<<
>>

ІІІ. Свідчення сивої давнини

"А чи мав св. апостол Павло серйознi пiдстави для такого особливого видiлення скіфів серед решти народів?" - може засумнiватися опонент.

По-перше, не забуваймо, що хоча наведенi вище слова належать св. апостоловi Павловi, проте їхнiй автор - Творець (адже "усе Писання Богом натхненне...", натхненне Святим Духом), Котрий бачить не тiльки дiла кожного народу, але й вiдає про найпотаємнiшi його задуми.

По-друге, праукраїнцi мали повне право на довiр'я Всевишнього, тому що вони прагнули іти Його дорогою, живучи за Його Законом, Його Заповідями як у Старозаповiтнi, так i в Новозавiтнi часи.

"Пробачте, - заперечить опонент, - але про яких українців можна вести мову у Старозаповітні часи, якщо, наприклад, професор Гарвардського університету О.Пріцак стверджує, що найранішня згадка про попередників українців - русів у писемних джерелах відноситься не раніше 840 року?" [128, с.22].

Той факт, що прадавні українці безпосередньо не називалися українцями чи русами, не надає жодних підстав вагатися у можливості щодо їх існування загалом. Адже, скажімо, інша назва євреїв - ізраїльтяни, від якої отримала ймення і сучасна їхня держава, започатковується за часів Якова. Але жоден із серйозних науковців не дозволить собі виводити родовід ізраїльського народу саме від Якова, а не від Авраама. Суть у цих випадках не у назві, а в культурологічній, культурній тяглості (спадкоємності, безперервності) населення на тих чи інших землях.

Стосовно культури праукраїнців професор Наталія Полонська-Василенко (1884-1973) подала фундаментальний висновок всесвiтньовiдомого археолога, професора УВУ Петра Курiнного: "Територiя, яка належить українському народовi, починаючи вiд доби найстаршого кам'яного вiку - палеолiту - й до наших часiв, нiколи не залишалася пусткою. Покоління людей виростали одне по одному. Над краєм пролітали хуртовини воєн, але покоління від поколінь переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх своїм нащадкам. Культурна тяглість на українських землях не переривалася ніде і ніколи" [125, с.41].

"Гадаємо, - підтримав П.Курінного професор Михайло Міллер (1883-1968), - що історія України починається з палеоліту, що всі послідовні великі культури на Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу. Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях нашого народу" [125, с.53].

За останніми даними на Закарпатті знаходиться один з регіонів найдавнішої прабатьківщини людства: "Нещодавно у с.Корольове виявлені поселення людини сучасного типу, вік якої обчислюється 600 тис. років" [81, с.13]. Пам'ятаючи біблійну аксіому, що час - величина відносна, не вдаватимемося до дискусії про конкретну дату відліку праукраїнської історїї. На підставі значного масиву наукових досліджень можемо лише констатувати: обмежуватися кількома століттями, як це жадала нам нав'язати радянська історіографія, в даному випадку немає жодних підстав; мова йде про не одне тисячоліття.

І саме, щонайменше, з палеоліту "неандертальська людина вже відчувала існування вищої сили, що керує життям, й намагалася привернути до себе її увагу та прихильність, - зауважувала Н.Полонська-Василенко. - За цієї доби вперше констатовано ритуальні поховання мерців, здебільшого в самих селищах.

При покійниках ставили їжу та різне знаряддя" [125, с.43]. Отже, вже за часів палеоліту праукраїнці мали достатньо глибоку світоглядну основу, розуміючи, що життя духовної субстанції людини не припиняється зі смертю її фізичного тіла.

За часів неоліту такі вірування на наших землях утвердилися і поширилися. "Трипiльська культура, тобто неолiтична культура мальованої керамiки, є характерна своїм бiритуалiзмом, тобто подвiйним типом - тiлопальних похоронiв та поховань у землi, - стверджує Олександр Домбровський. - На пiдставi iнвентаря розкопаних могил можна думати, що згаданi типи похоронних обрядiв свiдчать про бiльш чи менш скристалiзованi релiгiйнi рефлексiї в пов'язаннi з вiрою у позагробове життя й у дальшiй консеквенцiї у безсмертнiсть людської душi, бо при покiйниках знаходяться предмети, вживанi за життя й згiдно з вiруванням потрiбнi тим самим i пiсля смерти в позагробовому життi. Ця риса релiгiйних вiрувань має унiверсальний характер у цiлому контекстi духовости пра- й ранньоiсторичної людини. Перехiд вiд поховання покiйникiв у землi до типу тiлоспалювання є пов'язаний найправдоподiбнiше з процесом розвитку iдеї позагробового життя, а тим самим вiри в безсмертнiсть людської душi, яка може iснувати самостiйно навiть без тiла, своєрiдного футляра. Вiру в позагробове життя подибуємо також у скитiв не лише на пiдставi iнвентаря розкопаних скитських могил, але також згiдно з описом скитських похоронiв у Геродотовiй Скитiї" [46, с.137].

Тепер перейдемо до конкретнiших фактiв. Вже згадуваний нами польський мовознавець Михайло Красуський, дослiджуючи походження назв чисел, наголошував: "Не викликає сумнiву, що назва числа "7" походить вiд малоросiйського "с е д и м о", або ж залишаємося без роботи, святкуємо цей день пiсля шестидневних трудiв" [207, с.16]. Висновок тут однозначний - праукраїнцi чи арiї (як i семіти) дотримувалися четвертої заповiдi Господнього Десятислiв'я - святкували суботу, розумiючи, очевидно, що Божий Закон (10 Божих заповiдей) є унiверсальним Законом Всесвiту! "За "унiверсальним законом" все, що відбувалося в суспiльствi й природi, почало сприйматися як космос ("порядок"), - констатував доктор iсторичних наук, професор Микола Чмихов (1953-1994). - Така iдея не могла з'явитися поза розвинутою системою свiтогляду, пiд якою ми розумiємо цiлiсну систему поглядiв на Всесвiт i суспiльство, закономiрностi їхньої будови та розвитку, роль окремої людини в життi природи та людства, на минуле, сучасне й перспективи майбутнього. Часом виникнення розвинутої системи свiтогляду давнiх iндоєвропейцiв i семiтiв став, очевидно, протонеолiт" [161, с.145].

"Праукраїнську цивiлiзацiю Трипiльської культури, що охоплювала в першiй половинi III тисячолiття до н.е. значну територiю, - зазначає Надія Денисюк в оригiнальному дослiдженнi пам'яток праукраїнської iдеографiчної писемности, - очолювали киви, кими й деми, котрі, у свою чергу, для духовного і адміністративного керівництва у кожному місті разом обирали віду. Вони розподiляли мiж собою сфери накопичення знань, проте їх об'єднувала спiльна царина втiлення - їхнє рiдне суспiльство, якому вони прагнули передати цi знання. Об'єднувала їх також спiльна мета - зробити своє суспiльство, свою нацiю якомога досконалiшою, тобто якнайкраще пристосованою жити в гармонiї з природою i мiж собою. Практично це здiйснювалося через життєво необхiднi релiгiйнi обряди й правила поведiнки, вiд яких не мiг вiдступити нiхто, бо це означало зраду вiрi (зирадо вiра).

В кожному мiстi (мисто) саме киви, зiбравшись укупi (купи) з демами та кимами, обирали (вибара) вiду для адмiнiстративного i духовного керiвництва. Вiди ж мусили неухильно забезпечувати порядок, записаний у святому письмi на рушниках. Цей порядок розписувався до дрiбниць з урахуванням соцiальної та iндивiдуальної психологiї, природного оточення, змiн у своєму суспiльствi та сусiднiх цивiлiзацiях тощо. Крiм того, людина не боялася смерти, i це було досягненням релiгії, бо смерть – це прерогатива останньої… Смертної кари також не було, хоч покарання iснували (на кона i на стиди). На кона карали за найвищi провини… До речi, на топливо (зистопу) дерев не рiзали, а раз на тиждень усi виходили й збирали хмиз. Про моральнi засади можна судити, наприклад, з таких настанов: бiля лiжка порайся тихо; доглядай стару; зичи здоров'я тому, хто чхає; рiдному мiсту зичи здоров'я й миру". I, насамперед, - головне:

Мир буде, доки Слово вічне відомо нам [44,с.9,38-40].

Пiдтвердив такий досконалий світогляд наших пращурів ще у 1895 р. і французький дослiдник Едуард Шюре: "Пiд стягом Овна учнi Рами (першого творця арiйської релiгiї, вихiдця з лiсiв стародавньої Скiфiї) широко розповсюджували арiйський закон, який проголошував рiвнiсть переможених та переможцiв, повну заборону людських жертвоприношень i будь-яких форм рабства, повагу до жiнки як берегинi домашнього вогнища, культ предкiв та установлення священного вогню як видимого символу невидимого Бога" [234, с.42].

Найвiрогiднiше, саме цей Божий арiйський Закон, що символiзується дорогою впорядковуючого темряву Свiтла - дорогою зореносних арiїв, згадує одна iз найдревнiших ведичних книг - "Ригведа", текст якої необхiдно розумiти на зразок iнших Священних Писань людства - як у буквальному, так i в духовному значеннi:

На сходi перше свiтло знову сходить

Iз темряви, усталює порядок.

Хай променями зорi, доньки неба,

Тепер шляхи висвiтлюють для людства!..

Вони всi йдуть однаково зi сходу,

Поширюючись скрiзь з одного мiсця,

Прокинувшись там, де закон панує... [177, с.267].

"На вiдмiну вiд полiтеїзму Вавiлону i Єгипту, - наголошував вiдомий український iсторик-краєзнавець Олександр Знойко (1907-1988), - вiтчизняний люнарний культ був монотеїстичний. Iснував один прабог неба - Див. Керуючи Всесвiтом, вiн виявляв себе як Сварог - зодiак з його 12 сузiр'ями i "Сонцем-Оком", що летить, оберiгаючи Прадерево Всесвiту. Всi iншi боги були помiчниками головного Бога" [53, с.45].

Сучасні науковці також погоджуються із монотеїстичною концепцією світогляду праукраїнців. Так, Я.Боровський, слідом за Борисом Рибаковим, відзначає, що ще у II тисячолітті до н.е. на наших теренах панував культ єдиного чоловічого божества Рода, заміненого з часом культом Сварога [15, с.34]. Опоненти можуть заперечувати аргументи будь-кого із названих учених, але навряд чи вони наважаться спростовувати висновки всесвітньовизнаного авторитету в царині давньої історії російського академіка Б.Рибакова. Про визнання одного-єдиного Бога у II тис. до н.е. він стверджує однозначно, але вельми цікаві його роздуми стосовно палеоліту та неоліту: "Міф про Прометея у кінцевому підсумку виходить із палеоліту, коли людина вперше пізнала небесний вогонь блискавиць. Руське ритуальне найменування вогню "Сварожичем", тобто сином Сварога-Неба, також семантично виходить з цього періоду" [220, с.8].

Наукові здобутки дослідників підтверджуються і стародавніми історичними розвідками. "Відомі оповідання греків, - писав професор Омелян Партицький (1840-1895), - про стародавнього співака і засновника однобожої релігії Орфея. Він був фракієць родом і жити мав у ХІV віці перед Христом. За даними Плінія Старшого: "Позаду Гема та на Дунаї, де мешкають гети, і вздовж берегів Понта - тут батьківщина натхненного співця Орфея, його витоки" [121, с.17-19, 43]. До речі, "фракійських гетів, що мешкали на півночi Дунаю, Геродот зачисляє до народу скіфів. А фракійці і скіфи, - також вважав О.Партицький, - то лиш окремі політичні організми, народ же той самий. У давнину гетів часто називали скіфами, не лише в значенні географічнім, але і народнім. Римський поет Овідій Назон, живучи на вигнанні посеред гетів, у своїх елегіях і в "Листах з Понту" називає гетів дуже часто (18 разів) скіфами, беручи обидві назви як тотожні, однозначні" [121, с.22].

"Греки казали, - продовжував далі О.Партицький, - що фракієць Орфей був творцем окремої релігійної системи, а саме він мав учити про безсмертя душі і про одного найвищого єдиного Бога; його учень Мусей мав опісля оту науку розширювати і розвивати далі. Християнські письменники: Юстин-мученик, Евзебій, Суідас наводять навіть з науки Орфея такий вірш: "Один є на світі Самороджений, а окрім нього, другого такого нема".

Що справді були такі засади в релігії фракійців, повчає нас Геродот, кажучи: "Гети думають, що вони не вмирають, а лиш покійник іде до свого бога Зальми. Оті фракійці під час громів і блискавиць стріляють з луків до неба, погрожуючи (чужому) богу, бо думають, що, окрім їх Зальми, нема вже іншого бога".

"Гети, - каже Помпоній Мела, - готові кожної хвилі на смерть, бо вважають, що душі померлих не гинуть, а лиш переходять у щасливіший світ" [121, с.24].

Галицький історик навів ще один вельми промовистий i повчальний факт: "Платон повідомляє, що Сократ, повернувшись на початку Пелопонеської війни (431-404 рр. до н.е.) з військового табору, розповідав грекам, як він, будучи у таборі, запізнався з одним фракійським лікарем, поклонником бога Зальми, і навчився від нього одної благословящої, в слабостях помагаючої молитви. Той лікар, фракієць, так сказав: "Ваші грецькі лікарі слушно повідають, що, хотячи уздоровити якусь частину тіла, треба зайнятися всім тілом. Але Зальма, наш король і Бог, сказав, що як очей не можна лікувати, нехтуючи голову, а голови не можна лікувати, нехтуючи тіло, так тіла не вилікувати без попереднього уздоровлення душі. То від душі йде все лихо або добро; для оздоровлення душі потрібні благословящі молитви і пісні з добрими порадами" [121, с.21].

Як бачимо, віра давніх людей, які проживали на теренах сучасної України, була монотеїстичною. Більше того, її зміст за своєю досконалістю, гармонією, глибиною світорозуміння був не нижчий від того, що передавали від імені Бога біблійні пророки!

"До речi, щодо бiблiйних пророкiв, - наполягатиме опонент. - Якщо св. апостол Павло у Посланнi до колосян наважився так по-особливому позитивно видiлити скiфiв серед iнших чужоземцiв, то, очевидно, вiн насамперед опирався на свiдчення авторiв чи пророкiв Старого Заповiту?"

Безперечно. Зокрема, один з найвiдомiших великих пророкiв Старозаповiтнього свiту - Єремiя (бл.647-595 рр. до н.е.), керований Святим Духом, у своїй книзi вiдгукувався про праукраїнцiв iз глибокою повагою. Великий пророк двiчi назвав скiфiв "великим народом, великим людом" (Єр.6:22; 50:41), а один раз - стародавнiм (Єр.5:15), незважаючи навiть на той факт, що саме цей народ цементував вiйськовий похiд царств пiвночi на Iзраїль як Боже покарання! Єремiя не мав на увазi вiйськову мiць та потугу скiфського народу, бо вжив би прикметник "могутнiй". Не мав вiн на увазi й кiлькiсть скiфського вiйська, бо оперував би термiном "багаточисленний". Пророк застосував саме епiтет "великий", вiддаючи шану насамперед свiтоглядовi та моральним чеснотам скiфського люду!

Що мова йде саме про скiфiв, стає зрозумiлим у першу чергу iз детального опису розглядуваного народу у вищезгаданих вiршах, з чим погоджуються як українськi дослiдники – Орест Субтельний [145, с.25], Володимир Паїк [120, с.58], так i iноземнi – Харвуд Квiст [203, с.35-37], Генрі Геллей [34, с.313]. Не йдеться тут i про вавiлонян, бо згiдно пророцтва, по-перше, прийде "великий народ iз кiнцiв землi" (Єр.6:22), а, по-друге, й вавiлонський цар, почувши про цей великий люд, буде охоплений страхом, немов породiлля (Єр.50:43).

Але усi крапки над "i" розставив сам пророк Єремiя, котрий серед iнших царств пiвночi конкретно назвав "Ашкеназ" (Єр.51:27). На думку ж теологiв, давньоєврейське слово "ашкеназ" ("ашкуз") означає "скiфи". Зокрема, так вважає I.Шiфман [228, с.274], А.Мiллард та й загалом упорядники "Бiблiйної енциклопедiї", виданої в Оксфордi [184,с.307]. До речi, термiн "стародавнiй" (Єр.5:15) у перекладi I.Огiєнка є бiльш автентичнiшим у перекладах П.Кулiша й I.Хоменка, якi подають слово "давнезний". А.Лопухiн розшифровує його як такий, що "iснує з найдавнiших пiр" [226, с.33], справедливо спiввiдносячи його за ознаками та контекстом з народом iз кiнця землi, про котрого вперше провiщав ще великий пророк i законодавець Мойсей (5 М.28:49-52).

Очевидно, зовсiм не випадково Господь покликав скiфiв очолити "родини царств на пiвночi... судитися з iзраїльтянами за всю їх безбожнiсть" (Єр.1:15-16). Не кожному народовi Творець надав би право покарання обраного (на першому етапi Божого плану) народу. Такий вiдповiдальний вибiр мiг випасти тiльки народовi з високими моральними чеснотами, якими вiддавна i, принаймнi, на той час володiли саме праукраїнцi-скiфи (орачі) - великий народ, за словами великого пророка Єремiї, пiдтвердженими через шiсть столiть iншим бiблiйним автором – св. апостолом Павлом. Подiбний висновок підтверджують, окрім наведених, наступні твердження сивої давнини.

За 500 рокiв до н.е. "батько iсторiї" Геродот, характеризуючи скiфiв, висловлювався про них надзвичайно подiбно до загального контексту слiв св. апостола Павла. Вiдзначаючи мудрiсть, розум скiфської народностi, Геродот, сам будучи греком, iз захопленням оповiдав про суворе оберiгання ними своїх батькiвських звичаїв вiд iноземного впливу, особливо грецького, наповненого безбожною розпустою: "Скiфи ганять еллiнiв за те, що еллiни справляють вакхiчнi мiстерї..." [35, с.198]. Смерть у скiфiв, як i в семітів, була єдиною заплатою за тяжкий грiх, незалежно вiд особи грiшника. Така незавидна доля спiткала, наприклад, навіть скiфського царя Скiла; брата царя Анахарсiя, котрi були вбитi за спробу завести у Скiфiї грецькi звичаї, пов'язанi з поклонiнням чужим богам та перелюбом.

Високо ставив моральність і родинні чесноти гетів та скіфів римський поет Горацій (65-8 рр. до н.е.). "Він закликає римлян, - наголошував Омелян Партицький, - щоби наслідували варварів і залишили своє мерзенне життя. В "Оді до римлян" римський поет каже: "Краще від нас живуть на своїх полях скіфи і суворі гети. Поля у них нерозмежовані, ужиток з плодів і збіжжя свобідний, в поранні ріллі щорічно вони заміняються: хто виконав працю, відпочиває, щоби місце лишити другому. Не такі у гетів та скіфів звичаї, як у нас. Так, коли в дітей мати помре, добра мачуха не поневіряє ними; жінка додержує вірність мужеві, не знається з любовниками. У нас багате віно у жінок, а віном у гетів і скіфів - чеснота і невинність, твердий союз між батьками. Жіноча провина – безчестя в них і карається смертю".

Визнаючи перевагу моральних чеснот праукраїнцiв над грецькими й римськими нормами спiвжиття, грецький iсторик i географ Страбон (64 до н.е. - 23 н.е.) з прикрiстю констатував, що наш (тобто, грецький. - В.К.) спосiб життя псує цих людей, поширюючи серед них такi пороки, як пристрасть до розкошiв, плотських утiх та iншi негiднi прагнення [145, с.26]. "Страбон величає правість скіфів, посилаючись на Гомера і Есхіла; останній виразно говорить, що у "Скіфії народ справедливий". Страбон до тих слів додає: "Така думка про скіфів і досі живе у греків. Бо і чим же славні стали, навіть у нас, деякі скіфи: Анахарс, Абар та інші, як не добросердністю своєю, простотою і справедливістю – тими прикметами скіфського народу?"

До Скіфії відносять науковці і слова давньогрецького епічного поета Гомера про людей, котрі п'ють молоко, а мешкають на північ від Фракії. Гомер їх зове "найсправедливішими" людьми на світі.

Помпоній Мела, - завершує свою характеристику О.Партицький, - величає чесноту жителів межи Дністром і Бугом: "У них крадіж річ не знана, тому ні свого майна вони не пильнують, ні чужого не тикають" [121, с.22].

На жаль, мусимо визнати, що на сьогоднiшнiй день iснує дуже мало iсторичних джерел, якi б могли доповнити наведені нами факти про особливості життя, насамперед - моральні принципи прадавнiх українцiв у Старозаповiтнi часи. Дещо краща ситуацiя в цьому питаннi щодо Новозавiтнього перiоду - перiоду Рождества Господа нашого Iсуса Христа. Пророк Єремiя за столiття перед Геродотом, пророкуючи про цей перiод, наголошував, що, на вiдмiну вiд старого заповiту, якого семіти чули особисто вiд Бога, без посередника, а пiзнiше побачили написаним Божим перстом на двох кам'яних скрижалях, новий заповiт матиме якiсно вiдмiнну форму укладення: "Дам Закона Свого, - говорить Господь, - в середину їхню, i на їхньому серцi його напишу!" (Єр.31:31-33). Тому вiд початку нашої ери - ери Рождества Христового - цей святий Закон записується в серцi й думках кожному новонародженому земляниновi, даючи знати про себе докорами совiстi та сумлiння. "Коли погани, що не мають Закону, - видiляє св. апостол Павло у Посланнi до римлян надто важливу для нас думку, - з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, самi собi Закон, що виявляють дiло Закону, написане в серцях своїх, як свiдчить їм сумлiння та їхнi думки" (Рим.2:14-15). Про яких поган насамперед у даному випадку згадує св. апостол Павло? З поганських народiв у позитивному значеннi вiн вiдгукується насамперед про скiфiв саме у розглянутому вище третьому роздiлi Послання до колосян. I не стільки суттєво, чи св. апостол має на увазi безпосередньо самих скiфiв, чи тут йдеться про їх побожних нащадкiв - полян, мiсцерозселення котрих разом з iншими слов'янськими народами греки, за Iпатiївським лiтописом, ще довго називали "Велика Скiфiя", все-таки не можна не погодитись iз вiдомим українським богословом Дмитром Тупталом, що у святого кореня i гiлля святе.

<< | >>
Источник: Кухарський В.М.. Українці, чи богообрані ми? або Місія Руси-України - нащадків Святої Трійці. 2008

Еще по теме ІІІ. Свідчення сивої давнини:

  1. ПОЛОЖЕНИЕ BO ВЬЕТНАМЕ B ІІІ—ѴІІІ BB
  2. ІХ. Нові безпосередні та опосередковані авторитетні свідчення про богообраність українців
  3. РОЗДІЛ ІІІ. Судження
  4. ТИБЕТ, ИНДОКИТАЙ, КОРЕЯ B ІІІ—ѴПІ BB.
  5. ІІІ. ПОЛІТИКА У СФЕРІ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
  6. Лекция 12. Философская мысль Беларуси (Х-ХѴІІІ вв.)
  7. ЧАСТИНА ІІІ кризи, викликаНі зОвНішНіми ЧиННиками
  8. Часть ІІІ Превращение Собственного Предназначения в Судьбу
  9. РАЗВИТИЕ ФЕОДАЛЬНЫХ ОТНОШЕНИЙ B ІІІ—ІѴ BB. ИМПЕРИЯ ЦЗИНЬ
  10. Частина ІІІ. ІНШІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО І ПОЗАЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКОГО ТИПУ
  11. Основные проблемы международных отношений во второй половине ХѴП- ХѴІІІ вв.
  12. Международные отношения и колониальная политика во второй половине ХѴП-ХѴІІІ веке [39]
  13. ЭКОНОМИЧЕСКОЕ РАЗВИТИЕ СТРАНЫ B ѴІІ—ѴІІІ BB. ГОРОДА
  14. Англия во второй половине ХѴП-ХѴІІІ веке
  15. ГОЛЛАНДИЯ B ХѴІІ—ХѴІІІ ВЕКАХ
  16. Колониальная политика во второІ половине ХѴІІ—ХѴІІІ веке. Складывание колониальной системы капитализма
  17. АРАБСКИЙ ХАЛИФАТ B VII-X BB. ПОСЛЕДСТВИЯ АРАБСКИХ ЗАВОЕВАНИЙ ѴІІ—ѴІІІ BB.
  18. РОЗДІЛ ІІІ СУБ’ЄКТИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ Глава 1. Види суб’єктів корпоративного управління та їх інтереси
  19. відПОвіді На завдаННя для самОкОНтрОлЮ
  20. Держава і право Стародавнього Вавилону