простежити його суть.

А.С. Бандурка у своєму дисертаційному дослідженні виділив наступні види мультикультуралізму:

- консервативний – наполягає на асиміляції відмінності традиційн та звичок більшості;

- ліберальний – прагне якомога швидшої інтеграції різних культурних груп, що забезпечується шляхом впровадження універсального індивідуального громадянства;

- плюралістичний – визнає і захищає культурну багатоманітність з огляду на первинність інтересів та прав спільнот на кшталт громад, общин;

- комерційний – вважає, що коли відмінності індивідів з різних спільнот знаходять визнання на ринку, то проблема культурного розмаїття розв’язується чи розчиняється шляхом приватного споживання, не потребуючи якогось перерозподілу влади і ресурсів;

- корпоративний –прагне «управляти» культурними відмінностями меншин в інтересах центру;

- критичний, «революційний» – висуває на передній план владу, привілеї, ієрархію гноблення та рухів опору;

- «мультикультуралізм відмінностей» («difference multiculturalism») – вимагає, щоб суспільство не ґрунтувалося на одному наборі цінностей, а визнавало і справді заохочувало (indeedcelebrate) велике розмаїття культурних цінностей.[490]

У монографії С.І. Некрасова «Американський мультикультуралізм» характеризуються наступні види мультикультуралізму:

1) з позиції розгляду мультикультуралізму як реальної соціальної течії: органічний та імітаційний мультикультуралізм. Органічний мультикультуралізм характеризується наявністю ідеологічних установок і беззаперечним виконання. Відмінною рисою цього виду є «високий ступінь рефлексивності та розуміння проблем сучасної соціокомунікативної сумісності, позиція культурної толерантності, ціннісне ставлення до необхідності розвитку інших культур. Імітаційному мультикультуралізму притаманні лише зовнішні прояви: «доброзичливість», поверхневе сприйняття, прагнення підтримати інші культури, однак до тих пір, поки культурні прояви і традиції міноритарних культур не вступають у протиріччя із установками і традиціями власної культури, до якої належать прихильники подібного виду мультикультуралізму;

2) мозаїчний або радикальний мультикультуралізм. Прихильники даного виду мультикультуралізму вважають, що культури повинні співіснувати, виключно дотримуючись жорстких кордонів, тобто взаємодіяти як елементи мозаїки та не стикатися одна з одною і не перебувати у постійній взаємодії.[491]

До згаданої вище типології мультикультуралізму можна додати ще такі різновиди мультикультуралізму:

- діалогічний – ставить наголос на динамізмі культурного простору, в якому через діалог відбувається постійне ставлення індивідуальної та групової ідентичності;

- повстанський – прибічники цієї моделі не ставлять на меті множинність, але виступають проти будь-якої форми насилля.[492]

О. Сколов розглядає м’який та жорсткий мультикультуралізм, де м’який мультикультуралізм – це модель, що не ставить бар’єри на шляху чужорідних елементів, не ставиться негативно до відмінностей та є терпимою до антиліберальних груп, а жорсткий – спрямований на підтримку культурних відмінностей, ідентичностей при дотриманні принципів рівноправності розвитку міжгрупових звязків, взаємодій, толерантності у ставленні один до одного.[493]

Виділяють також неоліберальний мультикультуралізм, який центральним завданням своєї теорії вбачає зберігання різновидності культурних груп і можливість їх існування на основі рівності прав і свобод. Цим дана теорія намагається включити мультикультурну модель в західну неоліберальну свідомість. Як вважають представники даного різновиду, культура проявляється через приналежність до групи, а не через індивідуальні особливості представників цієї групи. На жаль, неоліберальний мультикультуралізм не врахував реальності, яка констатує факт гармонійної нерівності серед культур.[494]

Багато науковців дотримуються думки, що не може бути повної та остаточної типології мультикультуралізму. Причина цього криється в тому, що теорія мультикультуралізму здебільшого розглядається саме в політичному полі, а отже, мультикультуралізм «покриває» множину відмінних політик управління, різноманітними багатокультурними спільнотами, які можна типологізувати за різними підставами.[495]

За висновками Н.М. Мухамеджанової, культура в межах різних груп позиціонується ідеологами мультикультуралізму як чітко окреслена цілісність з жорсткими, непроникними і нерухомими кордонами, не піддається внутрішній трансформації, а індивідуальна самоідентифікація особистості ототожнюється з її груповою приналежністю – приналежністю до певної етнічної спільноти. Як наслідок, мультикультуралізму притаманні наступні характеристики:

- встановлення надзвичайно жорстких меж культурної ідентичності;

- визнання необхідності «охороняти» ці кордони, щоб регулювати внутрішній кордон, членство і «самобутні» форми життя;

- ставиться пріоритет збереження культур на шкоду завданням їх нового прочитання і осмислення;

- відстоювання необхідності розвитку правового плюралізму, співіснування різних систем юрисдикції, орієнтованих на різні культурні традиції, варіативності інституційного устрою в полікультурних суспільствах.[496]

Дослідники мультикультуралізму визначають і негативні його риси. Серед таких можна назвати наступні:

- політика, спрямована на збереження і підтримку певних культур, породжує нерівне ставлення до громадян;

- політика культурного визнання сама продукує етнокультурні меншини, що вимагають потім рівноправності, оскільки в деяких ситуаціях вигідніше бути представником меншин. Як наслідок, виникає негативне ставлення до іноземців;

- проведення політики мультикультуралізму деструктивно позначається на західній цивілізації, тому що відмова від єдиної західної ідентичності, заохочення культурного різноманіття послабить західний світ.[497]

Опоненти мультикультуралізму серед його вад називають також: можливу етнізацію соціальних відносин, інституціоналізацію культурних відмінностей, невизнання ліберального принципу пріоритету прав індивіда, ускладнення процесу асиміляції, можливість посилення міжгрупової і міжрасової недовіри, зокрема, через запровадження «квотування» при прийомі до вузу, вступі на роботу і т.п.[498]

Д.О. Вовк, аналізуючи критику опонентів лібералізму у своїй статті, наводить наступні радикальні оцінки:

- мультикультуралізм є ідеологією культурного релятивізму;

- мультикультуралізм – це ідеологія, якою ліві сприяють ісламізації Європи;

- мультикультуралізм є «привидом комунізму» або формою цивілізаційного самогубства;

- мультикультуралізм – це завуальованаформа расизму тощо.[499]

Як бачимо, у вивченні мультикультуралізму цілком реальними є такі небезпеки: ототожнення мультикультуралізму 1) з етнокультурною політикою загалом, 2) з одним із особливих видів етнокультурної політики, яку назвати власне мультикультуралізмом важко, якщо взагалі можна; 3) з одним зі своїх видів. [500]

Також є поширена точка зору, що дана теорія руйнує правову єдність країн, рівність всіх громадян перед законом, веде до посилення конфліктів на культурному ґрунті, легітимації маргінальних груп та посилення їх впливу на суспільну свідомість.[501]

Отже, тематика мультикультуралізму є в наш час однією з найбільш обговорюваних, резонансних і по-справжньому актуальних. Одночасно вона стала однією з найбільш аморфних і заплутаних. Неясність починається з питань про зміст цього поняття і про інноваційності позначуваного ним явища. Нерідко можна спостерігати, як слово «мультикультуралізм» використовують до всіляких об’єктів з рисами культурної неоднорідності, –тобто мало не до всього і вся. Причиною цього є те, що такі риси легко виявити практично в будь-якій людській, суспільній реальності минулого і сьогодення, на будь-якому рівні – від індивідуального до глобального.[502]

За твердженнями Т.М. Кулікової, мультикультуралізм постає як проблемна стратегія. На це є декілька причин. Перша – відповідні практики так званої зворотної дискримінації та інституціалізації відмінностей спровокували до загострення відносин між різними культурними групами, а не до очікуваного мирного співіснування культур. Друга причина пов’язана з неможливістю узгодити концепцію індивідуалізму, яку відстоюють ліберали з груповими відмінностями, що вимагають не тільки шанобливого ставлення до себе, але й можливості відтворюватися через природних членів своєї групи. Третя – відповідний дискурс є непослідовним та розколотим, тому що визначення мультикультуралізму є непослідовними та такими, що повністю виключають одне одного. Остання обставина наштовхує на те, що складається враження, начебто мультикультуралізм взагалі є чистим теоретичним конструктом, який не має можливості вийти за межі академічного використання.[503]

«Мультикультуралізм, – вважає І. Крістол, – готує свій власний крах та є відчайдушною стратегією, яка призначена виправити хиби в освіті і пов’язані з ними соціальні хвороби негритянської молоді. Якщо б не булоцихчорнихшколярів з їх проблемами, ми б дуже мало чули про мультикультуралізм. Немає ніяких відомостей про те, що скільки-небудь значна кількість батьків – Hіspanіcs (латиноамериканців) бажає, щоб їхні діти знали більше про Симона Болівара і менше про Джорджа Вашингтона, або Orіentals (вихідці з Азії) відчувають, що їхні діти отримують неповноцінну освіту, оскільки їхні підручники не дають їм більше відомостей про Стародавню Грецію або Стародавній Китай».[504]

Однозначно оцінити мультикультуралізм і його наслідки важко. Загалом дана ідеологія відмовляється від культурного універсалізму, інтеграції, і тим більше асиміляції. Натомість посилює свою лінію аргументації шляхом визнання культурного універсалізму, зберігаючи принцип рівності всіх культур і доповнюючи все це принципом культурного плюралізму. Також у своїй найбільш загостреній формі мультикультуралізм заперечує будь-яке загальне, центральне ядро цінностей і вимагає повної рівності для всіх культурних, релігійних, лінгвістичних та інших меншин. Таку точку зору підтримує і А. Етціоні та Ч. Тейлор, який робить акцент на рівності всіх культур.[505]

Для того щоб запобігти плутанині в дискурсі множинності, необхідно провести розмежування в термінології й використовувати поняття «мультикультуралізму» у філософії права для характеристики правових ідеологій та практик, які мають за мету збереження розмаїття.

Натомість не слід використовувати поняття «мультикультуралізму» як третю сторону, яка б знейтралізувала боротьбу між комунітаризмом та лібералізмом і на це є декілька причин:

- по-перше, поняття мультикультуралізму є несталим і неоднозначним;

- по-друге, дана ідеологія часто виступає як синонім культурного плюралізму чи плюрального суспільства;

- по-третє, є можливість ототожнити мультикультуралізм з якоюсь політичною практикою;

- по-четверте, скільки думок про суть мультикультуралізму, стільки ж і його типологій;

- по-п’яте, мультикультуралізм не може претендувати називатися ідеологією, яка примирила бінарні опозиції лібералізму та комунітаризму;

- по-шосте, мультикультуралізм можна вважати синтезом лібералізму та комунітаризму, тільки якщо під лібералізмом розуміти автономію індивіда, а під комунітаризмом – визнання прав меншин.

Як висновок, ліберальний культуралізм, ліберальний націоналізм, деліберативна модель Ю. Габермаса, теорія громадянства У. Кимліки, мультикультуралізм – це течії, що виникли шляхом впливу комунітаризму на лібералізм. Таку взаємодію ми пропонуємо назвати поверхневою або слабкою, оскільки дані філософсько-правові течії виникли не завдяки повному злиттю лібералізму та комунітаризму, а лише врахувавши побажання комунітаризму до лібералізму або ж шляхом злиття лише окремих елементів лібералізму та комунітаризму. Скажімо, у деліберативній теорії Ю. Габермаса віднайдемо компроміс між такими бінарними опозиціями, як: індивідуалізм та колективізм, індивідуальне благо і загальне благо, мораль та право. Водночас деліберативна теорія потребує доопрацювання щодо дуалізму позитивної та негативної свободи, прав та обов’язків людини, раціоналізму та ірраціоналізму. Саме тому ми не можемо жодну зі згаданих нами вище теорій назвати тією «золотою серединою», що втілила б у собі новий синтетичний (інтегративний) напрям між лібералізмом та комунітаризмом.

<< | >>
Источник: Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018

Еще по теме 3.1. Сучасні філософсько-правові течії, що виникли на перетині предметного поля лібералізму та комунітаризму:

  1. Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018, 2018
  2. ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА СУЧАСНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ ТА ЇХ ОБ'ЄДНАННЯ. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА СІМ'Ї НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМ. МІСЦЕ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ • • УКРАЇНИ СЕРЕД НИХ
  3. Еволюціонізм: філософська ідея й наукова теорія
  4. 1. Лібералізм і демократія
  5. Предметная и другие виды деятельности
  6. Предметная и другие виды деятельности
  7. РОЗВИТОК ЛІБЕРАЛІЗМУ У ФРАНЦІЇ
  8. Становлення та еволюція вчення про юридичну аргументацію: від стародавніх філософських шкіл до складової загальної теорії права
  9. РОЗВИТОК НОВІТНЬОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ В XIX СТОЛІТТІ
  10. ЛІБЕРАЛІЗМ ЯК НАПРЯМ У ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕННЯХ
  11. РОЗВИТОК НОВІТНЬОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ В XIX СТОЛІТТІ
  12. § 5. Сучасні концепції праворозуміння
  13. Розділ 9. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ
  14. Глава II НЕПОСТИЖИМОЕ ПО СУЩЕСТВУ В ПРЕДМЕТНОМ БЫТИИ
  15. ПРЕДМЕТНЫЙ УКАЗАТЕЛЬ
  16. О. О. БЄЛЯЄВ, М. І. ДИБА, В. І. КИРИЛЕНКО, С. Г. ПОРУЧНИК, М. С. РУДЕНКО, Ю. М. РУДЕНКО. СУЧАСНІ ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ .2003, 2003
  17. Розділ 9. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ